Читацький щоденник

Селянин і Смерть

Холодної зими старий селянин набирає вітролому і, крекчучи, несе його у свою димну  халупку. Зупинившись на шляху передихнути, він опускає з плечей в'язку дрів, сідає на неї і починає скаржитися на долю. У зверненій до самого собі мові старий згадує про те, яку він терпить нужду, про те, як змучили його «подушне, боярство оброк», про те, що за усе життя у нього не було ні єдиного радісного дня і в смутку закликає свою Смерть. У цю ж мить та з'являється і запитує: «Навіщо ти звав мене, старий?» Злякавшись її суворого вигляду, селянин швидко відповідає, что-де усього лише для того, щоб вона допомогла йому підняти його в'язку. З цієї історії ясно видно: як життя ні погане, помирати ще гірше.

Дуб і Тростинка

Одного разу Дуб в  розмові з Тростинкою співчуває їй: вона адже така тонка, слабенька; вона хилиться під маленьким горобцем, і навіть легкий вітер її хитає. Ось він — він сміється над вихорами і грозами, у будь-яку негоду коштує прямо і твердо, а своїми гілками може захистити тих, хто росте внизу. Проте Тростинка не приймає його жалості. Вона заявляє, що вітер хоча і гне її, але не ламає; Дубу ж бурі досі не шкодили, це правда «але — почекаємо кінця!» І не устигає вона це вимовити, як з півночі прилітає лютий аквилон. Тростиночка припадає до землі і тим рятується. Дуб же тримається тримається… проте вітер подвоює сили і, заревівши, викоріняє його.

Похорони Левиці

У Льва померла дружина. Звіри, щоб виразити йому своє співчуття, збираються звідусіль. Цар звірів плаче  і стогне на усю свою печеру, і, вторячи володареві, на тисячі ладів реве придворний штат (так буває при усіх дворах: люди — лише віддзеркалення настроїв і примх царя). Один Олень не плаче по Левиці — та свого часу згубила його дружину і сина. Придворні підлесники негайно доносять Льву, що Олень не виявляє належного горя і сміється над загальною скорботою. Розлючений Лев велів вовкам убити зрадника. Але той заявляє, що ему-де явилася почила цариця уся промениста, і наказала не ридати по ній: вона скуштувала в раю тисячі насолод, пізнала радощі блаженного чертога і щаслива. Почувши таке, увесь двір одноголосно сходиться на тому, що Оленеві було одкровення. Лев з дарами відпускає його додому. Владик завжди потрібно тішити казковими снами. Навіть якщо вони розгнівані на вас — полестите їм, і вони назвуть вас своїм другом.

