Первісне суспільство на території України (до 40 тис. років до н. е.)

26 червня 1768 р.  повстанців оточили російські  війська генерала Кречетнікова. Вони отримали наказ придушити  Коліївщину після того, як було  приборкано польську шляхту. Керівників  повстання було підступно заарештовано, а їх загони роззброєні або  розбиті у боях. Тисячі підданих  Речі Посполитої у жорстоких  муках були страчені поляками  у містечку Кодні на Житомирщині  й у селі Серби на Поділлі.  Тут, зокрема, у страшних тортурах  загинув І.Гонта, який тримався  надзвичайно мужньо.

Суд над російськими  підданими відбувся у Києві. М.Залізняка  і багатьох інших повстанців після  катувань відправили у Сибір на каторгу. В цілому різних форм покарання зазнали  бл. 70 тис. чоловік. Остаточно повстання  було придушене тільки у квітні-травні 1769 р. 

 

 

34. Завоювання Північного  Причерноморя Росією та колонізація  цих земель у XVIII ст.

У другій половині XVIII ст. най важливішими завданнями зовнішньої політики російського уряду було відвоювання споконвічних слов'янських земель Північного Причорномор'я, ліквідація постійної турецько-татарської загрози і забезпечення міцної оборони південних українських і російських земель. Виходу до Чорного моря, а з нього — до Середземного моря, в Південну й Західну Європу, настійно вимагав також розвиток економіки, інтереси розширення торгівлі з західноєвропейськими й східними країнами. 
Часті набіги кримських татар перешкоджали заселенню й господарському освоєнню земель Південної України. Щоб торгувати з країнами Західної Європи, товари з України доводилося возити до портів Балтійського моря. 
Підбурювана англійськими дипломатами, Туреччина у 1768 р. почала війну проти Росії. У січні 1768 р. кримські татари проникли в Новоросію і на Правобережжя, але, зустрівши рішучий опір російських військ, відступили. Воєнні дії відбувалися на Дунаї, в Криму і у Закавказзі. 
У складі діючої армії вели бої проти турків і татар запорожці, гусарські, пікінерські, лівобережні козацькі полки та ін. Вони билися під Очаковом, Кінбурном, Хаджи-беєм, на Перекопі і в Криму — брали участь у взятті Кафи (Феодосії) та інших міст. Крім того, Україна була найближчим тилом російської армії, і вона мусила давати військам квартири, провіант, підводи тощо. 
Російська армія здобула ряд перемог. У 1770 р. перша армія під командуванням П. Румянцева на Нижньому Дунаї розбила турків біля Рябої Могили, Лерги і Кагулу. 
Були зайняті Хотин, Ясси, Бухарест, Акерман та інші фортеці й міста. Російська ескадра, що прибула з Балтійського моря в Середземне, в Чесменській бухті знищила турецький флот. Наступного року 2-га армія під командуванням В. Долгорукова, у взаємодії з Азовською флотилією, зайняла Крим. Суворов здобув важливу перемогу при Козлуджі (1774). 
10 липня 1774 р. в селі Кючук-Кайнарджі (на південь від Дунаю) між Росією і Туреччиною було укладено мирний договір. Росія одержала територію межиріччя Дніпра і Південного Бугу до узбережжя Чорного моря, фортеці Керч та Єнікале в Криму, Кінбурн у гирлі Дніпра і Азов у гирлі Дону. Отже, вихід у Чорне море був здобутий. Росія також дістала право укріплювати Азов. Російські торгові судна тепер могли вільно проходити через Босфор і Дарданелли. Туреччина визнала незалежність Кримського ханства. 
Дуже важливе значення мали статті договору, спрямовані на захист поневолених Туреччиною балканських народів, що створювало більш сприятливі умови для розгортання ними визвольної боротьби і завоювання національної незалежності. Зокрема, турецький уряд змушений був відновити автономію Молдови і Валахії. 
8 квітня 1783 р. Катерина II підписала маніфест, який оповіщав, що півострів Кримський, півострів Тамань і вся кубанська сторона «прийняті під державу Всеросійську». На території ліквідованого Кримського татарського ханства, яке протягом століть було вогнищем небезпеки для України й Росії, створювалась Таврійська область. 
Унаслідок відвоювання північного Причорномор'я та Приазов'я і приєднання Криму до Росії назавжди припинилися спустошливі турецько-татарські набіги на південні українські й російські землі, швидше стали розвиватися продуктивні сили Півдня, за короткий час були збудовані великі міста й порти, через які розпочалася жвава торгівля з різними країнами. У самому Криму не стало рабовласництва й работоргівлі, стало зникати кочівництво, населення почало енергійніше, ширше розвивати різні галузі господарства. 
Царський уряд заявляв, що він приєднує Крим до Росії лише задля того, щоб прилучити місцеве «дике» населення до цивілізації. Насправді з перших же днів він намагався Крим колонізувати, заселити його росіянами, а «татар, — писав відомий дипломат катерининських часів Бакунін, — вон из Крима». Всіма засобами царські урядовці вели лінію на витіснення і знищення місцевого, зокрема кримськотатарського населення, та й не тільки його. Так, на основі рескрипта Катерини II від 9 березня 1778 р. «О переселении всех христиан на территорию южнорусской деревни» О. Суворов за кілька днів виселив з Криму в Південну Україну на береги Азовського моря між Бердянськом і Доном 32 тис. осіб чоловічої статі — греків та вірмен — найкращих ремісників і торговців, що серйозно підірвало ремесла й торгівлю Криму. Тисячі татар, через нестерпні умови, змушені були уже в 1785—1788 pp. розпродувати за безцінь свої землі та майно і втікати в Туреччину, Румунію та в інші місця. Якщо на 1783 р. у Криму налічувалося понад 500 тис. чол. населення, то на 1793 p., через десять років після приєднання до Росії, незважаючи на російську колонізацію, що її проводив царизм, населення зменшилося до 205 тис. 
Заселення Південної України. 
Після відвоювання Чорноморського узбережжя, ліквідації Запорізької Січі царський уряд став роздавати землі Південної України російським і українським поміщикам, урядовцям, офіцерам, високопоставленим сановникам. Так, генерал-прокурор князь Вяземський і князь Прозоровский дістали по 100 тис. десятин землі кожний, князь Потьомкін — понад 40 тис, генерал-майор Голіцин — 22 тис, полковник Строць — 14 тис, колишній полковий старшина Рудь і колишній полковий осавул Пишмич — по 12 тис. дес і т. ін. Всього протягом 9 років — від 1775 р. до 1784 р. поміщикам було роздано 4,5 млн десятин землі. Ці свої володіння поміщики заселяли головним чином втікачами з різних місць. Основну роль відігравала народна колонізація — переселення на південь з різних місць селян, козаків, міщан. Основний потік поселенців ішов з Правобережної України; поселялися і втікачі з Лівобережної України та російських губерній, яких уряд «простив» і дозволив селитися на землях Південної України, і, нарешті, переселенці з Лівобережної України та Слобожанщини, переважно козаки і посполиті з малоземельних місць, яким уряд давав офіційний дозвіл на переселення і яких наділяв землею. Водночас сюди йшли й іноземні колоністи, які втікали від гніту Туреччини і Австрії (болгари, греки, серби, молдовани та ін.). 
Південна Україна швидко заселялася. Разом з виникненням багатьох сіл закладалися також міста, зокрема такі, як Олександрівськ (теперішнє Запоріжжя, 1770), Катеринослав (тепер Дніпропетровськ, 1776), Херсон (1778 p.), Маріуполь (1779), Миколаїв (1789). Розбудовувалося стародавнє (майже 400-літнє) поселення, назване у 1795 р. Одесою. У Криму, на Південному узбережжі, у 1783 р. як головну базу Чорноморського флоту і фортецю було закладено м. Севастополь. Як адміністративний центр Таврійської області, а потім губернії, в 1784 р. було засновано м. Сімферополь. 
На півдні, в степах України, швидко розвивалося сільське господарство, зокрема тваринництво. Засновувалися також промислові підприємства, і передусім ті, які задовольняли військові потреби і які належали казні: ливарний завод у Миколаєві, який з 1789 р. почав виробляти гармати і ядра для Чорноморського флоту, Луганський чавуноливарний завод, верфі в Миколаєві і Херсоні, які будували військові кораблі і торгові судна. 
Визволення від турецько-татарського гноблення південних земель мало велике значення. Назавжди було покінчено з постійною небезпекою турецько-татарської агресії. Припинилися спустошливі набіги кримських татар і турків на українські й російські землі. Більш надійною стала оборона південних кордонів. Поразки Туреччини у російсько-турецьких війнах і її прогресуючий занепад полегшили становище слов'янських народів на Балканах і в Молдові. 
Визволення південних земель і слабкість там феодально-кріпосницьких відносин сприяли більш швидкому піднесенню продуктивних сил цього краю і взагалі економічному розвиткові України, зокрема заселенню степових малолюдних районів і їх господарському освоєнню. Через морські порти розгорталася торгівля з Південною і Західною Європою і східними країнами. посилювало розклад феодально-кріпосницької системи і розвиток у її надрах капіталістичного укладу.

