Тема 2. Україна в XIV-XVIII ст. Українські
землі за
литовсько-польської
доби
Європейський розвиток у XIV—XVII ст.
характеризувався розпадом феодальної
системи, поступовим усуненням кріпосного
права, консолідацією націй. На світову
арену впевнено вийшли сильні та монолітні
державні об'єднання — Московське князівство,
Польське Королівство, Велике князівство
Литовське, налаштовані на розширення
своїх володінь. На той час українські
землі переживали занепад державності,
що було спричинено як зовнішніми, так
і внутрішніми чинниками.
Іноземне поневолення західноукраїнських
земель перервало процес формування
незалежної державності українського
народу.
Литовські племена здавна були північно-західними
сусідами східних слов’ян. Саме
в середині ХІІІ ст. в Поніманні склалась
раньофеодальна держава – Литовське князівство.
Вже за Міндовга (1230-1263) Литва включила
в себе Чорну Русь, головне місто
якої Новгород-Литовський на певний час
став столицею держави. Зростаючи й далі
за рахунок західних руських земель, Литва
переймала їх більш високу культуру і
досвід політичної організації.
В кінці 1350-х рр. Ольгерд зайняв
Брянськ і просунувся на сіверські
землі. У 1362 р. добровільно визнав владу
Литви київський князь. Поповнені киянами
литовські війська того ж року зайняли
Переяславщину, на Правобережжі розбили
невеликі орди подільських татар, які
підтримували Польщу в її протистоянні
з Литвою, і зайняли Поділля.
Литовським успіхам в Україні
сприяли феодальні усобиці в
Золотій Орді (там в 1359-1361 рр. змінилося
сім ханів). Однак монгольська
держава не настільки ослабла, щоб
так легко змиритися з втратою
українських земель. Відносини між Ордою
і Литвою в цей час ґрунтувалися на договірній
і взаємовигідній основі: монголи погодилися
на поширення політичного контролю Литви
на всю Південно-Західну Русь за умови
збереження данинної залежності цієї
території від Орди.
Приєднавши більшість сучасних
українських, білоруських і частину
російських земель, Литва стала великою
феодальною державою, яку самі литовці
називали Велике князівство Литовське,
Руське й Жемайтійське. Руські землі становили
9/10 загальної площі князівства.
Не полишала без уваги
українські землі й Польща. Вона постійно втручалася
в внутрішнє життя Галицько-Волинського
князівства. У 1340 р. після смерті останнього
галицько-волинського князя Юрія II, який
дуже зблизився в останні роки життя з
поляками, польський король Казимир III
захотів прибрати до своїх рук галицько-волинські
землі. 1349 р. з допомогою угорського короля
Людовика Казимирові вдалося захопити
Львів і вивезти до Польщі коронаційні
відзнаки поневолених галицьких земель.
Та Польща зіткнулася в Галичині з двома проблемами:
опором місцевого боярства й спробою Литви
поширити свою владу на цей край. Керуючись
високою метою захистити католицизм від
язичників-литовців та схизматів-украінців,
Казимир вів тривалі кровопролитні польсько-литовські
війни, у результаті яких приблизно 1366
р. вся Галичина й частина Волині, а також
понад 200 тис. українського населення опинилися
під владою Польщі.
Литовське князівство утворилося
в XIII ст. У XIV ст., за князя Гедиміна (1316-1341
рр.) та його синів Любарта і Ольгерда
(1345-1377 рр.) Литва здобула більшу частину білоруських, українських,
частину російських земель. Так утворилося
Велике князівство Литовське, у складі
якого руські землі становили 9/10
території.
Причини швидкого підпорядкування
Литвою руських Земель: руські землі були ослаблені
золотоординським ігом; населення руських
земель віддавало перевагу Литві перед
Ордою, у протистоянні між цими державами
виступало на боці Литви; успішним діям
Литви сприяло ослаблення Орди і її розкол
на ворогуючі частини внаслідок феодальних
усобиць 1360-1370-х рр.
Литовські князі,
щоб забезпечити управління величезними
завойованими територіями, майже не
втручалися у життя українських
земель. "Старого не змінюємо, а
нового не запроваджуємо " - таким
був принцип їх правління.
Литва не змінила
адміністративно-територіального устрою українських
земель. На чолі удільних князівств замість
Рюриковичів були поставлені переважно
представники литовської династії Гедиміновичів
(сини і племінники Ольгерда).
Литва потрапила
під великий культурний вплив
своїх слов'янських підданих - литовські князі
прийняли православну віру, вживали староруську
мову, складали закони на основі "Руської
правди"'. Литовські роди зливалися
з руською знаттю. Уряд Великого князівства
Литовського не перешкоджав місцевому
населенню у збереженні і розвитку національних
особливостей.
В рамках литовсько-руського
об’єднання українські землі
зберігали важливі елементи своєї державності:
територію, суспільно-політичну організацію,
військо, фінанси, судову систему, податки
тощо.