Джон Мільтон

Біографія

Джон Мільтон (народився 9 грудня 1608 в Лондон - помер 8 листопада 1674 там же) - англійський поет, політичний діяч, мислитель. Мільтон отримав дуже хорошу освіту-спочатку вдома і в школі св. Павла, а потім-у Кембриджському університеті. По закінченні курсу він провів п'ять років у маєтку батька Хортон (поблизу Лондона), занурений в самоосвіта і самовдосконалення. Цей перший юнацький період життя Мільтона завершився в 1637 - 1638 подорожжю по Італії та Франції, де він познайомився з Галілеєм, Гуго Гроцієм і іншими знаменитими людьми того часу. На противагу більшості великих людей, Мільтон провів першу половину життя серед повної душевної гармонії; страждання і душевні бурі затьмарили зрілий вік його і старість. З 1639 по 1660 триває другий період в житті і діяльності. Повернувшись з Італії, він оселився в Лондоні, виховував своїх племінників і написав трактат «Про виховання» («Tractate of Education, to Master Samuel Hartlib»), що має головним чином біографічний інтерес і показує відраза Мільтона до всякої рутині. У 1641 одружився на Мері Поуел - і ця одруження перетворила його до того безтурботне існування в цілий ряд домашніх лих і матеріальних негараздів. Дружина поїхала від нього в перший рік життя, і своєю відмовою повернутися довела його до відчаю. Свій власний невдалий досвід сімейного життя Мільтон поширив на шлюб взагалі і написав полемічний трактат «The Doctrine and Discipline of Divorce» («Про розлучення»). На старості Мільтон опинився один у тісному колі сім'ї - другої дружини (перша померла рано, повернувшись в будинок чоловіка за кілька років до смерті), цілком далекого його духовного життя, і двох дочок; останніх він змушував читати йому вголос на незрозумілих їм мовами, ніж збуджував у них вкрай недружню до нього відношення. Для Мільтона наступило повне самотність - і разом з тим час найбільшого творчості. Цей останній період життя, з 1660 по 1674, ознаменувався трьома геніальними творами: «Втрачений рай» («Paradise Lost»), «Повернутий рай» («Paradise Regained») і «Самсон-борець» («Samson Agonistes»). Перейшовши до лав партії «індепендентів», Мільтон присвятив цілу серію політичних памфлетів різних питань дня. Всі ці памфлети свідчать про силу бунтівної душі поета і про блиск його уяви і красномовства. Сама чудова з його захистів народних прав присвячена вимогу свободи для друкованого слова («Ареопагітика»). З інших 24 памфлетів перший («Про реформації» - «Of Reformation touching Church Discipline in England and the Causes that hitherto have hindered it») з'явився в 1641, а останній-(«A ready and easy way to establish a free Commonwealth») в 1660; таким чином, вони охоплюють всі протягом англійської революції. При настанні парламентського правління Мільтон зайняв місце урядового секретаря для латинської кореспонденції. У числі інших доручень, виконаних Мільтон під час його секретарства, була відповідь на анонімний роялістський памфлет «Образ короля, портрет його священного величності на самоті і страждання» («Eikon Basilike»), що з'явився після страти Карла I. Мільтон написав памфлет «іконоборець» («Eikonoklastes»), в якому дотепно побивав доводи аноніма. Менш вдалою була полеміка Мільтона з іншими політичними та релігійними супротивниками, Салмазіем і Морус. У 1652 Мільтон осліпнув, і це тяжко відбилося на його матеріальних засобах, а реставрація Стюартів принесла йому повне розорення; ще важче було для Мільтона розгром його партії. На Меркурії ім'ям Джона Мільтона названий кратер.

Втрачений рай

«Втрачений рай» (англ. «Paradise Lost») - епічна поема у білих віршах письменника XVII століття Джона Мільтона. Вона вперше була опублікована в 1667 році в десяти книгах і містила більше десяти тисяч окремих віршованих рядків. Друге видання, що послідувало в1674 році, охоплювало дванадцять книг (на манер поділу «Енеїди» Вергілія) з незначними змінами у всьому тексті та заміткою про віршування. Поема стосується біблійної історії Гріхопадіння: спокуси Адама і Єви падшим ангеломСатаною і вигнання їх із Райського саду. Метою Мільтона, як вказано в Книзі Першій, є«виправдання шляхів Божих для людей». «Втрачений рай» широко вважається одним із найвидатніших літературних творів, написаних англійською мовою.

Книга перевидавалася незліченну кількість разів та перекладена на багато мов. Мільтон також написав продовження - «Повернений рай». Вважається, що в обох поемах знайшло відображення бурхливе політичне життя у тогочасній Англії та, власне, доля автора. Поема поділяється на дванадцять «книг» або секцій, і об'єм кожної книги значно відрізняється (найбільша книга - Дев'ята, з 1189 віршованих рядків, найменша - Сьома, із 640). Аргументи в основі кожної книги були додані в наступних штампах першого видання. У 1674 році повністю «Перероблене та доповнене» видання оригінальної десятикнижної публікації з новим поділом на дванадцять книг побачило світ. Це видання, яке, в основному, використовується і сьогодні.

