Україна в XIV-XVIII ст. Українські землі за литовсько-польської доби

Фільваркова реформа перетворила Україну  на годувальницю Європи. Одержувані кошти  вкладалися в економіку Литви  й Польщі, зростали польські міста, а Україна перетворювалася на сировинний придаток. Поширення фільваркового  господарства супроводжувалося скороченням селянських наділів і поступовим закріпаченням селянства. Значна частина українського селянства на півдні і південному сході продовжувала зберігати особисту свободу.

Грабіжницькі  напади з Криму татар з другої половини 90-х років ХV ст. стали щорічними. Невеликі загони шляхетської варти не могли протидіяти татарськими ордами. Термінового укріплення потребували замки в Каневі, Черкасах, Звенигороді, Вінниці, Брацлаві. Непевне внутрішнє становище Литви потребувало від її владних кіл суттєвих змін. Для України Туреччина і Кримське ханство стали справжньою небезпекою. Турецька військово-феодальна держава, що виникла на межі ХІІІ і XIV ст. в Анатолії (Мала Азія), почала швидко розширювати свої кордони за рахунок сусідніх країн.

Деякі з українських феодалів, хоча і прагли до об’єднання руських земель, не бачили, що це можливо в складі Литовської держави. Тому покладали надії на Москву і переходили до Московського князя. Литва з цим не погоджувалась, в результаті чого виникають російсько-литовські війни 1487-1494 і 1500-1503 рр. В результаті цих війн до Московської держави відійшло Чернігово-Сіверське князівство з 319 містами і 70 волостями, а з приєднанням до Москви Любеча її кордони вийшли до Дніпра.

Таким чином, відбулися розчленування українських етнічних територій, розрив між ними економічних, культурних зв’язків, втрата політичної незалежності. На початок XVI ст. українські землі були поділені між сусідніми державами: Литвою (Волинь, Східне Поділля, Середнє Подніпров’я, Київщина), Польщею (Галичина, Холмщина. Західне Поділля), Угорщиною (Закарпаття), Молдавським князівством, що з середини XV ст. перебувало під турецьким протекторатом (Буковина), Московською державою (Чернігово - Сіверщина).

На півдні Київського воєводства з  другої половини XVI ст. різко прискорюється процес формування нової суспільної верстви – козацтва. Його витоки дослідники пов’язують з минулим Київської держави і лицарством княжих часів. Щоправда, мова йде не про сформоване соціальне явище, а лише про його джерела, так зване «побутове козацтво». Зокрема, М. Грушевський в історії козаччини вбачав найменше два ступені розвитку цього явища: перший — зародковий, «побутовий», що виявився в антимонгольських змаганнях проти хижих степів, другий — створення козацтва як справді організованої суспільної верстви XV—XVI ст.

Саме до представників такого «побутового  козацтва» сучасні українські дослідники козаччини відносять бродників  і берладників, які ще за часи Київської  Русі спромоглися створити специфічну суспільну структуру і в певні моменти виявилися неабиякою соціально-політичною силою. Характеризуючи соціальний стан бродників-берладників, джерела називають їх «руськими біженцями», «галицькими вигонцями». Отже, йдеться про руське населення, здебільшого кріпаків-утікачів, змушених шукати притулку і захисту за межами території Київської держави. Цілком можливо, що після навали орд Батия бродники з'являються в літописах під іншими назвами. Зокрема, відомий дослідник цієї доби М. Котляр вважає, що термін «козак» виник саме в цей час. Він походить з тюркської мови, звідки перейшов до монгольської і означає людину самітню, не зв'язану ні з домівкою, ні з сім'єю. На Україні це слово закріпилося в розумінні «вільна людина, незалежна від феодала й уряду», український воїн, що боронить волю і незалежність народу.

Досліджуючи другий етап розвитку українського козацтва, як якісно новий стан українського суспільства, вчені визначають такі причини і джерела його формування:

• економічні (нестача власної орної землі, народна колонізація вільних земель Подніпров'я і «дикого поля» — степів поза дніпровськими порогами);
• соціальні (посилення феодальної експлуатації українського населення з боку литовських і польських магнатів, шляхти, оформлення кріпосної залежності селянина від феодала);
• політичні (цілеспрямована політика польської прикордонної адміністрації поставити козацтво на службу для охорони південних рубежів від татарської небезпеки);
• національно-стратегічні (постійна небезпека з боку Кримського ханства; (політика полонізації українського населення і наступ католицької церкви на права православної).

Джерелом формування нової верстви  українського суспільства було місцеве  подніпровське населення, яке жило на території Південної України  і Середнього Подніпров'я в умовах постійної загрози з боку кримських татар. Це були міщани — жителі замків-фортець, що знаходилися на межі з «диким полем». Серед них були сміливці, котрі навесні йшли в південні степи на промисли, де займалися рибальством, мисливством, бортництвом. Восени вони поверталися додому, платячи старостам десяту частину власної здобичі. Цих сміливих людей називали «уходниками». З роками вони почали об'єднуватися в громади, ватаги і будувати в різних місцях «дикого поля» укріплення-городки, або січі, зроблені з січених або рублених колод. Саме міщани-уходники й започаткували українське козацтво як нову верству українського суспільства.

Другим соціальним джерелом українського козацтва було селянство. З приходом на українські землі литовських і польських феодалів значно посилюється експлуатація селян, а зі створенням фільварків й масове закріпачення. Однією з найпоширеніших форм протесту селян стають втечі в степ, де вони поповнювали ряди козацтва.

Протягом першої половини XVI ст. козацтво на Україні кількісно  зростало і набиралося сил. Феодали-магнати, прикордонні старости намагалися поширити свою владу на цих вільних людей, але ще більшою небезпекою були турки і татари.

Серед козацьких ватажків цього періоду добре відомі О. Дашкевич, П. Ляндскоронський, Я. Білоус. Дашкевич Остафій (1455-1535) – походив зі шляхетського роду. 1514 р. Призначений черкаським старостою. Керував обороною південних кордонів Литовської держави від нападів кримських татар. У 1531 р. відбив напад кримського хана Саадат-Гірея на Черкаси. У 1533 р. подав пропозицію збудувати на Дніпрі ряд фортець для оборони України від татарських нападів і припинення втеч українських селян на пониззя Дніпра. Історики називали його одним із перших гетьманів та організаторів запорізького козацтва.

Предслав Ляндскоронський – польський шляхтич, згідно деяких джерел, перший козацький наказний гетьман, xмельницький староста. Замолоду був післаний батьками навчатися лицарському ремеслу за кордон. Здійснив паломництво до Святої Землі, після чого отримав лицарський титул Кавалера Гробу Господнього. Після поварнення на батьківщину воював у складі польської армії під командуванням Костянтина Івановича Острозького. Неодноразово обговорював з ним проблеми захисту кордонів Речі Посполитої. Залишив своє Хмельницьке староство і разом із Дашкевичем організував Запорізьке козацтво. Гетьманував Лянцкоронський за часів правління Зигмунда І, коли південно-східні кордони Польщі стали місцем постійних нападів степовиків. Воював протии турків і татар, ходив походами до Белграду (1516), Очакова (1528.)

Яцько Білоус – походить із брацлавської шляхти. У середині 40-х років ХVІІ ст. близько 800 козаків під проводом Я. Білоуса, Андруша, Карпа, Лесуна громили татарські улуси в степу південніше Брацлава.

У причорноморських степах півдня України після розпаду  Золотої Орди господарями почувалися татари. Українські землі зазнавали їхніх постійних спустошливих набігів, що особливо посилилися після встановлення зверхності Туреччини над Кримським ханством у 1478 р. Утім, посилення загарбницьких походів на землі України зумовлювалося не тільки їхньою безпосередньою близькістю до войовничих кочівників, а й слабкою ефективністю оборони на півдні Польсько-Литовської держави. Опинившись в обставинах, що загрожували самому існуванню українців як окремого народу, мешканці прикордонних територій змушені були опановувати складну військову професію. Постійна боротьба з нападниками виробила з хлібороба, ремісника, священика особливий тип воїна — відважного й кмітливого, який добре володів різними видами зброї, сповненого волелюбності й повсякчас готового до протесту проти будь-якого примусу. Такими воїнами були козаки.

Спочатку козаки мешкали  здебільшого на півдні Київщини —  в районі Канева, Черкас, Чигирина, а  також на Східному Поділлі. Поступово  просуваючись у глиб степів, вони звичайно селилися понад Дніпром і Південним  Бугом, Кальміусом та їхніми численними притоками. Особливо вабили козаків багаті на рибу й дичину місця понад Дніпровими порогами від гирла Самари, тобто від сучасного Дніпропетровська до Хортиці (в межах сучасного Запоріжжя) та Великого Лугу — низинних берегів Дніпра нижче порогів. Вояки за потребою, козаки залишалися невтомними трудівниками. Вони активно освоювали нові землі, піднімаючи цілину, прокладаючи шляхи, споруджуючи мости тощо. Понад берегами річок, на островах, у балках чи байраках козаки закладали свої поселення.

Наслідком господарської  діяльності козаків було освоєння та заселення так званого Дикого поля (степів між Дністром і Доном), а отже, розширення життєвого простору українського народу, яке відбувалося, фактично, без завоювань чужих територій.

Постійна загроза нападів  ординців спонукувала козаків до створення надійної системи укріплень. Основу її становили січі. Дослідники пов'язують походження слова січ із засіками — укріпленнями з дерев. Великого значення надавали козаки місцю розташування січі. Найчастіше то був річковий острів. Згодом за порогами утворилася одна головна Запорозька Січ — своєрідна столиця запорозьких козаків. Відомо 8 дніпрових січей. Перша розташовувалася на острові Мала Хортиця (нині на території міста Запоріжжя).

