Читацький щоденник

У трактаті знаходимо  втілення ідеї боротьби за нові шляхи  розвитку як самої Німеччини, так  і її мистецтва. Цим зумовлена полеміка Лессінга на сторінках твору з "концепцією прекрасного" И. Вінкелімана, котрий вважав наявність "ефекту спокою" найважливішою ознакою краси і відповідно своєю теорію мистецтва закликав людей до смирення та покори. Лессінг же дотримувався просвітницької концепції людини у мистецтві — драматург, навпаки, виступав прибічником рішучих дій громадян як в реальному житті, так і у творах мистецтва: "Герої на сцені повинні виявляти свої почуття, виражати відкрито свої страждання і не перешкоджати вияву природних нахилів".

Емілія Галотті

Принц Гонзага, правитель  итальянской провинции Гвастеллы, рассматривает портрет графини  Орсина, женщины, которую он любил ещё совсем недавно. Ему всегда было с ней легко, радостно и весело. Теперь он чувствует себя иначе. Принц смотрит на портрет и надеется снова найти в нем то, чего уже не замечает в оригинале. Принцу кажется, что художник Конти, выполнивший его давний заказ, слишком польстил графине.Конти размышляет о законах искусства, он доволен своим произведением, но раздосадован, что принц судит о нем уже не «глазами любви». Художник показывает принцу другой портрет, говоря, что нет оригинала, более достойного восхищения, чем этот. Принц видит на холсте Эмилию Галотти, ту, о которой беспрестанно думает последние недели. Он с деланной небрежностью замечает художнику, что немного знает эту девушку, однажды он встретил её с матерью в одном обществе и беседовал с ней. С отцом Эмилии, старым воином, честным и принципиальным человеком, принц в плохих отношениях. Конти оставляет принцу портрет Эмилии, и принц изливает перед холстом свои чувства.

Камергер Маринелли  сообщает о приезде в город графини Орсина. У принца лежит только что полученное письмо графини, которое ему не хочется читать. Маринелли выражает сочувствие женщине, «вздумавшей» серьёзно полюбить принца. Близится бракосочетание принца с принцессой Массанской, но не это тревожит графиню, которая согласна и на роль фаворитки. Проницательная Орсина боится, что у принца появилась новая возлюбленная. Графиня ищет утешения в книгах, и Маринелли допускает, что они её «совсем доконают». Принц рассудительно замечает, что если графиня сходит с ума от любви, то рано или поздно это случилось бы с ней и без любви.

Маринелли сообщает принцу о предстоящем в этот день венчании графа Аппиани, до сих пор планы графа хранились в строжайшей тайне. Знатный граф женится на девушке без состояния и положения. Для Маринелли такая женитьба — «злая шутка» в судьбе графа, но принц завидует тому, кто способен целиком отдаться «обаянию невинности и красоты». Когда же принц узнает, что избранница графа — Эмилия Галотти, он приходит в отчаяние и признается камергеру, что любит Эмилию, «молится на неё». Принц ищет сочувствия и помощи у Маринелли. Тот цинично успокаивает принца, ему будет проще добиться любви Эмилии, когда та станет графиней Аппиани, то есть «товаром», приобретаемым из вторых рук. Но затем Маринелли вспоминает, что Аппиани не намерен искать счастья при дворе, он хочет удалиться с женой в свои пьемонтские владения в Альпах. Маринелли согласен помочь принцу при условии предоставления ему полной свободы действий, на что принц сразу же соглашается. Маринелли предлагает принцу в этот же день спешно отправить графа посланником к герцогу Массанскому, отцу невесты принца, тем самым свадьбу графа придётся отменить. В доме Галотти родители Эмилии ждут дочь из церкви. Её отец Одоардо беспокоится, что из-за него, кого принц ненавидит за несговорчивость, у графа окончательно испортятся отношения с принцем. Клаудия спокойна, ведь на вечере у канцлера принц проявил благосклонность к их дочери и был, видимо, очарован её весёлостью и остроумием. Одоардо встревожен, он называет принца «сластолюбцем» и укоряет жену в тщеславии. Одоардо уезжает, не дождавшись дочери, в своё родовое поместье, где вскоре должно состояться скромное венчание. Из церкви прибегает взволнованная Эмилия и в смятении рассказывает матери, что в храме к ней подошёл принц и стал объясняться в любви, а она с трудом убежала от него. Мать советует Эмилии забыть обо всем и скрыть это от графа.

