Шпаргалка по "Истории"

3. Національна  українська символіка.

Прапор (стяговая челка) були трикутної форми( красного кольору). Вперше блакитний, синій та жовтий кольори разом з іншіми були на прапорах  козацьких полків. Прапор Б. Хмельницького був червоно-білий. 1 прапор синьо-жовтого кольору як символ України з’явився у Львові у 1848. У березні 1918 УЦР прийняла «жовто-блакитний» прапор. Після ЦР прийшов Скоропадський, він прийняв синьо-жовтий прапор. Прапор Радянської України 1919 р – червоний. У 1950 за ініціативою Сталіна прапор УРСР змінили. З 50 року – червоно-лазоревий. В 1992 р був прийнят синьо-жовтий прапор. Гімн «Ще не вмерли України..»  - був списан з польського й серпського гімнів. Герб – Тризубець, як символ мали сотні народів т.я. цифра 3 довго носила магічний сенс. Малий герб у форм тризубці був прийнят у лютому 1992 року, а великий герб розробляється 19 років.

4.Першопочатки  людського життя на терені  України. Трипільстка культура.

Заселення укр. земель людиною типу Homo sapiens відбувалося в середньому палеооліті. Знайдено скребки, рубила, наконечники з каменю, вік яких сягає 800 тис. років. У середньому палеоліті (мустьєрський період) люди проживали  в басейні р. Десни. Близько 150 тис. років тому тут з’явилися неандертальці. Вони колективно полювали на бізонів, мамонтів, пвденних слонів, оленів та диких коней. Поступово зароджується членороздільна людська мова, виникає родовий устрій, з’являється щось подібне до лічби, перші ознаки мистецтва, намічаються елементи абстрактного мислення, розподілу праці між чоловіком та жінкою, але родинні зв’язки простежуються лише по материнській лінії. У пізньому палеоліти майже вся територія України була заселена людьми. Найбільше заселеними в пізньому палеоліті були Прикарпаття, Наддніпрянщина. Саме тоді досягли максимального розвитку мисливство та рибальство, люди навчилися виробляти до 80 видів знарядь праці. Зимові житла будувалися з кісток і бивнів мамонтів, покривалися шкурами. Учені відкрили в Україні близько 500 стоянок пізнього палеоліту. Тоді в поселеннях проживало від 25 до 70 осіб. Середня тривалість життя не перевищувала 23-26 років. На терені сучасної України мешкало не більше 25 тис.людей. Трипільська культура існувала на південному сході Трансільванії та заході Молдови. Потім трипільці зайняли лісостепове, частковостепове Правобережжя України, район Києва, частину Лівобережжя. Знахідки трипільської культури зберігаються в 60 музеях світу. Сформувалася шляхом злиття культур тих племен, що прибули зі Сх. Середземномор’я та Балкан із місцевими культурами. Трипільці мешкали в глинобитонних одно- або двоповерхових будівлях, розташованих дуже близько одна до одної і з’єднаних переходами. Населені пункти подеколи займали значні площі – протоміста, але процесу урбанізації не сталося через періодичні переселення жителів. У них існував звичай, переселяючись кожні 50-100 років, спалювати свої будівлі. Трипільці вирощували тверду та м’яку пшеницю, ячмінь, жито, бобові, просо, коноплі, займалися скотарством. Мали найрізноманітніші знаряддя праці з кремню, каменю, кісток, рогів. У гончарних печах виготовляли керамічний посуд – кухонний, столовий та культовий. Розписували його чорною, темно-червоною, білою та жовтою фарбами, прикрашали складним орнаментом, що відображав язичницькі погляди тогочасних людей. Основою трипільського суспільства була конфедерація племінних протосоюзів, головним осередком – сім’я. трипільські племена підтримували зв’язки з населенням Малої Азії, Трансільванії, Кавказу. Трипільці були невисокими на зріст, відзначалися характерною вузьколицістю і прямими предками українців не вважаються. Їхня економічне культура, позбавлена творчого характеру, не витримала наступу більш високих і агресивних цивілізацій, які прибули зі сходу та північного сходу. Трипільці немовби розчинилися в часі й просторі, а частина їх була асимільована.

5 Скіфо-сарматська  доба в Україні. Україна та  античний світ.

