Курс лекций по "Прикладні методики в соціальній роботі"

Переваги арт-терапії порівняно з іншими формами психотерапевтичної роботи

1. Майже кожна людина (незалежно від свого віку, культурного  досвіду, соціального стану) може брати участь в арт-терапевтичній роботі. Арт-терапія не вимагає особливих здібностей до образотворчої діяльності або художніх навичок. Кожен, будучи дитиною, малював, ліпив і грав. Тому арт-терапія практично не . має обмежень у використанні. Немає підстав і для протипоказань до участі певних людей в арт-терапевтичном у процесі.

2. Арт-терапія — засіб  невербального спілкування. Це робить її особливо цінною для тих, кому складно словесно описати свої переживання, або, навпаки, хто надміру пов'язаний з мовним спілкуванням (що характерно, наприклад, для представників західної культури і слов'янської ментальності зокрема).

Символічна мова є  однією з основ образотворчого мистецтва, допомагає людині точніше висловити  свої переживання. По-новому поглянути  на ситуацію і життєві проблеми та знайти завдяки цьому шлях до їх розв'язання.

3. Образотворча діяльність є потужним засобом зближення людей, своєрідним «мостом» між фахівцем і клієнтом, що необхідно при труднощах у контакті, у спілкуванні з приводу надто складного і делікатного предмета (наприклад: «Сексуальні взаємини у сімейній психотерапії»).

Образ стає інструментом спілкування, і заняття художньою творчістю, таким чином, активізують і збагачують комунікативні можливості людини, сприяють виробленню широкого спектра нових моделей спілкування, орієнтації на міжособистісну взаємодію.

4. Образотворча діяльність дає змогу обійти «цензуру свідомості», тому виникає унікальна можливість для дослідження своїх несвідомих процесів, вираження й актуалізації прихованих ідей і станів, тих соціальних ролей і форм поведінки, що знаходяться у «витісненому вигляді» або мало виявлені в повсякденному житті.

5. Арт-терапія — засіб  вільного самовираження і самопізнання. Вона має інсайт-ооієнтований характер; припускає атмосферу довіри, високої терпимості, уваги до внутршінього світу людини. Долучений до мистецтва дає людині можливість відчути свободу вирішувати, створити. Художня творчість допомагає ідентифікувати й оцінювати свої почуття, спогади, образи  майбутнього, знайти час для відновлення життєвих сил і спосіб спілкування із самим собою.

6.  Результати образотворчої діяльності є об'єктивними свідченнями настроїв і думок людини, що допомагає використовувати їх для ретроспективної, динамічної оцінки стану, проведення досліджень і зіставлень.

7. Арт-терапевтична робота, надаючи можливість вираження думок, почуттів, емоцій, потреб, станів, як і будь-яка творчість, дає високий позитивний емоційний заряд, формує активну життєву позицію, впевненість у своїх силах, автономність і особисті межі.

8. Арт-терапія заснована  на мобілізації творчого потенціалу людини, внутрішніх механізмів саморегуляції і зцілення. Вона відповідає фундаментальній потребі в самоактуалізації — розкритті широкого спектра можливостей і утвердження свого індивідуально-неповторного способу буття-у-світі.

9. Методи арт-тератї  відповідають очікуванням, установкам, традиціям клієнтів в Україні, для яких характерна орієнтація на емоційно-образне переживання, а не на раціональне вирішення психологічних конфліктів.

Арт-терапевт — свідок внутрішніх конфліктів і переживань, що, відбиваючись у творчості, потім пояснюються в розмові. Через прийняття і визнання клієнтом відкинутих рис і проявів відбувається трансформація їхнього негативного характеру, і він знаходить у них джерела для самозцілення. [Пс. жовтень 39 (183) 2005 р.]

4. Групові форми арт-терапії

Арт-терапія існує  в індивідуальному і груповому варіанті.

Індивідуальна арт-терапія  може застосовуватися в психіатрії: для осіб, до яких не можна застосувати вербальну психотерапію (олігофрени, психотики, особи похилого віку з порушеннями пам'яті часто здатні виражати свої переживання в образотворчій формі), пацієнтів з неглибокими психічними розладами невротичного характеру; для дітей і Дорослих з проблемами вербалізації (аутисти, мовні порушення — заїкуватість, малоконтактність), з невимовними переживаннями (з посттравматичними розладами).

