Шпаргалка по "Истории"

Роль Галицько-Волинського князівства як основного політичного центру всієї України після занепаду Києва була дуже значною. Саме воно формувало ідею державності на українських  землях, оберігаючи їх від поневолення  сусідніми державами. Продовжуючи  кращі традиції української національної культури, Галицько-Волинське князівство разом із тим забезпечило плідний  вплив на цю культуру західноєвропейських  цивілізацій.

1 В 40-х роках ХІV ст. українські землі зазнали розчленування. Після війни 1351-1352 рр. між Польщею і Литвою Галичина залишилась під владою Польщі, а Берестейщина і Волинь перейшли до Литовської держави.

Поставши в середині XIII ст., Литовська  держава поступово посилює свій вплив і розширює територію. Так, за князя Гедиміна (1316-1341 рр.) вона захоплює значну частину Білорусі, а його сини Ольгерд і Кейстут приєднують Чернігово-Сіверщину (1357-1358 рр.), Поділля (1363 р.), Київщину (1362 р.). Відтепер історія  українських земель стає пов'язаною з історією феодальної Литви.

Уся повнота влади у Великому князівстві Литовському була зосереджена  у руках великого князя. На відміну  від Київської Русі князівства у  Литві не мали автономії, і поступово  місцеві князі були замінені на литовських намісників. Система прямого взаємозв'язку між військовою службою і землеволодінням  давала можливість великому литовському  князеві мати значне військо і  контролювати фактично всі ресурси  держави.

Чималу частину Великого князівства Литовського складали східнослов'янські землі, де місцеві феодали, як правило, зберегли свої вотчини. Литовці запозичили попередню структуру управління, військову організацію, судову систему  тощо. Хоча слід визнати, по-перше, що з XVI ст. на українських землях діяли  Литовські статути - кодекси середньовічного права Великого князівства. По-друге, попри те, що власне литовські землі становили приблизно лише одну десяту всієї держави, литовці не асимілювалися у східнослов'янському етносі, а навпаки, чимдалі посилювали централістські тенденції.

Одним із основних зовнішньополітичних  завдань Литовської держави була боротьба з Золотою Ордою. Значною  подією стала перемога литовсько-українсько-білоруського війська над татаро-монголами  на Синіх Водах у 1362 р. Фактично татаро-монгольське  іго на українських землях було ліквідоване  за часів правління Вітовта, сина Кейстута (1392- 1430 рр.). Але виникла  реальна загроза з боку Тевтонського ордену. Крім цього, після битви на Куликовому полі (1380 р.) посилювався  вплив Москви. Все це зумовило для  Литви вибір союзника в особі  Польщі, яка до того ж потрапила  в залежність від Угорського королівства.

В серпні 1385 р. у м. Крево було підписано  угоду про об'єднання (унію) між  Великим князівством Литовським і Польським королівством. Литовський князь Ягайло одружується з польською  королівною Ядвигою, переходить в католицьку віру, проголошує католицтво єдиною релігією для населення Литви і стає польським королем. Кревська унія, безумовно, створила реальні передумови для  боротьби з тевтонською агресією. Але разом із тим вона забезпечила  посилення польської експансії  на територію Великого князівства Литовського. Це не могло не викликати відсіч литовських феодалів на чолі з князем Вітовтом. Тому в 1392 р. у м. Острові  підписується компромісна угода, за якою Польща визнавала Вітовта довічним правителем Литви. В 1398 р. він був  проголошений королем литовським і  руським. Тим самим фактично було відмінено Кревську унію. Продовжуючи  політику централізації, Вітовт ліквідує Волинське, Подільське та Київське князівства, тим самим фактично скасувавши колишню  автономію українських земель.

Позиції Польщі та Литви посилилися під час Великої війни проти  Тевтонського ордену (1409-1411 рр.), особливо після Грюнвальдської битви (1410 р.), в якій на боці союзників виступили  чесько-моравські, угорські, татарські, волоські загони, а також українці, росіяни та білоруси. Загалом армія  союзників налічувала понад 100 тис. вояків, перевищуючи армію хрестоносців, але поступаючись їй у військовому  вишколі й досвіді.