Включення українських
і білоруських земель до складу
Великого князівства Литовського змінило
суспільно-політичний устрій цих територій.
Так, місцевих феодалів із роду Рюриковичів
замінили представники литовської великокняжої
династії. У невеликих князівствах влада
належала місцевим українським князям.
Удільні князі перебували у васальній
залежності від великого литовського
князя, несли військову службу, сплачували
данину. Повноваження удільних князів
на місцях були досить великими, удільні
князівства являли собою справжні автономні
утворення.
Волості, що складали
територію удільного князівства
і роздавались у давньоруську
добу на правах умовного утримання
князем-васалом, тепер підпорядковувались
удільним князям Гедиміновичам. Вони здійснювали фіскальне,
судово-адміністративне та військове
управління у волостях-повітах через своїх
намісників.
До військової
служби залучалася велика кількість
представників різних верств населення,
що супроводжувалося відповідною роздачею
землі в умовне володіння.
Розмежування
між станами стало спадковим і майже непереборним.
Структура соціально-станової ієрархії
ставала досить складною.
Нова влада дуже обережно
вносила зміни в суспільне
й політичне життя Галичини. Поряд
з польською й далі використовувалася
староукраїнська мова, діяли деякі
норми давньоруського права, чимало українців зберегло
свій статус у суспільстві, в обігу була
власна монета. Але після активної підтримки
Римом політики колонізації ситуація
на українських територіях стала змінюватися.
Казимир щедро роздавав українські землі
польським, німецьким та угорським феодалам,
заохочуючи їх до королівської служби.
Польська й латинська
мови стали офіційними, посадовців
призначав тільки король. На теренах
Галичини було створене Руське воєводство,
яке вважалося польською провінцією.
Щоб зберегти свої привілеї та здобути рівне з поляками
правове становище, частина галицьких
бояр почала переходити в католицьку віру,
але більша стина українського населення
зберегла свою православну віру.
Посилилася експлуатація
українських селян, які з часом
перетворювалися на кріпаків. Посилювалася панщина.
Виник новий тип господарства – фільварок,
основою якого було виробництво хліба
на продаж.
У 1557 р. Було прийнято «Установу
на волоки», що сприяла переділу великокняжої
та селянської землі. Ця реформа руйнувала
сільську громаду та пов’язану з нею общинну
форму землекористування. Посилювалося
майнове розшарування селянства.
Отже, фільваркова система,
зумовлена розвитком товарно-грошових відносин, призвела до
зміни правового статусу селянина, поступово
перетворивши його на кріпака.
З приходом Литви провідну роль в
українських землях почало відігравати
Київське князівство. З одного боку,
влада в Києві перейшла від
Рюриковичів до литовської династії
Гедиміновичів. З іншого боку, в Київському
князівстві збереглися традиції руської
державності: київські князі литовського
походження, спираючись на руську знать,
наполегливо прагнули до утвердження
автономії своїх володінь. Вони мали титул
"з Божої ласки князів Київських",
карбували власну монету, вдавалися до
самостійних зовнішньополітичних акцій.
Розширилася територія Київського князівства,
зросли його авторитет і вплив в українських
землях.
Автономія українських князівств
посилювала сепаратистські тенденції,
відкривала перспективи виходу князівств
з-під влади литовського центру. Щоб не
допустити цього, Литовський уряд у другій
пол. XV ст. взяв курс на ліквідацію удільних
князівств. Вони перетворювалися на звичайні
провінції (воєводства) на чолі з намісниками,
що призначалися великим Литовським князем.
У 1471 р. було ліквідоване Київське князівство.
Після смерті
у 1340 р. останнього галицько-волинського
князя Юрія II Болеслава між Польщею
і Литвою розпочалася боротьба за
українські землі. Проте, з кін. XIV ст.
ряд зовнішніх і внутрішніх обставин
спонукали ці держави до об'єднання.
У цьому об'єднанні виділяють два основних
етапи - Кревська унія 1385 р., яка започаткувала
об'єднання Литви і Польщі, і Люблінська
унія1569 р., яка завершила їх об'єднання
в одну державу - Річ Посполиту
Обласні та земські
грамоти литовських князів. Литовські статути. Судебник
Казимира 1468 р. Найбільше значення для
історії мають Обласні та Земські устави,
які були підстановими законами для земель,
конституційною хартією. Земські устави
— це законодавчі акти для всієї людности
з метою з'ясувати відношення її до держави
і до місцевих органів. Дійшло до нас 13
грамот. Найстарша — Ягайла 1424 чи 1430 року
Луцькій землі, якою він надає давні права
— однакові для всіх мешканців, без різниці
віри. Решта грамот пізніших часів — Великого
князя Олександра, Сігізмунда 1 — всі вони
повторюють старі права. Всі грамоти, на
думку історика М. Чубатаго, з'являлися
тоді, коли необхідні були зміни, коли
усувалися удільні князі і замінялися
намісниками Великого князя; щоб заспокоїти
людність — видавалося ці грамоти-конституції.