У середині XVI ст. за дніпровими порогами склалася особлива військово-територіальна політична організація українського козацтва — Запорізька Січ. Вважають, що перша Запорізька Січ була заснована в 1550 р. на острові Хортиця відомим українським князем Дмитром Вишневсцьким, у народі прозваним Байдою.

Життя запорізького козацтва грунтувалось на глибоко демократичних принципах: рівність у праві володіння землями, право вільного вступу до лав козацтва незалежно від соціальної і національної приналежності, релігійних переконань, участі в органах самоврядування тощо. Феномен Запорізької Січі в тому, що саме тут уперше державотворча функція перейшла безпосередньо до представників простого народу.

Запорізька Січ як політичне  утворення була фактично зародком майбутньої української держави, продовженням традиції українського народу, яка перервалася після сходження з політичної арени Галицько-волинського і Київського князівств. Запорізька Січ не була державою в повному розумінні слова, але мала стільки виразних ознак державності, що її не раз справедливо називали «козацькою республікою». У військовому відношенні Січ поділялася на 38 куренів, а в територіальному — на 5—10 паланок. Для всіх, хто прибув на Запоріжжя, доступ на Січ був вільний. Прийнятих до лав Запорізького козацтва зараховували за їх бажанням до одного з куренів Січі. Під час запису до куреня новоявленому козакові змінювали прізвище і давали будь-яке нове ім'я. Це робили для того, щоб приховати минуле втікачів. Як вступ до Січі, так і вихід з неї був вільним. Запорожців наприкінці XVI ст. налічувалось 5—6 тис., з них десята частина, постійно змінюючись, була січовою залогою, у той час як інші брали участь у походах або займалися промислами. Від лицарства різко відрізнялися сімейні козаки, їх допускали в Запоріжжя, але вони жили за територією Січі, на хуторах, де займалися хліборобством, скотарством, торгівлею. Звали їх підлеглими посполитих січових козаків.

Структура суспільних відносин на Запоріжжі  була дуже простою. Загальна козацька рада виконувала функції своєрідного  законодавчого органу. Кошу в особі  кошового отамана та старшини належала виконавча влада. Характерною особливістю процесу формування коша є виборність його членів. Під час роботи військових рад, які збиралися регулярно — 1 січня і 1 жовтня, відкритим демократичним способом висували кандидатури, обговорювали їх і більшістю голосів обирали керівників на ту чи іншу посаду. До компетенції ради входили також питання оголошення війни та підписання миру, організації військових походів, кари злісних злочинців, розподілу господарських угідь тощо. У свою чергу кіш, керуючись рішеннями загальної ради, втілював у життя напрями політики Запорізької Січі в межах своїх вольностей. На Запоріжжі поступово склалася своя адміністрація: військові начальники — кошовий, отаман, військовий суддя, військовий отаман; військові чиновники — булавничий, хорунжий, довбиш, пушкар, гармаш, тлумач, шафар, канцеляристи; похідні і паланкові начальники — полковник, писар, осавул.

Неординарним у Запорізькій  Січі був і такий важливий інструмент військово-адміністративної влади, як правова система. Якщо загалом на території України на той час діяли різні джерела права (Руська Правда, Литовські статути, акти королівської влади, Магдебурзьке право), то в Запорізькій Січі найважливіше значення мало звичаєве козацьке право, котре являло собою сукупність правових звичаїв, які утвердилися у сфері козацьких суспільних відносин.

Республіканська форма правління, участь якнайширших кіл козацтва у розв'язанні практично всіх господарських  і суспільних питань перетворили  Запорізьку Січ на стійкий політичний організм. Висока виживаність Січі забезпечувалася також внутрішньообщинното демократією, рівністю всіх членів громади перед давніми звичаями і правами. Звичайно історична реальність була такою, що Запорізька Січ також не уникнула внутрішньостанових суперечностей і конфліктів: майнова нерівність, соціальна диференціація, наростання конфронтаційних настроїв у запорізькому середовищі.

Для Запорізької Січі протягом багатьох століть її існування був характерний  найширший спектр політичної діяльності: матеріальна підтримка діяльності братств і навчальних закладів, фінансування просвітницької роботи православних церков і монастирів.

Існування Запорізької Січі як самостійної  сили було визнано в міжнародному світі. Кіш Війська Запорізького приймав представників Австрії, Швеції, Трансільванії, Польщі, Росії, Кримського ханства, укладав міжнародні угоди, вів переговори з іноземними дипломатами, підтримував, коли йому було вигідно, окремі держави та їх коаліції. Військова сила запорожців та їх самобутня тактика ведення бою були добре відомі за межами України. 
У різні періоди свого існування Запорізька Січ ніколи не була республікою в собі. Усупереч історичним кордонам вона завжди прагнула поширити свій державний суверенітет на інші українські землі.