Приезжает граф Аппиани, и Эмилия замечает, шутливо и нежно, что в день свадьбы он выглядит ещё серьёзнее, чем обычно. Граф признается, что сердится на друзей, которые настоятельно требуют от него сообщить принцу о женитьбе прежде, чем, она совершится. Граф собирается ехать к принцу. Эмилия наряжается к свадьбе и весело болтает о своих снах, в которых она трижды видела жемчуг, а жемчуг означает слезы. Граф задумчиво повторяет слова невесты о слезах. В доме появляется Маринелли и от имени принца передаёт графу поручение без промедления ехать к герцогу Массанскому. Граф заявляет, что вынужден отказаться от такой чести — он женится. Маринелли с иронией говорит о простом происхождении невесты, о сговорчивости её родителей. Граф, в гневе от гнусных намёков Маринелли, называет его обезьяной и предлагает драться на дуэли, но Маринелли с угрозами уходит. По указанию Маринелли принц прибывает на свою виллу, мимо которой проходит дорога в поместье Галотти. Маринелли излагает ему содержание разговора с графом в своей интерпретации. В этот момент слышатся выстрелы и крики. Это двое преступников, нанятых Маринелли, напали на карету графа на пути к венчанию, чтобы похитить невесту. Защищая Эмилию, граф убил одного из них, но сам смертельно ранен. Слуги принца ведут девушку на виллу, а Маринелли даёт принцу наставления, как вести себя с Эмилией: не забывать о своём искусстве нравиться женщинам, обольщать и убеждать их.

Эмилия испугана и обеспокоена, она не знает, в каком состоянии остались её мать и граф. Принц уводит дрожащую девушку, утешая её и заверяя в чистоте своих помыслов. Вскоре появляется мать Эмилии, только что пережившая смерть графа, успевшего произнести имя своего истинного убийцы — Маринелли. Клаудию принимает сам Маринелли, и она обрушивает проклятия на голову убийцы и «сводника».

За спиной Эмилии и Клаудии принц узнает от Маринелли о смерти графа и делает вид, что это не входило в его планы. Но у камергера уже все просчитано заранее, он уверен в себе. Внезапно докладывают о приходе графини Орсина, и принц поспешно скрывается. Маринелли даёт понять графине, что принц не хочет её видеть. Узнав, что у принца находятся мать и дочь Галотти, графиня, уже осведомлённая об убийстве графа Аппиани, догадывается, что оно произошло по сговору между принцем и Маринелли. Влюблённая женщина подсылала «шпионов» к принцу, и они выследили его длительную беседу с Эмилией в церкви.Одоардо разыскивает дочь, услышав о страшном происшествии. Графиня жалеет старика и рассказывает ему о встрече принца с Эмилией в храме незадолго до кровавых событий. Она предполагает, что Эмилия могла сговориться с принцем об убийстве графа. Орсина с горечью говорит старику, что теперь его дочь ожидает прекрасная и привольная жизнь в роли фаворитки принца. Одоардо приходит в бешенство и ищет оружие в карманах своего камзола. Орсина даёт ему принесённый ею кинжал — отомстить принцу.

Выходит Клаудия и увещевает мужа, что дочь «держит принца на расстоянии». Одоардо отправляет измученную жену домой в карете графини и идёт в покои принца. Он упрекает себя, что поверил помешавшейся от ревности графине, и хочет забрать дочь с собой. Одоардо говорит принцу, что Эмилии остаётся лишь уйти в монастырь. Принц растерян, такой поворот событий нарушит его планы в отношении девушки. Но Маринелли приходит на помощь принцу и пускает в ход явную клевету. Он говорит, что, по слухам, на графа напали не разбойники, а человек, пользующийся благосклонностью Эмилии, чтобы устранить соперника. Маринелли грозится вызвать стражу и обвинить Эмилию в сговоре с целью убийства графа. Он требует допроса девушки и судебного процесса. Одоардо чувствует, что теряет рассудок, и не знает, кому верить. К отцу выбегает Эмилия, и после первых же слов дочери старик убеждается в её невиновности. Они остаются вдвоём, и Эмилия возмущается совершенным насилием и произволом. Но она признается отцу, что больше, чем насилия, боится соблазна. Насилию можно дать отпор, а соблазн страшнее, девушка боится слабости своей души перед соблазном богатства, знатности и обольщающих речей принца. Велико горе Эмилии от потери жениха, Одоардо понимает это, он и сам любил графа как сына.

Эмилия принимает решение  и просит отца дать ей кинжал. Получив его, Эмилия хочет заколоть себя, но отец вырывает кинжал — он не для слабой женской руки. Вынимая ещё уцелевшую свадебную розу из своих волос и обрывая её лепестки, Эмилия умоляет отца убить её, чтобы спасти от позора. Одоардо закалывает дочь. Эмилия умирает на руках отца со словами: «Сорвали розу, прежде чем буря унесла её лепестки...» 

Йоганн Вольфганг Гете

Біографія

ГЕТЕ, Йоганн Вольфганг (Goethe, Johann Wolfgang — 28.08.1749, Франкфурт-на-Майні - 22.03.1832, Веймар) — німецький письменник, філософ, природодослідник і державний діяч. 
Ґете — син заможного імперського радника Йоганна Каспара Гете і Катаріни Єлизавети, у дівоцтві Текстор, дочки високого посадовця Франкфурта. У дитинстві Ґете вивчав мови, зокрема і староєврейську, малювання, займався їздою верхи і фехтуванням. Крім традиційного комплексу гуманітарних знань і фізичних вправ, у домашню освіту Ґете входили і природничі науки — обставина, що відіграла значну роль у майбутньому розвитку його наукових зацікавлень. У 1765 р. батько відправив Ґете у Лейпцизький університет студіювати правознавство, проте юного студента більше вабило кипуче літературне та театральне життя цього значного торгового та культурного міста Німеччини. Навесні 1770 р. Ґете переїхав у Страсбург, щоб, за наполяганням батька, закінчити свою університетську освіту. Тут, у Страсбурзі, слухання лекцій із анатомії, хімії та юриспруденції Ґете перемежовував із доволі інтенсивною літературно-культурною діяльністю. На цей період припало його знайомство, а згодом — і дружба з И.Г. Гердером, яке Ґете пізніше назве «найзначнішою подією» у його житті. У Страсбурзі Ґете пережив і перше кохання до дочки сільського пастора — 16-річної Фридеріки Бріон, котрій присвятив найкращі ліричні вірші цього періоду. 6 серпня 1771 р. Ґете захистив дисертацію й отримав ступінь ліценціата права. Після повернення додому батько відправив його у Вецлар, що неподалік Франкфурта. Тут, в імперській судовій палаті, Ґете повинен був практикуватися, хоча всі його думки були зорієнтовані на літературу. У Вецларі Ґете закохався в Шарлотту Буфф, дочку місцевого чиновника, на той час заручену. Нерозділене кохання і спричинило появу роману «Страждання юного Вертера», як і цілого ряду ліричних віршів. Дослідники підрахували, що Ґете написав понад 1600 віршів, які народжувалися як відгуки на безпосередні життєві враження та переживання. Він цілковито підпадав під владу нахлинутого відчуття, але водночас Ґете завжди гранично скромний і коректний у передачі ліричних переживань. Початок творчого шляху Ґете пов'язаний з літературним рухом, представники якого виступали під гаслом «Буря і натиск!». Себе ці поети і драматурги називали «штюрмерами» — від німецької назви «Sturm und Drang». Волелюбні бунтарські настрої юного Ґете проявилися також у його драмі «Гец фон Берліхінген» («Gotz von Berlichingen», 1773), матеріалом для якої став життєпис Ґотфріда фон Берліхінгена, написаний ним у 1557 p., але видрукуваний у 1731 р. Гец (скороч. від Ґотфрід) — реальна історична особа. 
Роман «Страждання юного Вертера» («Die Leiden desjungen Werthers», 1744), написаний у Веймарі, де Ґете за наполяганням батька стажувався в імперському суді, зробив автора знаменитим не лише в Німеччині, а й в усій освіченій Європі. Ґете одним із перших возвістив світові цим романом, що гідність людини не в її предках, не в її становій приналежності, а в ній самій — в її особистості, в її якостях, інтелекті та вчинках. Наприкінці життя у «Поезії та правді» Ґете розповів про те, що він написав «Страждання юного Вертера», щоби звільнитися від нав'язливої думки про самогубство. У 1775 р. Ґете прийняв пропозицію Саксен-Веймарського герцога Карла-Августа і переїхав у Веймар, де взяв на себе цілий ряд державних обов'язків, став першим міністром герцога, отримав титул таємного радника. Ґете поступово звузив коло своїх обов'язків, залишивши лише опікування театром і навчальними закладами, а 3 вересня 1786 р. взагалі утік із остогидлого веймарського придворного світу. Два роки він провів в Італії, де