Первісне суспільство на території України (до 40 тис. років до н. е.)

37. Загальноросійський визвольний рух в Укр. доби диктатури дворянства

…………………………………………………………......

38. Національно-визвольний рух в Україні у 60-   90-х роках XIX ст.

З середини 50-х років XIX ст. знову починає відроджуватись український національний рух, активність якого знизилась після розгрому Кирило-Мефодіївського товариства. Зміна  на престолі російських царів у 1855 р. сприяла амністії членів братства, тож вони збираються у Петербурзі і відновлюють свою діяльність. За допомогою українських поміщиків-меценатів  В.Тарнавського і Г.Галагана в російській столиці організовується українське видавництво, у якому побачили світ "Записки о Южной Руси", "Чорна  Рада" П.Куліша, твори Т.Шевченка, Марка Вовчка та інших українських  авторів. З великими труднощами у 1861 р. було отримано дозвіл на видання  місячника "Основа" - першого в  Російській імперії українського часопису. "Основа" стала центральним  органом Українського руху, але в своїй ідейній спрямованості вона значно відійшла від програми Кирило-Мефодіївського братства. Основна увага редакції була сконцентрована на культурно-просвітницькій роботі.

Водночас у середовищі інтелігенції в Україні з'являються "народники"- ентузіасти культурно-просвітницької діяльності, переконані в необхідності шукати джерела народного руху серед  селян та козаків, їх поглядам властива ідеалізація простого народу, оскільки вони вважали його єдиним втіленням  української ментальності. Разом з тим вони були критично настроєні до Гетьманщини, засуджуючи старшину, що поневолювала простий народ. Основним своїм завданням "народники" вважали звільнення селян з кріпацької неволі, вивчення народних звичаїв, мови, фольклору.

До "народників" примкнула група так званих "хлопоманів" на чолі з в. антоновичєм, які були вихідцями з правобережної польської  шляхти і напередодні повстання 1863 р. розірвали зв'яжи з польським  національним рухом. Вважаючи своїм обов'язком служіння українському народові, вени засновують в Києві громаду, котра займається культурно-просвітницькою Діяльністю. До складу громади, яку очолював В.Антонович, входили такі діячі, як Т.Рильський, П.Чубинський, Б.Познанський, О.Русов, Кониський, М.Драгоманов та ін. Члени громади брали активну участь у створенні в Києві недільних шкіл для дорослих і підлітків; у багатьох із них викладання велося українською мовою. Перша така школа виникла ще 1859 р.  на Подолі, а до 1862 р. їх кількість перевищувала сотню. За зразком  київської громади виникають аналогічні організації інтелігенції в інших містах України.

Активізацією українського руху була стурбована царська адміністрація.

Ряд російських видань звинувачували громадівців у  сепаратизмі і наміру відокремити  Україну від Російської імперії. Антонович та його прихильники виступають у пресі з колективними листами  та заявами про свою лояльність до влади, але це їм не допомагає. Становище  громадівців особливо  ускладнилось  з початком у січні 1863 р. польського повстання, оскільки уряд розглядав український рух як продовження польського. У Києві, Харкові, Полтаві Чернігові та інших містах пройшли арешти, найактивніші учасники громад, в  тому числі П.Чубинський, О.Кониський, В. Лобода були вислані на північ Росії або в інші губернії. Нарешті, 18 липня 1863 р. міністр внутрішніх справ Валуєв видав секретний циркуляр, у якому звинувачував ініціаторів видання української літератури в політичних замірах. Він стверджував, що самі українці з обуренням виступають проти вживання в школах української мови і "доводять, що ніякої окремої малоруської мови не було, немає і не може бути"1. На підставі цього міністр забороняв видання української літератури, за винятком "красного письменства". Недільні школи були закриті, а громада розпущені.

