Читацький щоденник

Вільгельм Телль

П'єса «Вільгельм Телль» - найпопулярніша драма останнього періоду творчості Шіллера.

Фрідріх Шіллер став відомим  у країні ще з постановки першої п'єси «Розбійники», яку глядачі  і читачі зустріли із захопленням. І  хоча перший, ще юнацький твір драматурга мав, звичайно, не лише позитивні якості, а й певні недоліки, драма Шіллера швидко перетнула кордон Німеччини, стає відомою у Європі і дістає схвальну оцінку багатьох видатних літературознавців і критиків.

Драму «Вільгельм Телль» Шіллер написав за рік до смерті. І знову, як і раніше, митець звернувся до історичного минулого. Події п'єси розгортаються у XIII столітті у трьох швейцарських кантонах, які зазнають утисків з боку Австрії, але сучасники Шіллера сприйняли цю останню працю митця як заклик до об'єднання Німеччини. Окупована на початку XIX століття військами Наполеона Бонапарта, поділена на багато великих і малих герцогств, вона не змогла дати гідну відсіч французьким арміям.

Минувшина Швейцарії  була лише тонкою оболонкою, під якою вгадувався натяк митця на життя в Німеччині на початку XIX століття: роздробленість країни, безправне, рабське животіння народу, зарозумілість, егоїзм поміщиків-тиранів.

Вільгельм Телль —  головний герой п'єси. Це ім'я Шіллер взяв із народних легенд про чудового стрільця з лука.

На початку п'єси  Вільгельм Телль не цікавиться боротьбою  співвітчизників проти австрійських загарбників. Як хоробра і чесна  людина він рятує Конрада Баумгартена, селянина, який, відстоюючи честь дружини, убив намісника. Відважний Телль  не побоявся бурі і в маленькому човні перевіз селянина через озеро.

Селяни трьох кантонів потерпають від сваволі імперського  намісника. Він примушує селян будувати фортецю-в'язницю, наказує поклонятися  почепленому на стовпі капелюху, як самому королю, палить будинки, знищує стада селян, яких підозрює у непокорі. У народі зріє невдоволення, але Телль умовляє людей, говорить, що «Крутий владар недовго владарює... У себе тихо кожен хай живе; Людина мирна — зо всіма у мирі». Хоча, коли вітчизні потрібен буде захист, він обіцяє, що

«А от як справжнє діло закипить — Покличте Телля, й піде він за вами».

Але для Телля все  змінилося, коли він не поклонився капелюхові і намісник звинуватив стрільця у  зраді й непокорі імператорові. Покірливий Телль перепрошує Геслера і запевняє, що «не для зневаги, А з легковажності наказ порушив», але намісник пропонує Теллю викупити прощення: він має показати своє уміння і єдиним пострілом з лука збити яблуко з голови сина. Усі, хто був поряд, вражені жорстокістю наказу, але Геслер невмолимий.

Телль поцілив у яблуко, але цей випадок став поштовхом до повстання. Вільгельм Телль помстився намісникові, поцілив кату стрілою просто в груди, а народ знищив замок-в'язницю, вигнав з країни можновладців. Кривава відплата намісникові за нелюдські знущання — більше, ніж помста приниженої людини. Вільгельм Телль — не вбивця, він месник, патріот, який захищає не тільки свою честь, а й честь своєї нещасної вітчизни.

П'єса «Вільгельм Телль» на довгі роки завоювала прихильність глядачів і читачів. Вона увійшла  в репертуар багатьох театрів світу. І в прагматичне XXI століття ми захоплюємося романтикою вчинків героїв драми.