У першій пол.VII ст.до н.е. на землі України мігрували скіфи.Наприкінці VI ст.до н.е. скіфські племена об’эднались в єдину державу – Велику Скіфію. Скіфи вели жорстоку боротьбу з правослов’янськими племенами Лісостепу. Із жителів цієї зони збирали надто високі податки. Величезну увагу приділяли скіфи розведенню коней. Високого рівня розвитку досягла металургія. Деяка частина скіфів змінила спосіб життя, перетворившись на панівну еліту хліборобських племен Лісостепу. Об єднавшись з місцевою знаттю, вони створили кілька могутніх союзів. За кілька століть ці плугарі завели величезні городища, захищені земляними валами, ровами частоколами. Займалися вони й садівництвом, ремеслами, особливо розквітло виробництво озброєння. У скіфів панувала патріархальна система влади. Кожен дорослий сків був вояком, навченим блискавично нападати, володіти різними видами зброї. У скіфів існував культ меча, стріли, випущені ними з луків, летіли за 100-120 метрів. Протягом хвилини скіфський воїн випускав до 10 стріл. Скіфська релігія досягла рівня розвинутого політеїзму (багатобожжя). Понятти «скіфське золото», «скіфський звірячий стиль» стали синонімами високої художньої  й технічної майстерності. Упродовж IV-III ст.до н.е. під впливом місцевих хліборобських племен скіфи втратили свою ідентичність і чіткі ознаки державності. Деякі історики вважають, що однією з причин загибелі Скіфії була втрата воїнами-скіфами функції відтворення роду через постійне перебування у сідлі.

Сармати-іраномовні, схожі зі скіфами  племена кочівників. Головним предметом  їхнього культу був меч – уособлення бога війни. Сарматська кіннота, яка  наступала клином, вважалася непереможною. Жінки та дівчата теж вправно  володіли зброєю, їздили верхи, брали  участь у походах. Сарматські племена  сформувались в середині I  тисячоліття до н.е. 600років вони населяли територію від степів Прикаспію до Паннонії. Просувалися вони хвилями, шукаючи нових пасовищ для своєї худоби. Сарматське суспільство було воєнізованим. Політ влада зосереджувалася переважно в руках найагресивнішої частини воїнів, могла успадковуватися. Полонених найчастіше не перетворювали на рабів, а продавали. Найбільшою цінністю були коні. Сармати вели досить рухливий спосіб життя кочівників-скотарів, жили у фургонах. На другому місці за значенням після конярства було вівчарство, розводили вони й велику рогату худобу. Харчувалися м’ясом, молоком, сиром. Розвиненими були деревообробка, бронзове литво, обробка шкіри. Жінки займалися прядінням і ткацтвом. У них існували культи меча, вогню, коней. Бога війни символізував меч увімкнутий у землю. Померлих коней ховали у курганах, залишаючи в могилі фураж і спорядження. Чоловікам клали в могилу зброю, жінкам – прикраси, посуд, прядки. Справжніми шедеврами ювелірного мистецтва стали зодоті й срібні гривні, золоті браслети, сережки, діадеми. Деякий час частина сарматів була в союзі з готами. Потім  сарматські племена 327р. були розбиті гунами, деякі з них рушили до Зх. Європи. Небагато сарматів влилися до праслов’ян.

6 Ентогенез  слов’ян. Східнослов’янські племенні  союзи на тереторії України.

Одну з перших спроб вирішити питання ентогенезу слов’ян зробив легендарний літописець Нестор. У «Повісті минулих літ» він започаткувавав дунайську теорію походження слов’ян, яка протягом ХІІІ-ХV ст..була домінуючою. У добу Середньовіччя з явилась ще одна версія слов’янського ентогенезу – скіфо-сарматська або азіатська теорія. Вона базується на визначенні предками слов’ян скіфів і сарматів, які осіли в Пд.частині Сх. Європи. Саме тут і сформувався той центр, з якого згодом вони розселилися на пн.і на зх. Праця чеського славіста Нідерле «слов’янські старожитності» започаткувала вісло-дністровську теорію походження слов’ян. Відповідно до цієї теорії ще у ІІ тис до н е існувала балто- слов’янська спільність. Саме після її розпаду в ході  розселення виникли слов’яни. Ще одна теорія вісло-одерська, обґрунтована Косташевським. Вона пов язує слов’янські старожитності з лужицькою культурою, що була поширена у період пізньої бронзи і локалізує слов’янську прабатьківщину природними кордонами – річками Віслою й Ордою. Сучасні українські археологи збагатили і розвинули дніпро-одерську теорію. На їхню думку становлення слов’янського етносу досить тривалий процес, який пройшов у своєму розвитку кілька етапів. На початковому етапі до межі III—II ст. до н. е. цей процес розгортається головним чином у межиріччі Вісли та Одри, частково поширюючись на Волинь. З появою зарубинецької культури (II ст. до н. е. — І ст. н. е.) починається якісно новий етап формування слов'янського етносу, під час якого центр активної слов'янської життєдіяльності переміщується на територію між Віслою і Дніпром.

