Курс лекций по "Прикладні методики в соціальній роботі"

      Митці,  творчість яких має прямий  характер, яскраво виражають одну  з найважливіших рис мистецтва  — його об'єктивно-суб'єктивний  характер. Письменник чи композитор  використовують єдину об'єктивну  основу — навколишній світ, життя в усіх його складності та багатогранності. Пізнаючи об'єктивну дійсність, художник відбирає ті її сторони і прояви, які з найбільшою силою розкривають його власний внутрішній світ, світогляд, смаки, мистецьку позицію. Митець не обмежений у пошуках життєвого матеріалу, повністю вільний у відборі тем майбутнього твору.

     Специфіка  прямого виду творчості має  ще одну важливу рису: незв'язаність  митців з виробництвом, індивідуальне  планування творчого процесу. 

     Опосередкований  вид творчості здійснюється здебільшого колективно. Це, як правило, ставить одного художника у творчу залежність від іншого. Виявляється, що в такому складному процесі, як художня творчість, поруч можуть бути співдружність та авторитаризм. Сергій Ейзенштейн підкреслював, що навіть щиро відстоюючи принцип колективізму в творчій роботі, сама специфіка кіно і театру як виду мистецтва викликає дуже складні стосунки між режисером і актором, оператором чи композитором. Творча співдружність, на думку Ейзенштейна, можлива тоді, коли існує «єдність стилю, стилістичного передбачення та втілення речі». Якщо режисер відчуває «стилістичну неусвідомленість» або нездатність актора охопити всю «композиційну лінію» фільму, він має право на прояв «залізної волі».

     Процес  художньої творчості незалежно від виду її або індивідуальних особливостей роботи кожного окремого митця включає в себе кілька етапів. Стадії творчого процесу, основні етапи роботи митця над окремими художніми образами і цілим твором цікавили психологів і мистецтвознавців давно. На межі XIX і XX ст. склалося кілька своєрідних підходів до цих питань, що й підсумували попередні пошуки науковців. Цікавою нам здавалася позиція російського інженера і психолога П.Енгельмейєра. Він увів поняття «еврологія», тобто вивчення творчості в повному обсязі цього поняття і тлумачення «художньої творчості, технічного винаходу, наукового відкриття, вольової дії». На думку Енгельмейєра, найважливішим у творчості є вирішення чотирьох питань:хто створює, як створює, що створюється, як створюється? При цьому друге і четверте питання тільки з різних сторін висвітлюють творчий процес, який має три предмети: суб'єкт творчості, об'єкт творчості та процес творчості.

     Певні спроби  розкрити основні етапи творчого  процесу були і з боку вчених  колишнього СРСР. Так, відомий психолог П. Якобсон вважав, що процес художньої творчості — це:

      1) виникнення  задуму;

      2) його  розробка;

           3) активізація досвіду життєвих  вражень; 

           4) пошуки форм і втілення задуманого  твору; 

           5) реалізація задуму;

           6) доробка твору. 

      П. Якобсон  переконаний, що подібна деталізація  «моделі» творчого процесу дасть  змогу певною мірою відтворити  цілісність та багатоплановість  останнього, віднайти його суттєві  ланки в їхній динамічній послідовності, а також побачити характер психічних актів митця.

     В останні  роки вивчення закономірностей  художньої творчості все активніше  пов язують з художнім сприйманням  мистецтва. Таку тенденцію слід  вітати. Адже повноцінне вивчення  творчості можливе лише тоді, коли простежується й остання ланка — життя твору серед тих, для кого він створений.

     Як уже  зазначалося, процес художньої  творчості незалежно від індивідуальних  особливостей праці кожного окремого  митця включає в себе кілька  етапів. Який же шлях проходить художній твір, перш ніж стане надбанням суспільства? Весь процес праці митця над твором можна схематично поділити на чотири етапи:

      1) загальне  пізнання й спостереження навколишньої  дійсності; 

      2) виникнення  задуму твору; 

      3) вибіркове  пізнання й спостереження навколишньої  дійсності; 

      4) безпосередня  реалізація художнього задуму  в мистецький твір.

Визначаючи естетичний потенціал художньої творчості, слід враховувати, що жодна сфера  людської діяльності не має такої глибини емоційного впливу на людину, як мистецтво, що за кожним визначним твором постає яскрава і самобутня особа митця, розумом, почуттям, волею якого створене все те прекрасне, над чим безсилий час. У зв'язку з цим особливої теоретичної уваги заслуговує аналіз внутрішніх психологічних особливостей індивіда, які розвиваються у динаміці: задатки, здібності, обдарованість, талановитість, геніальність.