Основний удар Тевтонського ордену взяв на себе смоленський полк, що дало можливість литовським і польським  військам перегрупуватися і завдати  відповідного нищівного удару. Серед  тевтонських лицарів поранених  і вбитих було понад 30 тис.

Перемога у Грюнвальдській битві  значно зміцнила позиції Литви. За Торунським миром (1411 р.) Тевтонський орден передавав  їй Жемайтію, а Польщі - Добжинську землю. Просування хрестоносців на схід було зупинено, і поступово Тевтонський  орден зійшов з історичної сцени.

У 1413 р. було підписано Городельську унію, яка зберігала вплив Польщі над формально незалежним Великим  князівством Литовським. Литовські  феодали-католики зрівнювалися в правах з польською шляхтою, діставши можливість брати участь у великокняжій раді. Унія посилила дискримінацію православного  населення, обмеживши його участь у  державному управлінні. В Литві вводився польський взірець адміністративно-територіального  поділу, при цьому українські землі  роздавалися католицькій церкві.

Все це не могло не викликати опору  проти покатоличення і засилля  польських феодалів. По смерті Вітовта  у 1430 р. цей рух очолив молодший брат Ягайла - Свидригайло Ольгердович. Тривав він до 1435 р., коли війська Свидригайла  зазнали нищівної поразки від  брата Вітовта - великого литовського  князя Сигізмунда - під Вількомиром. Тоді на велике княжіння обирається малолітній син Ягайла - Казимир. А у 1447 р. він  стає також і польським королем  Казимиром IV, фактично відновивши польсько-литовську  унію.

В кінці XV - XVI ст. Велике князівство Литовське  втрачає свою колишню могутність, а українські землі у складі Литви  остаточно втрачають автономні  права. Одночасно посилюється вплив  централізованої Російської держави, яка проголошує свої права на територію  Південно-Західної Русі. В українських  землях посилюються проросійські настрої. У 1508 р. відбувається повстання під  керівництвом князя М. Глинського проти  литовських магнатів. Це була остання  спроба українських князів відібрати  свої землі у Литви. Але через  їхні нерішучі дії вона зазнала поразки.

Часи, прожиті українським народом  у Великому князівстві Литовському, незважаючи на значний польський  вплив і відсутність повноцінного національно-політичного розвою, мали в цілому позитивне значення. Як писав видатний український історик  І. Крип'якевич, «українське громадянство у Великому князівстві було живим  творчим організмом, що шукав шляхів до поширення своїх життєвих умовин. Ці надбання з часів Великого князівства залишились для українського народу політичним капіталом також на пізніші  часи».

14. Українські землі у складі Великого Князівства литовського та Польщі (др..пол.14-перш.пол.16ст.)

В 40-х роках ХІV ст. українські землі  зазнали розчленування. Після війни 1351-1352 рр. між Польщею і Литвою Галичина залишилась під владою Польщі, а Берестейщина і Волинь перейшли до Литовської держави.

Поставши в середині XIII ст., Литовська  держава поступово посилює свій вплив і розширює територію. Так, за князя Гедиміна (1316-1341 рр.) вона захоплює значну частину Білорусі, а його сини Ольгерд і Кейстут приєднують Чернігово-Сіверщину (1357-1358 рр.), Поділля (1363 р.), Київщину (1362 р.). Відтепер історія  українських земель стає пов'язаною з історією феодальної Литви.

Уся повнота влади у Великому князівстві Литовському була зосереджена  у руках великого князя. На відміну  від Київської Русі князівства у  Литві не мали автономії, і поступово  місцеві князі були замінені на литовських намісників. Система прямого взаємозв'язку між військовою службою і землеволодінням  давала можливість великому литовському  князеві мати значне військо і  контролювати фактично всі ресурси  держави.

