Україна в XIV-XVIII ст. Українські землі за литовсько-польської доби

У 1616 р. Польський сейм визнав, що всередині Речі Посполитої утворилася інша республіка. Багаторічне існування Запорізької Січі по суті становило наступний (після Галицько-Волинської держави) етап формування української етнічної держави. Дух козацтва, який розлився по всій Україні, пройняв найрізноматніші сфери життя і значною мірою зумовив тенденції розвитку й утвердження на українських землях нових державних органів управління. Держава, яка виникла в роки національно-визвольної війни 1648—1654 р., була безперечно суспільно-політичним дітищем Запорозької Січі.

Близько 1552-го на Сiч прибув один iз нащадкiв литовсько-українських князiв Дмитро Вишневецький. Вiн був жвавий та завзятий вояка iз щирою козацькою вдачею. Наслухавшись ще з малих лiт про славну боротьбу запорожцiв iз татарами та про їхнi лицарськi вчинки й звичаї, Вишневецький уже з року 1540-го почав козакувати й був добре вiдомий запорожцям, бо деякий час перебував i на Сiчi.

1550 р., коли король польський визнав Вишневецького старостою Черкаським та Канiвським, вiн згуртував навколо себе чимало козакiв i вже 1552 р., покинувши староство, посадив свої загони на човни, виплив на Запорожжя й отаборився на островi Хортиця. Вiн мрiяв створити вiйсько, яке б вiдверто i збройне стало на низу Днiпра й заступило Україну з пiвдня; осередком же цiєї сили мав бути острiв Хортиця, що лежить на Днiпрi нижче порогiв та Кiчкасу. Запорожцi підтримали Вишневецького, прибули на Хортицю й обрали його своїм гетьманом. Саме на острові Хортиця Вишневецький i почав споруджувати мiстечко. Вишневецький звернувся з листами до польського короля Жигмонта й до московського царя Iвана Грозного, щоб вони надали йому пiдмогу для великого походу в Крим.

1556 р. Байда вирушив походом на Очакiв i, зруйнувавши його околицi, визволив чимало невольникiв. Тiльки через брак гармат йому не вдалося добути Очакiвський замок. Повернувшись iз походу, Вишневецький негайно ж напав на Аслам-город та тiльки й цього мiста не взяв, а, обминувши його, обiйшов iз козаками всi татарськi степи й попалив улуси до самiсiнького Перекопу.

Кримський хан наприкiнцi того ж року з великою за чисельністю військовою силою виступив проти козаків, змусивши їх покинути острів.

1558 р. за підтримки московського царя Вишнивецький знову повернувся на Хортицю та, згуртувавши бiля себе городових i запорозьких козакiв, вирушив на татар степами й Днiпром. Цього разу кримський хан змушений був відступати в Крим.

Козаки з Вишневецьким опанували всiма степами, починаючи  вiд Бугу й до самiсiнького Дону. Втративши підтримку московського царя Вишневецький змушений бу повернутися під владу Польського короля, пообіцявши королю не виступати проти татар.

1564 року, на прохання модовського населення звільнити їх від турецького панування, вiн i вирушив на Молдову. Його зрадили представники молдовської верхівки, захопивши з усiєю старшиною й відправивши до турецького султана, де він і загинув.

З другої половини XVI ст. козацтво почало втручатися у молдавські справи. Після Вишневецького новим  претендентом на молдавський престол 1577 р. виступив запорожець Іван Підкова. На чолі козацького загону він пішов у Молдавію і за підтримки частини місцевих бояр і народу здобув Ясси і став господарем. Та згодом, немаючи достатньо сил для боротьби з турками, Підкова повернувся в Україну, де його підступом захопили. Влітку 1578 р. за рішенням польського уряду (на вимогу Туреччини) Підкову стратили у Львові.

З 1550 р. С. Кішка брав участь у походах Д. Вишневецького, де набув великого бойового хисту, завзяття та великого авторитету серед козацтва. Тому не випадково, що після загибелі Вишневецького його у 1564 р. обрали гетьманом. Ставши гетьманом, Кішка взявся продовжувати справу Вишневецького, впершу чергу відкрити запорожцям шлях до моря.

Протягом двох років штурмував міста Козлов, Ізмаїл, Кілю, Білгород та Очаків, нещадно громив турецькі галери в морі. У 1573 р. в одному з морських походів ескадра Самійла Кішки зазнала поразки від турецького флоту, а сам гетьман потрапив у полон.

Будучи обраний гетьманом, добився від польського короля Сигізмунда ІІІ Вази скасування баніції (закону про визнання козаків поза законом), що привело до визнання козацтва як суспільного стану. Кішка на чолі 4-тисячного козацького загону брав участь у польсько-шведській війні у Лівонії.

Система органів управління Запорізької Січі, що будувалась на принципах широкої демократії, аналогів якої історія ще не знала. Запорізька Січ визнавалась республікою безпосереднього управління, в якій законодавча влада належала всьому народу, а не тільки його представникам. Визнавалось право козаків на особисту свободу, кожний прибулий на козацькі землі вважався вільним від кріпосного права, вибував із старого юридичного статусу і отримував рівні з усіма іншими права обрання козацької старшини, участі в управлінні Коша через ради, міг користуватись господарськими угіддями та промислами, а також мав право обзаводитись власним господарством та воювати з ворогами.

Козацька старшина - військовий та адміністративний керівний склад  Запорізької Січі - не мала необмеженої  влади над козаками та підпорядковувалась звичаєвому праву та рішенням рад козаків. Створення специфічного самоврядування на Вольностях Запорізьких сприяло утвердженню козацтва як суспільного стану.

Запорізька Січ мала свої символи: печатку-герб, на якій був  зображений козак з мушкетом на плечі  та шаблею при боці; січовий прапор малинового кольору із зображенням святого Архангела Михаїла з білим хрестом.

Вищим органом влади  у козаків, органом самоврядування була рада. Розрізняють три види рад: загальна козацька або Військова  рада, рада Старшин і так звана Чорна рада або, інакше, чернецька. Козацька або Військова рада розглядала найважливіші питання козацького життя: війни і миру, закордонних відносин і стосунків, військових походів, покарання злочинців, перерозподілу земель, виборів всіх керівних посадових осіб, а в певних випадках - приймала загальнообов'язкові рішення та здійснювала суд, вирішувала питання про збір податків з селян, які проживали на землях.

Козацька рада, подібно  до староукраїнського віча, була одночасно  і найвищою інстанцією, і останньою апеляційною інстанцією для всіх важливих справ. Вона ще називалась Великою радою.

Козацька рада була органом  законодавчої влади, але не у формі  представницького органу, яким були станові  парламенти європейських держав тих  часів, а у формі прямої участі в управлінні справами Війська Запорізького всіх членів козацького війська.

Старшину як виконавчо-дорадчий орган переобирали щороку на спільній раді першого січня, після розподілу  військових посілостей. Спочатку кожен курінь обирав кандидатів, а потім уже із них обирали старшину. Кожен визначений кандидат спочатку відмовлявся і лише після тривалих переговорів давав згоду. Щоб змінити старшину серед року, треба було, щоб не менше як десять куренів заявили про своє незадоволення нею.

Крім загальних Військових рад, козаки Вольностей Запорізьких інколи обговорювали свої справи на полкових і сотенних радах. Також, крім козацьких рад всього Запорізького Коша, існували курінні та паланкові ради.

Нарешті на третю раду, або Чорну раду (від слова "чернь", простий народ) - так називались ради без старшин, - збиралися у досить великій кількості люди усіх станів: і козаки, і міщани, і посполиті. На таких радах обговорювались і відстоювались інтереси і настрої широких верств українського населення, а інколи навіть проголошувались нові гетьмани.

Обсяг повноважень гетьмана обмежувався проводом і управлінням  козацтвом, як окремим суспільним станом і як окремим видом військових сил Польської держави. Отже, він  був командувачем всього козацького війська під час військових дій. Йому ж підлягали козаки і під час миру, причому межі його влади включали в себе як адміністративні, так і судові функції. Однаковою ж мірою гетьман був представником козацького війська і оборонцем його зовнішніх інтересів, в стосунках з польською центральною і місцевою владою, а також зносин з іншими державами.

Гетьман був оточений групою старшин, які, представляючи  окремі галузі управління козацьким  військом, водночас утворювали при  гетьмані свого роду дорадчу колегію, а також були виконавцями певних гетьманових завдань і доручень.

У Запорізькій Січі склалася досить оригінальна система органів  управління, яка мала три ступені: перший військові начальники кошовий  отаман, військовий суддя, військовий осавул, військовий писар, військовий обозний, курінний отаман; другий - військові служителі - булавничий, хорунжий, бунчужний, довбиш, пушкар, гармаш, тлумач, шафар, кантаржій, канцеляристи; третій - похідні та паланкові начальники полковник, писар, осавул, підписар та підосавул. Розподіл обов'язків між старшиною був чітко регламентований.