вивчав античне та ренесансне мистецтво, сам пробував свої сили в живописі, але потім повернувся у Веймар і залишав його лише заради короткочасних поїздок у Карлсбад, Марієнбад і в інші місця для поліпшення здоров'я. Ґете зазвичай тривалий час працював над більшістю своїх творів. Наприклад, задум драми «Егмонт» («Egmont») припадає на 70-і pp. XVIII ст., коли він закінчив її чорновий варіант. Проте остаточно завершив драму в Італії в 1787 p., а наступного року — опублікував. У творчості Ґете після повернення з Італії відобразилися нові естетичні погляди, які дослідники називають «веймарським класицизмом». Це проглядається особливо відчутно в епічній поемі «Герман і Доротея» («Hermann und Dorothea», 1798). Які б творчі задуми не вабили Ґете, він завжди незмінно повертався до поезії. Він не заперечував свої юнацькі тираноборчі ідеали, але переосмислив їх у зрілій своїй поезії, внісши заспокійливу поправку. Поворотний етап в розвитку поезії Ґете зримо проглядається в поезії «Ільменау» («Ilmenau», 1783). Поняття обов'язку стає центральним в системі моральних орієнтирів Ґете. У перше веймарське десятиліття Ґете написав свій другий роман «Театральне покликання Вільгельма Мейстера» («Wilhelm Meisters theatralische Sendung», 1777—1785; вид. 1911). Проте роман не був виданий, а пізніше текст був перероблений для нового роману з тим самим героєм — «Роки навчання Вільгельма Мейстера» («Wilhelm Meisters Lehrjahre», 1793-1796; вид. 1795-1796). Балади Ґете «Вільшаний король» («Erlkonig»), «Корінфська наречена» («Die Braut von Korinth») та ін. написані в традиціях страшної похмурої балади. їхніми першоджерелами стали античні міфи і середньовічні легенди. Ідея взаємопов'язаності різних культур та епох надихала Ґете, коли він працював над поетичним циклом «Західно-східний диван» («West-bstlicher Divan», 1819). Протягом усього творчого шляху Ґете працював над трагедією «Фауст» («Faust»). У 1773— 1775 pp. він створив перший начерк «Фауста», де містилися основні сюжетні моменти. Цей, т. зв. «Пра-Фауст» в рукописах Ґете не зберігся, але був виявлений у 1887 р. в записі однієї із шанувальниць видатного поета. У 1790 р. був опублікований «Фауст. Фрагмент», своєрідний скорочений варіант «Пра-Фауста». Його дуже високо оцінив Й.К.Ф. Шиллер, з яким у Ґете склалися тісні дружні стосунки. Шиллер спонукав автора до продовження «Фауста «. Особливо інтенсивно робота велася з 1797 по 1801 роки. Були написані «Присвята», обидва «Прологи», сцени «Кабінет Фауста» і «Вальпургієва ніч». Перша частина була завершена у 1806 p., а надрукована — у 1808 р. Задум другої частини визрів у 1797—1801 pp., а до її написання Ґете звернувся лише через чверть століття за настійними проханнями його секретаря Й. П. Еккермана. Ґете завершив працю над «Фаустом» у 1831 р. Повністю трагедія була видана в 1832 р. в першому томі його «Посмертного видання творів». Творчість Ґете вже на початку XIX ст. була широковідомою в Україні. Він був обраний почесним членом Ради Харківського університету 11827). Т. Шевченко називав геніального німецького поета великим, знав і любив твори, особливо трагедію «Фауст». Перший переспів з Ґете українською мовою належить П. Гулаку-Артемовському (балада «Рибалка», 1827). Невтомним популяризатором творчості Ґете був І. Франко, який переклав багато його поезій, значну частину «Фауста» і написав наукову розвідку про цей твір. З переспівами і перекладами творів Ґете виступали П. Біленький-Носенко, Ю. Федькович, П. Грабовський, Б. Грінченко та ін. У XX ст. твори Ґете українською мовою перекладали М. Рильський, М. Бажан, М. Терещенко, Д. Загул, І. Вирган, В. Мисик, С. Голованівський, І. Стешенко, М. Лукаш, Є. Дроб'язко та ін. Багато тем та образів Ґете увійшли у світову художню культуру, зокрема й українську. У розмовах із друзями, у бесідах і листуванні Ґете невтомно повторював, що сюжети, теми й образи він знаходить в літературі минулого, в міфах і легендах. Дійсно, всі сюжети Ґете, за винятком «Страждань юного Вертера», не нові, але Ґете віддячив сторицею читачам майбутніх поколінь, як людина, котра завжди думала про майбутнє людства.

Фауст

Творчий дух Фауста лине до нас iз загадкових  i  химерних  вiкiв Середньовiччя i Вiдродження, коли людина пройнялася вiрою у  свою всемогутнiсть, озброївшись силами таємничої науки алхiмiї, шукала філософський камiнь,  за  допомогою  якого збиралася  перетворити будь-який метал на золото, шукала "елiксир життя", щоб  повернути собi  молодість. У  цей  час  з`являються  перекази  про  магiв  i чорнокнижникiв, якi  продавали  душу  дияволу,  щоб  той  допомiг осягнути таємницю буття. Одна з найпопулярнiших легенд  Середньовiччя  -  легенда  про доктора Фауста, яка виникла навколо історичної  особистостi,  що вразила уяву народу. Фауст - особа iсторична, про що свiдчать  численні  спогади його сучасників. Вiн жив на межi 15 i 16 столiть, мав iм`я Йоган-Георгiю згiдно з католицьким i лютеранським  звичаєм,  прізвище Фауст. Вчені  по    рiзному    пояснюють    походження    його прізвища. Одні стверджують, що  воно  походить  вiд  нiмецького Faust, що в перекладi  означає  кулак.  iншi  вбачають  в  ньому псевдонiм, утворений вiд латинського Faustus  -  щасливий.  Цей псевдонiм пiдкреслював успiшний  характер  дiяльностi  вченого, мага, астролога, віщуна. Сам Фауст  називав  себе  i  лiкарем  i хiромантом. Отже, точки зору лютеранської  церкви  вiн  прагнув недозволених знань,  а  значить  заслуговував  засудження,  був грiшником, бо з точки зору людини того  часу  цi  знання  можна здобути тiльки в союзi з дияволом. Письмові джерела повiдомляють також,  що  Фауст  був  професором,  читав  лекції  в    рiзних унiверситетах, мав учнів - послідовників. Ще за життя вченого про нього ходили рiзнi розповiдi про його вчинки,  в  яких  вбачали щось незвичайне, фантастичне. Загинув  Фауст  внаслідок  несподіваної  катастрофи,    яка вразила сучасникiв.  Передбачають, що це був вибух  у  лабораторії вченого.  Iсторичний Фауст помер близько 1540 року.  Ця  остання подiя  в  життi  вченого  надала  подальшого  iмпульсу   розвитку легенди. Фауст стає популярним улюбленим героєм народної легенди. Його образ в легендi несе на собi вiдбиток часу.  Вiн людина, яка заради знання готова знатися i з нечистою силою,  i  тому  вкiнцi легенди диявол забирає Фауста  до  пекла.  Водночас  вiн  типовий представник  епохи  Вiдродження,  смiливий  i  безстрашний  шукач таємних знань i заборонених шляхiв отримання цих знань. Як вiдомо,  найбiльш  яскравi,  глибокi,  художньо  довершенi образи створенi фольклором, наприклад  Геракл,  Прометей,  до  них  належить  i Фауст. Всi цi герої гармонiйно поєднували думку i почуття. Головна суть фаустiвського сюжету - жага  безмежного  знання, допитливiсть, свобода духу - приваблювала  багатьох  письменникiв наступних епохи зумовила світову популярнiсть образу Фауста. Гете з його тонким сприйманням  старовини,  вiдчув  красу  та значимiсть цього сюжету ще в юностi.  Письменник  вiддав  основнiй книзi 62 роки свого життя. Безперечно, Гете знав не тiльки легенду про Фауста, а й  лiтературнi  обробки.  Використав  вiн  також  i легенду про Симона-мага. Гете знайшов простий спосiб, як поєднати цi два сюжети: Мефiстофель омолоджує вченого i перетворює його  на юнака.  Такий задум, за  словами  нiмецького  письменника  Томаса Манна, міг народитися тiльки  "з  юнацького  ритму  кровi"  поета. Гетевський Фауст мало  чим  схожий  зi  своїми  праобразами. Він надiлений рисами людини не Середньовiччя,  а  епохи  Вiдродження. Мабуть, тому вся культура нової доби була  визначена  Шпенглером, як "фаустiвська".Твiр складається з Посвяти, Театрального вступу,  Прологу  та двох частин.  В "Пролозi на небi" показується зустрiч Господа  та його  архангелiв  iз  Мефiстофелем,  яка  набуває    символiчного значення.  Основний предмет розмови - це людина. Хто  вона  така? Яке ii мiсце в свiтi? У пролозi Господь утверджує силу  людської особистостi, ii здатнiсть до розвитку, пошуку сенсу життя,  хоча погоджується, що вона  не  досконала.  Саме  такою  людиною  Бог уявляє  Фауста.  Але  Господь  також  не  визнає  Мефiстофеля  як уособлення зла, i це пiдтверджують його слова : 
          Таким, как ты, я никогда не враг. 
          Из духов отрицания ты всех мене 
          Бывал мне в тягость, плут и весельчак. 
          Из лени человек впадает в спячку. 
          Ступай, расшевели его застой, 
          Вертися пред ним, томи и беспокой 
          И раздражай его своей горячкой. 
     Цими словами Господь дав волю Фаустовi у  виборi  мiж  ним  i дияволом, знаючи, що сильна, мисляча людина завжди  сумнiвається, але сама доходить до бажаних висновкiв.  Зустрiч  з  Мефiстофелем такiй  людинi  лише  допоможе  вибратися  зi   своїх    протирiч. Мефiстофель навпаки  говорить  про  мiзернiсть  людську,  яка  не дозволяє людству наблизитися до вершин духу. Що є людина на землi - "божествене створiння",  яке  прагне  iстини,  чи  "тварина  iз тварин"? Це головна проблема прологу, що визначає  iдейний  змiст трагедії "Фауст".  На вiдмiну вiд трагедії легенда не має  такого прологу. 
     Образ Фауста у поемi уособлює все людство,  але  попри  цьому вiн не є iдеальною особистiстю.  Фауст не  задоволений  знаннями. якими вiн володiє i прагне бiльшого.  Саме  в  такi  хвилини  вiн звертається  до  Бiблii  i  починає  ii  перекладати,   але    не погоджується  з  першими  ж  словами.  Вiдчай  героя    настiльки великий, що вiн вирiшує покiнчити життя самогубством. Мефiстофель знаходить Фауста в його кабiнетi, де той уже багато разiв б`ється над розкриттям  таємниць  свiту,  i  укладає  з  ним  угоду.  Вiн задовольнить будь - якi бажання i забаганки вченого, нi в чому не буде перешкоджати.  Але в  ту  мить,  коли  Фауст  вiдчує  цiлком задоволеним життям i щасливим, вiн  мусить  померти, а  душа  його належатиме Мефiстофелю.  I це буде плата за земне блаженство. Цей епiзод поеми має також розбiжностi з легендою, оскiльки в легендi Мефiстофель i Фауст укладають угоду тiльки на 24 роки  (згiдно  з нею Мефiстофель,  залишаючись  незримим,  повинен  з`являтися  до Фауста на його бажання i виконувати всi його розпорядження, Фауст же зрiкається Бога i  вiддає  душу  сатанi).  Згодом  Мефiстофель повертає нашому герою молодiсть i в результатi вiн закохується  в молоду вродливу дiвчину Гретхен (ця сюжетна лiнiя - любов Фауста i Маргарити є нововведенням Й.В.Гете). Мефiстофель вважає, що саме в цьому Фауст знайде ту прекрасну мить, але  помиляється.  Спочатку за волею  Мефiстофеля  помирає  мати  Гретхен,  а  потiм  i  брат Валентин.  Молода дiвчина карає себе за цi смертi i потрапляє до в`язницi.  Попри всi благання Фауста втекти з  ним  Маргарита  не погоджується, бо вважає себе винною i  помирає  у  в`язницi.  Але навiть пiсля всiх ii грiхiв  душа  Маргарити  потрапляє  до  раю. Фауст тяжко пережив смерть Гретхен,але не припинив пошукiв iстини. 
     Отже в першiй  частинi свого  твору  Гете  в основному провiв  свого  героя через тi випробування, якi вiдомi з легенди. У другiй частинi твору Фауст служить при дворi iмператора  i надає йому рiзнi послуги за допомогою всесильного Мефiстофеля.Вiд шлюбу  з  давньогрецькою  красунею  Єленою    Прекрасною    нього народжується син Евфорiон,  який  згодом  гине.Фауст  намагається виростити людину в колбi - Гомункулуса, але той теж  гине.  Життя Фауста пiдходить до кiнця, йому 100 рокiв. Вiн мрiє про свiтлi та щасливi мiста, якi, за його бажанням мусять з`явитися для  людей. Свою мрiю вiн хоче здiйснити  на  островi,  який  подарував  йому iмператор,  i  який  був  майже  не придатний  для  життя.  Фауст поспiшає з  роботами.  Нарештi  герой  вiдчуває  мить  найвищого життєвого задоволення: 
          Вот мысль, которой весь я предан, 
          Итог всего, что ум скопил. 
          Лишь тот, кем бой за жизнь изведан, 
          Жизнь и свободу заслужил. 
          Так именно, вседневно, ежегодно, 
          Трудясь, борась, опасностью шутя, 
          Пускай живут муж, старец и дитя. 
          Народ свободный на земле свободной 
          Увидеть я б хотел такие дни. 
          Тогда бы мог воскликнуть я:"Мгновенье! 
          О,как прекрасно ты, повремени! 
          Воплощены следы моих борений, 
          И не сотрутся никогда они". 
          И, это торжество предвосхищая, 
          Я высший миг сейчас переживаю. 
     Бiльше Фаустовi нiчого бажати.  Вiн помирає,  але  його  душа потрапляє в рай, i зустрічається  з  душею  Маргарити.  Вона  вже постила йому i любить його, як i ранiше. 
     Фауст багато страждав, постiйно сумнiвався i шукав,  знаходив i втрачав, часто вiдчував  невдоволення.  Тiльки  серед  природи, вiдчуваючи ii частиною себе,  вiн  сприймає  свiт,  як  гармонiю. Життя принесло йому короткi моменти щастя i довгi роки страждання i вiдчаю, але все це було не даремно. Вже наприкiнцi свого життя Фауст це зрозумiв. 
     Отже, в другiй частинi Гете  вiдiйшов  вiд  легенди,  логiчно розвиваючи храктер людини, яка бачила своє покликання в активному пошуку iстини i смислу буття.

