Вітовт упродовж
свого майже 40-літнього (1392-1430 рр.) правління
зумів поставити аморфний конґломерат
земель, що склався в Ольґердову
добу, у більшу залежність від великого
князя. Жертвами зініційованих ним
централізаторських акцій стали й володарі
українських удільних князівств. Упродовж
1393-1395 рр. Вітовт одного за одним позбавив
влади українських шляхтичів. На їхнє
місце були посаджені або намісники (як
у Луцьку), або залежні від Вітовта князі-державці.
Твердою рукою він придушував сепаратистські
настрої.
Авторитету
Вітовтові додавала й показна
зовнішня політика. З'єднаним польсько-литовським
силам (що мали у своєму складі також
київську, кременецьку і стародубську
корогви) вдалося розгромити рицарське військо Ордену у знаменитій
битві 15 липня 1410 р. під с. Ґрюнвальдом.
У роки "Великої
війни" (1409-1411 рр.) Польща й Литва
виступили союзниками у боротьбі
проти Тевтонського ордену. Кульмінаційним
моментом цієї війни стала Грюнвальдська
битва (15 липня 1410 р.). Союзне військо,
у складі якого були і полки з українських
земель, розгромило хрестоносців. Після
Грюнвальдської битви посилилося прагнення
Литви до державної незалежності від Польщі.
У 1413 р. було підписано Городельську унію,
за якою Велике князівство Литовське визнавалося
незалежною державою, хоча зверхність
Польщі над ним зберігалася: обрання великого
князя контролювалося і затверджувалося
польським королем. Литовська католицька
знать урівнювались у правах з польською
шляхтою.
Зміцнивши свої позиції, Вітовт відновив
успішну боротьбу з ординцями. За його
підтримки до влади в Золотій Орді прийшла
династія Тохтамиша, що дало можливість
Литві розширити свої володіння на Півдні
України. Вздовж узбережжя Чорного моря
між Дністром і Дніпром були зведені укріплені
містечка, серед яких - Хаджибей (нині Одеса,
1415 р.) та Дашів (нині Очаків, 1430-і рр).
На вересень
1430 р. планувалася коронація Вітовта,
яка, внаслідок протидії з боку Ягайла,
так і не відбулася.
Остаточна ліквідація залишків
автономії України. Свидригайло Ольгердович
повів боротьбу проти посилення Польщі,
за незалежність Великого князівства
Литовського. У своїй політиці князь Свидригайло
спирався на українську знать, що зумовило
невдоволення литовських феодалів-католиків
й існування в наступні 4 роки в межах Великого
князівства Литовського двох держав -
власне Литви і "Великого князівства
Руського". Перше очолював Сигізмунд,
друге - Свидригайло. Вирішальна битва
між руськими та польсько-литовськими
військами відбулася у 1435 р. під Вількомиром.
Війська Свидригайла були вщент розбиті,
самому князеві довелося рятуватися втечею.
Свидригайло зрікся титула князя Великого
князівства Руського, однак перманентна
війна тривала до 1440 р.
Великим князем
Литовським було обрано сина короля Ягайла
- 13-річного Казимира Ягайловича
(1440-1492 рр.), який у 1444 р. став і королем Польщі.
Таким чином, об'єднання Литви і Польщі
було відновлене у формі персональної
унії.
Казимир визнав за Свидригайлом номінальний
пожиттєвий титул великого князя і можливість
володіти відновленим Волинським князівством.
Казимир мусив визнати і відновлення удільності
Київського князівства, до влади в якому
повернулася династія Олельковичів, заснована
Володимиром Ольгердовичем.
Та з часом
автономія українських князівств
була ліквідована. Скориставшись із смерті
Свидригайла та Семена Олельковича, він
ліквідував Волинське (у 1452 р.) та Київське
(у 1471 р.) князівства. На українські землі
поширюється воєводський устрій.
З початку свого утворення Велике
князівство Литовське складалося
з удільних князівств, а також областей,
що знаходяться в федеративних відносинах
з центральною владою і з територій власне
Литви до частини білоруських земель.
Особливий статус мали Київська, Волинська
та Подільська землі. Ними керували князі
- намісники. У XV ст. Вітовт створив нову
політико-адміністративну систему. Великі
васальні князівства були перетворені
на воєводства, або повіти. У Велике князівство
входило шість воєводств: Віленське, Трокського,
Київське, Полоцьке, Вітебське, Смоленське
і (з XVI ст.) Два староства - Жемойтское й
Волинське.
На чолі місцевої влади у воєводствах
стояв воєвода. Його заступниками були
каштелян, що командував військовими
підрозділами до воєводстві, а також
подвоєвода , що завідував канцелярією.
Городничий відповідав за ремонт і зміцнення
воєводського замку, ключник наглядав
за збором податків і т.д. У повітах на
чолі адміністрації стояв староста, у
містах - війт. Сільська адміністрація
була представлена тіунами, сотниками,
старцями та ін
Основою великокнязівського війська
була загальне ополчення, так зване «посполите
рушення». Військовозобовязаними були
всі чоловіки, які мали на власності землю.
Зі своїх земельних володінь шляхтич мусив
виставляти озброєного та навченого ратника.
У XV ст. — першій половині XVI ст. на
Україні тривав дальший розвиток торгівлі,
зумовлений піднесенням продуктивних
сил, поглибленням суспільного поділу
праці, зростанням товарного виробництва,
спрямованого як на внутрішній, так і на
зовнішній ринок. Внутрішня торгівля відбувалася
в суворих межах середньовічної регламентації:
згідно із законом складського права приїжджі
купці зупинялися в містах, які цим правом
користувалися, і продавали свої товари
на умовах, визначених місцевим купецтвом;
при цьому приїжджі купці мусили користуватися
лише певними шляхами й сплачувати на
них мита та інші торговельні збори.
У великих містах існували спеціальні
торговельні ряди (у Києві, наприклад,
- хлібні та рибні, у Луцьку, Львові,
Кам'янці — суконні ряди). Торжища
виникали також у великих селах,
переважно біля монастирів. Визначну
роль у розвитку внутрішньої торгівлі
відігравали ярмарки, які відбувалися
у певні дні у великих містах. Економічний
розвиток українських земель зумовив
і розвиток зовнішньої торгівлі. За кордон
вивозили полотно, пояси, шапки, хутряні
вироби, мечі, ножі, стріли, ювелірні вироби.
Велике значення мало розширення економічних
зв'язків України з Росією, ганзейськими
містами та генуезькими містами-колоніями
в Криму. З кінця XIV ст. пожвавлюється торгівля
Києва та інших українських міст з Твер'ю,
Новгородом, Москвою. В Києві існували
двори-колонії російських, грецьких, польських,
турецьких, італійських купців. Інтенсивно
торгували з Кафою, Львовом і Луцьком.
Значних розмірів досягла торгівля українських
міст з країнами Центральної та Західної
Європи. З кінця XV ст. зростає роль Гданська,
через який до Західної Європи з України
вивозилося збіжжя, продукти лісового
промислу.
Розвиток товарно-грошових відносин
зумовили зміни і в структурі поміщицького
господарства на Сході Європи, зокрема
в Речі Посполитій. Протягом XVII ст. Україна
залучається до балтійського експорту
сільськогосподарських продуктів (через
Гданськ). Піднесення міст і мануфактур
в Європі викликало попит на український
хліб і промислову сировину.
Розвиток внутрішнього та зовнішнього
ринку спонукав польських феодалів
до перетворення своїх маєтностей на фільварки,
тобто до запровадження власного господарства.
Така перебудова аграрних відносин стала
можливою за умов зміцнення феодальної
земельної власності та посилення кріпацтва
й кріпосного права (безпосередньої влади
феодала над селянами). Феодальна держава
та панство шукали шляхів збільшення прибутків
від своїх маєтків насамперед за рахунок
посилення експлуатації селянства.
Внаслідок освоєння окраїн - Наддніпрянщини
і Побужжя — та піднесення
фільваркового господарства протягом
другої половини XVI - першої половини XVII
ст. на Україні значно зросла площа оброблюваних
земель. Культурне землеробство поширювалося
на нові місцевості Східного Поділля,
на південну частину Київщини й Лівобережжя,
Слобідську Україну. Найрозвинутішими
в цьому відношенні були Волинь, Галичина,
Західне Поділля - тут панувало трипілля.
У внутрішній торгівлі значну роль
відігравали місцеві торги та ярмарки,
що відбувалися у містах і містечках, визначених
королівськими грамотами - привілеями.
Деякі ярмарки (у Києві, Львові, Кам'янці,
Луцьку) мали загальноукраїнське значення.
Сюди з'їжджалося і купецтво із сусідніх
країн. У містах розвивалася постійна
торгівля, зростало число крамниць.
Підносилася зовнішня торгівля. Тісними
були економічні зв'язки українських земель
з Росією. Україна торгувала із Західною
Європою через Краків і Прибалтику. Особливо
важливу роль в експорті українських товарів
(хліба, вовни, воску тощо) відігравав Гданськ.
Через нього ж на Україну йшов європейський
і східний експорт.
Таким чином, незважаючи на посилення
феодально-кріпосницької системи, протягом
XIV — першої половини XVII ст. у соціально-економічному
становищі України сталися значні
позитивні зрушення. Саме у вказаний
період українські селяни, козаки,
міщани освоїли великі простори Правобережної
та Лівобережної України, заселивши їх
і заснувавши сотні сіл, слобід, міст і
містечок.
На відновлення держави аристократичні
кола покладали надію на підтримку
московського князя. Змовники мали
за мету возвести на великокнязівський
стіл Михайла Олельковича, а у разі ж невдачі
- приєднати до Московського князівства
руські землі вздовж р. Березини. Змову
було викрито.
Після смерті
Казимира у 1492 р. воєнна активність Москви
істотно зросла, російські війська
почали наступ на смоленські
та Чернігово-Сіверські землі. Московський
князь Іван III мотивував свої дії необхідністю
захисту православних від релігійних
переслідувань і насадження католицтва.
В результаті війни з Литвою (1500-1503 рр.)
Москва закріпила за собою всю Чернігово-Сіверщину,
не відмовившись, однак, від подальшого
просування в руські землі.
Воєнні дії
активізували визвольний рух в українських
землях. Він пов'язаний з іменем князя Михайла Глинського. Разом
зі своїми братами Василем та Іваном у
1508 р. Михайло Глинський очолив повстання
руської та білоруської знаті, невдоволеної
пануванням Литви. Причини поразки повстання
слід шукати як у відсутності обіцяної
допомоги із зовні - з боку кримського
хана та московського князя, так і у відсутності
глибоких соціальних коренів.
На початок
XVI ст. стало очевидним, що Велике князівство
Литовське близьке до занепаду. У
1522 р. Москва відібрала у нього
Чернігів і Стародуб на північному
сході України. А у 1549 та 1552 рр. воно
не змогло протистояти двом великим вторгненням татар.
У 1562-1570 рр. наростаюча криза сягнула критичної
межі, коли Литва вступила в нову тривалу
війну з Московським царством. Виснажені
величезними воєнними витратами й опинившися
перед загрозою московського вторгнення,
литовці звернулися до Польщі по допомогу.
Польща натомість вимагала об'єднання
в одне політичне ціле з Литвою,
Побоюючись
поступитися своїм панівним становищем
перед польськими конкурентами й
занепокоєні небезпекою зростання
католицьких впливів, литовські
та українські магнати опиралися остаточному
злиттю з Польщею. Але невдоволена пануванням
магнатів середня та дрібна шляхта підтримала
поляків, сподіваючися здобути собі широкі
привілеї, якими користувалися польські
феодали.
1569 року в
польському місті Люблін відбувся
спільний польсько-литовський сейм.
Протягом кількох місяців представники
різних політичних угрупувань вели напружені
суперечки щодо тексту підсумкового документа.
Зрештою перемогу здобули прихильники
унії.
За Люблінською
унією:
• Польща та
Литва об'єднувалися в єдину державу — Річ Посполиту,
назва якої відображала специфічну форму
монархії на чолі з королем, що обирався
шляхетським сеймом;
• на чолі нової
держави ставав один правитель, який
отримував титул короля польського та великого князя литовського;
• король мав обиратися спільним польсько-литовським
сеймом і коронуватися в Кракові;
• створювалися спільні сейм і сенат;
• до обігу запроваджувалася монета;
• польська шляхта
одержувала право володіти землями
в Литві, а литовські можновладці — у Польщі;
• Польща та Литва мали проводити спільну
зовнішню політику.
Згодом до
унії Польщі та Литви також приєдналося
королівство Пруссія. Новостворена
об'єднана держава отримала назву
Річ Посполита Польська.
Литовське князівство,
у складі якого залишилися здебільшого
литовські та білоруські землі,
зберегло певну автономію, воно мало свою
виконавчу владу, фінансову систему та
закони.
Люблінська
унія 1569 р. стала для українців
подією величезної ваги. Попри всі
свої недоліки Велике князівство Литовське
протягом двох століть створювало для них сприятливі
умови існування. Українські князі хоч
і підпорядковувалися литовцям, однак
мали великий вплив у суспільній, економічній,
релігійній та культурній царинах життя.
Проте, як свідчила доля Галичини, що першою
потрапила під владу Польщі, з переходом
українських земель від Литви до Польщі
було поставлено під сумнів саме існування
українців як окремої етнічної спільності.
Знать окремих
українських земель кілька разів
робила спроби стати на захист своїх
інтересів. Але чужоземне й насамперед польське панування породило
нове явище - культурну асиміляцію української
знаті панівною державою. Поступово ототожнюючи
власні прагнення з потребами держави,
що виявила готовність іти їй назустріч,
українська шляхта втрачала здатність
боронити місцеві інтереси.
В об'єднанні
православної й католицької церков
були зацікавлені польський король і Папа Римський. У 1596 р. в
Бересті була проголошена церковна унія
— об'єднання православної церкви з католицькою,
унаслідок чого утворилася нова — уніатська
церква (греко-католицька). Основними умовами
Берестейської унії стало прийняття католицької
догматики про чистилище, походження Духа
Святого від Бога-Отця та Бога-Сина; визнання
зверхності Папи Римського як першоієрарха
всієї християнської церкви. Збереження
православної візантійської обрядовості
та юліанського календаря; проведення
богослужінь церковнослов'янською мовою;
виборне право на заміщення митрополичної
та єпископської кафедр із наступним затвердженням
обраних духовних осіб світською владою;
збереження за нижчим духовенством права
одружуватися, на відміну від обов'язкової
безшлюбності латинського духовенства;
підтвердження східних принципів організації
чернечого життя; зрівняння у правах руського
духовенства з латинським у Речі Посполитій:
звільнення від сплати податків, право
займати державні посади, надання єпископам
прав сенаторів; навчання у школах і семінаріях
на україно-білоруських землях повинно
проводитися грецькою та слов'янською
мовами; підпорядкування братств єпископам.