Шпаргалка по "Истории"

Чому ж так сталося? На це існувало багато чинників. Інколи складається  враження, що процеси кінця 80-х - початку 90-х років заскочили наше суспільство  дещо зненацька. Швидкий прорив України  до національного суверенітету та державної  незалежності породив серед значної  частини тогочасної політичної еліти  почуття надмірної впевненості  у власних силах та можливостях. Суспільство опинилося в стані  чи не масової політичної та економічної  ейфорії. Але "медовий місяць" незалежності України явно затягнувся. Ставало дедалі очевиднішим, що слід переходити до розв’язання практичних завдань, пов’язаних зі створенням Української  держави. А до цього, як показали подальші події, керівництво держави не було готове. І не тільки з власної  вини: прорив до суверенності та незалежності, розпочатий за Президента Л.Кравчука, значною мірою здійснювався на фоні психологічної, професійної та концептуальної непідготовленості усіх державних  структур до роботи в умовах, котрі  відрізнялися від тих, які практикувалися за радянської доби. Виховані попередньою  системою кадри з їхнім досвідом "соціалістичного господарювання" постали перед дилемою: або одночасно  і вчитися, і працювати над  створенням сучасної держави з сучасною політичною та економічною системою, або працювати приблизно так, як за старих часів. Судячи з сучасного  стану українського суспільства, зокрема  його економіки, владі так і не вдалося знайти оптимального розв’язання  проблеми кадрів, а саме від них  значною мірою залежить успіх  будь-якої справи. Наслідки цього продовжують  справляти свій негативний вплив  практично на всі сфери нашого життя.

Серйозною перепоною на шляху розгортання  державотворчих процесів залишається  те, що в суспільстві, політичних партіях  і рухах і досі немає згоди  щодо того, яке суспільство ми будуємо. Українська національна ідея як об’єднуюча не є загальновизнаною. Гострота проблем, з якими стикнулася наша держава  в перші роки свого існування, поглиблювалась економічною кризою, катастрофічним падінням промислового та сільськогосподарського виробництва. При цьому зусилля політичного керівництва значною мірою витрачалися не на негайне подолання цих явищ, а на полеміку та міжпартійні чвари. Робилися, зокрема, спроби довести, що криза економіки та її наслідки є результатом переходу до ринкової системи, відмови від радянського досвіду господарювання, нарешті, результатом розпаду СРСР та розриву економічних зв’язків між його колишніми республіками.

Таке пояснення не витримує серйозної  критики. Насамперед Україна не здійснила  перехід до ринкової системи господарювання, до цього нам, на жаль, ще далеко. Ми вкрай повільно рухаємося в цьому  напрямку - і саме в цьому одна з причин нинішньої соціальної та економічної кризи. Що ж до радянського "досвіду", куди нас хочуть повернути  лівокомуністичні сили, то він добре  відомий в усьому світі. Саме він  створив економіку імперії, котра  перестала існувати не в результаті воєн чи інших зовнішніх загроз, а внаслідок внутрішнього самознищення. СРСР зник із карти світу, але за довгі десятиліття режим зробив усе можливе для того, щоб проблеми, створені ним, залишилися і долалися іншими, в тому числі Україною - з  її величезним, але малоефективним економічним потенціалом. Незалежна  Україна отримала у спадок господарство, де тотальними були панування державно-колгоспної власності, заборона і переслідування ринкових відносин, мілітаризація економіки (майже 80% народного господарства УРСР було пов’язане з військово-промисловим  комплексом). Незаперечним фактом є  те, що саме радянська, а не будь-яка  інша влада проводила таку політику, яка не рахувалася ні з національними  інтересами України, ні з вимогами екологічної  безпеки її населення, котре неодноразово ставало жертвою справжнього  геноциду.

Що ж стосується посилання на розрив економічних зв’язків між  колишніми радянськими республіками, то цей розрив тільки загострив кризу, створену адміністративно-командною  системою за радянських часів. Слід додати, що незалежна Україна отримала й  не менш згубну спадщину. Йдеться про  практичну відсутність сучасного  досвіду в галузі розбудови інституцій державної влади, демократичних  традицій, парламентаризму тощо.

