Шпаргалка по "Истории"

Основними пріоритетами та функціями  зовнішньої політики України відповідно до її загальнонаціональних інтересів  та завдань є: забезпечення національної безпеки; створення умов, необхідних для нормального функціонування національної економіки; сприяння науково-технічному прогресові в Україні, розвитку її культури та освіти; участь у вирішенні глобальних проблем сучасності; інформаційна функція; зв'язки з українською діаспорою.

Практична реалізація зовнішньої політики України забезпечується під керівництвом Президента України Кабінетом Міністрів  України, Міністерством закордонних  справ, іншими центральними органами державної  виконавчої влади на основі Конституції  України.

Зовнішня політика України - як з  огляду її розробки, так і в плані  реалізації - пройшла два етапи; перший - від серпня 1991 р. до середини 1994 р. - і другий - від середини 1994 р. і  до цього часу.

Перші кроки на зовнішній арені, досягнення, а також труднощі та проблеми в царині міжнародних відносин пов'язані з періодом президентства  Л. Кравчука. МЗС України очолив А.Зленко. Упродовж трьох місяців Україну  як незалежну державу визнали  понад 140 країн світу. Одними з перших заявили про це Польща, Канада, США, Італія, Бельгія, Індія, Японія, Китай, Австралія, країни Латинської Америки, Скандинавії та ін. Протягом 1992-1993 рр. Україна вступає в безпосередні дипломатичні зв'язки зі США, Канадою, Польщею, Німеччиною, Францією, Китаєм, Росією, Казахстаном, державами Балтії, Скандинавії та ін. В липні 1992 р. відбувся візит Президента України до Франції, під час якого Україна приєдналася  до паризької «Хартії для нової  Європи», був підписаний договір  про дружбу та співробітництво між  двома країнами. В цей період Україна  стала членом Наради з безпеки  і співробітництва в Європі (НБСЄ, згодом - ОБСЄ), багатьох міжнародних  організацій, зокрема Світову о  банку, Міжнародного Валютного Фонду.

Виникало, однак, і чимало гострих  проблем. Однією з них стало виконання  нашою державою своїх зобов'язань  щодо практичної реалізації без'ядерного статусу. Серйозне занепокоєння викликав і стан україно-російських взаємин. Після здобуття незалежності період ситуативної близькості закінчився, відносини між двома державами  стали погіршуватися. І українські, і російські політики чимало робили для того, щоб дві найбільші  слов'янські країни, які виникли  на пострадянському просторі, ворогували між собою. Господарські стосунки між  ними нерідко характеризувались  як «економічна війна». Антиукраїнські заяви та навіть рішення, які приймалися свого часу в стінах російської Державної  Думи з так званого «кримського  питання», тільки посилювали напруженість.

Важливою подією першої половини 1994 р. стало підписання 14 січня тристоронньої  угоди між Україною, США та Росією про виведення стратегічної ядерної  зброї з України. З- 7 березня український  президент відвідує США, де підписує заяву про дружбу та співробітництво  між двома країнами. Першою з-поміж  посткомуністичних країн Східної  Європи Україна приєднується до програми співробітництва з НАТО «Партнерство заради миру». А 23 березня 1994 р. Президент  Л.Кравчук підписує у Брюсселі договір  про партнерство та співробітництво  з Європейським Союзом.

Однак ці кроки не змінили загальної  ситуації: на межі 1993- 1994 рр. Україна  опинилася у вкрай складному  міжнародному становищі. З таким  вантажем зовнішньополітичних проблем  наше суспільство підійшло до президентських виборів, які відбулися в липні 1994 р.

Новий Президент України Л. Кучма  проголосив про свій намір суттєво  скоригувати зовнішню політику. Міністром  закордонних справ України став Г.Удовенко. Був зроблений наголос  на тому, що відтепер вона буде концептуально  визначеною, багатовекторною, прагматичною і зваженою. Першим важливим кроком нового керівництва на шляху утвердження  нового образу України на міжнародній  арені стало рішення Верховної  Ради України від 16 листопада 1994 р. про  приєднання до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ).

Зміни на краще відбулися в україно-американських  відносинах. Розгорнулася активна робота з їх динамізації та поглиблення. 20-24 листопада 1994 р. Президент України  перебував з державним візитом  у США. Тут було обговорено широке коло питань, які становили значний  інтерес для обох країн. 11-12 травня 1995 р. відбувся офіційний візит Президента США В. Клінтона до України, який закріпив позитивні тенденції у розвитку україно-американських відносин. Сьогодні дві країни вийшли на рівень стратегічного  партнерства.

Активізувалися наші взаємини з  Канадою. Ця країна має значний пакет  програм економічного співробітництва  з Україною щорічною вартістю близько 20 млн дол.