     Задатки—це  вроджені анатомо-фізіологічні особливості  нервової системи, мозку. Вони  становлять основу розвитку здібностей.

     Здібності  — це індивідуально-психологічні  особливості конкретної людини, завдяки яким успішно виконується  та чи інша продуктивна діяльність.

Обдарованість—це якісно своєрідне поєднання здібностей, що є запорукою успішного виконання конкретної діяльності.

     Талановитість  — це високий рівень розвитку  здібностей, передусім спеціальних,  тобто таких, які дають змогу  успішно виконувати певну-діяльність: літературну, музичну, сценічну  тощо. Поняття талант слід використовувати  лише при аналізі професійної діяльності у мистецтві, а також вживати при оцінці принципово нових, позначених оригінальністю і самобутністю підходу художніх творів.

     Геніальність  — це найвищий рівень розвитку  здібностей, який визначає появу  творів, що мають історичне значення в житті суспільства, засвідчують нову епоху в розвитку культури.

     Що ж  до проблеми художніх здібностей, то вона пов'язана з питанням  природної обдарованості людини. Більше того, талант є безпосереднім  результатом наявності певеих  нахилів до художньої діяльності.

     Своєрідне  розуміння ролі й значення  дитячої обдарованості у становленні  і змужнінні художнього таланту  пропонує педагогічна система  В. Сухомлинського. Видатний український педагог зумів переконливо продемонструвати внутрішній зв'язок між художньою обдарованістю дитини, її розумінням краси й утвердженням етичних принципів, розкриттям сил добра і зла. «...Необхідно зорати і засіяти насінням краси поле дитячої свідомості»,—говорив учений.

     В.Сухомлинський  радив викладачам поступово впливати на почуття, уяву, фантазію дітей. Треба, щоб невеличкий відтинок життя заграв перед дитиною всіма фарбами райдуги. Було б дуже добре, щоб кожний вихователь дитини ніколи не забував настанови В. Сухомлинського: «Ідіть у поле, у парк, пийте з джерела думки, і ця жива вода зробить ваших вихованців мудрими дослідниками, допитливими людьми і поетами. Я тисячу разів переконувався: без поетичного, емоційно-естетичного струму неможливий повноцінно розумовий розвиток дитини» .

     «Музика  — уява — фантазія — казка — творчість» — це той шлях, по якому, за Сухомлинським, іде розвиток духовних сил дитини. Досвідчений педагог виховував звичайних, а не художньо обдарованих дітей. І звернення до емоційного світу сприймалося ним як сходинка у пробудженні розуму, свідомості, зацікавленого ставлення до праці. І не має принципового значення, чи став хто-не-будь з учнів Сухомлинського професійним митцем. Але не викликає сумнівів той факт, що поруч з таким педагогом діти не знали, що таке байдужість, черствість душі, міщанська обмеженість інтересів.

Останнім часом арт-терапія  все ширше застосовується в соціальній сфері. Вважаємо,що соціальний педагог, який працює з неблагополучними сім’ями, безпритульними таважковиховуваними  дітьми, дітьми з особливими потребами повинен володіти методами таприйомами арт-терапії.

Арт-терапевтичні технології адекватні у використанні для  розв’язання проблем комунікативної компетентності, розвитку внутрішньосімейної взаємодії, психічної і гендерної ідентичності членів сім’ї, формування зрілих чоловічих і жіночих структур особистості в подружніх парах, підвищення самооцінки, активності, впевненості в поведінці. Основний акцент в арт-терапії сім’ї робиться на вивчення структурно- функціональних особливостей сім’ї – на проникності її зовнішніх (особистих) меж.

Спостерігаючи за цими межами і використовуючи різні акціальні  втручання, арт-терапевт може підсилювати або, навпаки, знижувати їхню проникність. Арт-терапія сім’ї веде до взаємного розкриття членів сім’ї і їхнього звільнення від переживань, що травмують. В арт - терапевтичному процесі збільшується цінність співпраці як форма внутрішньо сімейної взаємодії і формується картина світу сім’ї, що сприяє розвитку власної культури стосунків.

Арт-терапевтичні методи використовуються в роботі з сім’ями наркозалежних для створення ефективного середовища в період реабілітації, у роботі з сім’ями, що чекають народження дитини як засіб формування усвідомленого батьківства, з подружніми парами для налагодження взаємодії, у роботі з сім’ями, що переживають кризу, на різних етапах розвитку сім’ї, надання можливості виходу з конфліктної ситуації.