«Втрачений рай» слідує епічній традиції початку від «in medias res» (лат. «в гущі подій»); фонова історія розповідається пізніше. Поема розвиває сюжет Книги Буття, із християнськими елементами. Історія Мільтона має дві дуги оповіді: одна про Сатану (Люцифера[1]), котрий відіграє велику роль у поемі загалом, інша - про Адама і Єву. Оповідь починається після того, як Сатана та інші повсталі ангели були переможені та вигнані в Пекло, або (як воно називається в поемі) Тартар. У ПандемоніуміСатана використовує свої риторичні вміння, щоб організувати своїх послідовників на збройну боротьбу; йому допомагають Маммон та Вельзевул. Веліал та Молох також присутні. Наприкінці дискусії Сатана набирає добровольців, щоб отруїти новостворену Землю та нових, найбільш улюблених творінь Бога - людство. Він самотужки кидає виклик небезпекам Безодні, в манері, що нагадує Одіссея або Енея. Після тяжкого переходу із Хаосом за межами Пекла, він вступає до нового матеріального світу Бога, а пізніше - до Едемського саду.

В один момент цієї історії  розповідається про Ангельські війни на Небесах. Повстання Сатани слідує епічному розвитку великомасштабної війни. Битви між вірними ангелами і силами Сатани проходили протягом трьох днів. У фінальній битві Син Божийсамостійно розгромив увесь легіон повсталих ангелів і обернув їх у вигнання. Після очищення Небес, Бог створює Світ, завершуючи його створенням Адама і Єви. Хоча Бог надав Адаму та Єві повну свободу і владу, щоб панувати над усіма творіннями, Він дав їм один чіткий наказ: не їсти від Дерева пізнання добра і зла під страхом смерті.

Оповідь про спокусу  Адама і Єви і Гріхопадіння принципово інша, у епічному розумінні, - сімейна, внутрішня. Адам і Єва представлені вперше в християнській літературі з повноцінними відносинами, ще будучи без гріха. У них є пристрасті, вони - окремі особистості. Єва представлена дуже красивою і незалежною від Адама. Сатана, прийнявший форму Змія, успішно спокушає Єву скуштувати від Дерева, вражаючи її пихатість і обманюючи словами. Після того, як вона скуштувала заборонений плід, Єва також дає Адаму скуштувати плід в ім'я їх любові. Адам, дізнавшись, що Єва згрішила, навмисно скоює той же гріх, хоча архангел Рафаїл попереджав його цього не робити. Адам заявляє Єві, що, так, як вона була створена з його плоті, вони пов'язані одне з одним, тому, якщо вона помре, він також повинен померти. Таким чином, Мільтон зображує Адама як героїчну постать, але і як більшого грішника, ніж Єва, оскільки він знає, що те, шо він робить - неправильне.

Після поїдання фрукту любов  Адама і Єви починає носити інший, примітивний, характер, і, спочатку, Адам переконий, що Єва була права, думаючи, що вживання в їжу фрукта було корисним. Проте, незабаром вони засинають і бачать страхітливі кошмари, і, після того, як вони прокинулися, вперше відчувають почуття провини і сорому. Розуміючи, що вони скоїли страшне діяння проти Бога, вони починають звинувачувати одне одного.

Єва благає Адама дещо примиритися. Її підтримка дозволяє обом як наблизитися до Бога, щоб «поклонитися і молити благодаті, просячи на колінах», так і отримати благодать від Бога. Архангелом Михаїлом Адаму показано видіння, у якому він бачить усе, що станеться з людством, його нащадками, до Великого потопу. Адам дуже засмучений цим видінням, і тому Михаїл говорить йому про можливий відкуп людства від першородного гріха через Ісуса Христа (якого Михаїл називає «Цар-Месія») і показує все майбутнє до приходу Месії.

Адам і Єва вигнані  з Раю, і Михаїл говорить, що Адам може знайти «рай в собі, ще щасливіший». Адам і Єва також тепер більш  віддалені у стосунках з Богом, який є всюдисущим, але невидимим (на відміну від матеріального образу Бога-Отця в Едемському саду).

Данієль Дефо

Біографія

Майбутній видатний англійський  письменник, засновник європейського реалістичного роману нового часу Данієль Дефо народився в Лондоні у 1660 чи 1661 році. Його батько Джеймс Фо був багатим торгівцем м'ясом і свічним фабрикантом та знаменитим дисидентом-пуританином (тобто противником панівної англіканської церкви).  

