Шпаргалка по "Истории"

Люблінська унія 1569 р. відіграла, безумовно, велику історичну роль у долі України. При цьому вона мала досить суперечливі  наслідки. Передусім вона сприяла  посиленню польської соціальної, національної, релігійної, культурної експансії. Але вона ж возз'єднала українські землі, забезпечила зростання  культурно-освітнього руху, знайомство з західноєвропейською культурою. Окрім цього, саме Люблінська унія викликала  рух опору, соціальну активність різних верств українського населення  в боротьбі за національне виживання.

Після 1569 р. більшість українських  земель було зайнято найбільшими  польськими магнатськими родинами, які  стали там необмеженими власниками. Посилюється кріпацтво. Литовський статут 1588 р., який діяв у Речі Посполитій разом із польським феодальним правом, остаточно закріпачував селян, які  прожили на землі феодала 10 років. Визнавалися необмежена панщина  і заборона переходу селян в інше місце без дозволу поміщика.

Основою економіки українських  земель й надалі залишалося сільське господарство, яке мало натуральний  характер, тобто забезпечувало потреби  передусім власника маєтку. Але поступово  з'являються фільварки - феодальні  господарства, які базувались, як і  раніше, на примусовій праці селян, але вже значною мірою пов'язувалися  з ринком. Окрім землеробства і  тваринництва, у фільварках розвиваються різні ремесла - млинарське, риболовне, бджільницьке. Все це забезпечувало  господарям фільварків значний прибуток.

Розвиваються міста - і державні, і ті, які перебували у приватному володінні. Мешканці міст боролися за введення Магдебурзького права - виборного  місцевого самоврядування, - з тим  щоби вийти з-під влади феодала. Тоді ці міста ставали опертям  королівської влади у боротьбі проти  свавілля магнатів.

Після 1569 р. посилився процес покатоличення  українського населення. Кризовий стан православної церкви створював умови  для поширення ідеї церковної  унії в українському суспільстві  й породжував її активних прихильників. Моральна деградація церковних ієрархів, дезорганізація православної церкви не давали можливості їй бути гарантом збереження національних традицій. Тому перед  православ'ям України постала проблема вибору: або зберегти церкву, жертвуючи  національною самобутністю, або, реформуючи церкву, врятувати цю самобутність.

На захист православ'я виступили  братства - міщанські організації, створювані при парафіяльних церквах. Найбільш впливовим було львівське Успенське  братство, яке мало функції контролю над духовенством. Спираючись на підтримку  константинопольського патріарха, братство активно втручалось у внутрішньоцерковні справи, що не могло не викликати  спротив вищого духовенства. Все  це проходило паралельно активізації  діяльності єзуїтських організацій  у Речі Посполитій. Розгортається  релігійна полеміка, де талановиті проповідники, такі як П. Скарга («Про єдність  церкви Божої», 1577 р.), працюють на ідею унії.

У 1590 р. львівський єпископ Г. Балабан  виступив за підписання унії. Його підтримали єпископи холмський, пінський та луцький. Вони подають заяву королеві Сигізмунду III, і той у 1592 р. відповідає згодою. У 1595 р. у Кракові папський нунцій схвалює умови унії, і 25 грудня того ж року в присутності папи римського  Климента VIII вона була проголошена. Юридичне оформлення унії мало відбутися у 1596 р. в Бересті. Але собор одразу ж розколовся на дві частини - уніатську  та православну.

Уніатська частина затвердила греко-католицьку церкву, підпорядковану папі римському. Визнавалися основні догмати  католицької церкви, але мова богослужіння залишалася церковнослов'янською, а  обряди православними. Уніатське духовенство  урівнювалося з католицьким: не сплачувало податків, отримувало місця у сеймі. Уніатська шляхта могла претендувати на державні посади.

Таким чином, ватиканська ідея унії, яку й було реалізовано, означала приєднання української національної церкви до католицької.

Але православний собор, що проходив водночас, не визнав правомірність  рішення уніатів. Замість консолідації українське суспільство ще більше розкололося.

Після Берестейського собору починається  наступ на інтереси православ'я. Церковні землі передавались уніатам, православні  фактично втратили вищу церковну ієрархію. Не набагато кращим було становище  й греко-католицької церкви. Католицька верхівка розглядала її радше не як самостійну церковну організацію, а як засіб посилення власного впливу. Опинившись зрадниками для православних, уніати не стали й повноцінними, з погляду Риму, католиками.

Отож Берестейська унія не сприяла  об'єднанню православних і католиків, але в історії України ці дві  церкви міцно пов'язані між собою.

16.Берестейська  релегійна унія унія(1596) та її  наслідки.

В об’єднанні православної та католицької  церков були зацікавлені польський король – для остаточного ополячення українців та білорусів,Папа Римський – для збільшення своїх володінь і доходів,православні ієрархі- для зрівняння в правах з католицькими.У1596 в Бересті була проголошена церковна унія – об’єднання православної церкви з католицькою.Основні умови:

-прийняття католицької догматики  про чистилище,походження Духа  Святого від Бога –Отця   та Бога-Сина;

-визнання зверхності Папи Римського   як першоієрарха всієї християнської  церкви;

-збереження православної обрядовості;

-проведення богослужінь церковнослов’янською мовою;

-виборне право на заміщення  митрополичної  світською владою;-збереження  за нижчим духовенством права  одружуватися;

-підтвердження східних принципів  організації чернечого життя;

-зрівняння у правах руського  духовенства:від сплати податків,надання  єпіскопам прав сенаторів;

-навчання у школах на україно-білоруських  землях  повинно проводитися грецькою  та слов’янською мовами;

-підпорядкування братств єпіскопм;

Отже закривалися  православні  храми,православні монастирі та школи,священники переслідувалися  з боку польської шляхти.Відбулось  нерівноправне об’єднання церков..Проти  церковної унії виступили  народні  маси,частина знаті .Це смусило Польщу у 1632 знову дозволити легальне існування  православної церкви.Ця релегійна ситуація в Україні була складною,так в  України й Білорусії  від православної церкви відокремилася греко-католицька.

 

17.Українська  культура доби Ренесансу (15-перш.пол.16ст).

Залежне становище українців у  Речі Посполитій спричинило активізацію  громадського руху.Реформація сприяли  поширенню науки,освіти.Острозька академія-Першою в України національною школою вищого рівня була Острозька Академія,В ній працювали випускники університетів,культурні діячі.Провідне місце в програмі навчання посідало вивчення 3 мов.Академія мала переважно гуманітарну спрямованість..Зі смертюК.Острозького академія поступово почала занепадати.

Поява книгодрукування  в Україні – це стало видатною подією,що значно прискорило культурний розвиток.Першими українськими книжками були граматика. Полемічна література - набуває розвиток,спрямована проти полонізації укр.народу.

Братства – торговці та ремесленники створили перші братства ,які обстоювали інтереси православної цервки,братства існували в кожному місті та містечку ,вони отримували матер.допомогу.Існували вони на членські взноси ,організовували друкарні на укр.мові.Двері братств були відчинені для кожного На базі братської школи и виникла Києво-Могилянська академія.Києво-Могилянська академія – заснував Петро Могила при лаврі школу вищого типу,яку через рік було об’єднано з Київською братською школою.Школа,зберігаючи національні традиції,прийняла програму і методи західноєвропейських університетів.Викладання велось латинською мовою.,але було и належне знання української мови.Вона довгий час була єдиним вищим закладом України і всього православного світу.

 

18. Походження  українського козацтва.

Є думка що слово козак походить від монгольських слів і означає  захисник кордону. У 9 ст тюрки називали так бездомних, воїнів бродяг, яких посилали виконувати небезпечні завдання. Козаки проживали на острові Хортиця, їх називали «змішаним народом». Козача лексика увібрала чимало тюркізмів. Від степових народів козаки запозичили методи партизанської боротьби, холодну  зброю. Узимку 1523 Великий князь литовський доручив старостам порубіжних земель завербувати 2тисячний загін козаків для боротьби з татарами. Але бракувало коштів. Регіональна шляхта закликала сейм використати козаків як напіввійськову касту для охорони східних та пд. Сх. Кордонів. У пошуках нових місць проживання, укр. Населення цілими селами вирушало в майже безлюдні околиці Братславщини, Київщини, Подолії. За втікачами влаштовували погоні, затриманих судили. Козаків розрізняли які жили на «волості» в населених пунктах, та тих, що мешкали в пониззі Дніпра – «низові» запорожці. Обидві ці категорії називалися « Військом Його Королівської Величность Запорозьким» Але відокремившись від низових, городові втратили право іменувати себе так. 1583 Реформа короля Стефана Баторія розподілила козаків на реєстрових та нереєстрових. Останні опинилися поза законом.  Протягом 1587 1589 завершилось утворення Зап війська на базі територіальних коштів. Структурована Зап січ виникла у 1591 на острові Базавлук. Після 1569 можна говорити про існування Війська Запор як держави-міста, яка займала також також територію укр. Прикордоння.

 

19.Запорізька  Січ в 16-18 ст.

Характерною рисою заселення території  України у XV ст. було те, що основна  маса людності мешкала на здавна обжитих  землях - Київщині, Галичині, Волині, Поліссі  та Поділлі. А південні землі - Середня  Наддніпрянщина, Запоріжжя - мали значні природні багатства, але були незаселені. Саме тут і постає нове соціальне  явище - козацтво.

Серед причин, які зумовили появу  козацтва, можна виділити: соціальні (посилення феодальної експлуатації, юридичне оформлення кріпосної залежності); економічні (нестача орної землі, необхідність колонізації вільних  земель Дикого поля); політичні (прагнення  польської адміністрації залучити козацтво на службу для охорони південних  кордонів від татарської загрози); національні (спротив політиці колонізації та покатоличення українського населення); стратегічні (загроза з боку Кримського ханства).

Уперше козаки згадуються в історичних хроніках наприкінці XV ст. Вже тоді вони допомагали полякам боротися з  татарами.

Основними джерелами формування нової  соціальної верстви в Україні  були селянство, яке, тікаючи у степ, протестувало проти закріпачення та посилення феодальної експлуатації, та міщанство, котре йшло на південь  спочатку з метою сезонного промислу, полювання, рибальства, а потім об'єднувалося й будувало на Дикому полі невеличкі  захисні містечка - прообрази Січі. Головними справами козаків були організація походів проти татар  і заготівля дичини та риби.

У 1556 р. на о. Мала Хортиця черкаський староста Д. Вишневецький заснував фортецю, яка започаткувала Запорізьку Січ.

Своє місцеположення Січ періодично змінювала. У 70-ті роки XVI ст. вона містилася  на о. Томаківка (біля м. Марганець Дніпропетровської  обл.), у 90-ті роки - на о. Базавлук. З 1638 по 1652 рр. Січ розташовувалася на Микитиному Розі (тепер м. Нікополь).

З політичної точки зору Запорізька Січ була фактично зародком майбутньої української держави. Однак специфічні історичні умови зумовили його своєрідність.

Козацтво поділялося на полки чисельністю 500- 1000 осіб. Полки складалися з сотень. А декілька сотень у свою чергу  складали курінь. Усе козацьке військо  очолював гетьман (з часів Б. Хмельницького), а запорожців - кошовий отаман. У  військовому плані Січ складалася з 38 куренів, а територіальне - з 8- 10 паланок. Вступ і вихід з Січі були добровільними. Прибульцеві міняли ім'я, аби приховати минуле втікача. На Січі поряд із повноправними козаками були й новаки - джури, молодики. Протягом трьох років вони не могли брати  участь у виборах старшини і, як правило, прислужували бувалим козакам. Загалом  Військо Запорізьке можна поділити на січових козаків - нежонатих, загартованих у боях, і волосних - сімейних козаків, які більший час жили за межами Січі, де не гребували землеробством, промислами, торгівлею. Саме січові козаки становили цвіт Війська Запорізького і називалися товариством або  лицарством.

Життя запорізького козацтва будувалося на демократичних засадах. Утім це суспільство  не можна назвати цілком демократичним, оскільки соціальне розшарування серед  козаків визначало й їхню політичну  нерівність.

Функції законодавчого органу виконувала загальна козацька рада. Владу виконавчу  репрезентували кошовий отаман і  старшина. Характерною рисою формування Коша була виборність. Загальна козацька рада, збираючись двічі на рік (1 січня  і 1 жовтня), обирала старшину, затверджувала  плани походів, вирішувала питання  стосунків з зарубіжними країнами, розподілу землі тощо.

Поступово формується козацька адміністрація - військовий суддя, військовий отаман, хорунжий, гармаш, полковник, писар, осавула  та ін. Контроль за їхньою діяльністю здійснювала  козацька рада.

Своєрідною у Запорізькій Січі була правова система. На відміну  від усієї території України, де діяли Литовський статут, Магдебурзьке право, укази королівської влади  і навіть «Руська правда», у Січі найважливішу роль грало власне козацьке право. Воно являло собою сукупність правових звичаїв, які сформувались у сфері козацьких суспільних стосунків. Це право було неписаним, оскільки козаки вважали, що будь-які  писані закони так чи інакше обмежать їхню волю. Козацьке право фіксувало  стан стосунків, які вже склалися, затверджувало військово-адміністративну  організацію, порядок землекористування, кваліфікувало види злочинів, покарань і т.ін.

Отож є всі підстави говорити про досить яскраво виражену форму  державності, до того ж державності  з усіма ознаками демократичної  республіки: фактична рівність козаків, відсутність кріпосного права і  феодальної власності на землю. Важливим об'єднуючим чинником було переплетіння волелюбних і релігійних настроїв козацтва. Захист православної віри слугував потужною ідеологічною основою життя Запоріжжя. Разом із тим не можна не зазначити  і внутрішньополітичних суперечностей - майнова нерівність, соціальне  розшарування, конфронтаційні настрої.

При цьому козацька державність  мала цілий шерег особливостей, які  не дали Запорізькій Січі можливості стати повноцінною державою. Передусім  підвалини її створення були скоріше  моральні, ніж етнічні. Сюди ж слід віднести нечітку визначеність території. Окрім цього, основною, якщо не єдиною функцією Запорізької Січі як державного утворення була військова конфронтація. А питанням внутрішнього устрою - фінансовій системі, освіті, інфраструктурі, будівництву  міст тощо - уваги практично не приділялося.

Однак існування Запорізької Січі було вельми значним фактором у міжнародних  стосунках. Кіш Війська Запорізького вів переговори і укладав угоди  з Польщею, Росією, Кримським ханством, Швецією, підтримував своєю військовою потугою окремі держави і коаліції.