Стилістичні засади О.Генрі

Існування людини не мислимо  поза комунікативною діяльністю. Не залежно  від статі, віку, освіти, професії, соціального  статусу, територіальної і національної приналежності і багатьох інших параметрів, що характеризують особистість, ми постійно запрошуємо, передаємо і зберігаємо інформацію, тобто активно займаємося комунікативною діяльністю.

Художня мова існує переважно  з письмовою. Усне її уявлення (актором, читачем тощо) носить вторинний опосередкований характер.  Воно невіддільно від особи, яка говорить і сприйняття, і міняється у зв'язку із зміною останнього.

Одиницею художньої  мови слід вважати закінчене повідомлення - цілий текст, завершений твір.  Як всі повідомлення будь-якого функціонального стилю, художній текст також можна розглядати як результат послідовності актів вибору, здійснюваних його відправником на різних етапах формування тесту і обумовлених низкою об'єктивних і суб'єктивних, особових чинників.

Вплив останніх якнайповніше виявляється, очевидно, в двох мовних сферах: усній повсякденній і художній мові в кожній по своєму. Своєрідність дії суб'єктивних чинників спрямовується  і регулюється об'єктивними характеристиками прямо протилежними для кожної з цих сфер: ситуативністю, спонтанністю, неофіційністю спілкування, усвідомленою ідейно-естетичною спрямованістю і співвідношенням з епохою – з другої.

Художня творчість –  це особливий спосіб пізнання і освоєння людиною дійсності. Прийом практично всієї інформації, що поступає до нас із зовнішнього світу, супроводжується певними внутрішніми переживаннями. Повторюваність закріплює зв'язки інформації та емоцій, певний зміст породжує певне переживання. У свідомості формується відповідність між емоціями. І смисловою інформацією, причому емоції стають носієм або джерелом інформації.

На всіх етапах створення  твору – від сенсу через  процес втілення до завершеного цілого – діє складна єдність суб'єктивних і об'єктивних чинників, що забезпечують як унікальність і неповторність кожного художнього творіння, так і його суспільну ідейно-естетичну цінність.

Для історії і теорії літератури надзвичайно важливо  саме останнє. Оскільки еволюція проблематики і ідейно-естетичної значущості художньої  творчості в різні періоди його розвитку дозволяє розглядати його як процес, що протікає нерівно і неспокійно, відрізняється спадкоємністю в одні періоди і неприйняттям минулих досягнень в інші, але єдиний в своєму прагненні пізнати і пояснити людину та дійсність, що оточує її.

Для стилістики художньої  мови важливо уловити загалом  індивідуальне, з'ясувати роль і  специфіку кожного, визначити способи  їх реалізації.

Для лінгвістики тексту необхідно виявити склад  і  взаємодію текстових категорій, виявити ті з них, які конструюють художній текст, встановити закономірності їх функціонування, розробити типологію текстів, визначити в ній місце художнього тексту.

Об'єкт дослідження  у всіх названих випадках один: художній твір.

Інтерпретація тексту  знаходиться на стику стилістики і лінгвістики тексту.  Її можна визначити як освоєння ідейно-естетичного, смислового і  емоційного інформування художнього твору, здійснюване шляхом відтворення авторського бачення і пізнання дійсності. Це область філологічної науки, більш за інші поновлює початкове значення терміну «філологія» в його первинному, ще на розчленованому на літературознавство і мовознавство, вигляді.

Вона починалася як герменевтика (від греч. «герменеутикос» -пояснюючий, що тлумачить) – тлумачення  спочатку близьких, а потім і інших стародавніх текстів. У наш час найбільш впливовий напрям    інтерпретації відомий як Новий критизм («New criticism») в США і Практичний критизм («Practical criticism) в Англії, що підкреслює широту лінгволітературознавчого підходу до аналізу художнього твору.

Більшою чи меншою мірою  інтерпретація тексту має місце  і при літературознавчому, і при  лінгвістичному аналізі твору, оскільки художня творчість – не просто спосіб самовираження, але, як вже було сказано, складає важливу природну і необхідну сторону комунікативної діяльності людини. І пізнати її своєрідність повною мірою можна,  лише вивчивши всі етапи і характеристики цієї діяльності.

Художній текст складний і багатослівний. Завдання його інтерпретації  – витягнути максимум закладених в нього думок і відчуттів художника. Задум художника втілений в творі і лише з нього може бути реконструйований.

Образ – першооснова  художньої творчості і тому її легко виявити в будь-якому  дослідженні з естетики, теорії літератури, стилістики художньої мови. Саме у образі сконцентрована смислова і естетична інформація художнього тексту.

Взагалі, як стверджують  дослідники, власне термін «образ»  не однозначний, і всі приведені  вислови оперують в його головному, загально естетичному значенні: «у прекрасному ідея повинна нам з'явитися такою, що цілком утілилася в окремій плотській істоті: це істота, як повний прояв ідеї,  називається образом». Отже,  образ це прояв цілого через одиничне, абстрактного через конкретне, відвернутого через плотський – наочне, відчутне.

Через мову утілюється і мовою створюється плотська наочність образу. Саме завдяки участі в створенні образу художня мова стає естетично значущою. Отже, саме мовну одиницю можна вважати тим сигналом, який породжує енергію, несумірну з його власним об'ємом, тобто повідомляє читачеві щось більше, ніж те, що властиве їй поза художнім текстом в системі мови.

Ці додаткові можливості одиниць всіх рівнів структури мови реалізуються за наявності спеціального організованого оточення – контексту. Саме на тлі контексту відбувається висунення мовної одиниці на передній план (foregrounding).

Вперше такі спроби були відмічені на початку 20-х років  представниками Празької школи і  позначені ними терміном  актуалізація тобто «таке використання мовних засобів, яке привертає увагу саму по собі і сприймається як незвичайне, позбавлене автоматизму, “диавтоматизироване”, що протиставило  автоматизації».  Остання означає утилітарне, звичне, нормативно закріплене використання одиниць мови, що не веде до створення додаткового ефекту, не виконує додаткових функцій, не  несе додаткової інформації.

Домінантою художнього твору визнається його ідея або виконувана їм естетична функція, у пошуках  якої,  необхідно виходити з мовної матерії твору.

Таким чином, можна зробити  висновок, що актуалізація мовних засобів, використовуваних для позначення ідеї (концепту) твору, що відображає авторську точку зору, займе домінантне  положення у ряді виявлених нами актуалізованих вживань.

Для проникнення в  глибинну твору не досить переглянути  його суть або прочитати мигцем. Тим більше це не досить на перших порах навчання  інтерпретації тексту, але прочитавши два, а то і три рази, щоб нічого не пропустити, щоб не обмежитись зняттям лінійно (від рядка до рядка), що розгортається від рядка до рядка сюжетною інформаційно-змістово-фактуальной інформацією (СФІ)  в термінології І.Р. Гальперіна, - а  розгледіти, сприйняти, розшифрувати позицію автора збудувати свою власну оцінну думку про художню діяльність твору.

Таким чином, інтерпретація  тексту, це і є процес збагнення твору, і результат цього процесу, що виражається в умінні викласти свої спостереження,  користуючись відповідною метамовою, тобто професійно грамотно висловлювати своє розуміння прочитаного.

2.2. Поняття тексту і лінгвістична природа стилістичного прийому епітета

 Лінгвістику давно  вже цікавлять проблеми тексту, рішення яких обіцяє пролити  світло на багато кардинальних  питань семантики мови. Про це  свідчать як численні зарубіжні  роботи, так і роботи вітчизняних  учених. Проблеми тексту освітлюють  і в багатьох спеціальних монографіях    (Dresler  W. 1992; Лосева Л.М., 1993; Колшанский Г.В., 1990; Мосальская О.И., 1991, Гальперін, 1994).

Лінгвістика тексту –  напрям, що претендував на створення  нової теорії, поставило перед  радянськими і зарубіжними дослідниками багато проблем, які не знайшли свого вирішення до теперішнього часу. Цікаві роботи Т.А.Ван Дейка, Л.А.Киселевой, де, зокрема, стверджується, що комунікативною одиницею вищого рангу, що якнайповніше реалізовує лінгвістичну і прагматичну стратегію мовної ситуації, є “текст”.

Комунікативною лінгвістикою встановлено, що люди спілкуються за допомогою тексту, а не за допомогою  пропозицій, і на цій підставі текст  вважається комунікативною одиницею. Дійсно, спілкування (мовний акт) має  ряд координат – компонентів тексту, серед них:  доповідач, слухач, час, місце, мета тощо.

Для більш глибокого  тлумачення проблеми дослідження ми вдалися до з’ясування поняття “текст”.

Загальноприйнятим визначенням  вважається наступне: текст – це цілісне комунікативне утворення, що характеризується структурно-семантичною, функціональною і композиційно-стилістичною єдністю і набором текстових категорій, таких як:  інформативність, завершеність, лінійність, інтегративність, рекурсивність.

Для мовної діяльності (як і будь-якої іншої) характерні дві основні характеристики: наочність і доцільність, які відкладаються в результаті мовної діяльності – тексті – як думка і сенс, тобто її певній організації, обумовленою метою діяльності спілкування.

Головним конструюючим чинником тексту є його комунікативне значення, тобто його прагматична суть, оскільки текст призначений для емоційно-вольової і естетичної дії на тих, кому адресований, а прагматичним в лінгвістиці називається функціонування мовних одиниць в їх відношенні до учасників акту спілкування.

Основна характеристика тексту –  комунікативно-функціональна: текст  служить для передачі і зберігання інформації і дії на особу -  одержувача інформації. Найважливішими властивостями  будь-якого тексту є його інформативність, цілісність і зв'язність. У забезпеченні зв'язності тексту і його запам’ятовуванні велику роль відіграють різні типи висунення, які сприяють експресивності, емоційності і естетичному ефекту.

 Як всякий новий  об'єкт дослідження, текст по-різному  розуміється і по-різному визначається. Приведемо декілька найбільш загальних дефініцій:  “мовний акт або ряд зв'язаних мовних актів, здійснюваних індивідом в певній ситуації, є текстом (усний або письмовий)” (Е. Косеріу, 515). На думку Хеллідея, текст – основна одиниця (fundamental unit) семантики і її не можна визначити, як свого роду понад пропозиція (H. Parret, 101). Уточнюючи це дуже загальне визначення, Хеллідей приходить до думки, що текст є актуалізацією потенційного (actualized potential)  (H.Parret, 86).

Греймас А. підходить  до проблеми тексту з позицій породжуючої  семантики. Для нього дискурс (читай - текст) – це єдність, яка розщеплюється на вислови і не є результатом їх зчеплення (concatination) (H.Parret, 56).

Зближуючи поняття тексту і стилю, П.Гиро вважає, що текст є  структурою, замкнуте організоване ціле, в рамках якого знаки утворюють систему відносин, що визначають стилістичні ефекти цих знаків (П.Гиро).

Різносторонність поняття  “текст” зобов'язує виділити в нім  провідне, головне, що розкриває його онтологічні і функціональні  ознаки. Текст – це твір мовотворчого процесу, що характеризується завершеністю, об'єктує у вигляді письмового документа, література оброблена відповідно до типу цього документа, твір, що складається з назви (заголовка) і ряду особливих одиниць (надфразової єдності), об'єднаних різними типами лексичного, граматичного, логічного, стилістичного зв'язку, має певну спрямованість і прагматичну установку (Гальперін, 1981, p17).

     Текст, як  факт мовного акту, системний.  Текст є деяке завершене повідомлення, що характеризується своїм змістом,  організоване по абстрактній моделі одній з повідомлень (функціонального стилю, його різновидів і жанрів), що існують в літературній мові форм, і що характеризується своїми дистинктивними ознаками.

     Мінімальним  текстом для даного дослідження  є вислів, який може бути навіть  однослівним. Нагадаємо, що ми маємо справу не з реченням, а з висловом:  речення, як відомо, - це номінація і предикація, а вислів – тематизація і стилізація, в нашому випадку – емотивна. Речення, як комунікативна одиниця є висловом, а текст – різновид вислову.

     Термін  “інформація” уживається в двох  випадках:  коли має місце зняття  ентропії, тобто коли невідоме  розкривається в своїх особливостях  і стає надбанням знання і  коли є на увазі яке-небудь  повідомлення про події, факти,  явища, які відбулися, відбуваються і повинні відбутися в повсякденному житті народу, суспільства (у політичній, економічній, науковій, культурній, тобто у всіх областях людської діяльності). Тому ні морфема, ні слово, ні словосполучення не можуть нести інформацію, але володіють властивістю інформативності, тобто можуть брати участь в інформації модифікацій своїх значень. Речення також бере участь в інформації шляхом можливих варіацій свого сенсу.

     Категорія  інформації охоплює ряд проблем,  що виходять за межі чистого  лінгвістичного характеру. Одна з них – проблема нового (невідомого). Абсолютно очевидно, що нове не може розглядатися поза межами соціальних, психологічних, науково-технічних, загальнокультурних, вікових, тимчасових чинників.

Для одного одержувача повідомлення буде новим і потім включатиме інформацію для іншого, це ж повідомлення буде позбавлено інформації, оскільки зміст повідомлення йому вже відомий або взагалі не зрозумілий. Те, що для певного часу було новим, для подальшого вже відомо тощо.

     Представляється  доцільним розрізняти інформацію: