Україна в XIV-XVIII ст. Українські землі за литовсько-польської доби

Наслідки Хотинської війни мали велике значення: турки не досягли своєї основної мети — загарбання українських земель; був розвіяний міф про непереможність армії султана (невдача турків під Хотином підняла на боротьбу проти османського панування поневолені народи).

Після Хотинської війни українсько-польські відносини знову загострилися. Козаки вимагали від польського уряду виконання його обіцянок, зокрема:

• збільшення платні за службу у війську;

• розширення козацького реєстру;

• привілеїв для православної церкви;

• зобов'язання не чинити перешкод походам проти турків і татар.

Не дочекавшись позитивної відповіді, козаки відновили морські походи проти Криму й султана. Водночас посилювався тиск на Україну з боку польських феодалів, тривало закріпачення вільних селян і нереєстрових козаків, утиск реєстровців, захоплення православних храмів і монастирів. У першій чверті XVII ст. закріпачення селян досягло такого рівня, якого не знала жодна країна Європи. Досить швидко значна кількість українських міст перейшла у власність окремих феодалів.

Блискуча Перемога, здобута козаками в Хотинській війні, принесла українському лицарству славу непереможних вояків, проте не поліпшила їх становище. Уряд Речі Посполитої не тільки не виконав даних козакам обіцянок, а й не виплатив належну їм платню, зменшив козацький реєстр. Тому козаки почали вексти власну політику. Аби приборкати козацьку сваволю, проти козаків у 1625 р. було вислано 30-тисячне польське військо на чолі з гетьманом С. Конецпольським. Проти нього виступило Військо Запорозьке на чолі з Марком Жмайлом. Головна битва відбулася неподалік м. Крилове біля Курукового озера. Польське військо так і не здобули укріплених позицій запорожців. Вирішальним став не бій, а суперечності серед козаків. Помірмірковані запорожці під проводом Михайла Дорошенка вступили в переговори з поляками. Було підписано Куруківський трактат. Який ще більше обмежував права і привілеї козаків.

Ситуація, що склалася після укладення  Куруківського договору, призвела до нового повстання, на чолі якого став Тарас Федорович (Трясило).

Навесні 1630 року він звернувся до українського народу з універсалом, у якому закликав приєднуватися  до козацької армії та виганяти шляхту з України. Запорожців активно підтримало населення Подніпров'я та Лівобережжя. Повсталі розгромили польські гарнізони в Черкасах, Корсуні та Каневі. Повстання охоплювало нові території України: Брацлавщину, Волинь і Галичину. Проти повсталих було споряджене польське військо.

Т. Федорович зосередив 30-тис. військо  повстанців у Переяславі. Протягом трьох тижнів точилися жорстокі бої. На початку червня відбулася вирішальна битва під Переяславом. У ній загинуло багато шляхтичів, польське військо втратило артилерію, але в козацькому таборі розгорілися чвари, старшина та реєстрові козаки прагнули угоди з поляками.

Т. Федорович з великим загоном  козаків, які не хотіли підписувати  мир зі шляхтою, пішов на Січ. Реєстровці ж уклали з польськими воєначальниками  новий договір, який не був затверджений урядом.

У травні 1637 р. розпочалося нове повстання на чолі із запорізьким гетьманом Павлом Бутом, відомим у народі під іменем Павлюка. До нього приєдналося багато селян і міщан, які мали на озброєнні тільки рогатини, коси й сокири.

П. Павлюк звернувся до українського народу з листами, у яких закликав знищувати магнатів, шляхту й орендарів. Незабаром повстання охопило все Подніпров'я та частину Брацлавщини.

Козацько-селянські загони успішно  діяли на Черкащині, під Богуславом, Києвом, Чигирином, Переяславом, на Полтавщині.

У грудні 1637 р. польська армія під проводом гетьмана М. Потоцького чисельністю 15 тис. осіб зустрілася з основними силами повстанців (10 тис. осіб) біля с. Кумейки на Черкащині. Спочатку повстанцям вдалося атакувати ворога. Та важка польська кіннота перебила тих, що наступали, і вдерлася до козацького табору. Д. Гуні, який тримав основну оборону, вдалося вирватися з польського оточення й з'єднатися із загоном П. Павлюка під с. Боровицею на Черкащині. Розпочався новий бій.

Гетьман М. Потоцький удався до хитрощів, запропонувавши повстанцям переговори. Реєстровці зрадили П. Павлюка і козацьку старшину, видали їх полякам. Однак козацтво залишилось нескореним. Запорізьким гетьманом обрано Якова Острянина (Остряницю). Під його булавою зібралося понад 5 тис. козаків.

Навесні 1638 р. повстанці на чолі з Остряницею вщент розгромили польське військо. Вогонь повстання перекинувся на Правобережжя. На допомогу М. Потоцькому прибув князь Ярема Вишневецький з великим каральним загоном. У червні розгорнулися жорстокі бої. Польські війська оточили повстанців. Кілька тисяч козаків на чолі з Я. Острянином прорвали облогу й перейшли на територію Московської держави.

Полковник запорізьких козаків  Карпо Скидан Павлович під час селянсько-козацького повстання 1637 р. був найближчим соратником Павлюка. Влітку 1637 р. він розгорнув діяльність з організації повстання проти польсько-шляхетських загарбників на Лівобережній Україні.

У лютому 1638 року польський сейм прийняв  «Ординацію Війська Запорізького реєстрового, що перебувало на службі Речі Посполитої». Ординація зводила реєстр козаків до 6 тисяч, зменшувала їхні права, а не внесених до реєстру зобов'язувала повернутися в «холопство», Запорізька Січ мала бути ліквідована.

Згідно з ординацією було скасовано  виборність козацької старшини і ліквідовано козацький суд. До реєстру вносили тількі тих козаків, які не брали участі у повстанні. Замість гетьмана призначали старшого комісара козацького війська, який підлягав безпосередньо коронному гетьманові Польщі. Йому віддавалась уся військова і судова влада в реєстрі і доручалося рішуче придушувати будь-яке "своєвільство козацьке". Міщанам і селянам під страхом смертної кари заборонялося вступати у козаки і навіть віддавати своїх дочок заміж за козаків.

Решта пунктів ординації спрямовувалася проти Запорізької Січі. Два полки реєстровців повинні були постійно перебувати на Січі, щоб допомагати запорожцям відбивати татарські напади і перешкоджати їхнім походам у Крим і Туреччину. На Запоріжжя козак міг потрапити лише при наявності паспорта, затвердженого комісаром.

XVI-перша половина XVII ст. - виключно складний і важливий період в житті українського народу. У політичній історії він охоплює такі процеси, як перехід всіх українських земель під владу Речі Посполитої, наростання визвольної боротьби, подальша втрата завоювань. У вітчизняній культурі це була яскрава, плідна епоха, принципова для подальшого розвитку. Можна виділити цілий ряд причин, які пояснюють культурне піднесення в Україні у XVI-XVIII ст.

Передусім треба підкреслити, що тоді ще були живі традиції Київської Русі. Найкраще вони збереглися у західноукраїнських землях, менш потерпілих від монголо-татарського нашестя. Крім того, у великому князівстві Литовському культурна спадщина Київської Русі була сприйнята на державному рівні.

У XVI ст. триває стабілізація і пожвавлення економічного життя, зростання міст. Нараховувалося до 20 великих українських міст з населенням понад 10-15 тис. жителів. У Львові, Києві кількість ремісничих спеціальностей досягала 300. Розвитку товарно-грошових відносин сприяло магдебурзьке право. На Волині і в Галичині все ширше практикувалося будівництво світських споруд не з дерева, а з каменю і цегли, у XV ст. у Львові було побудовано водопровід.

Свою роль відіграв і вплив західноєвропейського Відродження та Реформації. В містах України, як і в ряді інших європейських країн, проживало етнічно різнорідне населення: крім українців - поляки, німці, євреї, вірмени, угорці, греки, що сприяло взаємопроникненню різних культур. У XV ст., коли під ударами Туреччини прийшли до занепаду італійські колонії у Криму, частина генуезьких купців переселилася до Львова і Києва. З іншого боку, діти українських вельмож навчалися в університетах Праги, Кракова, Болоньї. Гуманістичні настрої та ідеї, європейські художні стилі набували на українському культурному ґрунті нових форм.

Неоднозначною у розвиткові української  культури в XVI ст. - першій половині XVII ст. була позиція соціальної еліти. Своєю  меценатською діяльністю прославилися князь Костянтин (Василь) Острозький, князь Юрій Слуцький, Єлизавета (Галшка) Гулечівна. Однак більшість українських феодалів, верхівка духовенства в умовах панування Речі Посполитої віддалялися від національної культури - мови, традицій, православної віри і сприймали польську. Один з українських публіцистів - Мелетій Смотрицький в полемічному трактаті "Тренос" ("Плач") відобразив скорботу православної церкви за династіями, які раніше були віддані вірі своїх предків, а зараз її покинули. Втрата народом своїх поводирів, еліти суттєво вплинула на розвиток культури.

У цій історичній ситуації роль духовного лідера народу взяло на себе козацтво – самобутній суспільний стан, який сформувався в XV-XVI ст. Саме козацтво підхопило традицію національної державності, виступило захисником православної церкви, української мови.

На зламі історичних епох, при переході від Середньовіччя до Нового часу у всіх європейських країнах надзвичайно гостро стояло питання про роль церкви і релігії. На українських землях виникло протистояння двох християнських церков. Українське населення сповідувало православ'я, а Річ Посполита була оплотом католицтва. Католицька церква за підтримки уряду виявляла значну активність та агресивність. З дозволу короля на території держави діяв орден єзуїтів. Польщі порівняно швидко вдалося перевести в католицтво феодальну верхівку суспільства, народ же зберігав відданість православ'ю.

Важливу роль у суспільно-політичному  житті відігравали братства. Вони відгукувалися на всі найважливіші події суспільно-політичного життя, посилали своїх представників у сейми, брали участь у розв'язанні питання про парафіяльного священика, відкривали школи, друкарні, видавали підручники.

Раніше за все братства виникли  у Львові, інших містах Галичини, а згодом і по всій Україні. Першим найбільшим і найвпливовішим у Львові стало Успенське братство (1544 р.), згодом у передмісті були засновані ще десять братств. Зберігся цілий ряд друкованих документів, підготовлених львівськими братствами, в яких вони протестують проти національного гноблення. У невеликих містечках братства часто об'єднували більшість українського населення. Деякі форми організації братств нагадують середньовічні цехи, окремі риси зближують їх з рухом Реформації, однак загалом можна сказати, що це було самобутнє явище, яке відіграло важливу роль в українському національному суспільно-політичному і культурному житті.  

 Вплив ідеології Відродження  і Реформації знайшов відображення  у розвиткові літератури і  книгодрукування. Винахід І.Гуттенберга,  перехід від папірусу і пергаменту  до паперу у XV ст. були передумовами  активного розвитку книжкової справи у Європі. Більшість книг, особливо наукових, в цей період друкувалися латиною.

У кінці XV – на початку XVI ст. перші  книги церковнослов'янською мовою  надрукували Швайпольт Фіоль  у Кракові і Франциск Скорина  у Празі. В Україні поштовх  для розвитку книгодрукарства дав Іван Федоров. Саме в цей час тут за ініціативи К.Острозького здійснювався грандіозний проект – готувалося до друку перше у слов'янському світі повне видання Біблії церковнослов'янською мовою.

Друкарська справа отримала розвиток у всій Україні. Вже в першій половині XVII ст. тут нараховувалося близько 20 друкарень, найбільшою з яких була друкарня в Києво-Печерській лаврі. Друкарні створювалися на кошти меценатів, Війська Запорозького. Активно займалися організацією типографій братства.

Розвиток книжкової справи був  поштовхом для розвитку літератури. Ця сфера культури повною мірою відбивала  перехідний характер епохи, той час, коли відбувалося формування національної мови, нових стилів і жанрів, піднімалися  нові теми, які у попередні сторіччя вважалися забороненими або непотрібними.

Помітне місце в цій ситуації в літературній творчості зайняв жанр полемічної літератури, який виник як реакція на експансію католицької церкви в Україні. Письменники-полемісти Мелетій Смотрицький у творі “Тренос”; Захар Копистенський у “Палінодії”, Іван Вишенський у “Раді про очищення церкви” виступали проти втручання польського уряду у справи православної української церкви, викривав його політику за принципом “чим гірше, тим краще”.

Однак полемісти не обмежувалися проблемою боротьби з наступом католицизму. У своїх творах вони порушували питання реформування самої православної церкви, колективного управління її справами, висміювали відсталість і консерватизм православних ієрархів. Крім того, піднімалися і соціально-політичні проблеми: нерівноправності людей, експлуатації людини людиною й одного народу іншим.

У XVII ст. популярною стає драматургія. Найбільш поширеними були два види драми: релігійна і шкільна. Релігійна  драма, в свою чергу, поділялася на три форми: містерія - таїнство спокутування гріхів людей Ісусом Христом; міракл - події життя святих; мораліте - драми, в яких виступали алегоричні фігури Душі, Любові, Гніву, Заздрощі та ін. і велися розмови повчального характеру.