Як вже зазначалося, українське суспільство, в тому числі й та його частина, яку ми називаємо політичною елітою, значно. мірою виявилося  не готовим до розбудови незалежної Української держави. Практично  протягом усіх років української  незалежності не вдалося досягти  конструктивної співпраці основних гілок влади. Створена на початку 2000 р. більшість у Верховній Раді в квітні 2001 р. фактично перестала  існувати. Парламент держави скоріш нагадував собою політико-ідеологічний клуб, ніж вищий законодавчий орган  держави. Тільки в 1996 р. Верховна Рада приймає  Конституцію України. Національне  законодавство не сприяє створенню  належного інвестиційного клімату, гальмує наш економічний розвиток. Журнал "Інстітюшнл інвестор" у  щорічному рейтингу інвестиційної  привабливості ставить Україну  на останні місця - 102-те, 105-те, 109-те. Фактично, як зазначається в посланні Президента України до Верховної  Ради "Про внутрішнє і зовнішнє становище України у 2000 р.", держава  протягом майже усіх років незалежності знаходилася в стані економічної  кризи. За 1990-1999 рр. ВВП країни скоротився на 59,2%, обсяги промислової продукції - на 48,9%, сільського господарства - на 51,5%ю  Реальна заробітна плата зменшилася у 3,82 рази, а реальні виплати пенсій - у 4 рази. Світова економічна історія  не знає подібних масштабів падіння  економіки у мирний час. Все це вкрай негативно позначається на життєвому рівні народу. Україна  належить до країн не лише з високим, а й зростаючим рівнем бідності. Сьогодні до категорії бідних і злиденних, за офіційними даними, відносяться 42% її населення. Високий рівень бідності у поєднанні з психологічною  неготовністю переважної частини населення  України рахуватися з такою ситуацією  постійно провокує політичну нестабільністю, ідеологічне протистояння. Невід’ємна складова такої ситуації - зростання  корумпованості в суспільстві, створення  кланово-олігархічних об’єднань, майже  тотальна політична зааганжованість  ЗМІ, порушення конституційних прав громадян, тощо. За рівнем корумпованості на думку "Трансперенсі інтернейшнл" Україна посідає третє місце  з кінця. Все це посилює опозиційні настрої в суспільстві, викликає гострі соціально-політичні конфлікти, підриває довіру до влади, не сприяє зміцненню  міжнародного іміджу України. Події  квітня 2001 р., пов’язані з відставкою уряду ще раз нагадали про це. Головним політичним підсумком 2000 р. слід вважати те, що вперше за всю історію  незалежності України було здійснено  рішучі кроки, спрямовані на подолання  розбалансованості між економічними і політичними перетвореннями, досягнення перших економічних успіхів. Як свідчать офіційні джерела після тривалої економічної кризи досягнуто  реального економічного зростання: ВВП зріс на 6%, промислове виробництво  на 12,9%, валова продукція сільського господарства - на 9,2%.

Позитивними результатами 2000 р. стало  погашення заборгованості з пенсій, активізація інвестиційної, в т.ч. кредитної діяльності, зростання  експортного потенціалу національної економіки, зменшення зовнішнього  боргу. Вперше спостерігається позитивне  сальдо в зовнішній торгівлі. Частка експорту в ВВП України становила  майже 60% - це дуже високий показник. Україні вдалося уникнути дефолту. Серйозно зміцнилася бюджетна позиція. Не дивлячись на все це, більшість  Верховної Ради України, основу якої на день голосування, тобто 26 квітня 2001 р., склали депутати від компартії, об’єднаних соціал-демократів, "Трудової України" та "Демократичного союзу", 263 голосами "За" відправили у відставку  уряд В.Ющенка. Він став восьмим прем’єром, якого спіткала така доля, за 10 р. української  незалежності, але, мабуть, першим, який випав із влади не стільки з  економічних, скільки з партійно-політичних міркувань. Цей уряд вперше у боротьбі за існування не вступив із депутатами ні в політичні, ні в майнові торги. Президент Л.Кучма, який висловив свою незгоду з рішенням Верховної  Ради заявив, що до кінця травня 2001 р. він запропонує кандидатуру на посаду прем’єр-міністра, яким став Анатолій Кінах.

