Лекции по "Социальной политике"

1.2. Поняття  "соціальна держава". Моделі  соціальної політики в сучасному  суспільстві

 

Соціальна держава – це держава, політика якої направлена на створення умов, які забезпечують гідне життя й свободний розвиток людини [64].

Ідеальним типом  соціальної держави вважається “держава загального добробуту”, описана К. Еспіном-Андерсоном та Дж. Ейвеном Кольбергом [64.]. Сутність функціонування "держави загального добробуту" полягає в тому, що вона бере на себе обов'язок забезпечувати повний добробут населення. До сфери діяльності цієї держави входять охорона здоров'я, освіта, соціальні служби, соціальне  страхування, політика зайнятості населення.

У сучасних умовах соціальна держава за своїм потенціалом має виступати основним  координуючим суб'єктом соціальної політики.

Сьогодні виділяють  декілька класифікацій моделей або  типів соціальної політики, які враховують специфіку різних країн.

Комісія Європейського  Співтовариства (КЄС) пропонує дві основні моделі соціальної політики: “бісмаркову” модель та “бевериджську” модель.

1. “Бісмаркова”  модель (її засновник – канцлер  Бісмарк) встанов-лює жорстокий  зв’язок між рівнем соціального  захисту та тривалістю професійної  діяльності. Соціальні права напряму  залежать від тих відрахувань,  які виплачувались протягом усього  активного життя. Таким чином, соціальний захист населення є принципово незалежним від державного бюджету.

Основою цієї моделі є колективний договір, у якому  вказуються розміри відрахувань  із заробітної плати (з них формуються професійні страхові фонди та здійснюються соціальні виплати).

Для малозабезпечених верств населення існують муніципальні служби та благодійність, які слід вважати  допоміжними механізмами, а не базові принципи.

2). “Бевериджська”  модель виходить з протилежних  принципів:  будь-яка людина (як  в активному, так і в неактивному віці)  має право на мінімальну соціальну захищеність. Пенсійна система має забезпечувати мінімальні доходи (“соціальні пенсії”) всім людям похилого віку, незалежно від тривалості та якості їх трудового життя.

Така система  соціального захисту будується на принципі  національної солідарності й фінансується через податки з державного бюджету.

Найчастіше  в літературі використовуються наступні моделі соціальної політики: ліберальна, соціал-демократична, консервативна (інституціональна) та католична [64, 74].

Розглянемо  їх докладніше.

1. Соціал-демократична модель. Основний принцип – соціальний захист усіх громадян, який повинна забезпечити держава шляхом координації ефективного функціонування різних соціальних служб. Фінансування соціальної політики відбувається з держбюджету через систему оподаткування. Ставки податків є досить високими і часто лягають тягарем на плечі підприємців.

Для існування цієї моделі необхідною умовою є наявність стабільної гнучкої  економічної системи, високоорганізованого виробництва, сильних профспілок тощо.

2. Консервативна  (континентально-європейська або  інститу-ціональна) модель. Головний принцип – необхідність дії гнучкої страхової системи, яка б ураховувала страхові внески кожної людини, якість та тривалість її трудового життя. Основою організації такої страхової системи є соціальне партнерство між наймачами та найманими працівниками. Таким чином, модель базується на принципі досягнень, де праця визначає можливості та розміри соціального захисту.

Для людей з низькими доходами існують місцеві благодійні органи та громадська допомога.

Треба відзначити, що розвиток економіки та реформування системи соціального захисту  привели до виникнення нових соціальних нормативів, таких, як пенсія по старості через безробіття, дострокова пенсія тощо. Змінилася роль держави – можливим стало використання державних фінансових дотацій.

3. Ліберальна модель. Найважливіший принцип – можливість існування людини і без системи соціального забезпечення, тобто необхідність самозабезпечення.

Держава є обмежено відповідальною за соціальне забезпечення громадян. Державна соціальна допомога фінансується з бюджетів різних рівнів (федерального, федерально-штатного, штатного, муніципального, місцевого).

Існують також  види соціальної допомоги, які формуються з  попередньо виплачених внесків-страховок громадян.

4. Католицька  модель. Основа моделі – “папські листи”, які були видані Ватиканом.

Пропогандується принцип солідарності, який регулює  взаємовідносини особистості та суспільства  крайнього колективізму, принцип взаємодопомоги, який означає, що найближче оточення людини   завжди повинне намагатися вирішити існуючі у людини проблеми.

Серед суб’єктів, до яких може звернутися людина, виділяються, по-перше,  родина; по-друге, місцева  громада, церква та громадянські організації, сусіди; по-третє, система страхування; останнім суб’єктом є держава.

Перераховані моделі соціальної політики  суттєво відрізняються  одна від одної за такими важливими  показниками соціального життя, як функціонування пенсійної системи, системи соціального захисту, системи страхування; роль державної підтримки населення тощо. Крім названих, існують і інші моделі соціальної політики, які мають як особисті, так і змішані характеристики відомих моделей.

 

1.3. Соціальна  політика як складова внутрішньої політики держави, її зв'язок з економічною політикою 

 

Соціальна політика держави – один із напрямів її діяльності відносно регулювання соціально-економічних умов життя суспільства. Її суть полягає в підтримці відносин як між соціальними групами, так і всередині них, забезпеченні умов для підвищення добробуту, рівня життя членів суспільства.

Соціальна політика держави направлена на створення соціальних гарантій у формуванні економічних стимулів для участі в суспільному виробництві. Завдяки такій політиці розвинені держави мають не  наростаючі протиріччя між соціальними групами населення, а все більш помітну тенденцію до співпраці, до соціального партнерства.

Соціальна політика, наряду з економічною політикою, є важливою складовою внутрішньої політики держави. Досить часто чітко розділити ступінь впливу соціальної та економічної політики щодо багатьох питань неможливо. Реалізація соціальних заходів залежить від стабільності функціонування економічної системи. Політика економічного зростання може бути результативною лише за умови істотного посилення дієздатності держави, ефективного виконання нею своїх функцій. Зміцнення держави потрібне для істотного посилення її впливу на розвиток соціальної сфери.

Соціальний  підхід передбачає, що суспільство повинно гарантувати кожному громадянину дохід, не нижчий межі малозабезпеченості.

Економічний підхід означає, що суспільство бере на себе зобов'язання створити умови кожному члену суспільства для вияву активності й отримання прибутку. Обидва підходи характеризують показники результативності соціальної політики або характеристики рівня життя населення.

Таким чином, простежується  тісний зв'язок між економічною та соціальною політикою держави, виходячи з якого можна об’єднати ці поняття: соціально-економічна політика держави зосереджується на політичній стабільності суспільства, зміцненні демократичних принципів його організації, розгортанні приватної ініціативи та підприємницької активності населення, формуванні надійної соціальної бази для забезпечення високого рівня життя населення.

Пріоритетною метою соціально-економічної  політики є  максимальна орієнтація стратегії економічного зростання  на забезпечення продуктивної зайнятості, скорочення безробіття та соціальний захист населення.

Специфіка соціальної політики багато в чому залежить від типу економічної системи. Так звана традиційна економічна система існує в слаборозвинених країнах. Її особливості: багатоукладність економіки, використання ручної праці, відсталість технологій.

У житті суспільства переважають релігійні, кастові та культурні цінності, які стримують соціально-економічний прогрес.

Роль держави  полягає в перерозподілі через  бюджет значної частини національного доходу, в направленні  коштів на розвиток інфраструктури і надання соціальної підтримки найбіднішим верствам населення.

Адміністративно-командна система панувала раніше в СРСР, країнах східної Європи і ряді азіатських держав.

Її характерними рисами є суспільна власність на всі економічні ресурси, монополізація, бюрократизація економіки, централізований розподіл матеріальних благ, трудових і фінансових ресурсів. Розподіл створеної продукції між учасниками виробництва жорстко регламентувався центральними органами за допомогою тарифної системи та централізовано затверджених нормативів,  що вело до урівнювального підходу в оплаті праці.

Перехідна економічна система – проміжний стан економіки в зв'язку зі зміною принципів господарювання внаслідок соціально-економічних змін.  Як правило, соціальна сфера пригнічена.

Ринкова економічна система зумовлена декількома принципами, які відрізняють її від інших економічних систем. Ці принципи засновуються на свободі людини, її підприємницьких талантах і на справедливому відношенні до неї держави.

У будь-якій економіці  соціальна політика є частково адміністративним суб'єктом, частково інструментом правосуддя, частково   вираженням народної оцінки. Форма і функції соціальної політики визначаються кон'юнктурою соціальних сил і економічними обставинами.

 

1.4. Роль соціальної  політики в розвитку ринкової  економіки та задоволенні соціальних потреб

 

Виходячи з  основних принципів ринкової економіки, можна визначити її як соціально  орієнтовану. Вона підпорядковує свій розвиток інтересам та потребам особистості, заохочує працьовитість та ініціативу, приводить в дію стимули високопродуктивної ефективної праці. Здатність забезпечити соціальний прогрес служить критерієм зрілості ринкових відносин.

Одночасно з  цим ринкова економіка є досить жорсткою в соціальному плані, вона не допускає рівного розподілу і тому характеризується хронічною соціальною нестабільністю. Але забезпечити більш гідний життєвий рівень всім членам суспільства без переходу до соціально орієнтованого ринку, як визнає зараз більшість економістів і практиків в Україні, неможливо.

В умовах переходу до соціально орієнтованої ринкової економіки  кожна працездатна людина має власними зусиллями забезпечувати добробут своєї сім'ї. Для створення такої системи матеріального забезпечення необхідні соціально-економічні передумови. Створення таких передумов – важлива складова державного регулювання соціальної економіки.

Таким чином, головна мета соціальної політики в умовах соціально орієнтованої ринкової економіки – зняти обмеження вільної економічної діяльності, дати можливість кожному працівникові, кожному трудовому колективу одержувати доходи відповідно до реального внеску в збільшення суспільного багатства та задоволення потреб населення [76].

Коли говорять про соціальну політику на рівні людських потреб, то йдеться про заходи й програми, що мають задовольняти основні фізіологічні, соціальні, духовні потреби людини.

Вихідною ідеєю, котра лежить в основі теорії потреб, є ідея людських нужд. Нужда – почуття недостачі чого-небудь, що відчувається людиною. Якщо нужда не задоволена, людина відчуває себе знедоленою.

Потреба – це нужда, що прийняла специфічну форму відповідно до культурного рівня й особистості індивіда. По мірі прогресивного розвитку суспільства ростуть і потреби його членів.

Соціально-економічний  розвиток будь-якої держави визначається добробутом його народу, який, в свою чергу, виражається задоволенням всіляких потреб і знаходить відображення у вивченні життєвого рівня населення.

Рівень життя –  це комплекс умов функціонування людини в сфері споживання, що проявляється в масштабі розвитку потреб людей і характері їх задоволення. Людина оцінює соціальну політику через задоволення своїх потреб, через рівень свого життя.

 

1.5. Поняття  соціальної політики. Об’єкти і суб’єкти соціальної політики

 

Загальноприйнятого  визначення соціальна політика ще не отримала.

В. А. Скуратівський  пропонує наступне визначення: “Соціальна політика – це система управлінських, регулятивних, організаційних рішень і дій, а також цілеспрямованої діяльності суб'єктів, що сформувалася в суспільстві на певному історичному етапі його розвитку та знаходить втілення в соціальних програмах і соціальній практиці з метою задоволення соціальних  потреб та інтересів людини в суспільстві” [64].

Є. І. Холостова визначає соціальну політику як сукупність ідеологічних уяв суспільства та держави щодо цілей соціального розвитку і діяльності, спрямованої на досягнення соціальних показників [74].

У роботі І. Г. Зайнишева [50] соціальна політика розглядається як складова частина внутрішньої політики держави, втілена в її соціальних програмах, як регулятор відношень у суспільстві в інтересах і через інтереси основних соціальних груп населення.

Поняття соціальної політики, визначене різними авторами, має спільні риси, пов'язані з низкою заходів як уряду, так і інших організацій, спрямованих на підвищення життєвого рівня та задоволення потреб як найменш захищених груп, так і населення в цілому.