Культура ділового спілкування

- зовнішня культура  оратора. 

 

У класичній  риториці їх було два: сократівський – істинність і переконливість мовлення, моральність на користь суспільству, чіткість і впорядкованість; софістичний – формальна переконливість, надмірна словесна краса, пишність, вибагливість мовлення, самовираження і корисливість оратора.

Сучасні ритори говорять про існування трьох ідеалів: 1 – близький до софістичного, але дуже американізований, нав’язливий, рекламний, сфера ЗМІ і вплив на свідомість слухача; 2 – несе цінності давньоукраїнського ідеалу, характерні ознаки якого – честь, благородство, смиренність, милосердя, шляхетність, духовність, побожність); 3 – тоталітарний, пропагандистський (тоталітарне мислення, нетерпиме монологічне мовлення, мовна агресія, влад на слово, підкорення співрозмовника) – політизована псевдориторика.

У слов'яно-українському (найповніше сформований у 10 книгах „Про риторичне мистецтво Феофана Прокоповича, 1706) риторичному ідеалі переважала така гармонійна триєдність:

- ідея, думка,  задум, істинність;

- спрямованість  на добро, благо, справедливість;

- краса як гармонія змісту і форми, доцільність і мовна довершеність.

Наприклад, уривок з повчання дітям Володимира Мономаха: “Сидячи на санях, подумав я в душі своїй і похвалив Бога, що до сих днів мене допровадив (…). Перш за все , бога ради і душі своєї , майте страх божий в серці своєму і милостиню подавайте щедру, – бо то початок всякого добра (…). Навчися, праведний чоловіче, поступати благочестиво, за євангельським словом (…). Слово мовлячи, і про погане, і про добре, не кляніться Богом і не хреститься, бо в тому нема потреби ніякої. Якщо ж ви будете клятву давати братам чи будь-кому, то провірте серце своє і, на чому можете устоять, у тому і кляніться, а, поклявшися, дотримуйтесь, аби, порушивши клятву, не погубили душі своєї (…). Не забувайте того доброго, що вмієте, а чого не вмієте, тому навчайтеся, як батько мій, дома сидячи, вивчив п’ять мов, у тому честь мав від інших країн. Лінь-бо – мати всьому: що уміє, те забуде, а чого не вміє, того не навчається. Добро діючи, не лінуйтеся ні на що добре, найперше – до церкви: най не застане вас сонце в постелі…”.

“Повість времяних літ”, С. 352 – 364. 

 

Сучасний підхід до риторичної майстерності передбачає не лише оволодіння загальними практичними  навичками риторичної діяльності, але  й активний розвиток індивідуального авторського стилю виступу. Завдяки йому промова ніколи не буде звучати шаблонно і нецікаво. В багатьох роботах, присвячених ораторській майстерності, вказано на таку необхідність. Разом з тим, дослідникам вдається типізувати стильове розмаїття публічних висловлювань, що допомагає осягнути психологічні складові індивідуальної манери висловлювання. Так, С.Ф.Іванова в роботі  «Специфіка публічної промови» (М., 1978) виявила такі індивідуальні мовні типи:

Раціонально - логічний. Оратори цього типу схильні до аналізу явищ, до міркувань і строгої аргументації  своїх і чужих учинків. Їхня підготовка до будь-якого виступу  відрізняється послідовним добором і суворою  систематизацією матеріалів, обмірковуванням і розробкою докладного плану. Цей виношений план ніби «сидить у них усередині», і оратори під час виступу не користуються ним. Їх часто турбує інше: як зробити свою промову більш яскравою , емоційною, які дібрати приклади, щоб зацікавити аудиторію. «Логіками» найчастіше бувають сангвініки.

Емоційно - інтуїтивний. Представники цього типу говорять жагуче, захоплено, пересипаючи свою промову гострими словами, каламбурами, але не завжди можуть устежити за твердою логічною послідовністю промови і «звести кінці з кінцями». План своїх виступів пишуть не завжди, вважаючи, що він їх сковує. Спостерігається збіг емоційного мовного типу з холеричним темпераментом.

Філософський. Оратори-«філософи» більш-менш емоційні, схильні до аналізу, іноді бувають дуже організовані у своїй роботі, а іноді без усякої видимої організації розкривають яке-небудь одне питання, добираються до кореня, і раптом, як променем світла, опромінюють усе знайденою ідеєю. Їхня загальна риса - прагнення до дослідження, глибокого  осмислення явищ прямо на очах у слухачів, бажання й уміння втягнути в цей процес аудиторію. Найчастіше дану групу складають люди флегматичного  темпераменту.

Ліричний, чи художньо-образний. Глибока емоційність, ліризм, внутрішнє хвилювання, гостра вразливість, проникливість - риси, характерні для цього типу. Найчастіше в основі його - характер витончений, меланхолійний.

