Первісне суспільство на території України (до 40 тис. років до н. е.)

В історію України політика індустріалізації увійшла як явище  неоднозначне. Кількість підприємств  важкої промисловості зросла в 11 разів. Питома вага важкої промисловості за валовою продукцією зросла до 92%, в 2 рази збільшилась чисельність робітників. За рівнем виплавки чавуну ІІ місце  в Європі, ІV місце в світі – видобуток вугілля. Але в індустріалізації були і прорахунки: обмеженість території розміщення; постачання більшої частини продукції в Росію; забезпечення росту важкої промисловості, занедбаність легкої і харчової промисловості; урбанізація міст.

Таким чином, в результаті проведення політики індустріалізації УРСР перетворилась в індустріально-аграрну  республіку. 

68. Колективізація  в Україні: соціальна-економічна  сутність і наслідки (1929-1939рр.)

Шлях суспільства до соціалізму більшовики пов’язували з переходом  сільського господарства на засади колективного виробництва. На ХV з’їзді ВКП(б) у 1927 році було взято курс на кооперування сільського господарства. Він передбачав: добровільність; поступовість; різноманітність форм кооперації; поступовий перехід від  нижчих до вищих форм кооперації; врахування місцевих умов; фінансову та матеріальну  підтримку міста.

В умовах кризи хлібозаготівлі 1928 року Сталін висунув лозунг суцільної  колективізації. Метою цієї політики було: прискорити процес індустріалізації за рахунок коштів, одержуваних із села, вирішення проблеми забезпечення держави хлібом, ліквідація куркулів як класу.

Для проведення суцільної  колективізації визначались такі заходи: згортання непу з 1928 року; Заміна продподатку  насильницьким вилученням хліба; Заборона вільної торгівлі (початок 1930 року, введення карток); Особиста політика щодо куркуля (податок на 50% вище ніж у  селянина); Широка пропагандистська компанія та усунення партійних та державних  керівників з посад за “легковажність”; “розкуркулення”.

В рамках цього поняття  проходила ліквідація куркуля як класу. 30 січня 1930 року вийшла Постанова  ЦК ВКП(б) “О мірах по ліквідації куркульських господарств в районах суцільної  колективізації”. Щоб зломити опір куркулів, їх виселяли до Сибіру, розпродавали їх майно. Тільки в Україні в січні  – березні 1930 року було розкуркулено 62 тис. сімей. Вже в вересні 1930 року почався новий етап розкуркулення. Було експропрійовано 200 тис. селянських дворів. Це біля 1,2 – 1, 4 тис. чоловік.

Так до кінця 1932 року в Україні  було колективізовано 70% господарств, які володіли 80% всієї землі. Наслідками колективізації були: дезорганізація сільськогосподарського виробництва, порушення балансу розвитку промисловості  та сільського господарства, зниження показників виробництва сільськогосподарської  продукції, знищення кваліфікованої частини  селянства.

69. Українські землі  під владою Польщі, Чехо-Словаччини  та Румунії.

Особливо важким було політичне  і соціально – економічне становище українських земель, які  опинились в 20-х–30-х роках  у складі Польщі, Румунії, Чехословаччини (приблизно7 млн. українців).

Найбільша кількість українців (5 млн. осіб) проживала на території загарбаній Польщею: Східна Галичина, Західна Волинь, Полісся, Холмщина та Підляшшя. Польський  уряд обіцяв країнам Антанти, що забезпечить  права національних меншин, надасть  Галичині автономію, проте зразу  ж забув про свої обіцянки. Більше того, уже в 1924 p. прийняв закон, яким забороняв користуватися українською  мовою в урядових установах і  органах самоврядування. Більшість  українських шкіл було переведено на двомовне навчання (фактично польськомовне). В Львівському університеті було закрито українські кафедри, кількість  українців у ньому становила  не більше 5–10 %.

Відбувалася колонізація українських  земель польськими осадниками (переселенці  з Польщі, насамперед колишні військові, яким уряд роздавав кращі землі). За законом від 17 грудня 1920 р. вони могли  безкоштовно отримати з державного фонду до 45 га землі. Вони займали  посади дрібних чиновників, поліцаїв, поштових і залізничних працівників  тощо.

Необхідно врахувати і те, що в  економічному відношенні західноукраїнські  землі були аграрними колоніями  Польщі, які постачали сировину і  дешева робочу силу. 

Польські владні структури посилили гоніння на православну церкву, яка  на Волині, Поліссі і Холмщині була основною опорою української національної самобутності. 190 православних храмів було зруйновано, понад 150 – передано католикам і уніатам. Із 380 православних церков, що були на Волині до 1914 р., залишилось лише 51.

У пошуках кращої долі тисячі українців  емігрували за кордон. Інші – ставали  на шлях боротьби проти польських  порядків за своє соціальне і національне  визволення. Точкою відліку такої  боротьби можна вважати 20-тисячний мітинг на початку 20-х років у  Львові біля собору Св. Юра, на якому  усі присутні проголосили  клятву, зачитану визначним діячем галицького національно-визвольного руху Ю. Романчуком: „Ми, український народ, клянемося, що ніколи не погодимося на панування  Польщі над нами й кожну нагоду використаємо, щоб ненависне нам  ярмо неволі зі себе скинути та залучитися з цілим великим українським  народом в одній, незалежній, соборній державі”.

Певний опір колонізаторській політиці  властей   чинили  кооперативні   організації,   культурно-просвітницькі  товариства  „Просвіта”,  „Рідна  школа”,  молодіжні об’єднання „Сокіл”, „Пласт” та інші організації і  політичні партії.

   Найчисельнішим  і найвпливовішим серед них було Національно-демократичне об’єднання (УНДО) під проводом Д. Левицького, В. Мудрого, С. Барана та ін. Провідними ідеями УНДО були: право на національне самовизначення, соціальна справедливість і демократія, проведення аграрних реформ.

   Ліве крило в боротьбі  трудящих краю представляла Комуністична  партія Західної України (КПЗУ), яка діяла в підпіллі, спираючись  на легальну організацію –  робітничо-селянське соціалістичне  об’єднання (сельроб). У 1934 р. в  її рядах нараховувалось понад  4 тис. осіб.

   Заради історичної справедливості  необхідно відзначити, що опозиційний  рух української громади в  Польщі негласно підтримувався  з СРСР, перш за все шляхом  фінансового „підгодовування”  місцевих організацій. Як відзначає  член-кореспондент  НАН України  Володимир Литвин („Голос України, 2002, 9 листопада0: „Уряд радянської  України щорічно витрачав на  це з санкцій Москви сотні  тисяч золотих рублів. Найбільшими  споживачами таємного кошторису  були Львів і Варшава. Фінансувалися  різноманітні культурно-просвітницькі  і економічні організації –  Сель роб, УНДП, приватні українські  школи, кооперативні спілки та  видавництва, журнали „Культура”, „Праця”, „Нові шляхи”, газети  „Рада”, „Сіла”, „Світло”, національний  етнографічний музей у Львові, Наукове товариство ім.. Т. Шевченка.

   У 30-х роках зростає  вплив націоналістичних угрупувань, зокрема такого ідейно-політичного  руху, як Організація Українських  Націоналістів (ОУН), яка була  утворена в 1929 р. у Відні  (очолив Є.Коновалець). Вона дотримувалася  військових засад керівництва  – конспіративних методів і  суворої дисципліни, здійснювала  акти саботажу (підпали маєтків  поміщиків і садиб осадників,  руйнування телеграфної і телефоннох  мережі, диверсії на залізницях  і т. п.), експропріації банків, майна державних установ, а  також проводила кампанії політичного  терору проти представників польської  держави і тих українців, які  не погоджувались з політикою  ОУН.

   Га початку 30-х рр.., крім  сотень актів саботажу на десятків  випадків „експропріації”, члени  ОУН. Організували понад 60 замахів  та вбивств. Найважливішими жертвами  стали: Е. Чеховський (1932) – комісар  польської поліції; О. Молов  (1933) – консул СРСР у Львові; Б. Перацький (1934) – польський  міністр внутрішніх справ; І.  Бабій (1934) – директор української  Академічної гімназії у Львові, колишній старшина УГА (його  вбили лише зате, що він забороняв  гімназистам вступати до ОУН.). Організатором більшості цих  вбивств був С. Бандера, який  стояв на позиції найрадикальніших  методів діяльності ОУН..

   У відповідь на активізацію  боротьби українського народу  уряд Польщі проводив кампанії  пацифікації („умиротворення”)  з допомогою поліції і військ. Вони громили осередки українських  партій і громад, читальні, конфісковували  їх майно, фізично карали тих,  хто протестував. В 1934 р. було  засновано концтабір у Березі  Картузькій, де в жорстоких умовах  втримували близько 2 тис. політв’язнів, в основному українців. За гратами  опинилося майже все керівне  ядро крайової екзекутиви ОУН., у т. ч. понад 1000 рядових членів  цієї організації. Терористичні  акції ОУН. Негативно сприймалися  значною частиною активістів  національно-визвольного руху. Легальні  політичні партії та організації  звинувачували інтегральних націоналістів  у тому, що вони давали урядові  привід для обмеження легальної  діяльності українців. Духовний  лідер  галицьких українців  митрополит Шептицький в окремому  пастирському посланні засудив   терористичну діяльність, яка „накликає  на суспільство зайві репресії”.

   Коли в 1935 р. на посту  керівника крайової екзекутиви  ОУН. На західноукраїнських землях  С. Бандеру замінив Л. Ребет,  бойові акції припинились і  було сконцентровано увагу на  відбудові розгромленої мережі  і накопичення сил для нової  національно-визвольної боротьби  за соборну Україну.

   Ще більш нестерпним  був режим, встановлений Румунією  на захоплених у 1918–1919 рр. українських  землях (Північна Буковина, Хотинський, Аккерманський та Ізмаїльський  повіти, Бессарабія – 790 тис. українців). Ці українські землі були найбільш  відсталі в економічному відношенні, а урядові заходи спрямовувались  перш за все на румунізацію  суспільно-політичного, релігійного  життя. Було закрито всі українські  школи, а в Чернівецькому університеті  – українські кафедри. Українців  Буковини навіть відмовилися  визнавати окремою нацією, їх  називали „громадянами румунського  походження, які забули рідну  мову”.

   Наприкінці 30-х років посилюються  антиукраїнські репресії, розпускаються  українські товариства і організації,  заборонена українська преса.  Зовсім було стерто сліди колишньої  автономії Буковини, яку стали  розглядати лише як румунську  провінцію. У1939 р., з приходом до  влади військової хунти в Румунії,  розпочався на Буковині період  жорстокого, тоталітарного правління. 

   На відміну від Румунії  і Польщі становище українського  населення (понад 450 тис.), яке знаходилося  під владою Чехословаччини, було  значно кращим. Закарпатці (русини) значно відставали у політичному,  соціально-економічному і культурному  відношенні. Після приєднання до  Чехословаччини (1918 p.) їхнє становище  дещо поліпшилось: селяни одержали  додаткові земельні наділи (було  розділено колишні угорські маєтки); різко зросла кількість шкіл  та культурних товариств, в  яких звучала українська мова (шкіл збільшилось з 525 до 851, гімназій  – з 3 до 11); відновили свою діяльність  товариства „Просвіта”, ім. Духновича,  українські хори.

   Прогресивні організації  та діячі краю виступають за  розширення демократичних прав, досягнення справжньої автономії,  за дальший розвиток української  культури, запровадження в усіх  урядових установах української  мови. Проте в економічному відношенні  Закарпаття було відсталим, аграрно-сировинним  придатком чеських земель.

   У 1938 p. після Мюнхенської  угоди Чехословаччина була розчленована  Гітлером і на території Закарпаття  виникла так звана Карпатська  держава із своїм автономним  урядом, головою якого став лідер  Автономного землеробського союзу  А. Бродій,  а  з 26 жовтня 1938 р. – відомий політичний діяч  А. Волошин. Карпатський уряд  активізував земельну реформу,  провів українізацію адміністрації  та освітньої системи, зробив  спробу розбудувати українську  державність, створив молодіжну  воєнізовану організацію – Карпатська  Січ.

   Але в березні 1939 р.  Угорщина за згодою Гітлера  розпочала загарбання Закарпаття. 15 березня 1939 р. у Хусті сейм  проголосив Карпатську Україну  незалежною державою, президентом  обрано А.Волошина. Проте угорці  через кілька днів задушили  Карпатську Україну, незважаючи  на відчайдушний опір українців.  Коротке існування Карпатської  України та її героїчна боротьба  мали велике значення перш  за все для усвідомлення закарпатцями  себе частиною єдиної української  нації.

   Таким чином, не лише  для народу Радянської України,  але й для українців Східної  Галичини й Волині, Закарпаття  та Буковини, Хотинщини й Ізмаїльщини  міжвоєнний період виявився надзвичайно  тяжким: насильницька асиміляція, штучне  стримування промислового розвитку, репресивні акції, національний  і соціальний гніт. Проте розділені  між сусідніми державами, відірвані  від основного масиву етнічної  території, вони залишилися вірними  історичним прагненням до незалежності  і соборності українських земель.

70. Початок Другої  світої війни. Приєднання Західної  України до СРСР та її радянізація  (вер. 1939- чер. 1941)

23 серпня 1939 р. було підписано радянсько-німецький пакт про ненапад — пакт Молотова—Ріббентропа. Таємний протокол до нього, оформлений додатково, давав можливість СРСР збільшити територію майже до кордонів Російської імперії 1913 р. Німеччина давала згоду на приєднання до Радянського Союзу Фінляндії, Естонії, Латвії, Західної Білорусії, Західної Волині та Східної Галичини, у свою чергу, отримуючи повну свободу дій в Європі й забезпечуючи собі поставки з Радянського Союзу воєнно-стратегічних матеріалів і продовольства.