У басейні Бугу в VІ-VII ст.був розташований центр одного з дулібських племен-городище Зимно, згодом знищене аварами. Також виникли об’єднання бужан і волинян із центрами Буськ, Теребовля. Між волинянами на заході і полянами на сході жили деревляни, які мали розвинуту племінну структуру на чолі з князем та племінною знаттю. На схід від полян мещкали сіверяни-носії волинцівської та роменської культур. Пд. подніпров’я населяли племена уличів, які в результаті півстолітньої боротьби з полянами були підкорені київським воєводою Свенельдом. Після цього частина уличів мігрувала в межиріччя Пд Бугу і Дністра, ставши сусідами тиверців. Тиверські племена в 6 ст.заселяли Нижньодунайське Лівобережжя. Білі хорвати жили на території Верхньої Наддніпрянщини, Пн Буковини й Карпат. Столицею був Ужгород. На правобережжі Прип’ятського Полісся деякий час перебували дреговичі. У 7-8 ст.вони частково розселилися на землях нинішньої Прибалтики. Племінні об’єднання в 7-10 ст. мали схожу культуру з певними відмінностями. Вона хар-зується приблизно однаковим рівнем соц.-екон та політ.розвитку, спільними рисами в будівництві житла, ремеслах та хліборобстві, у похоронних обрядах і віруваннях.

7. Утворення  КР- середньовічної держави східних  слов ян.

Ки́ївська Русь — середньовічна монархічна держава династії Рюриковичів у Східній Європі з центром у місті Києві. У середньовічних джерелах її називали Русь або Руська земля. Термін «Київська Русь» впровадив до наукового обігу Микола Михайлович Карамзін.

В часи свого найбільшого розквіту на початку 12 століття сягала від Карпат до Волги та від Чорного до Балтійського морів.

Сприятливі географічні умови (добрий клімат, родючий чорнозем, перехрестя важливих сухопутних та водних шляхів, врешті, доступ до двох морів) були підставою її розвитку, а з другого боку, близьке сусідство з азійськими степами, звідки раз-у-раз наступали кочові орди, були однією з причин її занепаду.

 Олег: (882-912) за час свого князювання приєднав до Русі сіверян,деревлян,уличів, тиверців, кривичів, радимичів, новгородських сло ян. Ходив на хозар і Візантію, з якою уклав вигідні договори у 907 і 911. Похід на Візантійську імперію(907), піклувався про зростання могутньості держави, зробив військо дисциплінованим і рухливим, одягнув в шоломи і кольчуги. Озброїв мечами.

Ігор: (912-945) відзначався незмірною жадобою до владування і багатств, воював із союзниками Олега, невдалий похід на Візантію, невдалий похід на Царгород, восени 944 його вбили за надмірну жорстокість(під час спроби вдруге зібрати данину з деревлян). “грецький вогонь” – суміш смоли, сірки, селітри, горючих олій.

Ольга: (945-957) перша в Україні жінка-державотворець. Жорстоко розправилась з деревлянами. Робила все аби стосунки між Руссю і сусідами вирішувалися шляхом переговорів, союзницька угода з Константинополем, прийняла хрещення,впорядкувала збір данини, встановлювала норми податків з феод. залежного населення.

Святослав: (957-972)  розширив межі КР, весь час провів у походах, підкорив в ятичів на Оці і Волзі (964), розгромив Хозарський каганат, здійснив ряд походів проти візантії і болгар, поставив під контроль Русі великий торговий шлях по Волзі, кордони Кр доходили до Волги, Каспійського моря та Кавказу, вбили печегніги, каган Кудя зробив із черепа урочисту чашу для вина, сподіваючись перейняти хоробрість, стійкість.

