Україна в XIV-XVIII ст. Українські землі за литовсько-польської доби

Діяльність  православної церкви в Речі Посполитій було заборонено, закривалися православні храми та парафіяльні школи, що діяли при них, православні монастирі та церкви передавалися католикам або уніатам (греко-католикам), ченці та священики зазнавали переслідувань з боку польської шляхти. Проти церковної унії виступили народні маси, частина знаті на чолі з князем Василем Костянтином Острозьким, братства. Це змусило Польщу в 1632 р. знову дозволити легальне існування православної церкви.

Отже, релігійна  ситуація в Україні наприкінці XVI — у першій половині XVII ст. була складною і драматичною. Як у Західній Європі в XVI ст. від католицизму відокремився протестантизм, так в Україні й Білорусії від православної церкви відокремилася греко-католицька.

На українську територію нові форми соціального та правового життя, у тому числі принципи шляхетської демократії, міського самоврядування поширювалися через Польщу. Українські землі, на відміну від литовських, не забезпечили собі окремий статус у політичній та соціально-правовій системі нової держави.

Суспільна верхівка зазнала відчутного впливу католицизму та польської  духовної культури, наслідком чого стало стрімке ополячення української шляхти.

Залучення України через господарський  комплекс Речі Посполитої до міжнародної  системи економічного життя призвело до остаточного закріпачення селян, зосередження торгівлі в руках шляхти. Прагнучи інтенсифікувати сільське господарство і зорієнтувати його на потреби зовнішнього ринку, поляки утворювали власні господарства, що називалися фільварками. Під фільварки відводилися кращі землі, а їх розвиток забезпечувався за рахунок панщини — примусової праці селян. Розгортання фільваркової системи зменшило селянські наділи, призвело до збільшення панщини, втрати селянами права вільного переходу від одного пана до іншого.

Православним українцям заборонялося займати вищі державні посади, у  містах православні українці усувалися  від участі в самоуправлінні, українські ремісники і купці опинилися  в менш вигідних умовах, ніж польські.

В установах панувала тільки польська мова та латина як мова освіти, судочинства, діловодства.

Польська експансія наклала  певний відбиток на соціальну й державно-правову  еволюцію українського суспільства. Панівна  верхівка суспільства (магнати й  шляхта) являла собою соціальну базу полонізації українських земель. Після Люблінської та Берестейської церковної уній процес приєднання українських феодалів до польського панства й польської культури відбувався ще інтенсивніше.

Економічним підґрунтям цих процесів був перерозподіл земельних багатств на користь групи польських, литовських, а також українських феодалів, які, попри національне походження, належали до польської політичної еліти і являли собою вищий соціальний стан Речі Посполитої. Третім Литовським статутом їм надавалося право юрисдикції не лише щодо селян, а й залежних від них феодалів. Самі ж вони користувалися правом широкого судового імунітету й підлягали юрисдикції лише королівського суду.

Найчисленнішою групою феодального  стану на українських землях була шляхта. Соціальне становище шляхти тривалий час було невизначеним і постійно змінювалося. Розрізненість і недостатня освіченість єднала значну кількість її представників з нижчими соціальними прошарками — заможними селянами й міщанами. Протягом першої половини XVI ст. неодноразово здійснювалися намагання, спрямовані на те, щоб виокремити шляхту й підвищити її соціальний статус (1522 р.— постанова сейму про “вивід” шляхти; 1528 р.— перепис шляхти; 1545, 1552 pp.— складання списків шляхти під час ревізій-люстрацій замків і староств).

Остаточному ж формуванню шляхетського стану сприяла аграрна реформа, проведена за “Уставою на волоки”(1557 p.). Відтепер особи, які не мали змоги документально підтвердити своє шляхетське походження, позбавлялися шляхетства. Економічною основою процесу відокремлення шляхти від інших станів став розвиток господарських фільварків. Фільварки являли собою господарства шляхтичів, які оброблялися закріпленими за ними селянами. Шляхтичі осідали на кращих угіддях за рахунок насильницького загарбання общинних земель, примусового вилучення чи зменшення розмірів селянських наділів.

Посилення політичної ролі й економіко-господарських  функцій шляхти призвело до встановлення режиму “шляхетської демократії”. Постановами  сейму в 50-60 роках XVI ст. шляхту фактично зрівняли в правах із магнатами.

Духовенство становило окрему суспільну  верству, до якої належали не тільки священики, а й їхні родини, весь церковний  люд. Усі вони підлягали суду єпископа. Належність до соціальної верстви духівництва  була спадковою. З утворенням Речі Посполитої православна церква втратила привілейоване становище, а після Берестейської церковної унії опинилася під загрозою повного знищення. Польська влада контролювала призначення на вищі церковні посади, віддаючи перевагу “слухняним” священнослужителям. Православних усунули від участі в управлінні державою, їх не призначали на вищі адміністративні посади на місцях. За умов посилення католицької експансії православна церква взяла на себе місію політичної репрезентації українського народу, охоронця національних прав і традицій.

Спроби польських феодалів ліквідувати  православ’я і замінити його католицизмом наштовхнулися на шалений опір українського населення, яке крім магнатів, залишилося вірним православ’ю. Загальновизнаним лідером православного населення України у другiй половинi XVI – на початку XVII ст. був князь Костянтин Острозький, один з найбагатших магнатів Речi Посполитiй. Центрами релігійної боротьби стають братства – громадcько-політичнi релігiйнi об’єднання міщан, шляхти і духовенства.

Наприкінці XVI ст.  ситуація стала дуже напруженою. Обговорювалася ідея унії. Польськi феодали хотiли об’єднати католицьку та православну церкви під зверхністю римського  папи. К. Острозький виступав за об’єднання всіх християнських церков на рівних засадах. Ініціаторами унії стали вищі ієрархи  української православної церкви: київський митрополит Михайло Рогоза та єпископи.

У 1596 р. у Бресті одночасно зiбралося  два церковнi собори. Один був проти  унії (2 єпископи, закордоннi православнi ієрархи, десятки представників знаті, 200 священиків і мирян), а другий за унію (4 єпископи, кілька католицьких сановників і королівських, урядовців). Не домовившись мiж собою, цi собори прокляли один одного. Один з них офіційно проголосив унію, що призвело до розколу в українськiй православнiй церквi.

Королiвським урядом офіційно була визнана  уніатська церква, а православна  церква фактично офiцiйно не визнавалася. На початку XVII ст. Українська православна  церква втрачає своїх ієрархiв, перетворившись на армію без генералів. Посилювалися утиски з боку магнатів, гоніння на православне духовенство. Українське населення вперто і рішуче захищало православ’я. Активну участь в цьому взяло українське козацтво. Всі козацькі повстання виступали проти унії, за православ’я. Особливо видатною була роль П. Сагайдачного.

Боротьба між православними, уніатами та католиками все більше розпалювалася. Щоб пригасити пристрасті і враховуючи реалії, новий король Володислав IV (1632-1648 рр.) у 1633 р. видав «Статті для заспокоєння руського народу», за якими офіційно визнавалося існування в Речi Посполитiй  православної церкви та визначалися її права та привілеї. Українська православна церква дістала право мати вищих ієрархів на чолі з митрополитом, православним можна було відбувати церковнi обряди, споруджувати церкви, відкривати школи, друкарні, братства, займати державнi посади. Це була велика перемога православного населення в Україні. У 1632-1647 рр.  київським митрополитом був Петро Могила. У 1632 р. було засновано Київський колегіум (майбутня Києво-Могилянська академія). У цей період (1620-1687 рр.) православна церква в Українi фактично була самостійною, номінально залежною від константинопольського патріарха.

Важливим фактором розвитку українських земель у цей період були економічні досягнення. Основу економіки українських земель у XIV-XVI ст. складали землеробство, торгівля, традиційні промисли, ремісництво.

Сільське господарство. Аграрний сектор до ХVІ ст. був зорієнтований  на вироблення продуктів для феодального  господарства, забезпечував всім необхідним селян та потреби жителів міст. Феодальне господарство засновувалось  на експлуатації селянства, об'єдного в громади (общини), котрі складалися з кількох дворищ, кожне з яких у свою чергу, об'єднувало кілька індивідуальних господарств. По відношенню до феодала дворище виступало як сукупна податкова одиниця. Сільська громада розкладала поміж дворищами всі податки і побори на користь феодала і держави.

Найбільш поширеними культурами були: овес, жито, ячмінь, пшениця, горох, просо, які вирощувалися для  власних потреб. Частина виробленого  віддавалася феодалам (як натуральний  податок), або продавалась у містах (адже феодали стягували податок і грошима). Починаючи з середини ХV ст., майже всі податки стягувалися грішми.

У ХVІ ст. в Західній Європі зріс попит на продукти харчування (там відбулася своєрідна «революція цін», коли внаслідок припливу дешевого золота й срібла з Америки підійнялись ціни на всі товари). Зростання цін і попиту на зерно зумовило втягнення українських земель (особливо тих, що знаходилися поблизу притоків Вісли: Західного Бугу, Сяну) в міжнародну хлібну торгівлю. Вони стають районами товарного зернового господарства. Вирощене зерно вивозили шляхами до Гданська, а далі - в країни Західної Європи. Вказані процеси, з одного боку, пришвидшили зміни в техніці та технології господарювання, з іншого - гостро поставили питання про земельну власність, робочі руки та форми організації праці.

Розширення торгівлі хлібом та іншими сільсько-господарськими продуктами спонукало до появи і  розвитку фільваркового господарства. При цьому розширення панських господарств  відбувалося за рахунок селянської землі та зростання панщини.

Юридичною підставою  для захоплення феодалами общинних земель стала аграрна реформа 1557 р. у Литовському князівстві, яка  відбулася на основі закону „Устав на волоки” (волоки - поля). Цим законом  передбачалося для здійснення оподаткування  відповідно до доходності ґрунту, землі селян і вільні землі вимірювати і ділити на однакові ділянки в трьох полях - волоки, що дорівнювали приблизно від 17 до 22 га, залежно від місцевості. Кращі орні землі забиралися під державне володіння та передавалися магнатам під фільварки. А гроші - поділялися між селянськими господарствами по одній волоці на дворище.

В результаті реформи  було: зруйновано общину, яка ще за часів  Київської Русі відігравала роль організаційного ядра у житті  сільського населення; передані шляхті, виведені із обігу общини значні площі родючих ґрунтів; удвічі збільшилися феодальні повинності селян; всі категорії селян були позбавлені права переходу. Джерелами зростання феодальних володінь були також великокняжі дарування, купівля маєтків та освоєння нових земель.

Свої земельні володіння  феодали перетворювали на фільварки: багатогалузеві господарські комплекси, що базувалися на постійній щотижневій панщині залежних селян і були зорієнтовані на ринок, зберігаючи при  цьому значні риси натурального господарства. Впровадження фільваркової системи сприяло розвиткові товарно-грошових відносин та посиленню експлуатації сільськогосподарських виробників.

Важливим сектором економіки  виступала торгівля. Внутрішня відбувалася  на торгах (торжищах) переважно продуктами рослинництва та ремісничими виробами. Міжнародного характеру набули ярмарки Львова, Луцька, Києва та інших великих міст. Ярмарки відбувалися безперервно протягом року.

Значних змін зазнала  зовнішня торгівля:

- різноманітнішає експорт,  провідними статтями якого стають зерно, худоба, дерево, відтісняючи на другий план шкіру, мед, віск;

- збільшилися обсяги  та асортимент товарів, що імпортувалися:  дорогі сукна, вина та багато  іншого;

- змінилися великі  торговельні шляхи. З середини  ХV ст. із занепадом Дніпровського шляху втрачає своє значення чорноморська торгівля. Купецькі каравани, що забезпечували торгівлю Північно-Східної Русі зі Сходом, тепер прямують до Константинополя - Стамбулу суходолом: через Молдавію та Волощину. Економічні інтереси Європи із Сходом зв'язували території Галичини, Волині та Поділля. Уже в ХV ст. в Україні приживаються елементи нової торговельної культури: продаж товарів у кредит або під заставу; укладання торговельних контрактів; започатковується іпотечна система землекористування (земля здавалася під заставу).

Розвиток суспільства. Під впливом змін в економіці  в українських землях формується станова організація суспільства, яка базується на підставі юридично визнаних прав, привілеїв та обов'язків.

Найбільші вигоди від торгівлі природними багатствами України мали польські магнати й шляхта. Експлуатація природних надр виснажувала землі й робила їх малопродуктивними. Ліси значною мірою були вже винищені в Галичині та Волині, і шляхта добиралася до лісових масивів Лівобережної України. Одержувані кошти йшли переважно на розкішне життя панства, частково вкладались в економіку Литви й Польщі, а Україна дедалі більше перетворювалася на сировинний придаток європейських країн і в першу чергу Речі Посполитої. За рахунок українського народу зміцнювалися польські феодали, а національні поступово відсувалися від основних джерел збагачення.

На соціально-економічному розвитку України ХV — першої половини ХVІІ ст. визначальний вплив справила зміна економічної ситуації в Європі. Значно зросли ціни на худобу і збіжжя. Розвиток внутрішнього ринку і зовнішніх економічних зв'язків справив значний вплив на сільське господарство. З ХV ст. магнати і шляхта почали розширяти свої орні землі. Протягом ХV-ХVІ ст. економіка Галичини, Волині та Поділля поступово переорієнтувалась на потреби зовнішнього ринку, який потребував дедалі більше деревини й продукції промислового та сільського господарства. Відбувалась інтенсифікація сільського господарства за рахунок організації фільварків, зростання панщини й обезземелення селянства.