З часом у
зв’язку з потребою зуніфікувати
діючі закони для вживання їх в
судах почали формувати збірники
законів Великого князівства Литовського. Було створено Судебник Великого
князя Казимира 1468 р. та Литовський Статут
— в його трьох редакціях: 1529, 1568 та 1589
рр.
Судебник
Великого князя Казимира був укладений урядовцями-правниками
великокнязівської канцелярії і стверджений
на провінційному соймі у Вільні 1468 року.
Зміст його стосується маєткових
прав, порушення границь, наїздів, уведення
рабів, крадіжок, панського суду над селянами.
В ньому видно суміш старих українських
та нових станових понять. Дещо взято з
«Руської Правди», але кари значно суворіші:
кара смерті, невідома «Руській
Правді». В цілому Судебник не вичерпував
навіть карного права.
Литовський Статут виник тоді, коли дрібна
шляхта почала вимагати єдиного права.
На ці вимоги Сігізмунд 1 на соймі
1522 р. окремим декретом заповів, що буде
укладене загальнозобов'язуюче право.
1529 р. Литовський Статут було санкціоновано.
Він зрівняв шляхту в єдиний стан, відійшов
від звичаєвого права, яке замінив єдиним
писаним законом. Перша редакція заступає
інтереси більших магнатів і поважає права
селян. Друга редакція — 1568 р. — збільшує
права дрібної шляхти і одночасно обмежує
права селян. Третя редакція — 1589 р. —
стоїть на сторожі шляхетських прав, зрівняних
уже в один стан, і виявляє негацію прав
селян. Прав міщанства і духовенства Литовський
статут майже не порушує: він є чисто шляхетським
кодексом.
Виданням
Литовського статуту 1589 року закінчено процес уніфікації
сепаратних правних систем давніх руських
земель та Литовського князівства. Своїми
правничими якостями Литовський статут
був вищий від багатьох сучасних йому
західньоевропейських кодексів, і в Україні
мав правне значення до першої чверти
XIX ст. — на Полтавщині та Чернігівщині.
Причинами укладення
Кревської унії 1385 р. було: прагнення Литви і Польщі об'єднати
зусилля перед небезпекою з боку могутнього
Тевтонського ордену, який панував на
Балтійському узбережжі, з боку Московського
князівства, авторитет якого зростав після
перемоги над татарами в Куликовській
битві 1380 р., з боку Кримського ханства:
пошуки великим князем литовським Ягайлом
(1377-1392рр.) союзника для зміцнення свого
становища.
Це була шлюбна
унія - литовський князь Ягайло одружився
з польською королевою Ядвігою і був проголошений
польським королем; внаслідок цього припинялися
сутички між Польщею і Великим князівством
Литовським, а їх збройні сили об'єднувалися.
Унією передбачалося приєднання Великого
князівства Литовського до Польщі. Проте,
у результаті прагнення литовської верхівки
до політичної самостійності Литва фактично
залишилася окремою державою, влада в
якій безпосередньо належала кузену Ягайла
- князю Вітовту (1392-1430 рр.).
За умовами
унії Литва, яка була останньою язичницькою
країною в Європі, прийняла католицтво.
Наслідки
унії
Позитивні - об'єднання
зусиль двох держав допомогло розгромити
Тевтонський орден і зупинити
просування німців у слов 'янські землі
(битва при Грюнвальді 1410р.).
Негативні - посилювався вплив поляків
в Україні, почалося насильницьке насадження
католицтва. Польща прагнула повністю
підкорити Велике князівство Литовське.
Прагнучи
оволодіти всією Руссю, Вітовт вдався
до протиборства з Золотою Ордою
Здійснивши два переможних походи у 1397 р. та 1398 р., він досяг
гирла Дніпра та Дону, розбив ворожі війська
в Криму. Проте третій похід закінчився
невдало. У 1399 р. у битві біля р. Ворскли
чисельніші сили золотоординських ханів
завдали нищівної поразки військам Вітовта,
більшість яких складали ополчення Київщини,
Волині, Поділля. На Ворсклі війська великого
литовького князя стали на захист золотоординського
хана Тохтамиша, скинутого з престолу
внаслідок конфлікту з Тимуром (Тамерланом).
Вітовт сподівався на допомогу Тохтамиша
в оволодінні Московським князівством.
Поразка на Ворсклі
похитнула позиції князя і
змусила його відновити унію з
Польщею. За умовами Віленської унії
1401 р. визнавалася васальна залежність
Литви від Польщі, а після смерті
Вітовта мала відбутися інкорпорація
Великого князівства Литовського,
передбачена Кревською унією.