Азійська економічна криза: причини виникнення та наслідки

Міграційні потоки в Європі залежали від економічної кон’юктури. Половина італійських внутрішньоєвропейських мігрантів мігрувала до Швейцарії, але коли в Італії збільшився попит на робочу силу, міграція скоротилася. Аналогічні причини були характерними для відносин Греції та Німеччини. Прийом робітників із-за кордону до країн ЄС задовольнив нестачу в робочій силі і на деякий час призупинив зростання заробітної плати. Крім того, зі спадом економічної активності наприкінці 70-х відбувся відтік робочої сили з країн Зах. Європи, оскільки значна частина робітників повернулася до рідних країн.

В цілому у 1973 р. у Зах. Є. працювало близько 11,5 млн легальних і нелегальних зарубіжних працівників.

На ін. континентах та в міжконтинентальних відносинах також  відбулися активні міграційні процеси  на основі моделі ХІХ ст. Тобто здійснювалося  переміщення людей на європейські поселення на інших континентах, а також перерозподіл робочої сили з аграрного сектора в регіони прискореної індустріалізації.

Мігранти з Азії і Африки обрали переважно європейський напрям та Американський континент. Лат. Америка  перетворилася з регіону, який притягував мігрантів, на джерело постачання робочої сили до Пн. Америки, насамперед до США. Передували у цьому процесі мігранти з Мексики та країн Карибського басейну. Традиційними міграційними полюсами залишалися Канада, Австралія і Нова Зеландія. У 49-73 рр. 59% приросту населення Австралії становили мігранти. В Америці набула поширення нелегальна міграція, на 1970 р. у США від 2 до 12% зайнятих становили нелегальні мігранти, здебільшого мексиканці.

У післявоєнний період, окрім  економічних чинників, діяли також інші мотиви  і причини міграції. В 1971 під час воєнних дій 10 млн біженців перебралися з Бангладешу до Індії. Наступного року вихідці з Азії були депортовані з Уганди. Політичні емігранти походили також з Індокитаю, Середнього Сходу, Алжиру, Угорщини, Куби, Чехословаччини та ін. країн.

У 60-75 рр. міжконтинентальна  міграція дещо уповільнилася. Хоча традиційна імміграція (наприклад з Британії до Канади та Океанії) тривала, економічне відродження в Європі призвело до того, що деякі країни в цьому регіоні стали імміграційними. Необхідність у робочій силі швидко зросла, і мільйони робітників із-за кордону заповнили місцеві ринки праці. Багато мігрантів прибували з ін. континентів.

Однак у міграційній сфері  виявилися проблеми, які полягали у переміщенні робочої сили від економічних систем нижчої продуктивності до високоефективних економік. При цьому країни еміграції почали зазнавати втрат внаслідок відтоку кваліфікованої робочої сили, «відтоку мізків». Країни імміграції, отримуючи поряд з кваліфікованою робочу силу низької кваліфікації, зазнавали збитків через високі соціальні витрати на дану категорію працівників, які не компенсувалися їхнім трудовим внеском. За таких умов країни розвинуті країни почали запроваджувати програми стабілізації міжнародних міграційних потоків, які полягали у скороченні або навіть забороні залучення робочої сили з ін. країн.

Активну міграційну політику здійснювала Австралія. Підраховано, що для ефективного функціонування її економіки населення повинно  становити 25 млн. У 1945 воно становило всього 7,3 млн. Протягом 45-76 до Австралії прибуло 3,3 млн (майже половина з ВБ).

Після енергетичної кризи 70-х років великим міграційним  центром. Який стрімко розвивався, стали  нафтовидобувні країни Арабського Сходу. На поч. 80-х рр. із 13 млн населення п’яти країн Перської затоки більше як 4 млн становили іноземці, а з 4,3 млн працездатних – 3,2 млн. У 1985 у цих країнах вже налічувалося 6 млн іммігрантів, при цьому в деяких країнах вони становили більшість населення.