Кошовий отаман був повновладним володарем Січі: його слово було законом. Він був вищим виконавчим органом, що вирішував важливі та серйозні питання до часу скликання наступної ради. Водночас кошовий отаман не мав власних прибутків і розпоряджався громадською власністю як батько. На початку існування Січі кошовий обирався для кожного наступного походу окремо і на той період був диктатором зі значними повноваженнями. Кошовий отаман був виборним представником влади. Як відзначалось, він, як правило, обирався на рік, але міг бути в будь-який момент скинутий зі своєї посади ухвалою Січової ради. На цю посаду, зазвичай, обирався заслужений козак з одного зі старих і найвпливовіших запорізьких куренів.

Обов'язки кошового як представника запорізької влади полягали у військовому керівництві під час походів, у підтриманні військової підготовки в мирний час та забезпеченні фізичного загартування козаків. Він виконував військові, адміністративні функції і частково судові та духовні. До самого падіння Січі йому належало право дарувати козакам життя чи карати їх смертю. Поточні дипломатичні стосунки здійснювалися самим кошовим, але від імені товариства. Більш важливі справи передавалися на розгляд Січової ради. Січова старшина підкорялась розпорядженням кошового, але обирала і звільняла його з посади Січова рада. Кошовий отаман тільки затверджував обрану радою кошову старшину - військового писаря, військового суддю, військового осавула, які були його найближчими радниками і помічниками. Він також призначав паланкову і наказну старшину, інколи й військових служителів - військового довбиша, військового тлумача, військового кантаржія, військового гармаша та ін. На час своєї відсутності призначав свого заступника наказного отамана.

Кошовий отаман був наділений надзвичайними повноваженнями лише під час воєнних дій, коли він мав необмежені права диктатора.

Символом влади кошового отамана були залізна булава, яку  він тримав у руці під час урочистих  заходів та в бойовій обстановці, і комишина - довга палиця, якою він також користувався під час мирного головування. Над ним майорів військовий прапор та бунчук - ознака воєнного командування.

Другою після отамана  особою у запорізькому війську був  військовий суддя, якого обирали з числа всього товариства. Він був головним помічником: окрім виконання своїх основних функцій, як правило, заступав кошового отамана як "наказний отаман", був скарбником і начальником артилерії та завідувачем складами військових припасів, членом Старшинської ради та виконавцем доручень кошового отамана чи Січової ради. Суддя охороняв ті звичаї і одвічні порядки, на яких базувався весь устрій козацького життя. Він розглядав ті справи, що не передавались на розгляд Січової ради чи кошового отамана, та давав поради сторонам, проте не затверджував остаточно своїх постанов. Військо давало на це право лише кошовому отаманові.

У запорізьких козаків  обов'язки військового писаря виконував  один чоловік, але при ньому помічником був виборний військовий підписарій та інколи ще декілька різного звання канцелярських службовців. Військовий писар надсилав розпорядження та накази на місця.

У військовій канцелярії розглядалися найважливіші справи адміністративного  і військового характеру - звіти  і листування старшини, прохання і  скарги окремих людей. На Січі було високорозвинене діловодство.

Територія козацької держави називалася землями Війська Запорозького або Вольностями Війська Запорозького й простягалася від Південного Бугу на заході до Кальміуса в Надазов’ї на сході. На півночі її межа проходила по річках Орелі (на Лівобережжі) та верхів’ях Інгулу й Інгульця (на Правобережжі). Січ поділялася на 38 куренів, а в територіальному — на 5—10 паланок. Запорожців наприкінці XVI ст. налічувалось 5—6 тис., з них десята частина, постійно змінюючись, була січовою залогою, у той час як інші брали участь у походах або займалися промислами.

Система місцевих органів  управління будувалася відповідно до адміністративно-територіального поділу. Місцеві органи як керівництво запорізькою  паланковою організацією, з'явилися на Вольностях Запорізьких досить пізно. До паланкової старшини входили полковник, осавул, писар, хорунжий, підосавул і підписарій, яких призначала кошова старшина, їх влада поширювалася на всю паланку, тобто на козаків, які проживали за межами Січі у слободах і зимівниках. Полковник одержував ознаку влади - пірнач, який носив за поясом, а також значок, тобто невеликий прапор, який ніс полковий хорунжий попереду команди. Полковник паланки також мав, крім цього, свою печатку. Осавул був виконавцем різних доручень кошового отамана і Січової ради, а також мав спеціальні військові та поліційні функції: розглядав на місці скарги, переслідував розбійників, злодіїв, грабіжників, бо однією з найважливіших функцій паланкової старшини було "підтримання порядку" в окрузі. Писар вів листування та мав функції і в галузі фінансових справ: збирав податки та проводив витрати.