Перчатка

Перед своим зверинцем,  
С баронами, с наследным принцем,  
Король Франциск сидел;  
С высокого балкона он глядел  
На поприще, сраженья ожидая;  
За королем, обворожая  
Цветущей прелестию взгляд,  
Придворных дам являлся пышный ряд.  
Король дал знак рукою —  
Со стуком растворилась дверь:  
И грозный зверь  
С огромной головою,  
Косматый лев  
Выходит,  
Кругом глаза угрюмо водит;  
И вот, все оглядев,  
Наморщил лоб с осанкой горделивой,  
Пошевелил густою гривой,  
И потянулся, и зевнул,  
И лег. Король опять рукой махнул —  
Затвор железной двери грянул,  
И смелый тигр из-за решетки прянул;  
Но видит льва, робеет и ревет,  
Себя хвостом по ребрам бьет,  
И крадется, косяся взглядом,  
И лижет морду языком,  
И, обошедши льва кругом,  
Рычит и с ним ложится рядом.  
И в третий раз король махнул рукой —  
Два барса дружною четой  
В один прыжок над тигром очутились;  
Но он удар им тяжкой лапой дал,  
А лев с рыканьем встал...  
Они смирились,  
Оскалив зубы, отошли,  
И зарычали, и легли.  
И гости ждут, чтоб битва началася.  
Вдруг женская с балкона сорвалася  
Перчатка... все глядят за ней...  
Она упала меж зверей.  
Тогда на рыцаря Делоржа с лицемерной  
И колкою улыбкою глядит  
Его красавица и говорит:  
«Когда меня, мой рыцарь верный,  
Ты любишь так, как говоришь,  
Ты мне перчатку возвратишь».  
Делорж, не отвечав ни слова,  
К зверям идет,  
Перчатку смело он берет  
И возвращается к собранью снова.  
У рыцарей и дам при дерзости такой  
От страха сердце помутилось;  
А витязь молодой,  
Как будто ничего с ним не случилось,  
Спокойно всходит на балкон;  
Рукоплесканьем встречен он;  
Его приветствуют красавицыны взгляды...  
Но, холодно приняв привет ее очей,  
В лицо перчатку ей  
Он бросил и сказал: «Не требую награды». 

