Україна в XIV-XVIII ст. Українські землі за литовсько-польської доби

Січ підтримувала економічні зв'язки з усіма українськими землями та Росією. Вона відігравала важливу роль у торгівлі з Туреччиною, Польщею, Болгарією, Грецією, Сербією, Грузією, Вірменією та іншими країнами. Для іноземних купців вона була ще й транзитною територією. У ХVIII ст. Запорозька Січ посідала належне їй місце на внутрішньому національному ринку, що формувався і зміцнювався, втягуючи в економічні відносини всі українські землі, пошматовані загарбниками. Козаки започаткували чумацтво — торгово-візницький промисел, який відігравав важливу роль в народному господарстві України аж до другої половини XIX ст.

Коли українські старости намагалися організувати козацькі відділи головним чином для боротьби проти татар, польські королі вважали, що створення урядових козацьких формацій допоможе контролювати козацькі рухи й стримувати протитатарські акції козаччини.

Військо реєстрових козаків було створене універсалом короля Сигізмунда ІІ  Августа 2 червня 1572 р., коли було доручено коронному гетьманові Ю. Язловецькому найняти з низових козаків на службу 300 осіб.

Реєстрових козаків було звільнено від юрисдикції локальних урядів і піддано владі «козацького старшого». За Стефана Баторія реєстр було збільшено до 600 козаків і козацьким гетьманом призначено Черкаського старосту, князя Михайла Вишневецькогою

Реєстрові козаки одержали додаткові  привілеї: звільнення від податків, право землеволодіння, самоуправління з назначеною старшиною; вони мали свій прапор, літаври й інші інсіґнії. Вони одержували платню грішми й одягом; їм передано у власність містечко Трахтемирів з Зарубським монастирем для розміщення арсеналу і військового шпиталю. Козаки дістали офіційну назву Запорізького або Низового війська, чим уряд хотів підкреслити, що справжнє Запоріжське військо — Запорізька Січ юридично для нього не існує.

Реєстрові козаки були зобов'язані відбувати службу у Наддніпрянщині й посилати за наказом польського уряду загони на Дніпрові пороги. Намагання короля Стефана Баторія і його наступників контролювати через реєстр зростання українського козацтва виявилися марними.

Під час селянсько-козацьких повстань 1591-1596 рр. сеймовими постановами реєстрове козацтво було ліквідовано. Але 1599 р. почалося нове складання реєстру. Козацтво вело боротьбу за розширення реєстру. Польсько-шляхетський уряд намагався зменшити чисельність реєстрових козаків. Однак під час воєн польсько-шляхетський уряд з метою збільшення збройних сил був змушений закликати все боєздатне козацтво до реєстрового війська, яке тимчасово зросло до кількох десятків тисяч чоловік.

Складання реєстрів супроводжувалося загостренням боротьби в Україні. Десятки  тисяч виключених з реєстру, так  званих виписних козаків (випищиків), польсько-шляхетський уряд не визнавав за козаків. Вони тікали на Запоріжжя.

Реєстрові козаки зазнавали утисків  від польських феодалів. Польсько-шляхетський  уряд роздавав козацькі землі шляхті та магнатам. Особливо посилився гніт та переслідування реєстрових козаків після Ординації 1638 р.

Зміцнення козацького стану  непокоїло польський уряд та уряди  сусідніх держав. У 1518 р. через козацтво вкрай загострилися відносини між  Річчю Посполитою й Туреччиною. На весняному сеймі 1590 р. щодо козацтва було винесено дві ухвали. Перша стосувалась випадку війни проти Туреччини. Вона, зокрема передбачала збільшення реєстру козаків, запрошених на військову службу. Друга ухвала мала на меті упокорити українське козацтво: запроваджувалися суворий контроль щодо набору та обліку реєстровців, призначення козацької старшини за шляхти. Нереєстрові повинні були залишити Дніпровий Низ, натомість там мала бути залога реєстрових козаків.

Передбачені сеймом заходи щодо українського населення свідчили, що польський уряд особливо боявся поширення впливу козацтва та збільшення чисельності його лав за рахунок покозачених міщан і селян.

Такий стан речей аж ніяк не задовольняв козацтво. Так, до загострення  відносин між урядом Речі Посполитої й Запоріжжям призвела ухвала польського сейму 1590 р., за якою король отримував право роздавати шляхті й магнатам „українські пустки” за Білою Церквою, з поміж яких і землі, котрими здавна користувалися козаки.

Внутрішньополітична напруженість в Україні була зумовлена й  поширенням фільваркової системи господарювання. Узаконення Литовським статутом 1588 р. на території Брацлавського та Київського воєводств кріпацтва зумовило посилення виступів селян і міщан, масові втечі населення на Запоріжжя.

Отже наприкінці XVI cт. Українське козацтво усвідомило свою окремішність від інших станів і розпочало активну боротьбу за власні права. Виявом такої боротьби стали козацькі повстання.

Наприкінці XVI ст. життя  в Україні набуло надзвичайної гостроти. Втрата решток державності відбувалася  за умов постійної загрози нападів з боку Туреччини й Кримського ханства, а також посиленого польського наступу на права українців. Український народ опинився перед небезпекою знищення. За таких вкрай несприятливих обставин саме й набирав потужності козацький рух, що ставав рухом національно-визвольним, спрямованим не тільки на боротьбу проти агресії Османської імперії, а й інших ворогів. Козацтво збільшувалося кількісно, розширювало терени свого впливу, домагалося визнання з боку польської влади. Зазнало воно й внутрішньостанового розшарування — з'явилася козацька верхівка, заможний прошарок. Козацтво поступово перетворювалося на провідну верству українського суспільства.

Зростав військовий досвід козаків, удосконалювалася їхня організаційна  структура. Цьому великою мірою сприяла постійна участь козацтва у воєнних діях, зокрема й у складі європейських армій.

Боротьба козацтва в  перших його виступах виявляла яскравий національно-визвольний характер і  відразу ж дістала відгук і  гарячу підтримку широких народних мас.

Козацьке повстання 1591 — 1593 pp. під проводом Криштофа Косинського охопило Поділля, Волинь і Київщину. На боротьбу проти магнатів і шляхти разом із козаками й селянами піднялося населення деяких міст.

Спровокувало повстання  свавілля білоцерківського старости Я. Острозького, який не допустив К. Косинського до землі й маєтку, дарованих йому польським королем за службу. Це дуже обурило Косинського. Зібравши загін козаків, він вирушив проти панів. До козаків приєдналися повсталі селяни-втікачі й городяни. Повстанці штурмом оволоділи замком Я. Острозького й містом Білою Церквою, захопили гармати, легку зброю, військові припаси, гроші, спалили боргові документи. Козаки та їхні союзники захопили Трипілля, Богуслав, Переяслав, київський замок. Повстання перекинулося на Брацлавщину. Тож повстання набуло нового характеру: від помсти за особисту образу К. Косинського до загального національно-визвольного повстання.

Проти повсталих польський король оголосив шляхетське рушення, у якому взяли участь магнати й феодали Київського, Волинського та Брацлавського воєводств. Край був переведений у воєнний стан. Шляхетське військо очолили Я. Острозький та черкаський староста О. Вишневецький. 23 січня 1593 р. польські війська й повстанці на чолі з К. Косинським зустрілися під містечком.

Протягом тижня тривала  кривава битва. Великих утрат  зазнали обидві сторони, тому розпочали  переговори, унаслідок яких була підписана  угода. За нею козаки брали на себе зобов'язання:

• повного «послушанства королю»;

• скинути з гетьманства К. Косинського;

• виписати з реєстру  всіх, хто був занесений до нього  під час повстання. Крім того, вони не мали права:

• самостійно підтримувати дипломатичні відносини з сусідніми державами;

• жити на магнатських і шляхетських територіях;

• здійснювати бойові походи.

Прагнучи заручитися підтримкою московського царя, К. Косинський звернувся до нього по допомогу. Цар, зв'язаний московсько-шведською  війною, не міг активно втручатися в справи козаків, але надіслав на Січ гроші й припаси та видав  царський указ, згідно з яким донські козаки мали надати допомогу запорожцям.

У травні 1593 року козаки на чолі з К. Косинським виступили  із Запоріжжя й узяли в облогу черкаський замок О. Вишневецького. Становище обложених було дуже скрутним. Погодившись на переговори з О. Вишневецьким К. Косинський прибув до Черкас, де під час переговорів його підступно вбили слуги О. Вишневецького. Шляхта розбила рештки повстанців. Козаки змушені були зняти облогу й відступити на Січ.

1594 р. козацько-селянські виступи набули нової сили. Повстанців очолив Северин Наливайко.

У жовтні 1594 р. визвольний рух охопив усю Брацлавщину, Київщину й Волинь. Козацько-селянське військо, яке налічувало 12 тис. осіб, здобуло Гусятин, Бар, Канів, Луцьк та інші міста. Повстанський рух перекинувся на Білорусь. Боротьба під проводом С. Наливайка істотно відрізнялася від попередніх повстань не тільки масштабами, а й соціальною базою.

Щоб розширити територію  повстання, козацькі ватажки поділили сили й рушили в різні частини  Польсько-Литовської держави. Навесні 1595 р. повстанці на чолі із С. Наливайком повели наступ на Луцьк, а потім повернули на Могилів, щоб підняти білоруське й польське селянство.

Другий загін під  проводом Григорія Лободи та Матвія Шаули  пішов на південь Наддніпрянщини, щоб очистити його від панів, а потім і далі на північ по Дніпру — на з'єднання із С. Наливайком. Такий широкий розмах повстання загрожував самому існуванню Речі Посполитої.

Польський король знову  оголосив посполите рушення. На допомогу був закликаний литовський гетьман Радзивілл. На чолі польської армії проти повстанців було поставлено доручено відомого польського полководця Станіслава Жолкевського.

Кілька разів поляки безуспішно штурмували козацькі укріплення. Уночі повстанці робили сміливі  вилазки, унаслідок яких польські вояки  зазнавали великих утрат. Облога табору тривала два тижні. Становище і козаків, і шляхти було надзвичайно тяжким. С. Жолкевськии удався до хитрощів, розпочавши переговори, обіцяючи повсталим амністію.

Розкол у таборі козаків  призвів до того, що більшість учасників повстання було перебито. С. Наливайка та ще шістьох керівників повстання відправили до Варшави, де 1597 р. після жорстоких тортур їх стратили.

Козацько-селянські  повстання, що відбулися в 1591-1596 pp., завершили  собою перше сторіччя існування  Козаччини. Вони виявили:

• можливість успішних спільних дій козаків, селян, міщан  і дрібної шляхти, серед яких козацтво поступово перетворювалося на провідну силу соціальної та національно-визвольної боротьби;

• зростання  національної свідомості українського народу, загартування його волі, набуття досвіду боротьби;

• значну неорганізованість  і внутрішню роз'єднаність козацтва. Після кожної перемоги шляхетських військ українські землі потопали в крові. Краща зброя, вишколеність, дисципліна та організація польського війська взяли гору. Шляхта розбила козацько-селянські загони, їхні рештки відступили на Запоріжжя.

Велику небезпеку для українських  земель становили постійні напади татар  і турків. Провідною силою в боротьбі з турецько-татарською агресією стало українське козацтво. Протистояти сильному й небезпечному ворогові могли тільки добре обізнані у військовій справі та спеціально підготовлені вояки. У численних походах і боях козаки перетворили військову справу на самобутнє мистецтво.

Усі походи козаків на татар відбувалися під керівництвом безстрашних гетьманів. У народній пам'яті назавжди залишилися героїчні постаті захисників рідної землі, мудрих і хоробрих гетьманів Самійла Кішки та Петра Сагайдачного — ватажків, яких дуже поважали козаки.

П. Сагайдачного запорожці 1606 р. обрали гетьманом. Через рік запорожці під керівництвом гетьмана здобули штурмом Кафу, спалили турецький флот та звільнили багатьох християнських бранців. 1613 р. Сагайдачний здійснив ще один вдалий морський похід проти турків і татар. 1617 р. поляки здійснили похід на Московське царство, але він виявився невдалим. Королевич Владислав, який спробував здобути московську корону, опинився в дуже скрутному становищі й почав вимагати негайної допомоги, яку йому могли надати тільки козаки. В обмін на це П. Сагайдачний висунув полякам умови щодо розширення автономії України і надання свободи православній вірі.

Петро Сагайдачний з 20-тис. військом вирушив у похід до Москви, визволивши королевича з оточення. Але польський уряд не виконав обіцянки.

Займаючи досить тонку дипломатичну позицію, П. Сагайдачний розпочав таємні переговори з Москвою: 1620 р. він направив до російського царя козацьке посольство.

Під час Хотинської війни польський  уряд звернувся по допомогу до козаків. 40-тис. козацьке військо на чолі із Сагайдачним підійшло до Хотина. Тут уже готувалася до бою 35-тис. польсько-литовська армія. Очолювані турецьким султаном Османом II, турецько-татарські сили налічували 150 тис. осіб.

Протягом 4 днів точилася жорстока битва, у якій весь удар потужного турецько-татарського війська прийняли на себе козаки.

У Хотинській битві сторони зазнали  великих утрат, тому Польща й Туреччина  розпочали мирні переговори, у  результаті яких був укладений Хотинський мирний договір. Але Польща не виконала своїх обіцянок щодо козацтва.