Азійська економічна криза: причини виникнення та наслідки

Ранні комерційні удосконалення  в Європі, бажання дістати прибуток, а також конкуренція між націями-державами, що сформувалися у цей період, стали причиною переміщення світової торгівлі та багатства до Євроатлантичного регіону.

Прогрес у морській та комерційній технологіях у Європі був життєво важливим для розвитку капіталізму та європейської експансії.

Промисловий переворот  у Європі XVIII ст. й виникнення великого машинного виробництва внесли радикальні зміни у структуру й динаміку світової торгівлі, сприяли диверсифікації форм міжнародних економічних зв'язків. Поглиблення міжнародного поділу праці, розвиток інтернаціалізації господарського життя

внаслідок зростання  масштабів виробництва, вивозу капіталу, поширення міграційних процесів, запровадження золотого стандарту  зумовили створення на зламі XIX—XX ст. стійкої, інтегрованої системи світового  господарства.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

14. Значення репараційного плану Дауеса для відновлення рівноваги у світовому господарстві після Першої Світової війни.

   Німеччина внаслідок війни опинилася у найважчому становищі. Німеччина повинна була повернути значні території Франції, Бельгії, Польщі, Литві, Данії, Чехословаччині. Німеччина була позбавлена всіх своїх колоній, її зобовязали відшкодувати у формі репарацій збитки, завдані урядам країн Антанти. Розміри відшкодувань, встановлені спеціальною Репараційною комісією, сягали суми у 132 млрд. золотих марок.

Оскільки слабка Німеччина як партнер для країн  Європи була невигідна, тому йшов пошук  шляхів відновлення німецької економіки. Новий репараційний план для Німеччини  був розроблений міжнародним  комітетом експертів під головуванням Чарльза Г.Дауеса, затверджений 16 серпня 1924 р. на Лондонській конференції представниками країн-переможниць у першій світовій війні і прийнятий Німеччиною.

Основна мета плану  — відновлення промислового потенціалу Німеччини і забезпечення виплат репарацій країнам-переможницям. План, зокрема, передбачав надання Німеччині позики у сумі 200 млн. дол., в т. ч. 100 млн. дол. виділяли американські банки. Вважалося, що відбудова, піднесення господарства, оздоровлення фінансів сприятиме регулярній сплаті репарацій Франції та Англії, які, у свою чергу, покриватимуть заборгованість США. План Дауеса, між іншим, передбачав, що основна маса німецької промислової продукції повинна спрямовуватися в СРСР, щоб не витісняти англійські та французькі товари з міжнародних ринків. Згідно з планом, СРСР повинен був постачати сировину у Німеччину, План встановлював розміри платежів Німеччини на перші пять років по 1-1,75 млрд. марок у рік, а потім — по 2,5 млрд. марок у рік. Для забезпечення платежів передбачалося встановити контроль союзників над німецьким держбюджетом, грошовим обігом і кредитом, залізницями.

План Дауеса діяв до 1929 року. Він відрегулював репараційні  платежі, сприяв ввозу іноземного капіталу в Німеччину. До вересня 1930 р. сума іноземних  головним чином американських капіталовкладень в Німеччині склала 26-27 млрд. марок, а загальна сума німецьких репараційних платежів за той же період — дещо більше 10 млрд. марок. Ці капітали сприяли відновленню промислового виробництва, яке вже у 1927 р. досягло передвоєнного рівня.

Внаслідок виконання  плану Дауеса США отримали великі прибутки у вигляді процентів від позик і дивідендів від прямих інвестицій у промисловість.

Отже, для відновлення  німецької економіки у післявоєнні  роки був запроваджений план Дауеса, який передбачав: країни-переможниці  надають Німеччині позики і кредити, Німеччина відбудовує економіку і фінансову систему, на цій основі виникає можливість послідовно сплачувати репарації Великобританії та Франції; за рахунок німецьких репараційних платежів Великобританія і Франція повертають воєнні борги США. Таким чином план Дауеса сприяв відновленню рівноваги у світовому господарстві.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

15. Зовнішньоторговельні зв’язки Київської Русі.

  Основними торговельними маршрутами Київської Русі були: шлях "Від варяг до греків , який пролягав від Півночі до Півдня Європи через Чорне море до Константинополя; 'Залізний шлях*, що пролягав уздовж Дніпра, Чорного моря, Дунаю, з'єднуючи Україну з важливими економічними центрами Південно-Східної Європи; "Соляний шлях" сягав гирла ріки Дон, через Азовське море, до Кримського півострова і грецьких колоній на Чорному морі; ще один торговельний шлях був спрямований до хазарської столиці, міста Ітіль, звідки суходолом уздовж західного узбережжя Каспійського моря рухалися каравани через Вірменію та Азербайджан у напрямі Великого Шовкового шляху; галицькі князі використовували водні артерії річок Прута і Дунаю для торгівлі з Візантією. Візантійська торгівля у X ст. відігравала визначальну роль у зовнішніх зносинах Київської Русі.

Після Хрестових  походів були відкриті нові маршрути торгівлі між Заходом і Сходом в обхід українських земель, внаслідок чого зріс інтерес України до встановлення торговельних зв'язків із Заходом (Західний торговельний шлях).

Найбільшим  торговельним центром Давньої Русі був Київ, на території якого діяло вісім ринків, кожен з яких спеціалізувався на продажу певних товарів. Зокрема, міжнародна торгівля здійснювалася на спеціальному ринку під назвою "Бабин торжок", розташованому неподалік від Десятинної церкви, поруч із міською площею. В товарному експорті України переважали хутра, віск, мед, зерно. Імпортувалися в основному срібні та золоті вироби, шовк, килими, кераміка, ікони, витвори мистецтва, вина, фрукти, спеції.

Кримські купці  виступали посередниками у торгівлі з Візантією. У Північному та Західному напрямах здійснювалась торгівля з російськими та скандинавськими племенами. Починаючи з другої половини XVIII ст. відбувалося відчутне скорочення міжнародних економічних зв'язків Київської Русі, викликане встановленням іноземного панування, зростанням соціальної напруженості, збільшенням власних продовольчих ресурсів. Водночас зовнішня торгівля Галичини, Волині та Західного Поділля розвивалася доволі стабільно. Ці регіони активно торгували з польськими містами (Краків), прусськими (Данціг і Торн), германськими (Нюрнберг і Регенсбург) та ін. Галицько-Во-линське князівство встановило торговельні зв'язки з Грецією та Малою Азією. Головними центрами торгівлі Західної України були Львів і Луцьк.

У східній частині України монгольські завоювання призвели до розриву торговельних зв'язків Русі як із Заходом, так і зі Сходом. Українські купці перестали брати участь у міжнародній торгівлі, яка велася тепер вихідцями з Вірменії, Польщі, Литви, Греції та Італії.

Високий загальний рівень торговельних зв'язків Київської Русі засвідчує наявність договірно-правової бази, що існувала між Києвом і Візантією (угода князя Олега від 911 р. та князя Ігоря— 944)

Основними платіжними засобами внутрішньої та зовнішньої торгівлі Русі IX—XI ст. були іноземні монети — переважно арабські срібні куфічні дирхеми. Використовувалися також візантійські міліарісії, руські монети — златники і срібники.

Можна помітити,що сучасна Україна має надзвичайно  багато схожостей з Київською  руссю. Не зважаючи на те,що минуло 11 століть.

Головним видом  господарства Київської Русі у Х  – ХІІІ століттях було хліборобство. Сіяли руками, жали металевими серпами. Важливе місце посідало скотарство і мисливство. Велику цінність у  державі мало хутро. Ольга вживала заходів для охорони місць, де полювали на різних звірів. Бобровники охоронялися "Руською Правдою". Полювання було не розвагою, а важливою статтею господарства. Крім цього, розвивалися бджільництво, ремісництво, деревообробна справа, гончарство, золотникарство, металургія і ливарство. Такий широкий спектр занять давав державі багато можливостей для експорту і внутрішнього зростання добробуту.

У ХХІ столітті народногосподарський комплекс України  представляють суднобудування, важке  машинобудування, чорна та кольорова металургія., нафтогазова і хімічна промисловість. Якщо у Х столітті експортувалися хутра, мед, шкури, ремісничі вироби, то сьогодні це метали, хімікати, верстати, транспортні засоби. Імпортувалися золоті вироби, вина, зброя, мідь, тканини. Звучить значно поетичніше, ніж енергоресурси, деталі, пластмаса і гума. Реальність нашого часу. До речі, якщо у Київській Русі полювали через необхідність і не вважали це розвагою, то тепер усе діаметрально протилежно. Ми постійно одержуємо інформацію про те, як полювання держслужбовців на тварин перетворилося у своєрідне полювання на людей. Згадати хоча б резонансну справу Віктора Лозинського

16. Золотодевізний стандарт: сутність, особливості функціонування.

  Золотодевізний  стандарт — світова валютна  система, заснована на золоті й девізах — іноземних валютах.

Після Першої світової війни прийшов на заміну золотомонетному  стандарту. Серед основних причин припинення існування золотомонетного стандарту  можна назвати намагання країни фінансувати свої воєнні витрати  шляхом емісії паперових грошей і водночас дотримуватися їх конвертованості в золото, що було нереальним завданням.

Вади золотомонетної форми, з одного боку, і прагнення  до валютно-фінансової стабільності, з  іншого, спричинили перехід до модифікованої  форми золотого стандарту — золотодевізного золотозливкового, суть якого полягала в тому, що поряд із золотом функцію міжнародних платіжних засобів взяли на себе національні валюти ряду західних країн, зокрема Великої Британії, Франції, Бельгії та Нідерландів. На відміну від класичного золотого стандарту валюти цих країн обмінювалися вже не на будь-яку кількість золота, а на золоті зливки не менш як 12,4 кг кожний.

Систему золотодевізного  стандарту було інституціоналізовано рішенням міжнародної Генуезької конференції, що відбулася в 1922 р. Однак і після укладення Генуезької угоди грошові системи майже 30 країн Заходу функціонували в режимі золотого стандарту.

Остаточний  відхід країн Заходу від золотого стандарту відбувся в період Великої  депресії — економічної кризи 1929-1933 рр. і в перші післякризові роки. З великих промислово розвинутих країн спочатку Англія у 1931 р., а потім у 1933 р. США внаслідок загострення до краю суперечностей не лише грошового обігу, а й усієї системи виробничого відтворення мусили відмовитися від внутрішньої конвертованості паперових грошей у золото. В 1936 р. ліквідувала всі форми золотого обігу Франція.

Одночасно перейшли до паперово-грошового обігу Нідерланди та Швейцарія. До початку Другої світової війни практично всі країни Заходу припинили розмін на золото паперових знаків вартості, чим підривалися внутрішні основи функціонування золотого стандарту.

Причини цих  дій не повязані безпосередньо з  кількісною невідповідністю між  централізованими запасами золота і  масою грошових знаків, що перебували в обігу, головна причина полягала в загальній трансформації економічної структури господарювання, що базувалася на ринкових саморегуляторах, в економічну систему, що регулюється державою. Така трансформація відбувалася на основі теоретичних рецептів, розроблених Дж. М. Кейнсом у 30-х роках минулого століття. Відповідно до цієї трансформації змінилася і система валютно-фінансових відносин.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

17. Інтернаціоналізація виробництва і капіталу на початку 20 ст.

Інтенсивний розвиток виробництва в межах монополістичного капіталу привів до поглиблення процесу інтернаціоналізації господарського життя. Для великих монополій необхідні були нові джерела сировини та дедалі ширші ринки збуту. Інтернаціоналізація виробництва являла собою процес розвитку економічних звязків між національними господарствами, коли економіка однієї країни виступає частиною світового виробничого процесу. Інтернаціоналізація виробництва розвивалась на основі міжнародного поділу праці, виробничої і науково-технічної спеціалізації і кооперації. Але провідною формою інтернаціоналізації в цей час стала інтернаціоналізація капіталу.

Інтернаціоналізація капіталу являє собою процес розширення сфери  діяльності капіталу за межі держави. Вона характеризується перетворенням  найбільших національних монополій в міжнародні, взаємним переплетінням капіталів компаній різних держав, створенням спільних підприємств.

Проникнення монополістичного капіталу в усі куточки земної кулі привело до втягування менш розвинутих країн у світовий процес відтворення, до поширення сфери капіталістичних відносин. Монопольне володіння джерелами сировини й ринками збуту забезпечувалося передусім позаекономічними методами примусу. Тому ті країни, які першими прийшли до утвердження капіталістичних виробничих відносин, раніше стали на шлях колоніальних загарбань. У розглядуваний період 23-34 експорту капіталу було сконцентровано в колоніях і залежних країнах. Наприкінці XIX — початку XX ст. весь світ виявився поділеним між провідними імперіалістичними країнами на колонії та сфери впливу.

Інтенсивний вивіз  капіталу, економічний та територіальний поділ світу монополіями були факторами створення світового  господарства. В цей період людської історії міжнародні відносини будувалися на праві сильного, головним принципом  діяльності монополій було отримання прибутку, у зовнішній торгівлі процвітав нееквівалентний обмін, звичайним явищем стало пряме пограбування ресурсів менш розвинутих країн, капіталістична експлуатація поєднувалася з докапіталістичними формами примусу і тому носила особливо жорстокий характер, у світовому капіталістичному господарстві панувала нерівноправність. Весь світ розділився на центр і периферію. Центр — невелика кількість багатих імперіалістичних держав — існував здебільшого за рахунок надексплуатації народів колоніальних і залежних країн. Периферія була позбавлена можливостей самостійного розвитку, економічно і політично залежна від центру.