Одним з важливих пріоритетів зовнішньої політики України є європейський напрям. Головним досягненням тут  стало прийняття України в  листопаді 1995 р. до Ради Європи. Дедалі більш динамічними стають стосунки з Німеччиною, Великою Британією, Францією, Італією, Австрією, Бельгією, Фінляндією, Норвегією, Швейцарією. Предметом  особливої уваги української  зовнішньої політики є розбудова  відносин з державами Центральної  та Східної Європи, насамперед з  Польщею, Угорщиною, Чехією, Словаччиною, Румунією. З цими країнами нас об'єднують  геополітична близькість, спільність або схожість проблем, які постали  після краху тоталітарно-комуністичної  системи.

Перспективними напрямами зовнішньої політики України є Близький Схід і Африка. Чимало економічних та політичних інтересів пов'язує нашу державу з такими країнами, як Ізраїль, Туреччина, Єгипет, Ліван, Іран, Кувейт, ПАР. Активізується латиноамериканський  напрям зовнішньої політики України. У  цьому регіоні є 33 самостійні держави, з яких Аргентина першою визнала  державну незалежність України. Динамізуються наші відносини з Мексиканськими Сполученими Штатами, Кубою, Бразилією, Чилі, Венесуелою тощо.

Увага нашої зовнішньої політики спрямована також на розбудову відносин з  державами Азійсько-Тихоокеанського  регіону, який нині перетворюється на один із головних економічних та політичних центрів сучасного світового  розвитку. Дуже корисним для України  є досвід Китаю і так званих «тихоокеанських драконів» - Південної  Кореї, Сінгапуру, Тайваню, а також  неоіндустріальних країн «другої  хвилі» - Таїланду, Малайзії, Індонезії, В'єтнаму. Належне місце в поглибленні  взаємовідносин України з державами  АТР відводиться Японії, а також  Індії.

Важливий пріоритет зовнішньої політики України - розбудова відносин з нашим основним стратегічним партнером - Росією. Після президентських виборів 1994 р. в Україні, незважаючи на зусилля  української сторони, вони залишалися складними. «Економічна війна» між  двома державами не вщухала. Серед  російських політиків та в засобах  масової інформації Росії практично  не зникала тема Криму й Севастополя. З року в рік відкладався візит  Президента Б. Єльцина до України. Довго  й важко йшли переговори про підписання широкомасштабного договору між  двома державами. Зрушення на краще  почалися тільки в 1995 р., коли був парафований  текст договору між Україною та Росією. Однак, як відомо, президентами обох держав цей документ був підписаний майже  через два роки - 31 травня 1997 р. в  Києві. Відтоді розпочався новий  етап в історії україно-російських відносин.

Новим кроком на шляху їх поглиблення  та розвитку став перший державний  візит Президента України Л. Кучми  до Москви в лютому 1998 р. Головний результат  візиту - підписання договору про довгострокове  економічне співробітництво між  двома країнами терміном на 10 років. Ця угода є безпрецедентною, оскільки в рамках СНД не існує жодного  аналогічного документу.

Важливе місце в системі зовнішньополітичних  пріоритетів України посідають  відносини з країнами СНД. Україна, як відомо, була однією з держав, яка  стояла біля витоків заснування співдружності. Організаційні засади СНД визначаються кількома документами установчого  характеру: Біловезькою угодою від 8 грудня 1991 р., Протоколом до неї, Алма-Атинською  декларацією від 21 грудня 1991 р., Статутом СНД, прийнятим 22 січня 1993 р. Ставлення  України до СНД визначається її економічними та політичними інтересами, а також  національним законодавством. 1 грудня 1991 р. Верховна Рада України ратифікувала Угоду про створення СНД, а 20 грудня прийняла з цього приводу заяву, в якій наголошується, що Україна  виступає проти перетворення СНД  на нове державне утворення і заперечує  надання СНД статусу суб'єкта міжнародного права. Статут СНД не підписаний Президентом України і не ратифікований  Верховною Радою. Отже, Україна не є членом СНД де-юре, а має особливий  статус, який випливає із ратифікованої  нею Біловезької угоди разом  із згаданими застереженнями Верховної  Ради. Крім того, Україна має асоційоване  членство в Економічному союзі СНД. У той же час Україна не є  учасницею Ташкентської угоди від 15 травня 1992 р. про колективну безпеку.

Час, який минув з моменту створення  СНД, переконливо засвідчив те, що без радикального реформування цього  утворення, без визнання всіма його членами принципу рівноправності й  добровільності перспективи СНД  виглядають дуже проблематичними. Загалом  Україна виходить із того, що найбільш доцільною формою співпраці в  рамках СНД є двосторонні відносини, економічне та політичне співробітництво. Саме на цій основі розвиваються наші відносини з країнами - членами  СНД. Особливий інтерес становлять для України взаємини з Азербайджаном, Грузією, Туркменією, Узбекистаном - насамперед в економічному сенсі, зокрема для  розв'язання такої гострої для  України проблеми, як проблема енергоносіїв. Чимало спільних економічних та політичних інтересів пов'язує Україну також  із Казахстаном, Киргизією, Таджикистаном, Вірменією, Білоруссю, Молдовою.

13 липня 1996 р. Колегія МЗС затвердила  план заходів у зв'язку з  прийняттям Конституції України  та реалізацією її положень  у сфері зовнішньої політики. 15 липня 1996 р. з доповіддю «Стан  та перспективи української зовнішньої  політики» на засіданні керівного  складу міністерства виступив  Президент України Л. Кучма.  Він, зокрема, зазначив, що із  прийняттям Конституції України  завершено формування правових  засад зовнішньої політики нашої  держави, що ефективність зовнішньополітичної  діяльності має вимірюватися  не тільки політичними дивідендами,  а й практичною економічною  віддачею.

Заходи з удосконалення роботи МЗС України, підвищення його координуючої ролі мають не тільки сприяти поліпшенню якісних показників його діяльності, але й унеможливлювати втрату цілісності нашої зовнішньої політики, чимдалі вище підносити міжнародний  авторитет країни. Одним із переконливих свідчень цього є постійне зростання  кількості наших дипломатичних  представництв за кордоном. Сьогодні Україна вже має дипломатичні та консульські представництва у 78 країнах на всіх континентах. У Києві  діють 61 зарубіжне посольство, вісім  представництв міжнародних організацій, два почесних консульства. У Харкові, Львові, Одесі, Ужгороді, Маріуполі, Сімферополі  працюють 10 консульських установ іноземних  держав і два представництва міжнародних  організацій.

Свідченням поваги міжнародної  спільноти до України, високого авторитету її зовнішньополітичного відомства  стало обрання міністра закордонних  справ України Г. Удовенка головою 52-ої сесії Генеральної асамблеї ООН.

У березні 1998 р. Г. Удовенко був обраний  депутатом Верховної Ради України  і відповідно до чинного законодавства  прийняв рішення про вихід  із державної служби. Новим керівником українського зовнішньополітичного відомства  став Б. Тарасюк.

В цей час сталася низка подій, які засвідчили про зміцнення  міжнародних позицій України. Це стосувалося як її багатостороннього  співробітництва, так і двосторонніх відносин. 4-5 червня 1998 року у Ялті відбулася  зустріч глав держав та урядів країн-учасниць Чорноморського економічного співробітництва (ЧЕС), де з промовою виступив Президент  України Л.Кучма. Було вказано на важливість поглиблення процесів регіонального  економічного співробітництва для  України як однієї з найбільших причорноморських держав.

Свідченням зміцнення міжнародного авторитету України стало її запрошення 12 червня 1998 року до Лондона на зустріч  міністрів закордонних справ  країн "Великої сімки", в ході якої обговорювалася ситуація, що склалася в Південно-Східній Азії внаслідок проведення Індією та Пакистаном ядерних випробувань. Учасники зібрання наголошували, що Україна, а також ті держави світу, які добровільно позбулися ядерної зброї, тим самим зробили значний внесок у зміцнення міжнародної безпеки та стабільності. З погляду поглиблення українсько-польських відносин важливе значення мала зустріч президентів двох країн 26-27 червня у Харкові. Л.Кучма та А.Кваснєвський мали також зустріч з представниками ділових кіл України та Польщі.

8-9 липня 1998 року на запрошення  Президента України Л.Кучми з  нагоди першої річниці підписання  Хартії про особливе партнерство  між Україною та НАТО з офіційним  візитом у Києві перебував  Генеральний секретар НАТО Х.Солана. Широке коло питань двостороннього  співробітництва було обговорено  під час візиту 22-23 липня 1998 року  до України віце-президента США  А.Гора. Було підписано низку спільних  українсько-американських документів. Американська сторона підтвердила  незмінність свого курсу на  підтримку демократичної, незалежної  України. 

Важливою подією і українсько-французьких  відносинах став перший державний візит  Президента Франції Ж.Ширака в Україну 2-4 вересня 1998р. У рамках візиту було підписано міжурядові угоди про  співробітництво в галузі мирного  використання атомної енергії, а  також в сфері науки та освіти, ядерної безпеки. Свідченням незмінності  України європейському вибору став самміт Україна-ЄС, що відбувся 16 травня 1998 р. у Відні. Після київського самміту  Україна-ЄС (5 вересня 1997р.) Віденський самміт став другою зустріччю керівників України та Євросоюзу на найвищому  рівні.

Просуваючись на європейському  напрямку, Україна надзвичайно важливого  значення надавала подальшому поглибленню  відносин з одним з основних своїх  стратегічних партнерів - Росією. Важливим кроком в цьому відношенні став робочий  візит міністра закордонних справ  України Б.Тарасюка 18-19 листопада 1998р. до Москви. Було обговорено широке коло питань двостороннього співробітництва. Мова йшла, зокрема, про договірно-правове  оформлення українсько-російського  кордону, про подальший розвиток торгівельно-економічного співробітництва  на 1998-2007рр., про участь двох держав у побудові нової архітектури  європейської безпеки та ін.