В Африці регіоном найактивніших міграційних рухів  стали країни Пд. і Центр. Африки: ПАР, Зімбабве, Гана, Камерун, Кенія, в  яких зосереджені 3 млн мігрантів  із сусідніх країн.

 

22. Міжнародна міграція робочої сили середини 19-початку 20 ст.

    Однією з основних причин міграційних процесів було різке зростання народжуваності на Європейському континенті. Протя¬гом 1850—1910 рр. населення Європи збільшилося від 270 млн до 460 млн чол.

Масова європейська  еміграція, зумовлена демографічними, соціальними, науково-технологічними, геополітичними, етнічними та іншими чинниками, знайшла своє відображення не лише в абсолютних, а й у відносних показниках

Найвищі показники  середньорічної еміграції у першій декаді XX ст. були в Італії, Ірландії та Норвегії. Найнижча еміграційна активність спостерігалась у Франції, Росії, Німеччині й Бельгії. Слід зазначити, що в переважній більшості європейських країн середньорічна еміграція мала усталену тенденцію до зростання, за винятком Німеччини і Бельгії.

Події Першої світової війни дещо змінили конфігурацію міграційних потоків, однак основна тенденція попередніх десятиліть продовжувала діяти. Основні країни-експортери робочої сили у 1910—1920 рр. підтримували попередні масштаби еміграції, а в таких державах як Італія, Іспанія, Португалія її рівень значно зріс. Серед приймаючих країн чільні позиції утримували СІНА, Аргентина, Бразілія, Австралія, Канада.

Передумови  європейської міграціїї

По-перше, після  низки революційних подій у провідних  країнах Заходу громадяни' здобули  широкі політичні та економічні свободи. Дух лібералізму охопив усі сфери сус¬пільного життя. Спочатку в країнах Східної Європи, а потім і в Росії було ліквідоване кріпосне право. Уряди дава¬ли дозвіл на виїзд своїх громадян. Зокрема, в Англії було скасовано закон від 1824 p., який забороняв виїзд за кор-дон високоосвічених громадян.

По-друге, економічні та соціальні чинники, зумовлені  пе¬ренаселенням європейських країн, великим надлишком у багатьох із них робочої сили й водночас широкими мож¬ливостями щодо працевлаштування, а також забезпечення кращих політичних, економічних і соціальних умов за кор¬доном. Яскравим прикладом може слугувати Ірландія, де після жахливого голоду 1846 р. розпочалася масова емігра¬ція з країни. Ще один чинник був пов'язаний з можливіс¬тю уникнути обов'язкової військової служби, чим, зокре¬ма, скористалися євреї та поляки в Росії під час Першої світової війни*.

 По-третє,  ще одна базова передумова  була детермінована науково-технічним  прогресом, відносною легкістю  перемі¬щень як усередині країн  і континентів унаслідок бурхливо¬го спорудження залізниць, так і в міжконтинентальному сполученні, завдяки модернізації морського транспорту.

Статистичні дані, які відображають міжконтинентальний рух населення протягом 1821 — 1915 рр., свідчать, що кількість іммігрантів у цей період становила близько 51 млн осіб (див. рис. 4.11 і таблицю 4.14). Із загальної кількості іммігрантів протягом 1821 — 1915 рр. приблизно 62% в’їхало до Сполучених Штатів, 9% — до Аргентини, 8% — до Канади і близько 7% — до Бразілії. Загалом Північна та Південна Америки до 1915 р. абсорбували більш як 85% зареєстрованих іммігрантів. Решта мігрантів направлялася головним чином до Австралійсько-Азійського регіону та в район помірного кліматичного поясу Африки. Загалом британські емігранти переїздили до США та домініонів, італійці — до США та країн Латинської Америки, іспанці й португальці — до Латинської Америки, німці — до США й, меншою мірою, Аргентини та Бразілії. Основні міграційні потоки з Європи до Північної та Південної Америки й, насамперед, до Сполучених Штатів були безпрецедентними за своїми масштабами.

23. Міжнародна торгівля в 1990-2000 рр.

 

Динаміка і  структура міжнародної торгівлі на зламі століть визначаються процесами, що відбуваються в системі світової економіки під впливом кон*юктурних чинників, поглиблення інтернаціоналізації і транснаціоналізації виробництва, розгортання економічної глобалізації.

Протягом 1990-2000 рр. простежувалася стійка динаміка зростання  світової торгівлі, що засвідчило:

А) подальше поглиблення  міжнародного поділу праці;

Б) інтенсифікацію процесів інтернаціоналізації і  транс націоналізації та глобалізації виробництва;

В) зростання  зовнішніх чинників економічного розвитку.

У цілому ж світовий експорт у 90-ті роки зростав випереджувальними  темпами порівняно зі світовим ВВП як у планетарному масштабі, так і в регіональному вимірі. У розвинених країнах – більше як у два рази.

Невпинно зростає  питома вага товарного експорту у  світовому ВВП.

Ця усталена тенденція засвідчує підвищення ролі глобальних чинників економічного розвитку, посилення відкритості національних господарств.

У 90-ті роки відбулися  незначні зміни в географії міжнародної  торгівлі. Вони стосувалися частки розвинених країн та країн, що розвиваються, у світовому експорті. У 1999-2000рр. питома вага розвинутих країн зменшилася від 72% до 64%, країн, що розвиваються, збільшилася від 25% до 32% за практично стабільної частки країн Південно-Східної Європи і СНД.

Основною причиною такого перерозподілу світового  експорту став бурхливий економічний  розвиток та зовнішня експансія азійських країн, що розвиваються, насамперед, Китаю, Індії, Південної Кореї, Тайваню, Сінгапуру, Гонконгу.

Важливою особливістю  міжнародної торгівлі 90-их років  стали зрушення в її структурі. Насамперед, ідеться про співвідношеня між двома основними групами – товарами і послугами у світовому товарообміні. Загальною закономірністю цього періоду стало зростання ролі сфери послуг, збільшення її питомої ваги у ВВП розвинутих країн до 70%.

За цей період послуги стали однією з найдинамічніших статей світової торгівлі і в перспективі відіграватимуть значну роль у забезпеченні макроекономічної і глобальної економічної рівноваги.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

24. Міжнародна торгівля за Індустріальної цивілізації.

    Зовнішня торгівля в період зародження та зростання індустріальної цивілізації зумовила спеціалізацію окремих європейських країн. Зокрема, Німеччина постачала на світовий ринок сільськогосподарську техніку, залізничне устаткування, парові котли, картоплю, спирт, цукор, вироби хімічної промисловості; Франція — текстиль, шовкові та суконні тканини; Італія — взуття, шкіргалантерею, чорні метали; Бельгія — зброю та інструмент; Австро-Угорщина — метали, цукор, хміль. З усіх секторів європейської економіки найдинамічнішим у період XV—XVIII ст. була торгівля. Європейське домінування в міжнародній торгівлі засвідчило, що центр світової економіки закріпився за Старим Світом. Найпотужніші науково-технологічні та економічні імпульси виходили з Європейського континенту й, насамперед, із його провідної держави — Великобританії. Чільні позиції займали Німеччина і Франція. По-перше, активно розвивалося велике машинне виробництво, що створювало необхідні ресурси для міжнародного обміну. По-друге, відбувалося поглиблення міжнародного поділу й кооперації праці, формувався профіль спеціалізації країн. У групі розвинутих держав переважали виробництво й експорт готової продукції, в менш розвинутих — утверджувалася сировинна спеціалізація. По-третє, на рубежі XIX—XX ст. дедалі виразніше проявлялася тенденція до інтернаціоналізації виробництва й обміну внаслідок зростання його масштабів, з одного боку, та диверсифікації форм міжнародного економічного співробітництва — з іншого. Структура торгівлі початку індустріальної епохи формувалася під впливом мануфактурного виробництва. Якщо в Середні віки це були переважно предмети розкоші для заможних верств населення, то пізніше, із зростанням міст, до цього списку додалися повсякденні предмети, такі як зерно, ліс, риба, вино, сіль, метал, сировина для текстильної промисловості і тканини. До кінця XVII ст. половина фізичного обсягу експорту припадала на вугілля, хоча експорт тканин набагато перевищував його за вартістю. У XIX ст. у структурі міжнародної торгівлі переважала великовагова сировина: вугілля, залізо, зерно. Зовнішня експансія Європи зумовлювалася потребою нових ринків збуту. Наслідком цього були численні завоювання і створення торгових постів, що сприяло зростанню торгівлі з метрополіями.

Работоргівля була частиною системи трансатлантичної торгівлі, що поєднувала Європу, Африку та європейські колонії в Південній Америці, Карібському регіоні, Північній Америці. Наприкінці XVIII ст. раби стали основною статтею африканського експорту. Африканські втрати лише від атлантичної торгівлі протягом чотирьох століть її існування становили більше як 13 млн людей; ще 5 млн було втрачено через східну торгівлю. Работоргівля сягнула піку у XVIII ст., 6 130 000 рабів було перевезено з Африки до Північної та Південної Америки.

Форми організації торгівлі були різноманітними і варіювалися залежно від характеру товарів.

1.Основною формою торгівельної  організації було партнерство.Розвивалося  торговельне партнерство, засноване  на письмовому контракті,який  визначав обов’язки кожного з  партнерів.

2.Створювалися торговельні  компанії, які мали свої зарубіжні представництва.

3.Засновувалися торговельні  палати, було запроваджено інститут консульств, завдання яких полягало в підтримці вітчизняних ділових людей за кордоном.

У перерозподілі економічної  і політичної влади на заході Європи визначальну роль відіграла революція цін, яка розпочалася в Іспанії у 30-ті роки XVI ст.

Між головними суб'єктами міжнародної торгівлі (Англія, Франція, Голландія, Португалія, Іспанія) розгорнулася гостра конкуренція за ринки збуту.

Протягом XVII—XIX ст. була створена розвинута система світової торгівлі, що спиралася на міжнародний поділ праці як базову структуру світового господарства.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

25. Міжнародна торгівля після Другої Світової війни.

 Военні події змінили  традиційні торговельні потоки  та структуру міжна- родної торгівлі в контексті забезпечення військових потреб воюючих сторін. Основним експортером зброї, військового спорядження та продовольства були США, які сприяли союзникам по антигітлерівській коаліці'і на основі за- кону "Про надання в позику та про віддачу в оренду озброення" (закон про ленд-ліз). Поставки здійснювалися переважно до Великобритані'і та СРСР. Японія використовувала свій вплив на Далекому Сході і в Південно-Східній Азі'і для вирішення проблем сировини, палива та ринків збуту. Під час війни активізували свою зовнішню торгівлю країни Латинської Америки, Індія.

Водночас деякі африканські  країни, сировинний експорт яких був  зоріЕнто- ваний на Европу, зазнали  економічних збитків.

У перші повоснні роки світова економіка характеризувалася значними диспропорціями, що ускладнювало зовнішню торгівлю, міжнародні розра- хунки і платежі. 3 метою стабілізаці'і світогосподарських зв'язків та приско- реного відновлення економіки країн Західної Европи Сполучені Штати зап- ропонували своїм колишнім союзникам "План Маршалла", яким передба- чалося надання фінансової допомоги на загальну суму, що перевищувала 13 млрд дол. Крім того, для активізаці'і взаЕмної торгівлі західноевропей- ські країни заснували Організацію Европейського Економічного Співробіт- ництва (ОЕЕС) та Европейський платіжний союз (ЕПС).