Ігор Родченко, у свою чергу, характеризує гуманітарний (поети та вожді) та технічний (мислителі і системними) тип промовців тощо.  

 

3. Зовнішня  культура оратора.

Зовнішність –  це не останній чинник виступу того, хто виступає. Про що говорить нова популярна професія – іміджмейкер. Зачіска, охайність рук і нігтів, охайність взуття та одягу – все уважно фіксується слухачами й впливає на сприйняття ваших слів. Інколи промовець може спиратися на атрибути своєї професії, що забезпечує бажаний імідж автоматично. Перед промовою слід звільнити кишені від непотрібних речей чи тих, які будуть заважати виступу.

Буває й так, що зовні непоказна людина мов  магніт притягує увагу слухачів. У  кожної людини є те, що називають  чарівністю, шармом, харизмою. Треба лише навчитися ними користуватися, ставитися до людей з повагою і бути щирим. 

Хитрування, нещирість  голосу, намагання подати себе можуть сприйматися як комплекс вищості, гордині  або ж вияв неповноцінності.

Слід пам’ятати, що слухачі чекають від вас чогось більшого, ніж розмова на рівних. Тому оратор повинен почувати себе володарем ситуації й контролювати аудиторію, але в жодному разі не владним авторитетом.

Підготовка  місця промови. Необхідно ретельно вибрати місце в приміщенні, де говорити. Оратору слід звертати увагу на сприйняття його персони аудиторією. Тому він мусить поцікавитися освітленням, акустичною характеристикою приміщення (небезпеки луни – говорити чітко чи поглинання звуку – уповільнено).

Якщо аудиторія  невелика (до 75 осіб), стати не за кафедру чи трибуну, а на один рівень зі слухачами.

Вихід до слухачів. До місця промови слід йти впевнено і спокійно, не бігти, не поправляти на ходу одяг  чи краватку, зачісуватися тощо.

Починати рух  краще з півкроку, а не широкого кроку.  

Прийшовши на місце, зробіть підготовчу паузу, займіть  зручну позу, підготуйте допоміжний матеріал, огляньте аудиторію (зоровий контакт), посміхніться, скажіть кілька слів-звернень до слухачів (не нагромаджуйте різних за змістом вітальних фраз), не втуплюйтеся у папірці тексту виступу.

Кафедра допомагає  сконцентрувати увагу на ораторі, за нею треба розташовуватися вільно, невимушено, установивши і намагаючись  зберігати постійну відстань у 20 - 30 см між ротом і мікрофоном.

Погляд. Під час виступу негарно уникати зустрічі з очима аудиторії. Не переводьте погляд на стелю, вікна, підлогу, не можна також заплющувати очі. Не слід дивитися на слухачів байдужим, беземоційним поглядом ніби крізь них.

Жестикуляція. Поза.

Поза, жести, міміка - приналежність індивідуального стилю. Про важливість жестикуляції, говорить той факт, що в риториках, починаючи з античних часів, їй присвячувалися спеціальні розділи. Адже ці елементи кінетичної системи спілкування діють на зоровий канал сприйняття, акцентують увагу на змісті інформації, що надходить  слуховим каналом, підвищують емоційність і тим самим сприяють кращому засвоєнню висловлених думок. На думку психологів, мова на 25% сприймається зоровим шляхом.

Оратор повинен  домогтися відчуття стійкості, рівноваги, легкості, рухливості і природності на трибуні, перед аудиторією. Вигляд людини, що тривалий час стоїть нерухомо, стомлює слухачів. Під час тривалої доповіді досвідчений виступаючий змінює позу. Крок вперед у потрібний момент підсилює значимість того чи іншого місця промови, допомагає зосередити на ньому увага. Відступаючи назад, оратор ніби дає аудиторії можливість «відпочити» і потім переходить до іншого положення промови. Не варто  ходити, пересуватися у різні боки під час виступу.

Майстерність  оратора виявляється в посиленні впливу жестом, мімікою. Зайва віртуозність не прикрашає мовця і викликає іронію, ворожість. Від жестів значимих, котрі сприяють успіху промови, необхідно відрізняти безглузді, механічні (струшування головою, поправлення волосся, одягу, вертіння ручки й ін.). Стверджують, що кращий  жест той, на який  не зважають слухачі, тобто який органічно зливається зі змістом промови. Не повинні бути неперервними. Керувати ними. Різноманітність. Повинні відповідати своєму призначенню.

- Механічні – супроводжують промову без зв’язку з її змістом, автоматичні.

- Ілюстративні (образотворчі) – наочно представляють, зображують те, про що йде мова.

- Емоційні – підсилюють виразність промови, прикрашають її, допомагають виділити основне (стиснутий кулак, овальний рух руки, «рука, що відрубує» фразу). Повинні бути природними.