Йоганн Крістоф Фрідріх  Шіллер

Біографія

Фрідріх Шіллер - німецький поет, драматург, філософ і історик. Його батько - Іоганн Каспар Шіллер - військовий фельдшер, мати - Доротея, уроджена Кодвейс, дочка трактирника. З 1768 року майбутній поет почав відвідувати латинську школу. Як підданий герцога Вюртемберзького, батько змушений був віддати сина до так званої Карлової академії, де він без особливої зацікавленості спочатку вивчав юриспруденцію, а потім - медицину. Вісім років (1773-1780) провів Шіллер у цьому розсаднику' рабів, де панували шпигунство й стеження за учнями, категорично заборонялося спілкування із зовнішнім світом, а всі вихованці підкорялися найсуворішій кийовій дисципліні. Лише ночами Шіллер міг крадькома читати. Він багато разів перечитував твори Плутарха, оди й поеми Клопштока, ліричні вірші та роман "Страждання юного Вертера" свого старшого сучасника Ґете. Пізніше він захопився Шекспіром. Вийшовши з академії після її закінчення, Шіллер був призначений полковим лікарем, одержував за службу жалюгідні гроші. Над першою драмою "Розбійники" Шіллер почав працювати, ще перебуваючи в академії. У 1781 році драма завершена, а 13 січня 1782 року "Розбійники" були вперше показані на сцені Мангеймського театру. Вистава мала колосальний успіх. Потім пішли тріумфальні вистави в багатьох інших містах Німеччини. Уже в першій драмі Шіллер сподівається не на силу, а на моральне виправлення суспільства. Шалена пристрасність персонажів, патетичність їхньої мови, що місцями переходить у брутальність, напруженість сюжету зробили "Розбійників" зразковим надбанням "бурі й натиску" - провідного літературного напрямку Німеччини 70-80-х років XVIII століття. Герцог Вютемберзький, довідавшись про виставу, наказав посадити автора "Розбійників" на гауптвахту й заборонив йому писати що-небудь, окрім творів з медицини. Шіллер вирішив покинути володіння карликового деспота. У ніч на 23 вересня 1782 року, скориставшись сум'яттям пишних придворних торжеств на честь російського цесаревича Павла Петровича, який був одружений з племінницею герцога Карла Євгенія, автор "Розбійників" таємно втік з Вюртемберга. П'ять років тривали бездомні блукання, болюча убогість і завзята боротьба за визнання серед німецьких читачів і театральної публіки. Слідом за "Розбійниками" Шіллер створює другу драму, але вже на історичному матеріалі: "Змова Фієско в Генуї" (1782), жанр якої він визначив як "республіканська трагедія". Дія драми відбувається в Італії в 1547 році. В історію світової драматургії п'єса "Підступність і любов" (1783) увійшла як перша "міщанська трагедія". До Шіллера в трагедіях діяли винятково монархи й аристократи, третій стан дозволялося зображувати тільки в комедіях. У драмі "Підступність і любов" Шіллер довів, що трагічні колізії можливі, а часом неминучі в житті простої скромної людини - "міщанина", за поняттями того часу. Одночасно з драматургією Шіллер присвячує себе поезії. У Карловій академії викладав філософію талановитий педагог і вчений Абель, який став згодом другом Шіллера. На майбутнього поета лекції Абеля справили сильне враження. Професор доводив визначність наперед світової гармонії. Спираючись на вчення німецького філософа і вченого Лейбниця, він прагнув прищепити своїм вихованцям оптимістичне світосприймання, вселити любов до ближнього, наставляв їх на шлях пізнання навколишнього життя. Лекції Абеля не минули для Шіллера марно. Найбільш відчутним є вплив його філософської концепції в одному з найвідоміших творів Шіллера "Ода радості", в основу якого покладено властивий Шіллеру принциповий оптимізм, віру в людину, переконаність у тому, що люди можуть і повинні зріднитися один із одним. Цей вірш зажив світової слави завдяки тому, що Бетховен завершив 9-у симфонію грандіозним хором на його текст. Після кількох невдач у Мангеймському театрі, директор якого Дальберг під різними приводами відмовлявся ставити нові п'єси Шіллера, після тривалої відсутності грошей поет знайшов у Лейпцигу друзів і заступників, які допомогли йому перебороти всі життєві труднощі. Падіння Бастилії потрясло підвалини феодального світу. Історичний прогрес з філософської абстракції перетворився на відчутну реальність, рух історії прискорився. Філософське мислення Шіллера вловлювало закономірність часу. Невдоволений сучасністю, він пише вірш "Боги Греції" (1788), в якому бринить ностальгія за античним епосом. Поет уславлює язичницькі божества давніх греків. Нитка історії не переривається, людський прогрес неминучий, хоч би яку дорогу ціну слід було б за нього заплатити,- така основна думка вірша. Шіллер усвідомив, що на межі XVIII-XIX століть прогрес людства не вдовольнить кожну людину в спробі досягти нею свого щастя. Ця ж думка розвивається в баладах Шіллера. Жанр балади відродили Ґете і Шіллер, які вступили в дружнє . змагання у створенні балад. Відбулося це в 1797 році, який вони назвали потім роком балад. Це був дуже важливий момент у житті Шіллера. Він жив у Веймарі з 1795 року, заступництво Саксен-Веймарського герцога Карла Августа давало можливість без думки про заробіток писати вірші, п'єси, займатися філософією й історією. Для поета мир і злагода важливіші за соціальну боротьбу. Цю ж думку Шіллер розвиває й у своїх теоретичних роботах: "Листи про естетичне виховання людини", "Про наївну і сентиментальну поезію" (1795-1796). Протягом усього творчого шляху драма залишалася улюбленим жанром Шіллера ("Дон Карлос", 1787), всі його наступні драматични твори засновані на історичному матеріалі. Особливо плідним у плані драматургії було останнє десятиліття творчого шляху Шіллера. Він створює такі драматичні шедеври, як трилогія "Валенштейн" (1799), драми "Марія Стюарт" (1800), "Орлеанська діва" (1801), "Вільгельм Телль" (1804). У цих творах художньому аналізу піддаються поворотні етапи в історії європейських народів. Останньою - незавершеною - драмою Шіллера став "Дмитро" (1805) - з російської історії. Самозванець Дмитро в Шіллера щиро вірить у те, що він син Івана IV. Вимовляючи промову в польському сеймі, він намагається штовхнути поляків на похід проти Росії заради відновлення законної влади на московському престолі.  Визнання до Фрідріха Шіллера прийшло в Росії з першою драмою "Розбійники", що у 1793 році була зіграна вихованцями Шляхетного пансіону при Московському університеті. Шедеври Шіллера викликали інтерес у російських поетів і письменників. Представники різних літературних напрямків інтерпретували твори німецького поета, наголошуючи на тому, що особливо відповідало ідеям історичного етапу. Смерть обірвала творчість поета-гуманіста в момент, коли його поглядам відкривалися нові обрії, коли його розпливчасті ідеали набували більш чітких обрисів і він починав вірити в політичну самостійність народу.