Вихований у релігійному  дусі, в чотирнадцять років Дефо був відданий до приватної протестантської  школи в Ньюінгтоні. В дев'ятнадцять  років Дефо завершив своє шкільне  навчання і за порадою батька вирішує  стати комерсантом. Батько посилає  його (для вивчення бухгалтерії та торгівельної практики) до контори оптової панчішної фірми, яка знаходилась у лондонському Сіті й мала зв'язки із закордоном. Період навчання Дефо в Торговельному домі в Сіті закінчився на початку 1685 року. Цього ж року він відкрив оптову панчохову торгівлю в Корнхіллі. Його фірма існувала до 1694 року. До кінця своїх днів Данієль Дефо залишався зразковим англійським негоціантом, торгуючи винами, тютюном, цеглою й черепицею, неодноразово вдаючись до дуже ризикованих справ, зазнаючи інколи банкрутства, але щоразу знаходячи вихід із найскрутніших ситуацій. У 1685 році він бере участь у повстанні герцога Монмаута проти політики Іакова II. Повстання було придушено, герцога Монмаута страчено, і Дефо ледве зміг сховатися від переслідування влади. 

Починаючи з 90-х років XVII століття, Дефо виступає як поет-сатирик  і публіцист. Одним із найкращих  зразків його публіцистики є трактат "Досвід про проекти" (1697), в  якому автор розглядає напрямки покращання існуючих соціальних порядків шляхом реформ фінансово-комерційного характеру, покращання шляхів сполучення, заснування академії, введення жіночої освіти. Памфлет "Клопотання бідняка" (1698) викривав несправедливість законів, що карають бідняків і захищають багатіїв. Особливе значення мала віршована сатира "Чистокровний англієць" (1701), що захищала Вільгельма III (голландця за походженням), якого прихильники Стюартів звинувачували в тому, що він не чистокровний англієць і не має права посідати англійський престол. У 1702- 1714 Дефо анонімно друкує памфлет-містифікацію "Найкоротший спосіб розправи з дисидентами" (1702), в якому він від імені фанатика-реакціонера закликав посилати на ешафот усіх, хто виступав проти офіційної церкви. Коли сатиричний задум письменника було розкрито, памфлет спалили, а Дефо опинився у в'язниці й після сплати великого штрафу тричі виставлявся біля ганебного стовпа.    

У в'язниці Дефо написав "Гімн ганебному стовпу" (1703), який натовп, що зібрався підтримати письменника, співав як народну пісню на знак пошани до автора. Звільнення з в'язниці стало можливим лише через згоду Дефо стати таємним агентом влади, і протягом багатьох років він змушений був виконувати таємні доручення уряду. Зазначимо, що 1703 рік став роком народження феномену Дефо в літературі до свого родового прізвища Фо саме в 1703 році він додає частку "Де", і з цього часу енергійний торговець і популярний памфлетист Фо перетворюється на відомого першокласного журналіста-новатора, прогресивного публіциста, а згодом видатного письменника Дефо, який став гордістю англійської літератури й започаткував безліч різновидів жанру роману. 

Протягом десяти років, з 1704 по 1713 рік, Дефо регулярно друкує статті в газеті "Ревю", яку  він практично самотужки видає. Його журнально-публіцистична спадщина, що налічує близько чотирьохсот назв, була різноманітною за тематикою: політика й економіка, історія і література, релігія і мораль. Дефо значно розвинув вітчизняну журналістику, дав їй могутній поштовх для подальшого розвитку.  Але в історію світової літератури він увійшов передусім як видатний романіст, автор безсмертного "Робінзона Крузо". Дефо було 59 років, коли з'явилася перша частина цієї видатної книги (1719). Задум роману виник на основі реальної історії, що сталася з шотландським моряком Олександром Селькірком, який упродовж чотирьох років (1704 - 1708) прожив на безлюдному острові Хуан Фернандес у Тихому океані, поки не був підібраний кораблем під командуванням Вудса Роджерса. Дефо прочитав про ці події в книзі Роджерса "Плавання навкруги світу" (1712) і в нарисі Стіля "Історія Олександра Селькірка". Роман "Робінзон Крузо" мав феноменальний успіх у читача, що спонукало письменника на створення продовження. Ним став роман "Подальші пригоди Робінзона Крузо" (1719), а через рік "Серйозні роздуми протягом життя і дивовижні пригоди Робінзона Крузо, з його баченням ангельського світу" (1720). Художній рівень та ідейний зміст цих двох романів виявився значно нижчим за перший. 

Це не зупинило творчої  наснаги Дефо, і після "Робінзона  Крузо" він пише багато романів  різноманітної жанрової забарвленості: авантюрні романи "Молль Флендерс" (1722), "Полковник Джек" (1722), "Роксана" (1724), морський пригодницький роман "Капітан Сінглтон" (1720), історичний роман "Щоденник чумного року" (1722), романи-мемуари "Мемуари кавалера" (1720), "Мемуари англійського офіцера, капітана Джорджа Карлтона" (1728). У центрі всіх цих творів, як правило, зображено постать головного героя, який всього досягає в житті силою свого розуму, зусиллями волі, старанністю і кмітливістю, як і сам автор.  У 1726 році вийшов його великий твір у трьох томах "Подорожі Англією і Шотландією", який донині вважають цінним історичним та статистичним матеріалом. Останній рік життя Дефо був затьмарений жахливим лихом. Він отримав жорстоке, хоча, можливо, й заслужене покарання з боку обманутого ним видавця Міста. Останній почав переслідувати його, а одного разу навіть напав на нього зі шпагою у руках; на радість, Дефо зміг обеззброїти свого супротивника. Під впливом цих постійних погроз та переслідувань цілком розбитий хворобою сімдесятирічний старий збожеволів. Переляканий погрозою помсти з боку обманутої ним людини, він втік від родини й переховувався під чужим ім'ям у різних містах Англії, постійно переїжджаючи з одного місця в інше. Нарешті у 1731 році Дефо повернувся до Лондона, де поселився в одному з віддалених кварталів Сіті, у Мурфілді. Тут 26 квітня 1731 року, зовсім самотній і старий (йому пішов 71 рік), помер знаменитий автор "Робінзона", жива легенда англійської літератури. Ніхто з родичів не знав про його загибель, тож його поховала квартирна господарка, і речі, що залишилися після нього, були продані з аукціону, щоб погасити витрати на похорон. 

 
Життя і дивовижні пригоди Робінзона  Крузо

Найбільшої слави Даніелю  Дефо приніс роман "Робінзон Крузо". На думку дослідників творчості письменника, безпосереднім поштовхом до написання роману став епізод з корабельного щоденника капітана Вудса Роджерса, опублікованого під назвою "Подорож навколо світу від XVII08 до ХУІШ року". Згодом за матеріалами цього щоденника відомий журналіст Стиль надрукував статтю про пригоди шотландського матроса, який, як вважають, певною мірою був прототипом Робінзона Крузо. Існує припущення, що в готелі "Ландогер Трау" відбулася зустріч Д. Дефо з Олександром Селькирка штурманом судна "П'ять портів", який за непокірність капітану був висаджений на безлюдний острів Хуан - Фернандес біля берегів Чилі. Там він прожив 4 роки. Д. Дефо переніс місце перебування свого героя до басейну Атлантичного океану, а час дії відніс приблизно на 50 років у минуле, тим самим збільшивши термін перебування свого героя на безлюдному острові в 7 разів. Віддаючи данину тогочасній літературі, письменник дав таку назву твору, була співзвучна його фабулі: "Життя і незвичайні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо, моряка з Йорка, який прожив 28 років у повній самотності на безлюдному острові поблизу американського узбережжя, недалеко від гирла великої річки Оріноко, опинившись на березі після аварії корабля, під час якої загинув увесь екіпаж, крім нього, з додатком розповіді про не менш дивовижний спосіб, яким його нарешті звільнили пірати. Написане ним самим. ".