73.Політичний  розвиток України в 90 роках  20ст.на початку 21 ст..Сучасні політичні партії України

Для тебя- посмтори предідущий вопрпос

74.Конституція України 1996р. Розробка та прийняття.Виборі 2004 р.

У жовтні  1990 Верховна Рада,спираючись на Декларацію про Державний северенитет,створила Конституційну комісію для розробки проекту Конституції.Цей процес поділяют на два періода:

1 период: (1992-1994) Комісія на чолі з Президентом Л.Кравчуком розробила два варіанти проекту,які були винесені на всенародне обговорювання.Рада 12 скликання намагалась обмежити  вплив президента на внутрішні справи в краінї.Навесні 1994р.прйшли вибори до Верховної Ради.Головою Вер.Ради став лідер Соціал.партії О.Мороз.Улітку  1994р. відбулись вибори Президента,де перемогу одержав Л.Кучма.

2період (1994-1996).Комісію очолів Президент  Кучма.Проекти створювались представниками  різних політ.партій.Гострими  були  питання про механізм прийняття  Конституції,форму правління в  Україні,питання власності.У лютому 1996р. Верховна Рада почала обговорення  нового проекту Конституції.Наслідком  суперечностей між Президентом  та  ВР  став всеукраїнський  референдум щодо прийняття Конституції,обминувши Парламент.У ніч на 28 червня 1996р. більшістю голосів депутатів ВР Конституцію було прийнято.

У цій Конституції Україна визначена  як незалежна,суверенна,демократична,соціально  і правова держава.

Вибори Президента 2004р. стали переломними  в історії України.Задовго до початку передвиборчої компаніх  всі  політичні сили  країни стали  готуватися  до них.Тривалий  час  незрозумілою залишалась позиція Президента Кучми.Конситуційний  Суд України ,що згідно з Конституцією України 1996р. він перебуває при владі лише перший термін,хоча фактично залишається  при владі вже два.Кучма відмовився від участі у виборах 2004р..Кандидатом від влади став В.Янукович.Опозиційні сили згрупувалися навколо В.Ющенка ,лідера «Наша Україна»,колишнього голови Національного Банку України.Було більше двадцяти кандидатів.Головна боротьба точилась між Януковичем та Ющенком.31 жовтня 2004р.Відбулись вибори.у результаті голоси розподілилися таким чином Ющенко – 39 ,Янукович -39.Такий розподіл не виявляв переможця,який повинен був набрати більше 50 відсотка. 21 листопада відбувся другий тур перевиборів .За результатами 2-го туру виборів ЦВК оголосило Януковича.,але питання було спірним,Ющенко звинувачував  Януковича у фальсифікаціях і махінаціях.Унаслідок цього 21 листопада опозиція зібралась на мітинг на центральній площі  Київа – майдан Незалежності.Наступного дня мітинг переріс у масову мирну акцію протесту,яка тривала до 8 грудня 2004р. і дістала назву «Поморанчева революція».

75.Міжнародне  становище України наприкінці 20 ст.-на початку 21 ст..Украина та СНД.Україно-російськи відносини,єдиний економ.простір

Державотворчі процеси в Україні  після здобуття незалежності відбувалися, як вже зазначалося, за вкрай складних та несприятливих умов, пов'язаних насамперед з важким тягарем проблем, які  вона отримала в спадщину від СРСР. Головною з них було те, що Україна, як і інші республіки колишньої радянської імперії, не мала скільки-небудь серйозного досвіду власного національного  державотворення. Швидкий прорив до суверенітету та незалежності певною мірою несподівано заскочив українське суспільство. Природно, що це не могло  не позначитися на формуванні зовнішньополітичних  засад та інституцій нашої держави.

