Азійська економічна криза: причини виникнення та наслідки

1. Азійська економічна криза: причини виникнення та наслідки.

Азіатська економічна криза стала також світовою фінансовою кризою. Вона почалася у 1997 спершу в  країнах Південно-Східної Азії, зокрема  в Південній Кореї, Сінгапурі, Малайзії Гонконзі, Індонезії, а відтак і в Японії. Для помякшення та локалізації МВФ і Світовий банк надали Південній Кореї кредит у 47 млрд. дол., Індонезії — 40 млрд. дол., Таїланду — понад 16 млрд. дол. Водночас з метою послаблення ажіотажного попиту на ВКВ Південна Корея витратила понад 60 млрд. дол. своїх золотовалютних резервів, Таїланд — понад 20 млрд., Японія — майже 80 млрд. дол. Девальвації не зазнали лише ті національні валюти, резерви яких перевищували 100 млрд. дол. Японії, Гонконгу Тайваню, а індонезійська валюта знецінилася в 5 разів, таїландська — у 2, південнокорейська -. на 30%, японська — на 3%.

Відголоском азіатської економічної кризи, фактично її логічним продовження була криза, що охопила  країни СНД, передусім Росію, де приватні портфельні інвестиції становили понад 19 млрд. дол. із загальної суми інвестицій понад 24 млрд. дол., рубль за січень-серпень 1998 було девальвовано майже у З рази. Поглиблення К.ф. у Росії спричинило значне зниження цін на світовому ринку на енергоносії вона втратила понад 20 млрд. дол. до жовтня 1998.Наступний етап К.ф. охопив країни Латинської Америки.

Загалом, головними  причинами світової Азіатської економічної  кризи є: по-перше, особливості вивезення  капіталу й передусім портфельних  інвестицій вкладень у цінні папери корпорацій і держави та його суперечності. Особливості цього процесу зумовлені нерівномірністю економічного розвитку країн у межах світового господарства, засиллям ТНК. Так, наприкінці 90-х загальний обсяг вивезення капіталу становив приблизно 5 трлн. дол, а прямі інвестиції ТНК перевищували 3 трлн дол. ТНК зрослися з транснаціональними банками ТНБ і сформували транснаціональний фінансовий капітал ТФК, який за підтримки наймогутніших держав світу експлуатує слаборозвинуті країни й отримує транснаціональні найвищі прибутки, що є відносно надлишковим вільним капіталом. На його основі виникає національна стрибкоподібна форма міждержавного руху капіталу, персоніфікатор якої — транснаціональна державна та наддержавна уособленням якої є зокрема МВФ монополістична олігархія. Через нерівномірність вивезення такої форми капіталу й дію закону нерівномірного економічного розвитку в одних регіонах світового господарства формуються сприятливіші умови для його експансії. При цьому виникають і розвиваються суперечності між транснаціональним фінансовим капіталом і національними народногосподарськими комплексами. Якщо в окремому регіоні світового господарства маса і норма транснаціональних прибутків зменшуються, транснаціональний фінансово одержавлений капітал вивозять у вигляді портфельних інвестицій у при-бутковіші регіони, що зумовлює виникнення К.ф. у попередніх регіонах, початком якої є масовий продаж нерезидентами цінних паперів місцевих корпорацій за місцеву національну валюту.

Різні дослідники наводять різні причини, що призвели до кризи економічних систем саме у країнах Південно-Східної Азії. Основними серед яких є:

1. Усі країни  цього регіону обрали шлях  визначеної, якщо так можна виразитися, господарської монокультурности. У  найбільш благополучний період, наприкінці 80-х — початку 90-х  років домінуючими галузями їхніх економік залишалися машинобудування й електроніка — галузі типового масового виробництва, де використовувалися, але не створювалися, нові технології.

2. Всі азіатські  країни орієнтувалися на екстенсивні  методи розвитку, що передбачали величезні інвестиції в розвиток промисловості і постійний приплив нових робочих рук.

3.Потреби прискореного  розвитку перешкоджали зростання  доходів населення і зміцнювали  залежність країн Азії від  світових ринків.

4. Країни регіону  були вкрай залежні від імпорту капіталу. Початок був покладений ще в 50-і роки, коли США допомагали індустріалізації Південної Кореї і Тайваню, розглядаючи ці країни як форпости на шляху комуністичної погрози і надаючи їм економічну допомогу, розмір якої досягав 6-10 відсотків ВНП цих країн.

5. Країни регіону  у своєму прагненні до прискореного  розвитку зробили себе надзвичайно  залежними від експорту власної  продукції.

6. Азіатська  модель розвитку залишалася по  своїй природі етатистською. У  Японії відповідний принцип був  зведений в абсолют. Якщо в США тільки 6,6 відсотка ВНП виробляється в галузях, що вважаються регульованими державою, то в Японії цей показник складає 50,4 відсотки, а Банк Японії був найменш самостійним у своїх рішеннях серед Центральних банків 20 ведучих країн світу.

7. Азіатські  країни залишалися надзвичайно  залежними від постіндустріальних  держав технологічно, інтелектуально  і культурно. Південно-Східна  Азія представляла собою не  стільки що самостійно розвивається  регіон, скільки складальні цехи  західного світу. Так, 95 відсотків комьютеров, що виготовлялися в Південній Кореї, збиралися по ліцензії, частка місцевих компонентів складала не більш 15 відсотків їхньої вартості, а програмне забезпечення залишаєлося іноземним на 100 відсотків. Навіть найрзвинутіша країна регіону, Японія, щорічно купувала патентів на суму в 8 разів більшу, ніж вона одержувала від продажу власних технологій іншим країнам світу.

Потрібно також  зауважити, що криза 1997-1998 років випливає, на наш погляд, розглядати як продовження  японської рецесії, що стала очевидної з початку 90-х років.

Слід відзначити, що всі основні країни, уражені  кризою 1997 року — Південна Корея, Тайвань, Індонезія, Таїланд, Філіппіни, Сінгапур — випробували в 2000 році не менш могутній біржовий шок, чим три роки тому. З початку січня по кінець жовтня 2000 року основні фондові індекси упали в Південній Кореї — на 47,5 відсотка за той же період 1997 року — на 25,7 відсотка, на Тайвані — на 30,2 відсотки у 1997 році відзначався ріст на 2,4 відсотки, в Індонезії — на 51,3 відсотки у 1997 році — на 44,2, у Таїланду — на 51,6 відсотка у 1997 році — на 60,5, на Філіппінах — на 51,0 відсотка у 1997 році — на 54,7, у Сінгапуру — на 26,3 відсотки у 1997 році — на 31,669. При цьому багато ринків, незважаючи на їхній помітний ренесанс у 1999 році, мають сьогодні меншу капіталізацію, чим три роки тому південнокорейський фондовий індекс складав на 25 жовтня 2000 року 542,3 пункти 555,7 на 5 листопада 1997-го, тайваньский — 6023,8 7864,2, індонезійський — 418,6 491,0, філіппінський — 1294,4 1900,7, а таїландський — 271,1 487,170. Як і раніше, приплив інвестицій, особливо помітний у 1999 році, починає змінюватися їхньою втечею так, у Малайзии влітку і восени 2000 року темп відтоку інвестицій досягав 200 млн. дол. у тиждень71.

Низка фінансових потрясінь, що прокотилася світом була також зумовлена глобалізацією світової економіки, що бере початок з кінця 70-х початку 80-х років. Фінансова криза в Мексиці 1994-1995рр., яка поставила країну на межу суверенного дефолту і загрожувала поширенням на інші країни Латинської Америки; глибокі фінансові кризи 1994-1995рр., що сколихнули Південно-Східну Азію, Росію, Бразилію та інші країни, під час яких девальвувала більшість національних валют азіатського регіону на Філіпінах, в Індонезії, Південній Кореї, Малайзії, Таїланді продемонстрували вади валютно-фінансової системи та методи її регулювання. Однією з особливостей світового фінансового сектора стала його спекулятивність, яка з однієї сторони сприяє перерозподілу частини доданої вартостіі стимулює концентрацію та централізацію капіталу, а з іншої сторони — будучи відірваною від реального сектору, спекуляція виникає не з потреб виробництва, торгівлі, інвестування чи споживання, головним її джерелом є переважно торгівля грішма, і, таким чином, вона формує величезні потоки світових грошей непідконтрольних ні національним урядам, ні іншим інституціям.

Економічна  криза в азіатських країнах, безумовно, проявилася як фінансова криза, однак  мала ясно помітну господарську природу. Найважливішою причиною кризи стали не підступ міжнародних спекулянтів, а очевидна неефективність господарських систем країн регіону і несамостійний характер їхнього розвитку протягом останніх тридцяти років.

Як відомо з  теорії криза є ознакою розвитку, прогресу, удосконалення інфраструктури міжнародного руху капіталу. Підтвердженням цього на конкретному прикладі Азіатської економічної кризи є той факт, що на даний час в регіоні Південно — Східної Азії спостерігається бурхливе економічне піднесення, зокрема у цьому році The Economist опублікував статтю про результати азійської кризи 1997, де робляться висновки, що нинішній економічний розвиток у цьому регіоні є певною мірою наслідком кризи і свідчить про корисність методів, використаних для врегулювання кризи.

 

 

 

 

 

 

2. Бреттон-Вудська валютна система: особливості функціонування.