 

35. поділи речі посполитої  у XVIII ст. та їх наслідки для укр.  сусп.

До кінця XVIII століття Річ Посполита була одним з найбільших у Європі держав. Повна назва звучала як "Річ  Посполита (від пізньолат. respublica - республіка) двох Народів", малися на увазі народи "Корони" (Польського королівства) і "Великого князівства Литовського, Російського й Жемойтського", що склали після Люблінської унії 1569 р. федерацію, яка проіснувала  аж до III розділу.Після смерті Августа III (1763) у Польщі утворилися два політичних табори: Рух під проводам Чарторийських, який пропонував програму реформ по поверненню слави Речі Посполитої, маючи на увазі, що союзником Польщі в боротьбі за реформи стане Росія, і Республіканці, програма яких стояла на захисті Золотої  вільності й опорі всяким змінам державного ладу. На чолі Республіканців стояла родина Потоцьких. Республіканці  прагнули до союзу з Австрією й  Францією, і їхні ідеї збігалися  з інтересами сусідніх з Польщею  держав. Уже з 1732 року існував договір (Договір Лоєвенвольда) між майбутніми державами, які братимуть участь у розділі, про недопущення змін державного устрою країни.

Ослаблення Речі Посполитої в другій половині XVIII ст. дало можливість Пруссії, Австрії та Росії розчленувати цю державу. Три територіальних розділи  польської держави були проведені  в 1772, 1793 і 1795 роках сусідніми з  Річчю Посполитою державами - Росією, Австрією й Пруссією:

• І поділ - у 1772 р. Росія загарбала частину Білорусії, Австрія - Галичину, Пруссія - споконвічні польські землі. У 1774 р. Австрія загарбала Буковину, а ще в кінці XVII ст. - Закарпаття. Таким чином, наприкінці XVIII ст. всі західноукраїнські землі опинилися під владою Австрії.
• ІІ поділ – 1793 р. Росія загарбала Правобережну Україну та білоруські землі, Пруссія - польські землі.
• ІІІ поділ - 1795 р. До Росії відійшла Західна Волинь, Західна Білорусія, більша частина Литви і Курляндія (частина Латвії). Пруссія привласнила західнолитовські землі і поділила з Австрією польські землі. Польська держава перестала існувати

Перший  поділ

5 червня 1772 року повноважні представники Пруссії, Австрії та Росії підписали в Петербурзі договір, за яким відбирали на свою користь так звані санітарні смуги, тобто території по периметру Речі Посполитої. Згідно з цією угодою:

• Пруссія забрала Помор’я, Куяви та частину Великопольщі — загальною площею 36 тис. км² з населенням 580 тис. чол
• Австрія — Малопольщу і Галичину (Відтоді почався австрійський період історії Львова та краю, тривав він до 1 листопада 1918року) з Руським, Белзьким і західними околицями Волинського та Подільського воєводств обшаром 83 тис. км² з 2.650 тис. мешканців.
• Росія — східнобілоруські землі з Полоцьком, Вітебськом та Мстиславом, а, окрім цього — частину Ліфляндії [Латвії], тобто загалом 92 тис. км² площі з 1.300 тис. населення.

Щоб надати законності своїм анексіям, союзники вимагали затвердження поділу польським  сеймом. Король безуспішно намагався  здобути підтримку в європейських монархів, але мусив поступитися. 30 вересня 1773 року сейм ратифікував угоду про поділ земельРечі Посполитої. Протягом 1773—1792 років польський король і прибічники реформ ще марно намагалися врятувати залишки Речі Посполитої та зміцнити державу. Чотирирічний сейм (1788—1792) за ініціативою групи патріотичних реформаторів, очолюваних Гуго Коллонтаєм, ухвалив 3 травня 1791 року Конституцію, яка запроваджувала:

1. Конституційну монархію;
2. Особисті свободи та рівні права всім громадянам.

У відповідь  на це консервативні шляхетські кола утворили в 1792 році в містечку Торговиці (на тодішньому російському кордоні)конфедерацію і закликали на допомогу царську армію.

Другий  поділ

Втручання сусідів призвело до другого поділу, затвердженого сеймом у Гродні 1793 року.

