Лекции по "Социальной ответственности"

 

• Трьохстороння  Декларація принципів щодо транснаціональних  компаній та соціальної політики, прийнята в 1977 році та переглянута в 2000 році. Принципи , встановлені цим універсальним  інструментом, пропонують орієнтири 

 

транснаціональним компаніям, урядам, організаціям працедавців та працівників у сферах працевлаштування, тренінгів, умов праці та життя і промислових відносин.

 

• Кодекс поведінки  стосовно безпеки та охорони здоров’я містить практичні рекомендації стосовно відповідальності за безпеку зайнятості та охорону здоров’я як у державному, так і в приватному секторі.

 

• Кодекс поведінки  стосовно ВІЛ/СНІД містить фундаментальні принципи розробки політики та практичних посібників, з допомогою яких можливо  розробити чіткі відповіді на рівні підприємства, громади та нації стосовно профілактики ВІЛ/СНІД, управління та пом’якшення впливу ВІЛ/СНІД на світ праці, усунення дискримінації на базі реального чи сприйнятого ВІЛ статусу.

Міжнародна  Організація Стандартизації (ISO) розробила стандарт ISO14000, який допомагає компаніям встановлювати та підтримувати систематичних зусиль щодо безперервного покращення їхнього впливу на навколишнє середовище.

Міжнародна  Організація Стандартизації вирішила, що настав час визначити значення розробки стандартів менеджменту в СВБ. Стратегічна дорадча група ISO щодо СВБ була створена для обговорення та надання порад Раді ISO, чи доцільно розробляти ISO стандарти, чи інші документи стосовно СВБ. Також Рада повинна вирішити які види робіт повинні бути; які є види показників результативності СВБ.

Глобальна Ініціатива Звітування (GRI) – це міжнародний стандарт звітування щодо добровільного використання організаціями звітів з економічного та екологічного напрямків їх діяльності, продукції та послуг. Використовуючи вхідні дані тих, хто звітує та дані користувачів звітів, GRI подумувала розробити ряд специфічних індикаторів звітування щодо економічних, соціальних та екологічних досягнень. Оскільки GRI – це не фінансові рамки звітування, вона не надає рекомендацій стосовно поведінки бізнесу. Хоча ці рамки обов’язково підтримуються нормами бізнес поведінки.

Соціальна Відповідальність (Social Accountability International) – це добровільний моніторинг, сертифікація та оцінювання умов праці у міжнародних компаніях на глобальних ринках. Впровадження стандарту SA 8000 сприяє покращенню умов праці робітників.

Принципи  Всесвітньої Відповідальності Бізнесу – це глобальне об'єднання релігійних активістів, що розробили принципи задля надання „рамок моделі” через які власники можуть перевірити корпоративні кодекси поведінки, стратегії та заходи пов’язані з очікуваннями стосовно СВБ. Принципи були переглянуті в 1998 році задля включення ряду нових прав людини, екологічних та трудових груп, релігійних організацій та компаній. Стандарти містять близько 60 принципів, які вважаються спонсорами „фундаментальними для діяльності відповідальної компанії”. Спонсори „Критеріїв”- декілька релігійних громадських організацій Великої Британії та Північної Америки.

Стимули СВБ 

Існує два основних типи стимулів бізнесу: Нагороди та відзнаки і податкові/кредитні пільги та фінансова підтримка (Див. Таблицю 2.2).

Нагороди  та відзнаки – зазвичай надаються державними органами або організаціями, пов’язаними з СВБ, за СВБ у формі активного залучення компанії до спільноти, включаючи екологічну відповідальність; рівні можливості, тренінги та заохочення працівників; відкритість та прозорість для клієнтів та партнерів.

 

- Бельгія: Існує закон, який має на меті просування соціально підзвітної продукції за допомогою добровільної соціальної відзнаки, якої удостоюється продукція, виробничий ланцюг якої повністю відповідає восьми конвенціям ILO. Оскільки бельгійська відзнака добровільна, вона сумісна з правилами СОТ.

 

- Данія: Соціальна відзнака була запроваджена у 2000 році Міністерством Соціальних Справ Данії – це само оціночний інструмент для вимірювання ступеня соціальної відповідальності компанії та складається з ряду запитань, відповіді на які мають надавати працівники компанії. Соціальний Індекс може бути застосований, щоб повідомляти наскільки відповідальною є компанія по відношенню до своїх працівників та зовнішніх власників.

 

- Люксембург: Міністерство просування жінок та жіночого бізнесу призначає щорічну нагороду компаніям, котрі успішно запровадили культуру рівності статей в повсякденній роботі.

 

- Іспанія: Міністерство праці та соціальних справ створило низку нагород в галузі СВБ.

 

- Греція: Грецький Інститут гігієни та безпеки на роботі призначає щорічну нагороду компаніям, котрі просунули охорону здоров’я та безпеку на роботі, та компаніям, котрі покращили умови праці завдяки продуманим заходам.

 

- ЄС: впровадило процедуру отримання маркування „Еко-відзнака”.

Податкові/кредитні вигоди та фінансова підтримка надає:

- доступ до фінансування екологічно чистих проектів (Німеччина, Ірландія, Нідерланди, Україна, ЄС),

- допомогу працедавцям повернути затрати на умови проживання працівників з вадами та на перетворення їх бізнес місць доступними (США, Італія)

- підтримку доброчинної діяльності (Іспанія, Україна)

 

На регіональному (ЄС) та національному рівнях, питання, які відносяться до СВБ, регулюються в законодавчому порядку - законами та підзаконними актами, а також правовими актами, які приймаються наднаціональними органами (ЄС). На відміну від норм „м’якого права”, норми , що містяться в законодавчих актах чітко закріплюються правила поведінки суб’єктів тих и інших відносин та також передбачають юридичну відповідальність у випадку їх порушення (Див. Таблицю 2.3)

В законодавчому  порядку, в державах-членах ЄС та інших країнах, на даний час врегульовано такі питання:

Соціальні, пенсійні та трудові питання 

- вимога до менеджерів пенсійних фондів розкривати в їх річній звітності наскільки вони враховують етичні, соціальні та/або екологічні критерії їх стратегій інвестування (Бельгія, Данія, Німеччина, Іспанія, Франція, Швеція та Велика Британія)б

 

- вимога до компаній зі 100 та більше працівників видавати звіти соціального балансу кожен рік та надсилати його до Міністерства праці – з важливою інформацією щодо управління людськими ресурсами компанії та ефективності соціальних інвестицій та заходів щодо покращення рівня життя працівників (Португалія)

Інформація  та реклама 

- заборона недостовірної реклами, стосовно впливу на навколишнє середовище (Бельгія, Україна, Ірландія, США),

 

- положення про громадська участь у розробці та імплементації добровільних кодексів поведінки компаніями, асоціаціями або комерційними організаціями чи організаціями споживачів в галузі суспільних інформаційних послуг (Іспанія, Нідерланди),

 

- вимога до компаній про включення інформації щодо їх впливу на навколишнє середовище до їх щорічної фінансової звітності (Швеція),

 

- обов’язок забезпечення доступ до інформації щодо екологічного впливу (Україна, США).

 

Права людини

- дозвіл компаніям добровільно оцінювати їхні бізнес ініціативи та визначати операції, котрі в подальшому прямо чи опосередковано порушуватимуть права людини (Данія),

 

- обов’язок забезпечення рівних умов для працівників з вадами та передбачити поміж інших оцінок також так звані „угоду щодо намірів” – добровільні угоди між загальновизнаними асоціаціями та компаніями або асоціаціями компаній щодо умов та часових рамок усунення усіх типів бар’єрів працевлаштування (Німеччина, Франція)Б

 

- обов’язок надавати практичні рекомендації компаніям, котрі шукають шляхи підтвердження того, що повага прав людини є центральним серед заходів вони здійснюють щодо забезпечення безпеки їхнього персоналу та операцій на конфліктних територіях, (США, Велика Британія).

 

Навколишнє  середовище

- додаткові звіти щодо соціальної відповідальності компанії, знань та know-how, екологічні заходи та їх наслідки (Данія, Швеція),

 

- запевнення, що навколишнє середовище буде захищене від як громадських, так і приватних заходів, які не врахували збитки чи шкоду заподіяну екосистемі (США, Австралія, Україна),

 

- Еко-аудит, що є інструментом менеджменту, який залучає системне, задокументоване та регулярне оцінювання управлінням охороною навколишнього середовища (ЄС).

 

Фіскальна та податкова політика

- податкові пільги неприбутковим організаціям та вкладам приватного сектору щодо цілей та діяльності в інтересах громадськості (Іспанія, Україна),

 

- численні обмеження та вимоги до працедавця щодо отримання спеціального податкового статусу. Наприклад, пенсійні плани повинні бути обґрунтовані та повинні задовольняти вимоги мінімального покриття (США).

 

Регулювання СВБ в Україні 

Ситуація в  Україні показує, що впровадження законодавства  пов’язаного з СВБ є ключовою проблемою. Якщо закони не працюють на практиці (зазвичай через так звані

регулювання не досягне поставлених цілей.

Справедливим  є твердження, що в Україні деякі  вимоги (наприклад в соціальній сфері  чи охороні здоров’я) навіть жорсткіші  ніж такі ж в ЄС та зафіксовані  в законодавстві (наприклад, ст. 47 та 48 Закону України „Про охорону навколишнього природного середовища” стосовно податкових пільг компаніям, котрі використовують альтернативні джерела енергії та інші заходи щодо охорони навколишнього середовища), але вони не діють на практиці.

Вставка 2.6 Державний контроль

Протягом останніх років, органи нагляду стали менш активними, вони застосовують все менше  штрафних санкцій до працедавців  та кількість комплексних перевірок  підприємств зменшилася. Задля забезпечення імплементації відповідного законодавства на практиці, органи нагляду мають бути реформовані. В цьому напрямку має бути вжито заходів щодо мотивування державних інспекторів та певною мірою розширити їх права та відповідальність, оскільки вони несуть основну відповідальність за нагляд. Нажаль, приховування кількості нещасних випадків є звичайною практикою в Україні.

Водночас багато діючих законів є застарілими  та не відповідають дійсності. Однак  цілком очевидно, що фактор законодавства  є лише одним серед багатьох. Українська недорозвинена банківська система, погана мережа засобів комунікації, складне податкове та регуляторне середовище, злочинність та корупція та слабка система законодавства не стимулюють підприємства запроваджувати СВБ.

 

Змістовний модуль №2

 

5. Соціальна політика  підприємства

5.1. Соціальна нерівність: форми  та причини.

Соціальна політика є пріоритетною складовою економічної політики. Це пов'язано з глибинними змінами в економіці. По-перше, економіка досягла такого рівня забезпечення, коли вона безпосередньо орієнтується на людину та її запити, а, по-друге, соціальний компонент починає грати роль провідного фактору економічного розвитку. 
Соціальна нерівність. Соціальна політика служить вирішенню соціальних проблем пов'язаних з соціальною нерівністю. Під нерівністю у соціальному плані слід розуміти неоднакові можливості доступу до матеріальних благ, влади і престижу. 
Через конкретно історичну міру рівності і нерівності у життєвому становищі різних соціальних груп, яка об'єктивно зумовлена рівнем матеріального і духовного розвитку суспільства, виступає категорія справедливості. Звичайно, що справедливість зовсім не співпадає з рівністю. 
Деякі автори вважають, що соціальна нерівність завжди мала місце. Другі вирішують це питання протилежним чином, вважаючи, що первісним суспільствам властива нерівність, яка викликана біологічними або фізіологічними факторами і яка не набуває соціального статусу. Немає повної єдності і в розумінні який фактор є вирішальним для існування соціальної нерівності - багатство, влада чи престиж. Це питання є надзвичайно складним, бо всі ці фактори пов'язані між собою - багатство, гроші породжують владу, влада ж приносить багатство. "За умов сучасної економіки, - пише Дж. К.Гелбрейт, - розподіл доходів у кінцевому підсумку визначається розподілом влади. Останнє, у свою чергу, представляє собою і причину, і наслідок системи перерозподілу доходів. Влада дозволяє одержувати доходи: великі доходи дають владу над розподілом грошової винагороди інших людей." 
Крім цих основних факторів нерівності можливо відмітити і деякі інші, як наприклад: репутація; привілегії, пов'язані з контролем над тими чи іншими ресурсами; певного роду професії, які забезпечують владу та привілегії. 
Соціальна нерівність ділить суспільство на певні класи, групи, прошарки (страти). Ці всі утворення не є вічними. Вони змінюються відповідно з економічною, політичною і т. ін. еволюцією. Стали історією такі класи як рабовласники, раби, феодали, закріпачені селяни. Втрачає свій вплив і чисельний клас промислового пролетаріату, формується соціальна група інтелектуальних власників на різні види інтелектуальної власності (нове знання, інформація, управлінське мистецтво і ін.). 
Соціальна нерівність породжує у суспільстві певні колізіції. За певною межею вона несе загрозу життєдіяльності суспільства. "Скривджена" частина суспільства намагається змінити свою долю. Людство на протязі тисячоліть мріяло про створення соціально справедливого суспільства і робило неодноразові спроби на цьому шляху. 
Проблема соціальної справедливості є складною і неоднозначною. Її розуміння залежить від історичного етапу розвитку суспільства, класових позицій, рівня знання (емпіричний та теоретичний). На побутовому рівні соціально справедливим сприймається таке суспільство, у якому більшість громадян вважає його "природнім", нормальним адекватним своєму становищу, потребам, інтересам. Звичайно, що ті чи інші умови життєдіяльності суспільства сприймались громадянами як "природні" тільки на певному історичному відрізку часу. Наприклад, за феодальної епохи вважалось само собою зрозумілим, що поміщик (феодал) має право безоплатно одержувати долю створюваного залежними людьми (закріпаченими селянами) багатства. За ринкових умов такий порядок сприймається як протиприродній, а нормальним порядком вважається право вільного розпорядження своєю власністю і робочою силою, вільно конкурувати на різних ринках. Вільна конкуренція стає суттєвим критерієм соціальної справедливості. Розвиток капіталізму вільної конкуренції закріплює за однією частиною суспільства право на працю, оплата якої забезпечує їй мінімальне задоволення фізіологічних потреб (продуктах харчування, одяг, житло), а за другою - власність на засоби виробництва і забезпечене життя. І досить скоро більшістю населення стало сприймати цей устрій як несправедливий. Низка соціальних революцій у Західній Європі у ХІХ-ХХ ст. та Велика Жовтнева соціалістична революція у Росії стали виявом боротьби з несправедливістю, за створення справедливого суспільства. 
Необхідність соціальної політики. В умовах як вільної (досконалої), так і монополістичної (недоскональої) конкуренції у ринковому суспільстві поступово формується розподіл багатства, влади, престижу, який не задовольняє більшу частину суспільства, гальмує його розвиток. У рамках офіційної, лояльної до ринку економічної думки виникає цілий ряд теорій, які зосереджувались на поясненні і розв'язанні проблем соціальної нерівності та соціальної справедливості або соціального регулювання. Серед них можна відмітити теорію добробуту А.Пігу (1877-1959), "нову теорію добробуту" В.Парето (1848-1923). У першій половині ХХ ст. склалася соціальна школа. Найбільш значні представники її (Дж.Тобсон і Дж.Коул - в Англії; Г.Мюрдаль - у Швеції; Л.Ерхард - у Німеччині; Ф.Перру - у Франції; Т.Веблен, Дж.Коммонс, Дж.К.Гелбрейт - у США) піддали критиці основи неокласичної теорії цін і доходів. Вони закликали уряди ринкових країн проводити активну соціальну політику з метою пом'якшення соціальних суперечностей і реалізації "керованої еволюції". 
Значна частина цих поглядів знайшла своє місце у концепції "соціального ринкового господарства". Останнє виходить з того, що ринок у чистому вигляді не забезпечує ефективне функціонування економіки. Державне втручання необхідне як для економічного так і для соціального регулювання. Принцип ринкової свободи слід пов'язувати з підтримкою соціальної гармонії. Державне регулювання повинно використовувати, у першу чергу, ринкові механізми і коли вони неефективні, то вдаватись до прямого корегування. Ринок і план повинні доповнювати один одного. Оскільки ринок не забезпечує соціальну стабільність, держава бере на себе зобов'язання регулювати соціальну сферу, підтримувати соціальну гармонію і домагатись соціальної справедливості. 
Держава поступово соціалізує свою діяльність включає до неї нові функції. Програмною метою соціальної держави є забезпечення вільного розвитку людини і життєвого добробуту. Створюючи умови для саморозвитку особистості, держава повинна виключити можливість соціального захребетництва. Не тільки держава відповідає перед громадянами за їх добробут, але і останні повинні турбуватись за своє матеріальне забезпечення. 
Забезпечення добробуту громадян вимагає ефективного функціонування економіки. Соціальна держава забезпечує це шляхом проведення розумної політики в області оподаткування, кредиту, державного підприємництва, інвестицій, митних тарифів, антимонопольного законодавства, фінансування соціальних заходів. Одним із найважливіших завдань соціальної держави є проблема установлення та виконання законопорядку. Правова база включає визначення прав власності, надання законного статусу приватним підприємствам, гарантування виконання контрактів. Нарідко ринкове середовище створює суперечності прав власників. Наприклад, право власності на землю приходить у протиріччя з правом на прокладання автостради через цю територію. Тоді держава стає арбітром у розв'язанні таких суперечок між суб'єктами господарювання. Через засоби масової інформації населення забезпечується інформацією про стан економіки і ринкову кон'юнктуру, сприяючи таким чином конкуренції. 
Проблеми соціальної політики в Україні. Наскільки цим критеріям соціальної держави відповідає Україна? На жаль, соціально-економічна ситуація свідчить, що ми тільки обмежуємось декларацією про соціальну державу. 
Соціальна політика не знаходиться у центрі уваги державної діяльності. За рахунок соціальної сфери здійснюється первісне нагромадження капіталу і забезпечення ринкової трансформації економіки. Рівень життя різко впав, значна частина населення має доходи нижчі за прожитковий мінімум. Значно скоротився середній вік життя населення, зменшилось населення країни. У суспільстві панує напруження, багато людей знаходиться у психологічно депресивному стані. Ринкові цінності не приваблюють значну частину населення. У зв'язку з цим Україні слід привести у відповідність національну соціально-економічну політику з тими основними принципами, на яких ґрунтується діяльність соціальної держави. Вони слідуючі: 
довіра до регулюючих можливостей ринкового механізму (попиту, пропозиції, вільного ціноутворення, конкуренції); 
відповідальність держави за гру ринкових сил, за упорядкування процедур економічної і соціальної діяльності; 
визнання економічної свободи людини і відповідно прав найманих працівників, підприємців і їх профспілок на тарифну автономію за умови соціального партнерства; 
забезпечення прав на участь працівників в управлінні виробництвом, державному та суспільному житті; 
перерозподіл створеного національного доходу на користь найменш забезпечених з об'єктивних причин груп населення.

 

5.2. Реалізація соціальної політики  через елементи економічної політики підприємства

5.3. Регіональний аспект у формуванні  соціальної політики підприємтсва

Сутність, завдання та реалізація соціальної політики в Україні

В умовах соціально орієнтованої ринкової економіки утвердження  принципів справедливості здійснюється завдяки реалізації заходів соціальної політики. Соціальна політика — це діяльність державних і громадських інститутів, суспільних груп та окремих осіб (суб’єктів соціальної політики), спрямована на реалізацію соціальних потреб людини, що забезпечують її життєдіяльність і розвиток як соціальної істоти на основі принципу соціальної справедливості за беззастережного дотримання її громадянських прав та свобод[1].

У конкретнішому визначенні соціальна політика являє собою комплекс соціально-економічних заходів держави, місцевих органів влади, підприємств, організацій, спрямованих на захист населення від безробіття, підвищення цін, знецінення трудових заощаджень. Її мета — забезпечити гідний рівень життя, який виражається у певній кількості та якості споживчих благ і послуг, починаючи з «первинних», що задовольняють потреби працівників у продуктах харчування, одязі, засобах пересування, підтримки здоров’я і закінчуючи найскладнішими потребами, пов’язаними із задоволенням духовних, моральних, естетичних запитів. Головним у соціальній політиці є обов’язок держави гарантувати законодавчо, соціально й економічно нормальні для даного історичного періоду умови, які забезпечують самостійне життя, свободу вибору життєвого шляху, сфери діяльності, відповідальність за свої дії, «плату» за рівень особистого добробуту і становища у суспільстві. Соціальна політика повинна будуватись на основі взаємної відповідальності та взаємних обов’язків держави й населення. В умовах нестабільного розвитку економіки вона має бути адекватною стану розвитку економіки, сприяти стабілізації виробництва та забезпечувати мінімально необхідні стандарти життєвого рівня населення.

У законодавчому порядку  держава встановлює основні соціальні гарантії та механізм їх реалізації. Конституцією України (статті 43, 46, 47, 48, 49, 50, 53, 56) гарантується право на працю, добровільний вибір професії та роду трудової діяльності, освіту та медичну допомогу. Соціальні гарантії визначають міру відповідальності держави перед своїми громадянами і забезпечують певний рівень життя усім верствам населення.

Головним завданням соціальної політики є досягнення відповідності  цілеспрямованої діяльності системи, її соціально-політичних інститутів, що є суб’єктами такої політики, соціальному розвитку згідно з вимогами об’єктивних закономірностей суспільного прогресу. Іншими завданнями можна вважати забезпечення чіткого функціонування суб’єктів соціальної політики, узгоджуваної діяльності різних її елементів, формування їх оптимального співвідношення та підтримання необхідних пропорцій між ними.