Бреттон-Вудська  валютна система - міжнародна валютна  система, сформувалася після другої світової війни, базувалася на пристосуванні національних валютних систем до валютних систем провідних у той час держав(насамперед США), започаткували на конференції держав антигітлерівської коаліції у 1944 р. Ця валютна фінансова конференція 44 держав відбулася у м. Бреттон-Вудс. Система поклала початок таким організаціям, як МБРР для надання допомоги країнам-членам у реконструкції та розвитку їхнього господарства шляхом полегшення інвестування капіталу і МВФ який мав допомогти стабілізації курсів валют країн-учасниць шляхом надання коштів для вирівнювання їхніх платіжних балансів - як орган міждержавного валютного регулювання. Післявоєнна валютна система була юридично оформлена на Бреттон-Вудської конференції ООН в 1944 р. у вигляді статуту Міжнародного валютного фонду. Проіснувала аж до 1976 року.

Основні принципи:

- Золото —  основа валютної системи; воно  виконувало функції міжнародного платіжного засобу та резервного засобу;

-  Долар США  прирівнювався до золота; США  розмінювали долар на золото  іноземним центральним банкам.

- Взаємна конвертація  валют; курсове співвідношення  валют встановлювалося на основі  фіксованих валютних паритетів, що відображувалися у доларах.

-прирівнювання  валют одна до одної та їх  взаємний обмін здійснювалися  на основі офіційно узгоджених  країнами-членами з МВФ валютних  паритетів, виражених у золоті  та в доларах США.

-оборотні національні  валюти вільно обмінювалися на валютних ринках на долари та одна на одну за курсами, що могли коливатися у зазначених вище межах.

-міждержавне  регулювання валютних відносин  здійснювалось головним чином  через МВФ; з метою пом’якшення  кризи окремих валют держави-члени МВФ (149 країн) вдавалися до взаємодопомоги. 
 Отже, Бреттон-Вудська валютна система — це система гегемонії американського долара. її виникнення було зумовлене панівним становищем США в економіці світу наприкінці Другої світової війни,  Бреттон-Вудська система за своєю природою була золото-девізною.

Нівелювання економічного, технічного та валютно-фінансового лідерства США протягом 60-х і подальших років, а також економічні, енергетичні та сировинні кризи зумовили дестабілізацію Бреттон-Вудської системи. Конкурентоспроможність західноєвропейської та японської промислової продукції підвищувалася, а американської — знижувалася. Золотий запас США танув. Намагаючись врятувати Бреттон-Вудську систему, США двічі вдавалися до девальвації свого долара.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

3. Валютні та фінансові відносини у міжвоєнний період.

Перша світова  війна зруйнувала систему валютного  стандарту. Дві основні вимоги:вільна оборотність між паперовими коштами  і золотом та вільний експорт  золота, тимчасово припинилися. Це призвело до інфляційної хвилі в Європі, розбалансування фінансів і грошового обігу, змінило структуру розміщення фінансових активів (у 1919р. США володіли 45% золотовалютних резервів світу). З 1920 до 1929 року тривав процес стабілізації європейських валют та повернення до фіксованого золотого паритету. У 1925-1928 р.р. реконструкція міжнародного валютного механізму в основному була завершена, однак правлячі кола європейських країн впустили той факт, що вже не існувало тих умов міжнародного економічного середовища, які були потрібні для успішного функціонування золотого стандарту.

Через посилення  ролі Нью-Йорка як основного міжнародного фінансового центру міжнародна клірингова діяльність стала децентралізованою (раніше платежі за трансакції виконувалися переводом банківського сальдо в Лондоні, а після війни Нью-Йорк та Париж взяли на себе значну частину функцій, що виконувалися Лондоном). Існування двох великих фінансових центрів зробило міжнародний кліринг більш складним там менш ефективним.

Також ефективному  функціонуванню міжнародної валютної системи заважали нестача золота та нерівномірний розподіл золотих запасів.  Оскільки більша частина запасів належала США, валюти європейських країн знецінювалися по відношенню до золота.  Тому потрібно було знайти інші прийнятні засоби міжнародного платежу. Це стало змістом загальноприйнятого стандарту розміну золота (Женевська конференція 1922р.). За цим стандартом країнам дозволялося стабілізувати свою валюту в одиницях іноземної валюти, яка конвертувалася в золото, і зберігати свої резерви у цій валюті.  Цей стандарт мав такі вади:

• Багато країн накопичували резерви шляхом короткострокових позик, що робило ці запаси занадто мобільними та уразливими.
• Слабкість Лондона як міжнародного фінансового центру (резервами вважалися стерлінги і долари. Отже Нью-Йорк та Лондон мали тримати більше золотих запасів, на що Лондону не вистачало золотих резервів).
• Основні країни-учасниці стандарту розглядали його лише як тимчасовий засіб.

У 1931р. Британія відмовилася від золотого стандарту, що викликало панічні настрої на біржах США, що призвело до відтоку золота. Американські центральні грошово-кредитні установи біли змушені здійснювати жорстку дефляційну політику, що призводило до безробіття.