Утворення

Постання Київської Русі ще й  досі не має одностайного відображення у працях істориків. Найстаріша, норманська теорія постання Руської держави опирається на дослівну інтерпретацію «Повісти временних літ» та на деякі лінґвістичні досліди і твердить, що засновниками Руської держави були варязькі дружинники, які на чолі з своїми князями прибули спершу до Новгорода В., а звідти поширили своє панування на Київську землю. Між прихильниками норманської теорії (Г. З. Баєр, Г. Ф. Міллер, А. Шлецер, М. Карамзін, С. Соловйов, М. Погодін, А. Кунік та ін.) і її противниками (М. Ломоносов, С. Ґедеонов, В. Васильєвський, Д. Іловайський та ін.) розгорнулася завзята полеміка, яка чимало захитала основні тези норманської теорії. Українська історіографія, почавши від М. Максимовича (далі М. Костомаров, В. Антонович, М. Грушевський, Д. Багалій, Д. Дорошенко, М. Чубатий та ін.), відкидає вирішальну роль норманів у заснуванні Русі, не заперечуючи проте певного впливу їх на державне будівництво. Радянська історіографія рішуче заперечувала норманську теорію, вважаючи її за антинаукову і «буржуазну». Але в різних модифікаціях вона й досі знаходить у західному науковому світі поважних прихильників. (Див. Норманська теорія, а також Русь).

Київська Русь на початку свого  існування 

За літописним переказом князь Кий разом з братами Щеком і Хоривом та сестрою Либіддю заснував Київ — майбутню столицю східнослов'янської держави та сучасної України. У середньовічних джерелах Київську Русь називали Руссю або Руською землею. Давньоруська держава постала внаслідок об’єднання розрізнених східнослов'янських племен у племінні союзи та племінні княжіння навколо території Середньої Наддніпрянщини (Русі у вузькому або етнічному значенні) та Великого Новгорода.

Виникнення Київської Русі традиційно пов'язують з формуванням у середині IX ст. Київського князівства князями Аскольдом та Діром, та з об'єднанням князем Олегом північних та південних східнослов’янських земель. Поширення влади Київських князів на нові території, формування системи адміністрації, судочинства і збирання данини розгорнулися у часи князювання Ігоря (912-945), Ольги (945-964†969), Святослава (964-972)

Період розквіту

Велике значення у розвитку Руської  держави мало прийняття християнства Володимиром Великим бл. 988. Нова релігія не тільки спричинилася до піднесення культури населення, але також здобула Русі належне місце серед європейських держав. Другим важливим чинником у держ. будівництві Руської держави була розпочата за Ярослава Мудрого кодифікація права (впроваджено перше руське зведення норм світського права «Руська Правда»), що пізніше знайшла остаточне оформлення у «Руській Правді» (див. ЕУ 1, 411-19 стор.). Таким чином, за князів Володимира Святославича (978—1015) та Ярослава Мудрого (1019—1054) Київська Русь трансформувалася в одноосібну ранньофеодальну монархію на основі християнської віри візантійського обряду.

Період міжусобиць і роздробленості

Мапа Русі часів роздробленості

По смерті Ярослава в Київській Русі розгорнулася міжусобна боротьба за великокняжий престол. Сильну центральну владу на короткий час відновили онук Ярослава Мудрого князь Володимир Мономах (1113—1125) та його син князь Мстислав (1125—1132). З середини XII ст. у державі Київська Русь розпочалася доба удільної роздробленості та відцентрових процесів, які набули значного поширення. Одноосібна монархія перетворилася на колективний сюзеренітет роду рюриковичів. У другій половині XII — на початку XIII ст. Київська Русь складалася з низки самостійних державних утворень, земель-князівств.

Ярослав Мудрий, вмираючи, поділив Київську Русь поміж своїх синів, передавши зверхню владу найстаршому з них і передбачаючи т. зв. сеньйоральне (старшинне) спадкоємство київського престола. Але поділ Русі викликав тривалі княжі усобиці, що разом з нападами половців спричинилися до занепаду могутності Русі. Любецький з'їзд князів у 1097 році перетворив Руську державу на своєрідну федерацію князівств, ввівши, замість сеньйорату, засаду вотчинности (дідичности). У межах Руської держави створилися фактично незалежні князівства: Київське, Чернігіво-Сіверське, Переяславське, Володимирське (Волинське), Гал., Турово-Пинське, Полоцьке, Суздальське та Новгородське.