Чималу частину Великого князівства Литовського складали східнослов'янські землі, де місцеві феодали, як правило, зберегли свої вотчини. Литовці запозичили попередню структуру управління, військову організацію, судову систему  тощо. Хоча слід визнати, по-перше, що з XVI ст. на українських землях діяли  Литовські статути - кодекси середньовічного права Великого князівства. По-друге, попри те, що власне литовські землі становили приблизно лише одну десяту всієї держави, литовці не асимілювалися у східнослов'янському етносі, а навпаки, чимдалі посилювали централістські тенденції.

Одним із основних зовнішньополітичних  завдань Литовської держави була боротьба з Золотою Ордою. Значною  подією стала перемога литовсько-українсько-білоруського війська над татаро-монголами  на Синіх Водах у 1362 р. Фактично татаро-монгольське  іго на українських землях було ліквідоване  за часів правління Вітовта, сина Кейстута (1392- 1430 рр.). Але виникла  реальна загроза з боку Тевтонського ордену. Крім цього, після битви на Куликовому полі (1380 р.) посилювався  вплив Москви. Все це зумовило для  Литви вибір союзника в особі  Польщі, яка до того ж потрапила  в залежність від Угорського королівства.

В серпні 1385 р. у м. Крево було підписано  угоду про об'єднання (унію) між  Великим князівством Литовським і Польським королівством. Литовський князь Ягайло одружується з польською  королівною Ядвигою, переходить в католицьку віру, проголошує католицтво єдиною релігією для населення Литви і стає польським королем. Кревська унія, безумовно, створила реальні передумови для  боротьби з тевтонською агресією. Але разом із тим вона забезпечила  посилення польської експансії  на територію Великого князівства Литовського. Це не могло не викликати відсіч литовських феодалів на чолі з князем Вітовтом. Тому в 1392 р. у м. Острові  підписується компромісна угода, за якою Польща визнавала Вітовта довічним правителем Литви. В 1398 р. він був  проголошений королем литовським і  руським. Тим самим фактично було відмінено Кревську унію. Продовжуючи  політику централізації, Вітовт ліквідує Волинське, Подільське та Київське князівства, тим самим фактично скасувавши колишню  автономію українських земель.

Позиції Польщі та Литви посилилися під час Великої війни проти  Тевтонського ордену (1409-1411 рр.), особливо після Грюнвальдської битви (1410 р.), в якій на боці союзників виступили  чесько-моравські, угорські, татарські, волоські загони, а також українці, росіяни та білоруси. Загалом армія  союзників налічувала понад 100 тис. вояків, перевищуючи армію хрестоносців, але поступаючись їй у військовому  вишколі й досвіді.

Основний удар Тевтонського ордену взяв на себе смоленський полк, що дало можливість литовським і польським  військам перегрупуватися і завдати  відповідного нищівного удару. Серед  тевтонських лицарів поранених  і вбитих було понад 30 тис.

Перемога у Грюнвальдській битві  значно зміцнила позиції Литви. За Торунським миром (1411 р.) Тевтонський орден передавав  їй Жемайтію, а Польщі - Добжинську землю. Просування хрестоносців на схід було зупинено, і поступово Тевтонський  орден зійшов з історичної сцени.

У 1413 р. було підписано Городельську унію, яка зберігала вплив Польщі над формально незалежним Великим  князівством Литовським. Литовські  феодали-католики зрівнювалися в правах з польською шляхтою, діставши можливість брати участь у великокняжій раді. Унія посилила дискримінацію православного  населення, обмеживши його участь у  державному управлінні. В Литві вводився польський взірець адміністративно-територіального  поділу, при цьому українські землі  роздавалися католицькій церкві.

Все це не могло не викликати опору  проти покатоличення і засилля  польських феодалів. По смерті Вітовта  у 1430 р. цей рух очолив молодший брат Ягайла - Свидригайло Ольгердович. Тривав він до 1435 р., коли війська Свидригайла  зазнали нищівної поразки від  брата Вітовта - великого литовського  князя Сигізмунда - під Вількомиром. Тоді на велике княжіння обирається малолітній син Ягайла - Казимир. А у 1447 р. він  стає також і польським королем  Казимиром IV, фактично відновивши польсько-литовську  унію.

В кінці XV - XVI ст. Велике князівство Литовське  втрачає свою колишню могутність, а українські землі у складі Литви  остаточно втрачають автономні  права. Одночасно посилюється вплив  централізованої Російської держави, яка проголошує свої права на територію  Південно-Західної Русі. В українських  землях посилюються проросійські настрої. У 1508 р. відбувається повстання під  керівництвом князя М. Глинського проти  литовських магнатів. Це була остання  спроба українських князів відібрати  свої землі у Литви. Але через  їхні нерішучі дії вона зазнала поразки.

Часи, прожиті українським народом  у Великому князівстві Литовському, незважаючи на значний польський  вплив і відсутність повноцінного національно-політичного розвою, мали в цілому позитивне значення. Як писав видатний український історик  І. Крип'якевич, «українське громадянство у Великому князівстві було живим  творчим організмом, що шукав шляхів до поширення своїх життєвих умовин. Ці надбання з часів Великого князівства залишились для українського народу політичним капіталом також на пізніші  часи».

15.Люблінська  унія (1569) та її наслідки.Українські землі у складі Речі Посполітої.

Велике князівство Литовське поступово  занепадало .Воно опинилося на межі воєнної катастрофи і змушено  було піти на поступки Польщі.1 липня 1569 посли Великого князівства Литовського  підписали акт про унію .Польща і Литва обїедналися в одну державу –

Річ Посполита,умовами якої стали :-обїєднання Польщі і Литви  у  федеративну державу;

-створення єдиної грошової системи  та ведення спільної  зовнішньої  политики;

-збереження цими странами свого  державного статусу;

-перехід ло складу Польщі  українських земель.Українськи землі  переходили піл владу Польщі.

Наслідками цієї унії  для українських  земель стали :

-на українську територію нові  форми соціального  та правового  життя;Укр.землі не забезпечили собі окремий  статус нової держави;

-верхівка зазнала відчутного  впливу католицизму та польської  духовної культури;

-залучення України до міжнародної  системи економічного життя   призвело до остаточного закріпчення  селян,постійного зростання експлуатації  населення,зменшило селянські наділи,збільшення  панщини;

-Православним українцям заборонялось  займати вищі посади,заборона  займатися певними ремеслами,обмеження  торгівлі;

-в установах панувала тільки  польська мова .

Захопивши у XIV-XV ст. Галичину, Західну  Волинь і Поділля, Польща прагнула оволодіти  й українськими землями, які входили  до складу Великого князівства Литовського. 

Найважливішим внутрішнім чинником у  цьому процесі була позиція української  шляхти. На початку XIV ст. перед нею  постав реальний вибір: або єдина, усталена Польща, або ослаблена Лівонською війною Литва. Польща для українських  феодалів означала привілеї, обмеженість  королівської влади, гарантовані політичні  свободи. Не останнє місце тут  посідала й проблема військової повинності - адже у Польщі домінувало наймане  військо.

На середину XVI ст. були здійснені перші спроби підписання унії. Але реальних результатів сторони домоглися лише в 1569 р. на засіданні об'єднаного сейму у Любліні. Після того як частина литовських, українських і білоруських магнатів, не задоволених польським проектом унії, намагалася зібрати шляхетське ополчення для боротьби за свої права, король Сигізмунд III Август своїми універсалами приєднує українські землі - Підляшшя, Волинь, а потім Київщину і Брацлавщину, зрівнявши місцеву шляхту цих земель у правах і привілеях з польською шляхтою. Повстанці змушені були повернутися на сейм. Депутати Великого князівства Литовського підписали акт про державну унію і склали присягу на вірність їй. Це означало створення держави Річ Посполита (дослівно з польської мови - спільна справа). В ній мали бути король, який обирається, сейм, єдина зовнішня політика, загальна скарбниця. Автономія Литви зберігалася лише у питаннях місцевого самоврядування, організації збройних сил і у правничій сфері. Українські землі навіть не входили до литовської автономії, а були віднесені до складу польських воєводств - Руського (Львів), Белзького (Белз), Волинського (Луцьк), Київського (Київ), Подільського (Кам'янець), Брацлавського (Брацлав). Воєводства очолювалися призначеними польськими магнатами.