Цього разу від Речі Посполитої відрізали такі частини:

• до Пруссії відійшли вся Великопольща та частина Мазовії;
• до Росії — українські та білоруські землі;
• Австрійських вимог до уваги не взяли.

Відповіддю  на другий поділ стало визвольне  повстання, яке очолив Тадеуш Костюшко. Придушенням повстання зайнялися прусська та російська армії. У червні 1794 р. царські загони оволоділи Краковом, у серпні — Вільном, а 4 листопада російська армія під проводомОлександра Суворова штурмом здобула Прагу — передмістя Варшави. Як доповідав Суворов, за цей день його вояки знищили 12 тис. бунтівників, а 2 тис., рятуючись, втонули у Віслі. Місяцем раніше в битві під Мацейовіцами на підступах до Варшави узято в полон тяжко пораненого Костюшко; за легендою, падаючи з коня (що й стало причиною полону), він вимовив сакраментальне: Finis Poloniae(Кінець Польщі). Так насправді й сталося: 25 листопада 1795 р. король, на той час уже вивезений на почесне ув'язнення до Гродна, підписав відречення від престолу.

[ред.]Третій поділ

Після придушення повстання у 1795 Росія, Австрія та Пруссія здійснили третій поділ, після чого Річ Посполита припинила державне існування. Результат ІІІ поділу Польщі призвів до такого:

• до Австрії приєднано Краків, Холмщину, Південне Підляшшя та частину польських земель над Віслою — Нову Галичину (однак незабаром ці землі стали ареною воєнних дій між Францією, Австрією, Пруссією й Росією. Причому в різних коаліційних комбінаціях ці держави часом були союзниками, а часом — ворогами);
• до Росії відійшли Литва, Курляндія, Західна Білорусь та Західна Волинь;
• Пруссія отримала частину Підляшшя й Мазовецьких земель з Варшавою, а також частину Жемайтії.

 

 

 

36. Україна доби диктатури дворянства: економічна та етносоціальна структура (1775 – 1861)

Найголовніша особливість соціально-економічного розвитку цього періоду-швидкий  занепад феодально-кріпосницької  системи господарювання. Ознаками цього  процесу були:

а) розвиток товарно-грошових відносин і проникнення капіталістичних  елементів у сільське господарство;

б) руйнування селянських господарств  шляхом скорочення земельних наділів  або переводу селян на місячину (тобто  повна ліквідація селянського господарства);

в) занепад кріпосницької мануфактури  і початок з 30-х років XIX ст. промислового перевороту.

Розвиток товарно-грошових відносин приводив до зростання товарності сільського господарства, поглиблення спеціалізації  окремих районів України в  сільськогосподарському виробництві. Наприклад, південь України спеціалізувався  на вирощуванні пшениці, а також  на тонкорунному вівчарстві. Правобережжя - на вирощуванні цукрового буряка.

Внаслідок товаризації сільського господарства йшов процес розшарування поміщицьких господарств. Великі поміщицькі господарства Правобережжя і Півдня, як правило, найкраще пристосовувались до ринку, в той час як дрібні та середні в значній мірі зберігали  натуральний характер. Внаслідок  цього вже на середину XIX ст., через їх нездатність до господарювання в нових умовах, поміщики заклали кредитним установам за борги близько 7 тис. маєтків. Одночасно найбільші землевласники Південної  України, такі, як князь Воронцов, граф Строганов, барон Штігліц, що володіли маєтками в десятки і навіть сотні тисяч десятин, завели величезні вівчарні заводи, де поголів'я на середину XIX ст. становило 7 мли. голів.

Криза кріпосницької системи господарювання проявлялась також в Інтенсивному руйнуванні селянських господарств. Прагнучи до більш високих прибутків, поміщики скорочували надільну землю, якою користувались  селяни,  і намагалися примусити їх більше часу працювати на панщині. Панщина охопила до 90 відсотків селянських дворів. Крім того, досить часто селян злі позбавляли надільної землі і переводили на так звану місячину. Вони повинні були працювати виключно на панській землі і постійно жити на кому дворі. На Лівобережжі кількість селян на місячині досягала 1/3 від загальної кількості.