Джон Донн

Біографія

ДОНН, Джон (Donne, John - 22.01. або 12.02 1572, Лондон — 31.03.1631 там само) — англійський поет. Народився в сім'ї заможного купця. Його дідом по материнській лінії був популярний драматург і композитор Джон Хейвуд. Донн доводився родичем відомому англійському письменнику та державному діячеві Томасу Мору. Сім'я була католицькою за своїм віросповіданням, що за часів королеви Єлизавети становило чималу небезпеку. Так, брат Донна був ув'язнений лише за те, що прихистив на своїй квартирі під час навчання в університеті католицького проповідника; у в'язниці він і помер. Сам Донн через свою належність до католиків не зміг здобути ступінь магістра, хоча навчався, як припускає багато біографів, і в Оксфорді, і в Кембриджі. Врешті-решт, він змушений був закінчити школу юриспруденції у Лондоні. У 1596 і 1597 pp. взяв участь у військових експедиціях англійського флоту у Кадікс і до Азорських островів, які в той час належали Іспанії. Після повернення з походу став секретарем у Томаса Еджертона — Лорда Хранителя печатки. Очевидно, в цей час він і змінив віросповідання — залишаючись католиком, він не міг зробити серйозної кар'єри. У грудні 1601 р. Донн таємно повінчався з Анною Мор, племінницею Еджертона. Коли про це дізнався тесть Донна, він домігся його звільнення з дому Еджертона та ув'язнення. Суд попри це визнав шлюб дійсним, і незабаром Донн був визволений. Батько Анни спробував вирішити ситуацію, що склалася, на свою користь: він повернув дочку молодому чоловікові, але відмовив у посагу. В наступні роки Донну разом із сім'єю, яка швидко збільшувалася, довелося жити спочатку в родичів, а потім за рахунок милостей вельможних покровителів. Іноді залежність Донна від волі інших людей призводила до сімейних конфліктів. Якщо вірити першому біографу поета — Волтону, приводом до написання одного з найвідоміших віршів Донна «Розлука без туги» («A Valediction: Forbidding Mourning») стала його сварка з дружиною. Причиною сварки була необхідність для поета вирушити у подорож Європою разом зі своїм патроном Робертом Дрюрі, тоді як Анна чекала народження дитини. За легендою, яку наводить Дрюрі у своїй книзі, того ж дня, коли в дружини Донна були важкі пологи і вона перебувала на грані смерті, її привид з'явився перед поетом, котрий у той час перебував в Парижі. У 1615 р. Донн прийняв сан священика. Пропозиції стати священнослужителем він отримував і раніше. У 1607 р. таку пропозицію зробив йому Т. Мортон, настоятель одного із соборів, на знак вдячності за допомогу в роботі над теологічним трактатом. Донн відмовився, очевидно, не забувши своїх ранніх віршів, поміж яких було чимало фривольних (прикметно, що деякі з цих віршів не друкувалися з цензурних міркувань аж до XIX ст.). Але в 1615 р. він зважився на цей крок не без тиску з боку короля Якова І, на якого велике враження справив трактат Донна, спрямований проти католицької церкви. У 1621 р. Донн став настоятелем собору Св. Павла і займав цю посаду до кінця життя. У цей період він прославився як блискучий проповідник. Свої проповіді Донн ретельно редагував і готував до видання, оскільки саме з проповідями, а не з віршами він пов'язував надії на посмертну літературну славу. Останню проповідь Донн проказав за декілька тижнів до смерті, пізніше вона була названою «Дуель зі Смертю». Помер Донн 31 березня 1631 p., похований у соборі Св. Павла. За життя Донна було опубліковано лише кілька віршів, решта були відомими у списках. Уперше зібрання віршів Донна було видане вже після його смерті у 1633 р. Точне датування створення багатьох віршів раннього періоду творчості невідоме. Донн звертався до багатьох популярних жанрів єлизаветинської літератури: сатир, сонетів, елегій, пісень, послань і т. д. Але багато традиційних жанрів під його пером зазнають суттєвих змін. Як одну з найхарактерніших тенденцій його творчості можна відзначити відмову від музичності єлизаветинської лірики та орієнтацію на розмовну мову. І хоча Донн міг створювати й дуже мелодійні вірші, особливо в жанрі пісні, все ж у його поезії домінують інтонації розмовної мови, а багато віршів нагадують драматичні монологи. У пізніший період своєї творчості Донн звертається до релігійних тем. Близько 1610 р. він створив цикл віршів під назвою «Священні сонети» («Holy Sonnets»). Цим творам властива така ж пристрасність і напруга почуття, яка була характерною для ранньої любовної лірики Донна, лише тепер його кохання звернене не до земної жінки, а до Бога. У «Священних сонетах» поет використав також досвід релігійної медитації, яку розробив і ввів у релігійну практику християнської церкви засновник ордену єзуїтів Ігнатій Лойола (1491—1556). Для того, хто практикував таку форму медитації, необхідно було відтворити у своїй уяві якусь сцену з Нового Заповіту, помістити себе серед дійових осіб, а потім проаналізувати свої переживання і зробити моральний урок. Іноді Донн у «Священних сонетах» використовує цю ж схему. Окрім значної кількості проповідей, до прозових творів Донна належать також памфлети «Псевдомученик» («Pseudo-martyr», 1610), «Ігнатій і його конклав» («Ignatius, His Conclave», 1611) і трактат «Біатанатос» («Biathanatos», бл. 1611). Донн вважається засновником школи «метафізичної поезії» в англійській літературі. Першими щодо поезії початку XVII ст. цей термін використали Дж. Драйден (1631—1700) і С. Джонсон (1709—1784), але вони вкладали в нього негативний смисл: під «метафізичною» вони мали на увазі надмірно ускладнену, позбавлену логічної зрозумілості і гармонійності поезію. Попри це, термін закріпився в історії літератури. Окрім Донна, до поетів-метафізиків відносять Е. Марвелла, Дж. Герберта, Г. Воена, Р. Крешо та деяких інших поетів. Українською мовою окремі твори Донна переклали Д. Павличко, В. Коптілов, Л. Череватенко. Переспів із Донна здійснив Б. Мозолевський (вірш «Таїна» у зб. «Веретено» — К., 1980).

РОЗЛУКА БЕЗ ТУГИ

Коли, скінчивши свій достойний вік

У колі вірних друзів і сім'ї,

Нас покидає чесний чоловік,

Всі мужньо сльози стримують свої.

Не будемо ж і ми в розлуки мить 
Сльозам і вигукам втрачати лік. 
Нехай чуття високі не сквернить 
Прилюдний плач і відчайдушний крик.

Наводить на людей панічний жах 
Тяжке двигтіння нашої землі, 
Та не лякає нас, як в небесах 
Зіткнуться сфери, сховані в імлі.

Усім, кому кохання — чаша втіх, 
Розлука студить полум'яну кров, 
Вона безжально забирає в них 
Те, чим на світі живиться любов.

Та ми таких не знаємо розлук, 
Бо зовсім не таке кохання в нас. 
Йому не треба вуст, очей чи рук, 
Тому й не мучить нас прощання час.

Бо наші душі — то душа одна. 
Хай я пішов — душа була і в, 
Лиш тоншає та більшає вона, 
Мов злото, що по ньому молот б'є.

Отак зрослись моя й твоя душа, 
Мов циркуля дві ніжки золоті: 
Одна душа в дорогу вируша, 
А друга знає всі її путі.

Вона звертає погляди свої 
До мандрівниці, шле свою любов 
І довго жде повернення її, 
Щоб поєднатися із нею знов.

Така любов ніколи не мине. 
Ти там стоїш, де я колись стояв, 
Окреслюєш мій путь і ждеш мене, 
І зустрічаєш там, де я рушав.