Індивідуальний арт-терапевтичний  процес відбувається, як правило, на основі психодинамічного підходу — дослідження  несвідомого на продуктах образотворчої діяльності. Як інші форми психотерапії, арт-терапія припускає психотерапевтичний контракт, встановлення психотераі-певтичних взаємин, феномени перенесення і контрпеаенесення.                                      

Арт-терапевт завжди поруч  й клієнтом під час його творчості. Він не коментує, не робить зауваження, сприяє вираженню емоцій (зокрема негативних), з'ясовує за допомогою запитань усе, що робить клієнт. Але ніколи не оцінює роботу клієнта ні з естетичної, ні з іншої точки зору!

Індивідуальна арт-терапія  може тривати кілька місяців і  навіть років.

Групові форми арт-терапїї використовуються в охороні здоров'я, освіти, соціальній сфері.

Групова арт-терапія допомагає:

• розвивати соціальні  й комунікативні навички;

•  надати взаємну  підтримку членам труїш і вирішити загальні проблеми;

•  спостерігати результати своїх дій і їхній вплив на інших;

•  засвоювати нові ролі і виявляти латентні (приховані) якості особистості, спостерігати, як модифікація  рольової поведінки впливає на взаємини з іншими;

•  підвищувати самооцінку і веде до зміцнення особистої ідентичності;

• розвивати навички  прийняття рішень.

Арт-терапевтична група  передбачає демократичну атмосферу, пов'язану з рівністю прав і відповідальності учасників групи, менший ступінь їхньої залежності від арт-терапевта.

У такій групі важлива  не тільки взаємодія з іншими учасниками групи, а й індивідуальна творчість, образотворча робота, що впливає на динаміку загального процесу. У груповій арт-терапії поєднується прагнення учасників до злиття з групою і збереження групової ідентичності й потреби в незалежності, зміцненні індивідуальної ідентичності.

Водночас, слід зауважити, що поняття артотерапія зорієнтоване в основному на професійні види мистецтва, тобто ті, якими особистість оволодіє як аматор, в процесі виховання  в дитячому садку й загальноосвітній школі. В арт-терапевтичних підходах ще недостатньо враховується соціокультурний контекст виникнення будь-яких форм творчості, зокрема художньої.

Значний інтерес у  цьому плані викликає бурхливий  розвиток казкотерапії, яка попри  значні теоретичні та методичні напрацювання, все ж залишається казково насамперед авторською, “читано”,  недостатньо зверненою до реального фольклорного середовища, в якому народжується казка, в якому вона не “читається” і не “оповідається”, тобто до народної творчості.

Танець

Подивіться, народні танці з’являються в різних куточках світу: іспанець танцює не так, як швейцарець, шотландець - як теньєрівський німець, росіянин - не так, як француз або азіат... Звідки взялася така різноманітність танців? Вона народилася з характеру народу, його життя і роду занять. Народ, життя якого гордівливе та бранне, виражає ту ж саму гордість у своєму танці; в народу безтурботного і вільного така сама безмежна воля і поетичність.

На даний час перед соціальними працівниками постає завдання пошуку нових ефективних діагностичних та психокорекційних методів. Одним із таких методів є танець. На сьогоднішнійденьтрадиційним є використання танцю як засобу ви -раження емоцій, зняття психологічної напруги, покращення емоційного стану, стимулювання творчої активності і т. ін;

Танцювальне мистецтво  народилося на світанку людства і  відтоді стало візитною карткою  нас, людей. Адже мало хто з тварин чи птахів уміє танцювати. Танці —  гармонія і краса, танці — це вираз  душі танцівника, танці — один зі способів спілкування людини... Це жива мова, якою говорить, людина з іншими, людьми, зі світом та з собою самою.

Історія танцювально-рухової  терапії походить з найдавніших  цивілізацій. Можливо, люди почали танцювати і використовувати рух як засіб комунікації задовго до виникнення мови. Тисячоліття в різних культурах існували ритуальні танці для лікування хворих, оплакування мертвих, святкування весіль, перемог. Наслідуючи тварин, мисливці втілювалися у звіра, у результаті чого з'являлася Впевненість, що допомагала успішному полюванню. А військові танці підносили бойовий дух настільки, що воїни сміливо йшли у бій.

У танцях можна побачити духовне життя кожного народу. Єгиптяни танцями зображували рух небесних світил, римляни танцювали на честь богів. Відображенням язичницького танцю й культу Сонця є хоровод, учасники якого рухаються в тому самому напрямку, що й Сонце. У Давній Русі були поширені ритуальні танці, що поєднуються з катанням по росі, стрибками через багаття, вони були присвячені певній порі року. А, наприклад, підскакування під час танців були наслідувальною магією, танцівники так сприяли росту злаків. Давні греки взагалі не сумнівалися, що людина від танцю кращає, стає досконалою. Тому не випадково на землі Еллади однією з перших муз була Терпсихора — муза танців. Греки навіть могли танцювати філософські трактати. А в Африці дотепер у деяких племенах зберігся звичай: замість запитання, до якого роду або племені належить людина, запитують, який танець вона танцює.

Танець є поєднанням фізичної, психічної та естетичної діяльності. Наприклад, індійський танець, у якому незначний рух тіла може розповісти цілу історію. Роблячи екскурс в історію, ми бачимо, що танець був одним зі способів життя, спілкування, гармонізації людини. Людську історію можна розглядати не тільки як хронологію подій, а й як історію руху. У Лейпцизі створений «Танц-архів», у якому знаходиться колосальна кількість зібраної друкованої, відео- та образотворчої продукції, присвяченої історії руху.

Традиційно вважається, що внутрішнє життя людини безпосередньо пов'язане з тілом, з рухами. Танцювально-рухова терапія поєднує роботу з тілом, рухами й емоціями.

На її розвиток вплинули психоаналітична теорія (В.Райх, 1942; Г.Саліван, 1953), аналітична психологія К.Юнга (1961). Однією з головних переваг танцювально-рухової терапії є її наступність у традиціях найдавніших культур, з погляду розуміння ролі руху в житті людини і цілісного підходу до тілесного і психічного здоров'я. К.Юнг вважав, що взаємне проникнення тілесних і душевних ознак настільки глибоке, що за властивостями тіла ми не тільки можемо зробити глибокі висновки про якості душі, а й про відповідні тілесні форми.

У літературі часто визначають 4 основних фактори, що сприяють розвитку танцювально-рухової терапії:

1. Після Другої Світової війни багатьом людям була потрібна фізична і духовна реабілітація. Танцювально-рухова терапія сприяла цьому. «Першою леді» у цьому типі терапії вважали Меріан Чейс (Chace M.), що працювала в лікарні св. Елізабет у Вашингтоні (округ Колумбія). Вона розвинула танець у терапевтичну модальність. Працюючи з невербальними і психічними хворими, вона досягла великих успіхів. Пацієнти, яких вважали безнадійними, були здатні до групових взаємин і вираження своїх почуттів.

2. У 50-ті роки було  відкрито транквілізатори. Танцювально-рухова терапія була альтернативною програмою для лікування психічних розладів.

3. У 60-х роках був  поширений «рух тренінгу людських  взаємин», що сприяв роботі з  групами і розробці методів  розвитку самосвідомості.

4. Дослідження невербальної комунікації, зокрема аналіз комунікативної поведінки людського тіла.

Уявлення про танець як про комунікацію розвинула  танцівниця Мері Вігман (Wigman): «Танець — це жива мова, якою говорить людина... Танець потребує безпосереднього спілкування, адже його носієм і посередником є сама людина, а інструментом вираження—людське тіло».

У 50—60-ті роки теж стали  використовувати танець як терапевтичну модальність для лікування емоційних розладів. Цим займалися Труді Шуп і Мері Уайтхаус, Франческо Боус і Ліліан Еспінак. Вони працювали в різних напрямках, але їх загальними терапевтичними завданнями були: інтеграція тіла, що сприяє відчуттю цілісності, поділ групового й індивідуального вираження почуттів, вираження емоційного матеріалу, що передбачає конфлікти, спогади й фантазії через символічні дії.

На розвиток танцювально-рухової  терапії дуже вплинула аналітична психологія К.Юнга. «Тіло без душі нам ні про  що не говорить, так само як — дозволимо  собі стати на точку зору душі —  душа нічого не може означати без тіла..-.» К.Юнг вважав, що артистичні переживання, які він називав «активною уявою», виражені, наприклад, у танці, можуть витягти неусвідомлені потяги і потреби з несвідомого і зробити їх доступними для катарсичного вивільнення й аналізу. «Душа і тіло — не окремі сутності, а те саме життя» (Р.Фрегер, Д.Фейдимен, 1996, стор. 76).

Також на розвиток танцювально-рухової  терапії вплинула психоаналітична теорія, зокрема, погляди Вільгельма Райха на характер людини як захисний панцир, що стримує інстинктивні сексуальні або агресивні вияви людини. Райх вважав, що кожен вияв характеру має відповідну фізичну позу, що характер індивідуума виражається в його тілі у вигляді м'язової ригідності і затисків. За Райхом, людина, звільнившись за допомогою спеціальних фізичних вправ від м'язового панцира, пізнає своє тіло, усвідомлює свої внутрішні спонукання і приймає їх. Це веде до розвитку в людині здатності до саморегуляції й гармонійного життя відповідно до її глибинних прагнень, інакше кажучи, до фізичного F психологічного зростання.