В.Антоновичу вдалося  зберегти гурт своїх прихильників, які стали основою для створення  так званої "Старої громади". Сюди ввійшли М. Драгоманов, О.Русов, М.Зібер, С.Подолинський та ін. Нових членів приймали більш ретельно, громада  стала приділяти велику увагу  роботі в земствах, а також розвиткові науки.

У 1873 р. за ініціативою  громадівців у Києві було створене українське наукове товариство під  назвою "Південно-Західний відділ Російського  Географічного Товариства". Тут  розгорнулася велика робота по вивченню української етнографії, історії, філології. Були видані "Исторические песни  малорусского народа" В. Антоновичата,  М. Драгоманова, збірник етнографічних матеріалів П.Чубинського, збірки казок і чумацьких пісень, статистичні дослідження та ін. Щоб обійти заборону на українські видання, громадівці налагодили тісні зв'язки з українським рухом в Галичині і активно використовували західноукраїнську пресу. В 1875 р. вони придбали російську газету "Киевский  Телеграф" і протягом року через неї пропагували свої ідеї. Однак і тепер, як десятиліття тому, активність українського руху викликала підозри у царських властей. Комісія, призначена для розслідування  цієї справи, підготувала указ, який був підписаний Олександром II 18 травня І876 р. в німецькому містечку Емс.

За Емським указом ухвалювалося: 1) не допускати ввозу  українських  видань з-за кордону; 2) заборонити видання українських творів в імперії, за винятком історичних документів і "красного письменства"; 3) заборонити сценічні вистави і навіть тексти до нот українською мовою; 4) припинити видання "Киевского Телеграфа". Водночас на громадівців накочується нова хвиля репресивних заходів, знову найбільш активних із них висилають на заслання, у Києві ліквідовується відділення Російського Географічного Товариства. Однак і після Емського указу громади продовжували діяти, перейшовши на підпільне становище. Було вирішено відкрити за кордоном своє представництво, і з цією метою М. Драгоманов відбув до Швейцарії.

У Женеві Драгоманов створює гурток громадівців у  складі М.Зібера, С.Подолинського, Д.Вовка, до яких примкнули також Я. Шульгин  та М. Павлик. На кошти київської  організації він починає видавати часопис "Громада" і одночасно  все більше схиляється у своїх  поглядах до соціалістичних ідей. Київська громада, яка неухильно дотримується культурно-освітньої орієнтації, з 1886 р. відмовляється фінансувати  діяльність Драгоманова.

В.Антонович та його прихильники тримали під своїм  впливом часопис "Киевская старина", що виходив з 1882 р. російською мовою, але був український за змістом.

В цілому ж 80-і роки, коли настала  доба реакції, характеризуються спадом національного руху в Наддніпрянській  Україні. Центр визвольної боротьби в цей час переміщується в  Західну Україну.  Ще в 1861 р. в Австрійській імперії внаслідок зовнішньополітичного провалу - поразки у війні з Францією - було встановлено конституційно-парламентський устрій. Незважаючи на засилля в Галичині поляків, тут все ж склалися більш сприятливі умови для розвитку українського національного Руху.

В Галичині з середини XIX ст.. могутні впливи серед української  інтелігенції мала московофільська течія. Вважаючи Російську імперію своїм рятівником від засилля поляків, москвофіли прагнули повного злиття українців Галичини з  Росіянами. Ідеологами цього напрямку були Б.Дідицький та І. Наумович, які в своїй газеті  "Слово" у 1866 р. проголосили українців частиною великого російського народу, що населяє територію від Камчатки до Карпат.

Москвофілам протистояла  інша течія - народовці. У 1868 р. народовці  засновують громадське товариство "Просвіта", що мало на меті поширення  освіти та пробудження національної свідомості. Першим головою товариства став Анатоль Вахнянин. "Просвіта" займалася виданням творів українських письменників, підручників, газет, альманахів та ін. Поступово з "Просвіти" вирізняються окремі товариства, що займаються певними напрямками діяльності: економічним - "Сільський господар", "Маслосоюз", "Крайовий Кредитовий Союз", освітнім - "Руське Педагогічне Товариство", молодіжним  - "Січ", "Сокіл" та ін.

Велике значення для народовців мала допомога з Наддніпрянської  України. У 1873 р. при допомозі меценатів Василя Симиренка та Єлизавети  Скоропадської-Милорадович народовці засновують у Львові Літературне  товариство ім. Т.Г.Шевченка, яке згодом, у 1892р., було перетворене в наукове товариство і стало провідним українським науковим центром.

у 1880 р. на противагу москвофільському "Слову" народовці засновуй газету з промовистою назвою "Діло". Під впливом ідей М.Драгоманова  у 1885 р. виникає перша політична  організація народовців - Народна  Рада. Нарешті, у  1890 р. прихильники Драгоманова І.Франко, М.Павлик, С.Данилович,  К.Трильовський створюють першу політичну партію - Русько-Українську радикальну партію. В основу програми було покладено соціалістичні ідеї, соборність і незалежність України; видавались газети "Народ" і "Хлібороб". Таким чином, український національний рух в період репресій царизму Наддніпрянській Україні продовжує розвиватись і досягає значних успіхів у Західній Україні, яка стала на той час своєрідним "українським П'ємонтом", базою для його дальшого поширення. Якщо в Наддніпрянській Україні організації інтелігенції - громади твердо продовжували відстоювати необхідність лише культурно-освітньої  діяльності, то в Західній Україні ліве крило інтелігенції схиляється політичної боротьби і створює в 1890 р. першу політичну партію.

39 Кримська війна  та її наслідки для україни

Причини та початок війни. 
На Близькому Сході і Балканах у середині XIX ст. перехрещувалися інтереси різних держав. Англія і Франція, де швидко розвивався капіталізм, ставили метою закабалити ослаблу Туреччину, підпорядкувати своєму впливові чорноморські протоки, стати міцною ногою на близькосхідних ринках і витіснити звідти Росію. Царський уряд намагався послабити Туреччину, оволодіти Босфором і Дарданеллами, які необхідні були для вільного виходу з Чорного моря, забезпечити свій переважаючий вплив на Балканах і Близькому Сході, а також успіхами, в зовнішній політиці притупити суперечності у внутрішньополітичному житті. Австрія, сподіваючись захопити балканські володіння Туреччини, ставилася вороже до Росії. Туреччина мріяла про загарбання Криму й Кавказу. 
Приводом до початку війни став конфлікт між православним і католицьким духівництвом про право володіння святими місцями в Палестині, яка була підпорядкована султанській Туреччині. Турецький султан під тиском французького уряду розпорядився передати ключі від Віфлеємського храму в Єрусалимі католицькому духівництву. У відповідь російський цар Микола І у лютому 1853 р. послав до Константинополя дипломатичну місію на чолі з князем О. Меншиковим з ультимативною вимогою негайно відновити права православної церкви в Палестині і укласти конвенцію, за якою російський цар став би покровителем усіх православних підданих Османської імперії. У травні 1853 р. турецький уряд, за підтримки урядів Англії і Франції, відмовився виконати ці вимоги. Росія розірвала дипломатичні відносини з Туреччиною і російські війська під командуванням князя М. Горчакова 21 червня 1853 р. ввійшли в залежні від турецького султана дунайські князівства — Молдову та Валахію і протягом місяця окупували їх. 
4 жовтня 1853 р. турецький султан оголосив війну Росії. Воєнні дії відбувалися на Чорному морі, Дунаї і на Кавказі. 18 листопада 1853 р. російський флот в складі 8 суден під командуванням віце-адмірала П. Нахімова прорвався в Сінопську бухту, на побережжя Анатолії, і згубним вогнем знищив турецьку ескадру, яка налічувала 13 кораблів. У полон до російських моряків потрапив штаб турецького флоту на чолі з його командуючим Осман-пашою. Успішно для російських військ розвивалися воєнні дії на Кавказі. 
Оскільки Туреччині загрожував розгром, у березні 1854 р. Англія ГФранція оголосили війну Росії. Вороже до Росії поставилися також Австрія та Пруссія. 
Ставши перед фактом міжнародної ізоляції, царська Росія опинилася в тяжкому становищі. Через панування старих феодально-кріпосницьких відносин країна була дуже відсталою в техніко-економічному відношенні. Військових заводів було мало і, до того ж, розташовані вони здебільшого на півночі і сході, віддалік від театрів воєнних дій. Армія відчувала гостру нестачу зброї, боєприпасів, спорядження. Зброя була застарілою. Якщо в англо-французькій армії були далекобійні гвинтівки з нарізними стволами, які могли поражати цілі на віддалі 700–800 м, то російські солдати були озброєні гладкоствольними рушницями, кулі яких завдавали ворогові реальної шкоди лише на відстані не далі 120—150 м. Застарілою була й російська артилерія, у російському флоті переважали парусні кораблі, в англо-французькому — парові. 
Військово-польова виучка солдатів була слабою, оскільки головна увага в царській армії приділялася парадам і муштрі. Ключеві командні пости здебільшого були зайняті бездарними генералами й офіцерами, казнокрадами й хабарниками. Вкрай незадовільним був стан транспорту. Оскільки з центру на південь не було жодної не тільки залізниці, а й шосейної дороги, то солдати змушені були робити тисячоверстні переходи, а зброя, боєприпаси й спорядження доставлялися волами. 
Почавши війну проти Росії, англо-французьке командування підвело свої кораблі й спробувало атакувати російське узбережжя в різних місцях — у районах Крондштадта, Одеси, Соловецького монастиря, Петропавловська-Камчатського. Але головні воєнні дії воно розгорнуло на півдні. 
Напад англо-французького флоту на Одесу. 
10 квітня 1854 р. англо-французька ескадра в складі 19 лінійних кораблів і 10 фрегатів з 350 гарматами підійшла до Одеси і почала артилерійський обстріл передмість, берегових укріплень та торгових суден і всього міста. Одеса була найбільшим торговим портом на чорноморському узбережжі і не мала берегових оборонних споруд та достатніх військових сил. Гарнізон міста налічував 16 резервних батальйонів з 50 легкими гарматами. На березі біля моря стояли лише шість батарей з 40 фортечними гарматами. У відповідь на обстріл міста англо-французькою ескадрою батарея прапорщика О. Щоголева відкрила вогонь і вела його протягом шести годин. Разом з іншими батареями артилеристи Щоголева пошкодили багато ворожих кораблів і не допустили висадки у місті десанту. ЗО квітня і 1 липня 1854 р. англо-французькі кораблі знову обстрілювали Одесу з гармат, але артилеристи міста змусили їх відступити. При цьому в останній раз захисники Одеси захопили англійський фрегат «Тайгер», який при проведенні розвідки сів на мілину. 
Воєнні дії в Криму. Оборона Севастополя . 
