Етапи розвитку і сучасний стан світової економіки

     ЄС виник в процесі  розвитку Європейського співробітництва  куди входили провідні Західноєвропейські держави, які намагалися посилити свою економічну та політичну єдність.

         Органи  управління Союзу наступні :

1. Рада Міністрів ( законодавчий орган).

2. Комісія Євросоюзу ( виконавчий  орган, який виконує розпорядження  Ради міністрів, а також розробляє  законодавчі акти і передає  її на затвердження).

3. Європейський парламент (це контролюючий орган, який фактично створює і контролює комісію, затверджує і контролює бюджет).

4. Європейський суд ( це арбітражний  орган, вирішує спірні питання, а також приймає рішення по окремим зверненням з приводу правових норм, соціальних питань, порушень прав громадян тощо, які потім беруться до виконання комісією та національними правовими інститутами).

5. Комітет по європейському політичному  співробітництву ( об'єднує міністрів  закордонних справ).

6. Економічна та соціальна рада, що вирішує проблеми трудових  відносин, соціального розвитку, допомоги  бідним регіонам тощо.

      Також зберігаються ті організації, на основі яких створювалося саме Європейське співтовариство, насамперед, це комісія по вугіллю та сталі, яка щорічно визначає квоти по імпорту цих товарів із інших країн до ЄС.

Законодавство ЄС об'єднує :

1. постанови, які мають силу закону для всіх країн членів
2. директиви, які складені із загальних рекомендацій і тому не можуть мати прямої дії і повинні бути конкретизовані кожною країною в національному законодавстві з можливою специфікою.

Бюджет ЄС формується :

1. за рахунок імпортних  сільськогосподарських платежів;

2. мита на промислові товари;

3. відрахувань від  ПДВ ( як правило на рівні  2-3 % );

4. відрахувань від  валового внутрішнього продукту ( до 1,5 % );

Витрати бюджету :

1. Різноманітні субсидії  сільському господарству.

2. Фінансова допомога  менш розвинутим регіонам, а також новим прийнятим країнам.

3. Фінансування наукових  досліджень у сфері енергетики, промисловості та транспорту.

4. Фінансування програм  допомоги бідним країнам та  країнам сусідам.

5. Адміністративні витрати.

           Зараз ведеться дискусія про  напрямки та обсяги зменшення  сільськогосподарських субсидій, які  є надто обтяжливими для бюджету.

 

2. Політика, що проводиться  ЄС.

 

     В основі  політики ЄС наступні принципи :

1. Вільний торговий обмін.

2. Вільний оборот капіталу.

3. Вільний платіжний оборот.

4. Свобода надання послуг.

5. Свобода пересування громадян.

6. Свобода вибору місця проживання та роботи.

У сфері митної політики створено митний союз і здійснюється єдина митна політика відносно інших  країн.

До промислових товарів  може застосовуватись квотування. Стосовно сільськогосподарської сировини застосовується єдина система цін, що гарантує підтримання мінімальних цін на штучно завищених рівнях. Це вважається необхідним для підтримання безпечного рівня Європейського аграрного виробництва в умовах дуже високої середньої заробітної плати, порівняно з іншими країнами – виробниками сільгоспсировини.

        Ця система включає :

1. лімітована внутрішня  ціна, нижче якої не може опуститися ціна ринку, бо надлишки пропозиції скуповуються за рахунок бюджету ЄС;

2. інтервенціонна ціна, за якою скуповується надлишковий товар;

3. лімітована імпортна ціна, яка встановлюється вище світового рівня. Якщо імпортер закупив товар за кордоном дешевше, то він має доплатити різницю в ціні до бюджету. В свою чергу експортувати товари можна було по цінам нижче лімітованої внутрішньої ціни. Різницю експортерам покривали з бюджету ( такі виплати планується скоротити в першу чергу)

У сфері валютної політики запроваджена єдина валюта – Євро.

В податковій сфері запроваджена єдина система ПДВ і постійно зближуються податкові стандарти та податкові ставки.

У сфері конкурентної політики поставлена ціль не допустити монополізації та нечесної конкуренції в середині ЄС, а також припинити демпінг до ЄС з інших країн.

       Формальними  ознаками демпінгу є :

1. Для країн, що не мають статуса ринкової економіки – це участь держави у власності підприємства виробника.

2. Пряма чи опосередкована фінансова  допомога держави підприємствам  – виробникам.

3. Продаж товару на зовнішньому  ринку по цінам нижче від  внутрішніх.

4. Продаж товарів по цінам  нижче виробничих витрат в країнах імпортерах.

        За результатами  антидемпінгових розслідувань та  арбітражних рішень країнах походження  демпінгу зменшується квоти, вводяться  додаткові митні платежі, можлива  пряма заборона.

На внутрішньому ринку  заборонено створення картелів, крім експортних, інноваційних і кризових.

     Державним  бюджетом країн дозволяється тільки такі субвенції на нижчий бюджетний рівень, які спрямовані на ліквідацію наслідків стихійного лиха, епідемії тощо, а також по рішенню Європейської комісії.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

3.Інші інтеграційні  об'єднання.

 

   Існують відомі  інтеграційні проекти в інших  частинах світу .

  Найбільш відомі  з них :

1. НАФТА, тобто північно – американська асоціація вільної торгівлі, куди входять США, Канада та Мексика.

Це зона вільної торгівлі, яка повинна покращити умови для спільного використання природних ресурсів Канади, капіталу США та Мексиканської робочої сили.

Планувалося приєднання всієї Латинської Америки, але посилення антиамериканських настроїв загальмувало цей процес і не дозволило його формалізувати.

2. ASEAN – це асоціація країн Південно – Східної Азії, а саме: Індонезія, Малайзія, Філіппіни, Таїланд, Сінгапур.

Це також зона вільної  торгівлі, де створюється спільний ринок і стимулюється індустріальний розвиток.

3. Євроазіатська Економічна Спільнота – це митний союз Росії, Білорусії, Вірменії, Казахстану, Кіргізії, Узбекистану, Таджикистану.

Здійснюється спроба реалізації на базі СНД двох форм інтеграції:

1. Зони Вільної Торгівлі;
2. Єдиного Економічного Простору.

4. Існують також регіональні інтеграційні об’єднання типу Східно-карибський Спільний Ринок, Арабський Спільний Ринок тощо, які не мають великого значення, оскільки економіка цих країн більш орієнтована на інші країни світу (головних покупців) ніж на своїх сусідів.

Прикладами успішної регіональної співпраці можна вважати створення регіональних валют, таких як східно-карибський долар, чи франк КФА в західній Африці.

Але подальшій інтеграції заважає слабкий розвиток промислового виробництва, прикордонні та політичні  суперечки.

Лекція № 4.

Тема: «Вивіз капіталу і  міжнародні фінанси».

Питання:

1. Сутність та форми вивозу капіталу.

2. Міжнародна діяльність  комерційних банків.

3. Міжнародна страхова  діяльність.

 

1. Сутність та форми вивезу капіталу.

До середини 20 століття вивіз капіталу переважно здійснювався з розвинутих країн до країн з низьким рівнем розвитку, де відповідно були дешевшими сировина та робоча сила.

Після II Світової Війни  поступово склалася інша тенденція. Країнами-донорами зрештою стали  найрозвинутіші  країни світу. Одночасно вони самі вивозять капітал, тобто створилася система взаємного обороту капіталу між країнами, насамперед через розвиток діяльності міжнародних корпорацій.

Цьому сприяло:

1. Посилення виробничої  кооперації між розвинутими країнами, насамперед через розвиток діяльності міжнародних корпорацій.

2. Зростання розміру  державного бюджету, бюджетних  дефіцитів і формування значних  державних боргів у більшості  розвинутих країн, що вимагає  постійного додаткового залучення  коштів для його обслуговування.

3. Інфляційний механізм  фінансування світової економіки  і відповідне зростання «фінансового  валу», коли з’являється значний  обсяг додаткових фінансових  ресурсів у найбільших світових  виробників.

Цей капітал не знаходить  свого застосування в країнах з низьким рівнем розвитку по технологічним інфраструктурам та політичним причинам.

      Найбідніші  країни можуть застосовувати  тільки невелику частку світових  кредитних ресурсів, хоча норма  прибутку може бути високою.  Тому з одного боку, власники  капіталу змушені застосовувати його в тій частині світу, де норма прибутку менша, але попит на товари і інвестиції більший. З другого боку, підприємництво в розвинутих країнах є більш гарантованим і стабільним, а підприємці не люблять ризикувати основною частиною свого капіталу.

Країни зі справді  дешевою робочою силою, як правило  є політично та економічно нестабільними, с корумпованими режимами та некваліфікованим населенням і великою кількістю  соціальних проблем. В таких країнах  інвестиції здебільшого направляються на розвиток сировинних галузей.

Хоча розвинуті країни є одночасно  і експортерами і імпортерами  капіталу, їх структура може суттєво  відрізнятися. Наприклад, в США головним позичальником іноземного капіталу є сама держава, а в структурі  експорту переважають приватні інвестиції за кордоном.

Капітал вивозиться в  наступних формах:

1. Позичковий капітал.

Тобто надання кредитів іноземним підприємствам та урядам, в окремих випадках держава стає позичальником в результаті гарантування приватних позик, які не були вчасно повернуті або гарантування імпорту у відповідності з міждержавними угодами.

2. Підприємницький капітал.

Тобто інвестиційні потоки між державами. Діляться на 2 форми:

- портфельні інвестиції, тобто купівля пакетів цінних  папір чи інших корпоративних прав іноземних підприємств;

- прямі інвестиції, у  вигляді повного викупу іноземного  підприємства, створення нового  економічного об’єкту (філіалу міжнародної корпорації), створення спільного підприємства, створення власної мережі по реалізації продукції тощо.

В цих випадках іноземна фірма приймає безпосередньо  участь в технологічному оснащенні, в управлінні, в організації постачання та збуту тощо.

 

 

 

2. Міжнародна діяльність  комерційних банків.

На протязі 70-80 років 20 століття практично всі великі комерційні банки стали міжнародними. Серед них переважають японські, американські, французькі, німецькі, англійські. Відносини між головними банками і їх головними клієнтами будуються на основі комплексних кредитно-фінансових програм, де взаємопов’язано обслуговування розрахункових поточних і депозитних рахунків, різні види кредитування по строкам, еміссійно-посередницька та валютно-посередницька діяльність.

На основі широких  комп’ютерних мереж та системи електронного переказу коштів міжнародні банки створюють єдині фінансові системи, що охоплюють різні країни (з різними умовами банківської діяльності) та різні часові пояси, що забезпечує цілодобове і ефективне використання грошей. Частина філіалів створюється в офшорних зонах та країнах з полегшеним контролем за банківською діяльністю з боку центральних банків та податкових органів. Як правило, банки використовують вже діючі кредитні системи, використовуючи купівлю контрольних пакетів, злиття та погашення. В результаті створюються системи дочірніх банків, що є досить зручним для власника, який ризикує тільки тим капіталом, що витрачений на придбання контрольного пакету. Більша частина активів та пасивів міжнародних банків стосується перерозподілу кредитних ресурсів між різними банками або між підрозділами одного банку.

Основні операції банку:     1. Кредитні операції.

2. Еміссіонно-посередницька діяльність.

3. Кореспондентські зв’язки.

4. Міжнародний лізинг.

5. Міжнародний факторинг.

6. Інжінірінг.

7. Міжнародні розрахунки  корпорацій, юридичних та фізичних  осіб (швидкий переказ грошей по інтегрованим банківським системам).

8. Валютні операції.

3. Міжнародна страхова  діяльність.

Страхові компанії є  органічною частиною світової фінансової системи, оскільки вони створюють значні обсяги фінансових ресурсів, що можуть перетворюватись в кредитні ресурси та інвестиції. Провідне місце займають страхові компанії США, Японії, Німеччини, Англії, Швейцарії.