Луїс де Гонгора

Біографія

ҐОНҐОРА-І-АРҐОТЕ, Луїс де (Gongora у Argote, Luis de — 11.07.1561, Кордова - 23.05.1627, там само) — іспанський поет. Ґонґора-і-Арґоте народився у Кордові, де його батько займав почесну і вигідну посаду корехідора. П'ятнадцятирічним майбутній поет відправився у Саламанкський університет, де вивчав право та вдосконалювався у танцях і фехтуванні. Перед прийняттям у 1585 р. духовного сану він зазнав чимало любовних пригод, дрібних і значних життєвих конфліктів. Певний час Ґонґора-і-Арґоте перебував на посаді ключника собору в Кордові, що не заважало його веселому та безтурботному життю. Через два роки його звинуватили перед єпископом Пачеко в тому, що він абияк ставиться до церковних справ, відвідує бої биків, запрошує додому комедіантів і пише легковажні вірші. Ставши священиком, Ґонґора-і-Арґоте також не проявив особливої релігійності, очевидно, вважаючи свій сан лише засобом до існування. Завдяки герцогові Лерма Ґонґора-і-Арґоте став почесним капеланом короля Філіппа III. Це була показна, але малоприбуткова посада. Живучи при дворі в Мадриді, Ґонґора-і-Арґоте не міг зробити кар'єру і постійно бідував. Щоби сплатити борги, йому доводилося навіть продавати речі. Поетичні твори Ґонґора-і-Арґоте, відомі переважно в рукописах, породили заклятих ворогів і відданих прихильників. За два роки до смерті, вже хворий і безпам'ятний, поет повернувся у рідну Кордову. Ґонґора-і-Арґоте — центральна постать лірики бароко. Недаремно у першій поетичній збірці, яка вийшла друком у рік смерті поета, Ґонґора-і-Арґоте був названий «іспанським Гомером». За спиною в Ґонґора-і-Арґоте-поета величезна багатовікова культура. Вишукана поезія Стародавнього Риму та витончена схоластика середньовічної латинської літератури багато чого підказали Ґонґора-і-Арґоте-стилісту. Арабсько-андалузька лірика, що відтворювала світ мовби удвох планах — реальному й умовному, — надихнула його поезію. Ф. Петрарка та інші лірики епохи Відродження були наставниками Ґонґора-і-Арґоте у мистецтві сонета. 
Як і поезія Відродження, творчість Ґонґора-і-Арґоте розвивалась у двох планах. Він використовував два стилі — один зрозумілий і простий, другий — складний і заплутаний, розрахований на вузьке читацьке коло. Було би помилкою вважати, що у перший період Ґонґора-і-Арґоте використовував «зрозумілий» стиль, а в другий — «темний». Обидва стилі існували паралельно і навіть взаємодіяли, оскільки вони — елементи єдиної поетичної системи Ґонґора-і-Арґоте. Звертаючись до народнопоетичних жанрів, Ґонґора-і-Арґоте віддавав перевагу романсам і летрильям. Утворах «ясного» стилю поет спирається на певний, чіткий сюжет, простий і завершений мотив. Вибравши з народної поезії такий сюжет і мотив, він створює свій варіант, досить відмінний від народного. Традиційні жанри народної поезії Ґонґора-і-Арґоте прикрашає різноманітними і складними художніми тропами — метафорами, антитезами, гіперболами. Загалом це створювало особливий стиль, позначений свідомою поетичною майстерністю, народний мотив поєднувався та контрастував з вишуканими мистецькими прийомами.  Стиль Ґонґора-і-Арґоте остаточно сформувався у поемах. Одна з них — «Історія Поліфема та Галатеї» («Fabula de Polifemo у Galatea», 1612) — написана октавами. її сюжет запозичений із «Метаморфоз» Овідія, які привабили поета своїм фантастичним характером і химерністю образів. Відштовхуючись від класичного взірця, Ґонґора-і-Арґоте створив викінчену та досконалу поему бароко, при цьому швидше ліричну, ніж розповідну. Інакше принцип бароко виразився у «Поемах усамітнення» («Soledades», 1614). Ґонґора-і-Арґоте написав першу поему «Усамітнення полів» і частину другої «Усамітнення берегів», плануючи створити ще дві: «Усамітнення лісів «і «Усамітнення пустель». Ці поеми значно різняться від «Історії Поліфема та Галатеї». У них відсутня фабула, немає заданої класичної традиції та строгої віршової форми. Ґонґора-і-Арґоте сам склав їхній сюжет і написав їх сільвою, довільною комбінацією 11- і 7-складових рядків, що давало поетові більшу внутрішню свободу. Третій значний твір Ґонґора-і-Арґоте — «Панегірик герцогу Лерма» (1600) — холодна, компліментарна поема, що уславлює подвиги вельможі, значно слабкіший від двох його попередніх поем. Ґонґора-і-Арґоте представляв бароко в його аристократичному варіанті. Дійсності він протиставляв ілюзорний світ, схожий на феєрію й умовну декорацію. Створенню цього світу слугував і стиль поета, який започаткував цілий напрям в іспанській поезії, відомий під назвою «ґонгоризм».Українською мовою окремі твори Ґонґора-і-Арґоте переклали Л. Первомайський, М. Москаленко.

Галерник  

На галері, на турецькій  
I до лави там прикутий,  
Руки на весло поклавши,  
Очі втупивши додолу,  
Він, драгутівський невільник,  
Біля узбереж Марбельї  
Нарікав під звук суворий  
Ланцюга й весла своїх:  
 
"О святе іспанське море,  
Славний береже і чистий,  
Коне, де незмірна безліч  
Сталася нещасть наморських!  
Ти ж бо є те саме море,  
Що прибоями цілує  
Краю батьківського мури,  
Короновані і горді.  
Про дружину принеси ти  
Вістку і скажи, чи щирі  
Плач її і всі зітхання,  
Що мені і тут лунають.  
Бо якщо полон мій справді  
Ще оплакує, як легко  
Ти могло б південні води  
Перлами перевершити!  
Дай же, о криваве море,  
Відповідь; тобі не тяжко  
Це вчинити, якщо правда,  
Що і води мають мову.  
Але ти німуй, о море,  
Якщо смерть її забрала;  
Хоч цього не сміє статись,  
Бо живу я поза нею,  
Бо прожив я десять років  
Без свободи і без неї  
В вічній каторзі при веслах  
Не вбиває сум нікого".  
 
Враз потужно розгорнулось  
Шестеро вітрил галерних,  
I звелів йому наглядач  
Всю свою ужити силу.