На Правобережжі, де поміщиками були польські пани, яким царський уряд не довіряв  після повстання 1830 р., була проведена  інвентарна реформа. Її мета - залучення  українського селянства на бік царської влади у випадку нового польського повстання. В 1847-1848 рр. за наказом генерал-губернатора  Бібікова на Правобережжі були запроваджені так звані "інвентарні правила", які обмежували розмір панщини та інших повинностей. Для тяглових господарств (які мали коней або  волів) встановлювалась чотириденна  панщина для напівтяглових - триденна. Всі роботи, які селяни виконували понад встановленої норми, мали оплачуватись поміщиком за визначеними урядом розцінками. Заборонялося виганяти селян  на панщину в свята, переносити  панщинні дні з зимових на літні. Обмежувалась поміщицька сваволя щодо селянських шлюбів, засилання селян в Сибір і віддачу в рекрути.

Крім того, Бібіков зробив ревізію  прав на дворянство серед правобережних

поміщиків, в результаті чого 64 тис. з них були позбавлені дворянського звання. Покращене було становище  так званих "скарбових селян", які жили в маєтках, конфіскованих  у польської шляхти. Їх забороняли віддавати в оренду і переводили на становище оброчних. Таким чином, реформи Бібікова покращили становище  правобережних селян, але не могли  змінити саму феодально-кріпосницьку систему господарювання. Як тільки місце Бібікова заступив у 1852 р. князь  Васильчиков, здійснення реформи фактично припинилося. Щоб відстояти свої права, селяни піднімалися на боротьбу. На Правобережжі в період відбулось  більше 50 селянських виступів, що придушувались  військами і поліцією.

Отже, часткові реформи не могли  обмежити феодально-кріпосницьку систему, яка повністю себе вичерпала. На порядок  денний ставилось питання повного  скасування кріпосницьких порядків у сільському господарстві.

В промисловості на початку XIX ст. неподільно панувала кріпосницька мануфактура: частково це були державні підприємства, а більшість становили поміщицькі мануфактури з відсталою технікою і технологією. У 20-х роках на Правобережжі широкого розгалуження набуває цукроварна промисловість, яка теж стає за своїм характером переважно кріпосницькою.

Проте вже у 30-х роках XIX ст. в промисловості починається технічний переворот, який веде до утвердження фабрично-заводського виробництва. В цих умовах кріпосницька мануфактура виявляється нездатною  використовувати вдосконалену техніку і технологію виробництва. Підневільна праця кріпосних селян була непродуктивною. Фабрики і заводи з машинною  технікою і вільнонайманою працею, ефективність виробництва на яких була вищою в кілька разів, швидко витісняють мануфактури з традиційних галузей промисловості.

На середину XIX ст. фабрично-заводське виробництво утверджується в металообробній, текстильній, тютюновій, склодувній, паперовій та інших галузях. Свої позиції, хоча й дещо ослаблені, кріпосним мануфактурам вдалося зберегти в цукроварній та горілчаній промисловості.

Переважна більшість нових підприємств  була заснована купцями, які нагромадили  в торгівлі необхідний первісний  капітал. Серед капіталістів була також  певна частина поміщиків, які  перебудували своє господарство на новий  лад. Новий клас поповнювався, окрім  цього, найбільш підприємливими вихідцями  із середовища державних селян, яким уряд пішов на ряд поступок і

Могутні позиції в українській  промисловості зайняли російські  капіталісти, такі, як Серебрякови, Дегтярьови, Ходунови, Шведови, Личкови, Бубнови  та ін. Серед українців теж дехто  зміг "стати на ноги" і перетворитись  на великих підприємців, насамперед Симиренко, Харитоненко, Терещенко, брати  Яхненки. У першій половині XIX ст. значно пожвавлюється торгівля, особливо ярмаркова. Найбільші ярмарки були на ті часи в Києві (Контрактовий), в Ромнах (Іллінський), у Сумах (Введенський), у Бердичеві (Онуфріївський), в Єлисаветграді (Георгієвський) та ін. В умовах відсутності транспортних магістралей важливе значення мав чумацький промисел, що забезпечував надходження до чорноморських портів близько 40 млн. пудів зерна щорічно. Водночас чумаки завозили кожного року в Україну 8 млн. пудів солі, перевозили і продавали кам'яне вугілля, залізну руду, цукор та інші товари. Чумацькі перевезення охоплювали на той час велику територію, до Уралу і Середньої Азії. Серед чумаків також відбувалося розшарування, виокремлювалися багаті чумаки-підприємці, які контролювали більшу частину перевезень вантажів. Отже, на середину XIX ст. феодально-кріпосницька система господарювання перебувала в глибокій кризі. Товарно-грошові відносини, які охоплюють всі сфери життя, капіталістичне підприємництво, що набирає сили, одночасно з промисловим переворотом руйнують старі соціально-економічні відносини. Ліквідація феодально-кріпосницької системи стає велінням часу.