- Ритмічні жести. Вони підкреслюють логічний наголос, уповільнення і прискорення промови, місце пауз. Наприклад, уповільнений  рух вправо при проголошенні фрази «Говорить, що воду цідить».

- Вказівні рекомендується використовувати в дуже рідких випадках, коли є предмет, наочне приладдя, на які можна вказати.

- Символічні несуть певну інформацію. До цієї групи відносяться жест категоричності (шабельне відмахування пальцями правої руки), жест протиставлення (руки виконують  в повітрі рух «там і тут»), жест роз'єднання (долоні розкриваються в різні сторони), жест узагальнення (овальний рух двома руками одночасно), жест об'єднання (пальці чи долоні рук з'єднуються).

Не слід мнутися, тупцюючи на одному місці. Непомітно переносити вагу тіла з однієї ноги на іншу. Ноги трохи розставлені, одна виставлена дещо вперед. Груди і руки без напруги. Якщо вас заціплює, кілька раз зігніть коліна, покрутіть головою, енергійно зігніться.

Не розглядайте  руки чи нігті. Подумки стежте за виразом свого обличчя (посміхнутися до вух, піднести дуже високо брови, поворушити вухами).

Основним показником почуттів мовця є вираз  обличчя. Міміка оратора стимулює емоції аудиторії, здатна передати гаму переживань: радість і скорботу, сумнів, іронію, рішучість. Вираз обличчя повинен відповідати характеру промови. У гарного оратора «обличчя говорить разом з промовою». Обличчя і весь зовнішній вигляд виступаючого повинні виражати доброзичливе і навіть дружнє відношення. Аудиторія не любить сердитих чи байдужих.

Якщо ви легко  червонієте чи знічуєтеся, наберіть багато повітря й не видихайте, скільки  зможете. Дихання має бути вільним, ритмічним.

Голос. Від природи кожен може добре володіти своїм голосом. Над дикцією, вимовою треба працювати (скоромовки).

·        Гучність голосу досягається правильним диханням.

·        Стежте за темпом виголошення промови. Оптимально – від 120 до 150 слів на хвилину. Найбільш важливі місця у промові слід виділяти сповільненням темпу. Важливе значення має тембр голосу – модулювати його.

·        За словами І.Томана, той, хто говорить надто тихо, справляє враження людини, яка не вірить у свої сили; той, хто говорить надто голосно, викликає відчуття агресії і психологічного тиску.

В’яле мовлення може бути проявом флегматичних або лінивих людей.

Швидке – говорить або про страх того, хто виступає і його бажання швидше піти з трибуни, або про недбальство і незацікавленість промовця, який прагне швидше відговорити матеріал.

Невпевнене, вимучене говоріння властиве тим, хто немає доброго уявлення про предмет мовлення. Вони, як правило, уповільнюють виклад, наповнюють його словами-паразитами.

Дихання повинне повністю контролюватися розумом.

·        Паузи – дихальні (набір повітря), логічні й психологічні. Не починайте з занадто довгої паузи – враження розгубленості.

Інтонація – монотонність стомлює. Неприпустима нерішуча інтонація. 30-40% інформації втрачається через неї.

·        Підвищувати голос слід тоді, коли ставиться запитання, понижувати – при висловленні рішучості, необхідності переконати чи відповісти на запитання.

Отже слід сконцентруватися тільки на виступі і тих думках та почуттях, які слід у ньому  передати.  

 

4. Образ  аудиторії. Подолання її опору.

Найвищий прояв  майстерності публічного виступу - це контакт зі слухачами, тобто спільність психічного стану оратора й аудиторії. Це  виникає на основі спільної розумової діяльності, подібних емоційних переживань. Ставлення оратора  до предмета промови, його зацікавленість, переконаність викликають у слухачів відповідну реакцію. Як говорить прислів'я, слово належить наполовину тому, хто говорить, і наполовину тому, хто слухає. Головні показники взаєморозуміння між комунікантами - позитивна реакція на слова виступаючого, зовнішнє вираження уваги у слухачів (їхня поза, зосереджений погляд, вигуки схвалення,  посмішки, сміх, оплески), «робоча» тиша в залі. Контакт - величина перемінна. Він може бути повним (зі всією аудиторією) і неповним, стійким і хитким  в різні фрагменти проголошення промови.

Щоб завоювати аудиторію, треба установити з нею і постійно підтримувати, зоровий контакт. Не дивіться гостро в очі, а ніби ковзайте поглядом по обличчях слухачів, так, щоб кожному здавалось, ніби ви дивитися саме на нього. Перед початком промови витримують невелику психологічну паузу - 5-7 секунд. Зокрема можна виділити такі аспекти керування аудиторією: