Первісне суспільство на території України (до 40 тис. років до н. е.)

Боротьба Литви з Золотою  Ордою за Подніпров'я залишила ряд  слідів у письмових джерелах того часу. Так, у Густинському літописі під 1361 р. є звістка, що в Києві  князював Федір, далі розповідається, що Ольгерд, очевидно, в 1362 р. на Синіх  Водах (притока Південного Бугу) розбив «трех царков татарских... И оттоли от Подоля изгна власть татарскую. Сей  Ольгерд и инныя рускія державы  во власть свою пріят, и Кіев под  Федором князем взят, и посади в  нем Володымера сина своего».

Литовським феодалам вдалося  оволодіти Київщиною, Переяславщиною і Поділлям. Ольгерд приєднав Переяславщину  до Київського князівства, Подільську землю віддав синам свого брата  Коріата — Юрію, Олександру, Костянтину й Федору. Брати Коріатовичі, утвердившись на Поділлі, перестали надсилати  данину в Орду і почали готуватися до боротьби з нею. Вони спорудили, зокрема, фортеці Смотрич, Бакоту й Кам'янець. Із зміцненням свого становища Коріатовичі  поступово виходили з-під влади  великих князів литовських. Спершу вони орієнтувалися на Польщу, а  потім на Угорщину й Молдавію.

Проте литовські князі  не мали достатніх сил для повного  визволення українських земель від  татарського іга. Володимир Ольгердович, який княжив у Києві, наприклад, певний час перебував у залежності від  татар, на що вказують дані письмових  джерел і монети цього князя з  татарським гербом. У грамотах подільських  князів, спочатку Коріатовичів, потім  Свидригайла, також є згадки про  виплату данини татарам.

Щодо Чернігово-Сіверської землі, то відомо, що в першій половині XIV ст. вона переживала політичну кризу: численні слабосилі князі перебували в повній залежності від татар. Більш  активну участь у тогочасному  політичному житті брало Брянське князівство. Під 1356 р. в Никонівському  літописі є згадка про те, що Ольгерд  «...воевал Брянеск и Смоленск». Але  литовці не мали успіху, і Брянськ  залишився за князем Василієм, що одержав  у Орді ярлик на княжіння. Незабаром  Василій помер, «и бисть в Брянске  мятеж от лихих людей, а замятна  веліа, и опустение града, и потом  нача обладати Брянском князь велики Литовски». З літописної розповіді  не ясно, коли саме Ольгерд утвердився в Брянську, видно лише, що після  походу 1356 р. минув якийсь час. Проте  можна припустити, що на початку 70-х  років XIV ст. більша частина Чернігово-Сіверської землі вже знаходилася під  владою Литви.

Отже, у 40-х — 70-х роках XIV ст. більшість українських земель, політично роз'єднаних і послаблених  залежністю від Золотої Орди, підпала  під владу Польського королівства  й Великого князівства Литовського.

13.  Перша українська колонізація Дикого поля (1363-1478)

Степи Дикого Поля були придатними для  розвитку землеробства, скотарства та промислів, що спричиняло колонізацію  їх ще в добу Київської держави. Перешкоджали цьому набіги степових кочівників, що хвилями прокочувались по цих  землях від найдавніших часів (кіммерійці, скіфи, сармати, гуни, авари, хозари, печеніги, половці, монголо-татари та ін.).

Особливо сприятливими для заселення  українцями Дике Поле стало 14-15 ст., коли ці землі ввійшли до складу Великого князівства Литовського. Під впливом зростаючої небезпеки від нападів кримських татар тут у 15 ст. сформувалося українське козацтво.

Наприкінці 18 ст. назва "Дике Поле" перестала вживатися.

Завдяки своєму розташуванню цей регіон здавна належав до числа залюднених. Однак від початку I тисячоліття  до н.е. до середини II тисячоліття н.е. він став ареною напруженої боротьби осілих землеробських племен і степових кочівників. Серед них останніми  були монголо-татари. Після їх спустошень за причорноморськими степами на тривалий час закріпилася назва  «Дике поле».

Зі сходу "Дике поле" обмежовується  державним кордоном з Російською Федеративною Республікою, на півночі - Сіверським Дінцем, Оріллю та Тясьмином, а на заході - Синюхою і Кодимою (притоками Південного Бугу), державним  кордоном з Молдовою. Не входить  до неї Крим, який разом з прилеглими територіями Приазов'я і Причорномор'я до 1783 р. складав окреме політичне об'єднання - Кримське ханство.

На території Дикого Поля зараз  знаходяться Дніпропетровська, Запорізька, Кіровоградська, Миколаївська, Одеська, Полтавська Харківська та Херсонська області України.

Нині Степова Україна - важливий промислово-аграрний регіон нашої держави. Тут зосереджена більшість підприємств  гірничодобувної, металургійної, машинобудівної та хімічної промисловості. На нього  припадає понад 40% посівних площ, на яких у 1990 р. було вироблено понад 34% валової  продукції сільського господарства. На цій території розташована  більшість міст України, людність яких перевищила мільйон чоловік, а загальна чисельність населення краю складає  понад 40% усіх громадян держави.

15.  Перший етап другої української колонізації Дикого поля (1533-1569)

Польський шляхтич Дашкович приїхавши  на петроковський сейм, на поч. 1533, разом  з послами свого приятеля й  протегованцями Іслам-гірея, він на запитання сенаторів про способи  оборони від Татар, розвинув давнішній  проект.

«Коли в сенаті питали того Остафія, оповідає Бельський, якби запобігти  тому, щоб Татари не чинили шкод у  нас, він радив, щоб ми держали  на Дніпрі по всяк час дві тисячі чоловік, які б на чайках боронили перевози від татар, а кілька сот  їзди на те, аби їм доводити поживу. Окрім того на островах, яких багато на Дніпрі, побудувати замки й коло них аби осаджено міста. Рада ця подобалася всім, але таки з неї нічого не вийшло».

У цьому проекті бачимо старий проект 20-х р. про те, щоб розложивши коз. військо на Дніпрових перевозах, боронити приступ Татарам.

Дике поле все більше заселяють  козаки.

Приклади нападів Татар:

На Татар: коло 1540 нагло ударили  на Каїрі на Татар-побили 25 душ, 250 коней  забрали; погромили і ограбили гінців татарських, що їхали до Великого князя  Мстиславського.

На Турків: з поч. 1538 напад на Очаків. Десь зимою 1540 козаки беруть участь у повстанні Татар проти Порти  й разом з ними нищать околиці  Білгороду й Тягині. 

Результатом були циркуляри розіслані  в липні 1541 до пограничних старост, одного й того самого змісту. Польський  дворянин Стрет Солтанович мав об’їхати київський, канівський і черкаський і створити реєстр.

З 1545-46 знову скарги турків і татар  на козацькі зачіпки, погроми, походи і  т. д. 1545 – напад на Очаків. В ті степові відносини, в життя козаччини  в тих 50-х роках Вишневецький влив багато нового ферменту. У 1557 присягає у Москві, іде на Крим.

15 жовтня 1563 – убито в Царгороді.  З кінцем 1568, наслідком турецьких  скарг на шкоду й своєвільство  українських козаків, великий  князь видає лист на козаків.  «Вся Україна й дальші від  України повіти добре чують,  яку шкоду і полон терплять  через лихих і своє вільних  людей, через котрих чиняться  ці наїзди неприятельських військ.»  Великий князь наказує козакам  рішуче аби вони вийшли з  степів, з Низу з усіх уходів  до замків і міст українських  і не виходили більше своєвільно, не сміли «шкоди й лупузства  чинити чабанам турецьким і  татарам кримським». За це обіцяє  їм службу й плату при замках.

16.  Люблінська унія та її наслідки для України

Люблінська  унія (1569) – угода про об’єднання Польщі і ВКЛ в єдину державу  – Річ Посполиту підписана 28 червня в м. Любліні на спільному сеймі  польс. І лит. Феодалів (1 липня було затверджено окремо депутатами польс. і лит. сеймів). Була укладена ВКЛ  в умовах його поразки у війні  з Росією (Ліванська війна 1558-83). Правлячі кола Польщі, скориставшись з тяжкого  воєнного становища Литви, прагнули приєднати її територію. За Люблінської  унії Польща і Литва об’єднувалися  в єдину державу на чолі з виборним королем та спільними сеймом і  сенатом. Разом з тим Литва  зберігала свої права, суд, адміністрацію, військо, скарб, офіц. «руську» мову. Люблінська унія оголосила Лівонію спільним володінням Польщі і Литви, підтвердила  приєднання до польс. корони укр. земель, що були до того в складі ВКЛ –  Волонського, Підляського, Київського та Брацлавського воєводств (перед  тим приєднання їх було оформлено  універсалами польс. короля Сигізмунда 2 Августа, який одночасно був великим  князем литовським; шляхту цих воєводств  було зрівняно в правах з польс. шляхтою). Укладення Л. у. викликало посилення  соц. та нац. гноблення на Укр., що привело  до піднесення визвольної боротьби укр. народу.

 Наслідки Люблінської унії для України. Для України Люблінська унія мала вкрай негативні наслідки. Опинившися під владою кріпосницької й католицької Польщі, переважна більшість українських земель зіткнулися з загрозою для самого існування українців як окремої народності. Як зазначає І.П.Крип`якевич, “Люблінська унія, усуваючи з українських земель литовську владу, знищила також рештки українськиї державних традицій, що заховалися під формами автономії у Великому князівстві Литовському…Весь розвиток життя ішов під важким наступом Польщі” Внаслідок унії польські магнати і шляхта здобули великі можливості для привласнення українських земель, нещадного визиску селян і міщан та для духовного поневолення народу. Українському народові доводилося докладати величезних зусиль, щоби не дати себе знищити чужій силі. Ці зусилля вивилися в зародженні та діяльності українського козацтва, братств тощо.

17.  Другий етап Другої української колонізації Дикого поля: економіка та етносоціальна структура (1569-1647)

У 16-17 ст. уряд Польсько-Литовської держави Диким Полем вважав українські землі, що розташовувалися на схід і південь від Білої Церкви, і роздавав їх магнатам і шляхті у приватну власність як незаселені, хоча там проживало українське населення.

Степи Дикого Поля були придатними для розвитку землеробства, скотарства та промислів, що спричиняло колонізацію  їх ще в добу Київської держави. Перешкоджали цьому набіги степових кочівників, що хвилями прокочувались по цих  землях від найдавніших часів (кіммерійці, скіфи, сармати, гуни, авари, хозари, печеніги, половці, монголо-татари та ін.).

Особливо сприятливими для  заселення українцями Дике Поле стало 14-15 ст., коли ці землі ввійшли до складу Великого князівства Литовського. Під впливом зростаючої небезпеки від нападів кримських татар тут у 15 ст. сформувалося українське козацтво.

Наприкінці 18 ст. назва "Дике Поле" перестала вживатися.

Завдяки своєму розташуванню цей регіон здавна належав до числа  залюднених. Однак від початку I тисячоліття  до н.е. до середини II тисячоліття н.е. він став ареною напруженої боротьби осілих землеробських племен і степових кочівників. Серед них останніми  були монголо-татари. Після їх спустошень за причорноморськими степами на тривалий час закріпилася назва  «Дике поле».