 Художня творчість допомагає краще ідентифікувати й оцінювати свої почуття, спогади, образи майбутнього, знайти спосіб спілкування із собою. У процесі спільної творчості сім’я має можливість висловити почуття, недоступні у вербальному спілкуванні, відбувається розвиток унікальної сімейної культури, формування міфопоетичної картини світу цієї сім’ї, перехід на глибокі рівні розуміння і взаємодії .

Артотерапія володіє очевидними перевагами перед іншими – заснованими виключно на вербальній комунікації – формами психотерапевтичної роботи:

1. Практично кожна людина (незалежно від свого віку, культурного досвіду, соціального стану) може брати участь в арт-терапевтичній роботі, яка не вимагає від неї яких-небудь здібностей до образотворчої діяльності або художніх навиків.

2. Арт-терапія є засобом  переважно невербального спілкування. Це робить її особливо цінною для тих, хто недостатньо добре володіє мовою, відчуває труднощі в словесному описі своїх переживань, або, навпаки, надмірно пов’язаний із мовним спілкуванням.

3. Образотворча діяльність  є могутнім засобом зближення людей, своєрідним «мостом» між фахівцем і клієнтом. Це особливо цінно в ситуаціях взаємного відчуження, при утрудненні налагодження контактів, у спілкуванні з приводу дуже складного предмету.

4. Образотворча діяльність  у багатьох випадках дозволяє обходити «цензуру свідомості», тому надає унікальну можливість для використовування несвідомих процесів, вираження і актуалізації латентних ідей і станів, тих соціальних ролей, які знаходяться у «витісненому» вигляді або слабко виявлених в повсякденному житті.

5. Артотерапія є засобом  вільного самовираження і самопізнання.

Вона має «інсайт-орієнтований» характер; надає атмосферу довір’я, високої терпимості і уваги до внутрішнього світу людини.

6. Результати образотворчої  діяльності мистецтва є об’єктивним свідоцтвом настроїв і думок людини, що дозволяє використовувати їх для ретроспективної, динамічної оцінки стану, проведення відповідних досліджень і зіставлень.

7. Арт-терапевтична робота  в більшості випадків викликає  у людей позитивні емоції, допомагає подолати апатію і безініціативність, сформувати більш активну життєву позицію, впевненість у своїх силах, автономність і особисті межі.

8. Артотерапія заснована  на мобілізації творчого потенціалу людини, внутрішніх механізмів саморегуляції і зцілення.

Вона відповідає фундаментальній  потребі в самоактуалізації –  розкритті широкого спектру можливостей людини і ствердження ним свого індивідуально-неповторного способу буття в світі .

Можна використовувати  різні підходи до класифікації форм артотерапії, наприклад, виділити клінічну, психодинамічну, гуманістичну, трансперсональну і інші її моделі. Зміст і форми арт-терапевтичної роботи можуть розрізнятися залежно від тієї або іншої групи клієнтів (наприклад, психіатричні хворі, особи з прикордонними психічними розладами, пацієнти з соматичною патологією, мотивовані до особового “зростання” клінічно здорові особи і т. д.). Артотерапію можна проводити з одним пацієнтом, з подружжям, зі всією сім’єю, в колективі і групі. Форми арт-терапії також різні при роботі з дітьми, підлітками і дорослими. І проте можна говорити про два основні варіанти арт-терапевтичної роботи – індивідуальної і групової артотерапії. Кожна з них, у свою чергу, має свої різновиди [3, 21].

Індивідуальна арт-терапія  може використовуватися з широким  колом клієнтів. Деякі клієнти, що не підлягають вербальній психотерапії (олігофрени, психотики, особи похилого віку з порушеннями пам’яті і деякі інші), у ряді випадків можуть досить успішно займатися з арт-терапевтом як індивідуально, так і в групі, маючи порушену здібність до вербальної комунікації, вони нерідко здатні виражати свої переживання в образотворчій формі.

Індивідуальна арт-терапія, діюча не тільки на окремі прояви, але  і механізми розвитку захворювання, характерна перш за все для пацієнтів із неглибокими психічними розладами, переважно невротичного характеру. Особливу цінність арт-терапевтична робота може мати для дітей і дорослих, які відчувають певну скруту у вербалізації своїх переживань, наприклад, через мовні порушення, аутизм або малоконтактність, а також складність цих переживань і їх «невимовність». Індивідуальна арт-терапевтична робота може продовжуватися досить довго. Підставами для завершення індивідуальної роботи, разом із