З кінця 40-х і до середини 80-х  років усунення УРСР від скільки-небудь серйозної участі у світовій політиці набуло ще більших масштабів. Фактично чи не єдиним міжнародним форумом, де УРСР час від часу могла нагадувати про себе, залишилася ООН. Однак і  за такої ситуації українські дипломати  робили все можливе для того, щоб  відстоювати національні інтереси своєї республіки.

Мабуть, найбільш сприятливі умови  для пожвавлення зовнішньополітичної  сфери за радянської доби виникли  завдяки горбачовській «перебудові». В цей час у роботі зовнішньополітичного відомства УРСР з'явилося чимало нового. Поновилася практика двосторонніх відносин. УРСР поступово виходила за межі діяльності тільки ООН, її органів  чи спеціалізованих установ. Уперше за весь радянський період делегація  УРСР на 45-й сесії Генеральної  асамблеї ООН працювала за директивами, затвердженими Радою Міністрів  республіки.

Швидке визнання державної незалежності України десятками країн світу  певною мірою породжувало ілюзію того, що труднощі, пов'язані з перехідним періодом, будуть розв'язані безболісно і в короткий термін. Але надії  на те, що «Захід нам допоможе», танули на очах. Ускладнювалися відносини  з Росією. Політичні партії і рухи України обстоювали різні, нерідко  полярні позиції в питаннях зовнішньої політики.

Основним документом, який визначав принципові засади розбудови державотворчих процесів, у тому числі в сфері  зовнішньої політики, став Акт проголошення незалежності України, прийнятий 24 серпня 1991 р. Виходячи з цього документу  Верховна Рада України 2 липня 1993 р. схвалила «Основні напрямки зовнішньої політики України». В них, зокрема, наголошується, що неодмінною умовою розбудови незалежної Української держави є її активне  та повномасштабне входження до світового  співтовариства. Торуючи свій шлях у світ, Україна спирається на власні фундаментальні загальнонаціональні  інтереси, а саме: стратегічні та геополітичні, пов'язані з національною безпекою України та захистом її політичної незалежності; економічні, пов'язані  з інтегруванням економіки України  у світове господарство; регіональні, субрегіональні, локальні.

Зовнішня політика України має  спрямовуватися на утвердження й  розвиток України як незалежної демократичної  держави, на збереження її територіальної цілісності та недоторканності кордонів, на включення національного господарства у світову економічну систему, на поширення в світі образу України  як надійного і передбачуваного  партнера.

Що стосується основних підвалин, на яких має здійснюватися зовнішня політика України, то ними є: відкритість  зовнішньої політики, співробітництво  з усіма заінтересованими партнерами, уникнення залежності від окремих  держав чи груп держав; засудження війни  як знаряддя національної політики, прагнення  до вирішення будь-яких міжнародних  спорів виключно мирними засобами; додержання принципів взаємоповаги, рівноправності, невтручання у внутрішні  справи інших держав; відсутність  територіальних претензій до сусідніх держав і невизнання територіальних претензій до себе; дотримання міжнародних  стандартів прав людини, принципу неподільності  міжнародного миру і міжнародної  безпеки, визнання пріоритету загальнолюдських цінностей, загальновизнаних норм міжнародного права перед нормами внутрішньодержавного права, засудження практики подвійних стандартів у міждержавних стосунках.

Важлива складова формування та реалізації зовнішньої політики України - це визначення її основних напрямів, пріоритетів  та функцій. Головними напрямами  зовнішньої політики України є: розвиток двосторонніх відносин; участь в європейському  співробітництві; розбудова відносин у рамках СНД; участь у роботі ООН, інших міжнародних організацій. Кожен з цих напрямів має комплекс пріоритетів, які зумовлюються національними  інтересами України, турботою про збереження загального миру і рівноправного  співробітництва.