Основним театром воєнних дій, став Крим. 2 вересня 1854 р. через безтурботність головнокомандуючого російських військ в Криму О. Меншикова, більш, ніж 60-тисячна англо-французька армія висадилась біля Євпаторії і стала просуватись на південь, в напрямку Севастополя. 8 вересня біля р. Альми російські війська зазнали поразки і відійшли до Бахчисарая. Англо-французька армія, не змігши з ходу взяти Севастополь, приступила до його облоги. Спроба нового головнокомандуючого М. Горчакова, призначеного замість Меншикова, дати у серпні 1854 р. бій на Чорній річці і цим змусити ворога припинити облогу Севастополя закінчилася невдало. 
Проте гарнізон і населення Севастополя не склали зброї. Щоб зміцнити захист міста з суші, вони побудували добре продуману систему сухопутних укріплень і протягом 349 днів (з 13 вересня 1854 р. до 27 серпня 1855 р.) героїчно обороняли місто. Керували обороною Севастополя начальник штабу Чорноморського флоту віце-адмірал В. Корнілов, віце-адмірал П. Нахімов, адмірал В. Істомін, військовий інженер Е. Тотлебен. Захисники Севастополя виявили високі зразки героїзму. 
У Севастополі вів бої 18-тисячний гарнізон, до якого входили і сформовані в Україні полки: Чернігівський, Полтавський, Житомирський, Подільський, Кременчуцький, Одеський і Волинський. На оборону міста стали і 20 тис. моряків. Щоб перегородити ворожим військам доступ до Севастополя з моря, у гавані були затоплені парусні судна. 
Незважаючи на переважаючі сили англо-французької армії, а вона налічувала понад 60 тис. солдатів і офіцерів, і досконалішу у неї зброю, бійці і все населення Севастополя мужньо захищали своє місто. Найтяжчі бої розгорталися навколо ключової позиції — Малахового кургану. Безсмертною славою покрили себе захисники Севастополя. Високі зразки мужності й безстрашності в боях, поряд з багатьма росіянами, виявили солдати^українці Федір Заїка, Іван Демченко, Дмитро Горленко, Макар Шульга, Андрій Гіденко, Іван Даниленко, Гнат Шевченко та багато інших. Небаченою хоробрістю і умінням відзначився уродженець Подільської губернії Петро Маркович Кішка, який вісімнадцять разів ходив у розташування ворожих військ, привів близько десяти «язиків» і був нагороджений Георгіївським хрестом. Разом з бійцями самовіддано діяли й військові медики, яких очолював засновник військово-польової хірургії М. Пирогов. Великою любов'ю у військах користувались сестри милосердя, серед яких найбільшої шани набула Даша Олександрова, названа Севастопольською. 
Але незважаючи на небачений героїзм захисників Севастополя, сили були нерівні, і 27 серпня 1855 р. ворожі війська захопили Малахів курган і захисники міста змушені були залишити південну частину міста і перейти на північну сторону бухти. 
Участь населення України у війні. 
Одночасно з тим, що багато українців-солдатів і матросів брали безпосередню участь у боях проти ворожих військ у Криму й обороні Севастополя, Україна була найближчим тилом і базою постачання російської армії. В Україні на війну було мобілізовано багато рекрутів і ополченців, послано погоничів, для перевезення військових вантажів взято велику кількість коней і волів. Для армії брали провіант, в містах і містечках розміщали в лазаретах та госпіталях поранених і хворих солдатів і матросів. 
У постачанні армії боєприпасами велику роль відігравали Шосткинський пороховий і Луганський ливарний заводи. Обсяг виробництва пороху на Шосткинському заводі за три роки війни збільшився у шість разів і в 1855 р. становив 43 % продукції всіх порохових заводів Росії. Якщо до війни Луганський завод за місяць відливав 22 тис. пудів снарядів, то у роки війни — 90 тис. пудів. 
Народ намагався подати допомогу солдатам і офіцерам, які воювали на фронтах, та їхнім сім'ям. Проводився збір коштів на військові потреби, жінки доглядали поранених бійців у шпиталях, їхали на фронт і працювали сестрами милосердя і т. п. 
Паризький мирний договір. 
Падіння 27 серпня 1855 р. Севастополя, загострення внутрішнього становища в країні змусили нового царя Олександра II (Микола І помер у лютому 1855 р.) шукати шляхів до укладення миру. Великі втрати англо-французьких військ й успішні дії російської армії на Кавказі привели до того, що й урядам Англії та Франції довелося йти на припинення війни. 
18 березня 1856 р. у Парижі між Росією, з одного боку, і Англією, Францією, Туреччиною і Сардінським королівством (брало участь у війні на боці союзників з січня 1855 p.), з другого боку, був укладений мирний договір. У переговорах брали участь також представники Австрії і Пруссії. 
За договором місто Каре та інші султанські володіння, зайняті російськими військами під час війни, поверталися Туреччині, а Севастополь, Балаклава, Євпаторія та інші захоплені союзниками міста — Росії. Чорне море було оголошено нейтральним. Росія не мала права тримати на Чорному морі військовий флот і мати прибережні військово-морські арсенали. Гирло Дунаю і Південна Бессарабія відходили до Молдовського князівства, що мало перебувати під верховною владою турецького султана, як і князівство Валаське. Покровительство над християнським населенням Туреччини від Росії передавалось усім європейським державам. 
Кримська війна, наочно показавши гнилість і безсилля кріпосної Росії й завдавши великого удару по зовнішньополітичному престижу царизму, разом з тим ще більше загострила кризу всієї феодально-кріпосницької системи, прискорила поширення революційного духу і змусила царизм й увесь клас дворян-кріпосників приступити до скасування кріпосного права та проведення інших реформ.

22. Основні етапи української буржуазної революції 1648-1653

1 етап (1648-1649). Формувалися рушійні  сили. Ініціатори – окремі групи  нереєстрових козаків, які переховувалися  в Запор плавнях. В квітні  приєдналися реєстрові козаки  та кримські татари. Після битви  на Жовтих Водах приєдналася  Лівобережна Україна. Починався  геноцид єврейського народу(селяни  вбивали поляків і євреїв). Врятував  євреїв Вишневецький який вивів  їх з Лубен. В травні після  битви під Корсунем до революції  приєдналися селяни і городяни  Київського воєводства(сюди перекинулись  єврейські погроми). Єврейські погроми  призвели до того що міста  зачинили ворота перед козаками. Євреї захищалися, а поляки зі  Львова повтікали до Кракова.  Б.Х. брав гроші з євреїв  для татар. Пообіцяв що все  неправославне населення віддасть  в полон татарам.  Наприкінці  першого етапу шляхта і духовенство  приєдналися до революції.

2 ет. (липень-грудень 1648). Найвище  піднесення революції. Всі верстви  брали участь, контреволюційні табори  були у стані розгрому і  сумніву. Польського короля ніхто  не слухав. Головне революційне  гасло – покозачення. Ідеалом  був не простий козак, а реєстровий  козак, який веде своє господарство, веде буржуазний спосіб життя.  Рушійні сили: селяни, міщани, купці  пішли в козаки.

3 ет. (грудень-червень 1649). Воєнні  дії ведуться тільки в Білорусії.  На інших територіях крім Волині  і Галичини розбудовується козацька  адміністрація з поділом на  сотні і полки. Зародок майбутньої  Гетьманської держави. Б.Х. не  розумів, що він робить. Він  заявляв, що він постав проти  польського короля, а діє згідно  з інструкцією польського короля. Головна особливість – розбудова  засад Гетьманської державності.  Від революції відходять укр.  Волинь і Галичина.

4 ет. (червень 1649 – листопад 1649). Похід козацького війська на  Волинь. Облога Збаража, Зборівська  битва, Зборівське перемир’я,  наслідком якого стало що Б.Х.  дозволив забрати зх. Православне  населення (Поділля). Реєстр 40 тис., військо  в цілому 80 тис.

5 ет. (грудень 1649 – лютий 1650). Зазнають козаки поразки від  Білорусії. Завершується будівництво  Гетьманської держави. Укладається  таємний договір про перехід  козацької україни під Турецький  протекторат. Польський король  довідався про договір і почав  готувати нову війну проти  козацької України.

6 ет. (лютий 1651 – грудень 1651). Похід Б.Х. на Волинь, поразка  під Берестечком, похід поляків  на Білу Церкву, похід литовців  на Київ і Чернігів. Б.Х. був  у повній кризі.