Зі сходу "Дике поле" обмежовується державним кордоном з Російською Федеративною Республікою, на півночі - Сіверським Дінцем, Оріллю та Тясьмином, а на заході - Синюхою  і Кодимою (притоками Південного Бугу), державним кордоном з Молдовою. Не входить до неї Крим, який разом з прилеглими територіями Приазов'я і Причорномор'я до 1783 р. складав окреме політичне об'єднання - Кримське ханство.

На території Дикого Поля зараз знаходяться Дніпропетровська, Запорізька, Кіровоградська, Миколаївська, Одеська, Полтавська Харківська та Херсонська області України.

Нині Степова Україна - важливий промислово-аграрний регіон нашої держави. Тут зосереджена  більшість підприємств гірничодобувної, металургійної, машинобудівної та хімічної промисловості. На нього припадає понад 40% посівних площ, на яких у 1990 р. було вироблено  понад 34% валової продукції сільського господарства. На цій території розташована  більшість міст України, людність яких перевищила мільйон чоловік, а загальна чисельність населення краю складає  понад 40% усіх громадян держави.

18  Заснування Запорізької Січі  та його значення для українського суспільства

Запорізька Січ – це військово-політична  організація українського козацтва. Виникла внаслідок стихійної  колонізації земель Середнього та Нижнього Подніпров'я в середині 16 ст. Назву  отримала від способу захисту  козацьких поселень від зовнішньої небезпеки - «засіки», «січі» - невеликих  укріплених поселень у плавнях та островах басейну Дніпра. Запорозьке козацтво - складне соціальне явище, визнане феноменом світової історії. 

Перша писемна згадка про  Запорозьку Січ з'явилася 1551 р. у  польського історика Мартина Бєльського (1495— 1575). У своїй «Всесвітній  хроніці» він повідомляв, що у першій половині XVI ст. на Хортиці збиралися  козаки для нагляду за переправами, промислом і для боротьби з  татарами. Того часу дванадцять порогів (Кодацький, Сурський, Лоханський, Ненаситецький  та ін.) перетинали Дніпро від берега до берега і тяглися вздовж течії  майже на 100 км. Після цього ріка розливалася в широку заплаву  — Великий Луг, де було багато проток та островів (понад 250). У різні часи Січ розташовувалася на різних островах — Малій Хортиці, Томаківці, Базавлуці  та ін. З часом на Запорожжі сформувалася нова українська (козацька) державність, яку називають праобразом справжньої держави. Головними ознаками держави  є існування особливої системи  органів та установ, що виконують  функції державної влади; право, що закріплює певну систему норм, санкціонованих державою; певна територія, на яку поширюється юрисдикція держави. Січі були притаманні усі ці ознаки. Важливою функцією ради було обрання  уряду Січі — військової старшини, а також органів місцевої влади  — паланкової або полкової старшини. У різні часи чисельність козацької  старшини була не однаковою й інколи становила понад 150 осіб. До цієї групи  козацтва входили: військова старшина — кошовий отаман, військовий суддя, військовий осавул, військовий писар  та курінні отамани; військові служителі: хорунжий, бунчужний, довбиш, канцеляристи та ін.; похідні та паланкові начальники — полковник, писар, осавул та ін. Старшина зосереджувала у своїх руках  адміністративну владу та судочинство, керувала військом, розпоряджалася фінансами, представляла Січ на міжнародній  арені. В Січі функціонувало також  власне козацьке право, яке було не писаним законом, а «стародавнім звичаєм, словесним правом і здоровим глуздом». Це пояснюється відсутністю  традиції, оскільки козаки мали того часу порівняно коротку історію; перманентною воєнною конфронтацією, яка не давала змоги зосередитися на внутрішньому житті; побоюванням запорозьких  козаків, що писані закони змінять та обмежать їхні свободи. Козацьке право  фіксувало ті відносини, що сформувались у Січі: утверджувало військово-адміністративну  організацію (38 військових куренів  і 5— 8 територіальних паланок), зумовлювало  правила військових дій, діяльність адміністративних та судових органів, порядок землекористування, укладання  договорів, визначало види злочинів та покарань.