Шпаргалка по"Региональной экономике"

Охорона надр. Рудні й нерудні мінеральні ресурси відносяться до невідновлюваних. І з кожним роком їх запаси скорочуються. Тому раціональне використання всіх ресурсів, які видобуваються із надр землі, - завдання суспільства. При добуванні руд і вугілля витягується до 30% породи, яка поки що складується у терикони. Крім того, не знайшов використання у народному господарстві газ метан, який викачували з вугільних пластів, забруднюючи повітряний басейн.

Раціональне використання всіх ресурсів, видобутих із надр землі, потребує:

·  по-перше, розроблення технологій переробки відходів з метою виділення з них всіх мінеральних елементів та використання переробленої сировини, виробництва будівельних матеріалів та інших продуктів;

·  по-друге, широкого використання метану у паливно-енергетичному комплексі та як палива у автомобільному транспорті.

31 Дати оцінку  виробничій сфері як основи  економічного розвитку регіонів  України

Економічне становище  регіону, створення належних умов для  життя і праці його населення  залежить від розвитку виробничої сфери. Виробнича сфера виступає основою  для задоволення людських потреб. Потреби, в свою чергу, відіграють роль стимуляторів діяльності людей. Тому виробнича  сфера виступає як сфера безпосередньої, першочергової діяльності людей, необхідної для задоволення всіх надзвичайно  різноманітних потреб.

Виробнича сфера характеризується складністю. До її складу входять засоби виробництва та люди, які володіють  виробничим досвідом, предметами праці  та засобами праці. Складність виробничої сфери пояснюється складністю взаємодії  цих окремих елементів через  технологію та організацію виробництва. Технологія виробництва виражає  взаємодію основних факторів виробництва, способи впливу людини на предмет  праці. Люди спрямовують свою діяльність на виготовлення нових видів продукції, оволодівають новими технологіями, використовують нові матеріали. Одночасно вдосконалюють  організацію виробництва, забезпечують взаємодію всіх залучених до виробництва  факторів, взаємодію людей у процесі  виробництва. Ефективність взаємодії  людей в організаційних структурах виробництва підвищується з впровадженням  досягнень науково-технічного прогресу, інформаційності виробництва.

Для оцінки діяльності людей  у виробничій сфері використовують показники "валовий внутрішній продукт" та "національний доход". Валовий  внутрішній продукт являє собою  вартість матеріальних благ всіх галузей  виробничої сфери за певний період часу. Національний доход є узагальнюючий  показник економічного стану регіону, являє собою заново створену вартість за певний період часу.

До складу виробничої сфери  входять: промисловість, сільське господарство, будівництво, транспорт, зв'язок, торгівля та громадське харчування, матеріально-технічне забезпечення, заготівля 

Галузева структура промисловості  України включає велику кількість  спеціалізованих галузей, які сформовані з врахуванням технологічних  особливостей виробництва, однорідності призначення кінцевої продукції, за схожістю сировини, що використовується для виготовлення продукції тощо. Сучасна класифікація промислових  підприємств за видами діяльності передбачає їх розподіл на підприємства:

• добувної промисловості;•  обробної промисловості;• виробництва  та розподілення електроенергії, газу та води.

До складу добувної промисловості  відносять підприємства, що видобувають  енергетичні матеріали та підприємства, що видобувають неенергетичні матеріали.

До складу обробної промисловості  входить нафтопереробна та металургійна промисловість, машинобудування, хімічна  та нафтохімічна промисловість, виробництво  деревини та виробів із дерева, целюлозно-паперова, поліграфічна промисловість, легка  промисловість, харчова промисловість  і перероблення сільськогосподарської  продукції.

Окремою складовою промисловості  виступає виробництво та розподілення електроенергії, газу, води.

До складу сільськогосподарського виробництва включають дві комплексні галузі: рослинництво та тваринництво. У складі рослинництва виділяють  такі конкретні галузі як зернове  виробництво, виробництво технічних  культур, виробництво картоплі, овочеводство, виноградарство, виробництво спеціальних  культур, кормовиробництво. У складі тваринництва виділяють: м'ясо-молочне  виробництво, свинарство, вівчарство, птахівництво.

Транспортна галузь включає  такі види транспорту: залізничний, автомобільний, водний (морський, річковий), авіаційний, трубопровідний, міський електротранспорт (в тому числі метрополітен).

На території кожного  регіону сформовані певні співвідношення у розвитку окремих галузей виробничої сфери і в залежності від пріоритетності окремих галузей, визначається економічне спрямування. У випадку, якщо промисловість у загальній валовій продукції займає провідне місце, то вважають, що район має промислове спрямування. Якщо питома вага сільського господарства в регіоні більша, то він має сільськогосподарське спрямування. Крім того, територіальна структура та просторове розташування промисловості має різні форми, серед яких головне місце займає територіально-виробничий комплекс (TBK). До складу TBK входить сукупність взаємопов'язаних сфер діяльності, яка формується в межах компактної території з врахуванням природно-географічних та соціально-економічних особливостей функціонування.

Запропонований в розділі 1 даної роботи підхід до формування регіонального поділу території  України враховує об'єктивно сформований  склад територіально-виробничих комплексів, їх спрямованість та особливості  просторової концентрації виробничих об'єктів різних галузей економіки, наявність міжрегіональних та внутрішніх економічних зв'язків, розгалуженість транспортної системи та інші фактори. За сукупністю цих особливостей виділені Поліський, Подільський, Степовий, Карпатський, Донбаський регіони. В окрему територіальну обособленість виділені Крим та м. Київ.

Крім територіально-виробничих комплексів на території кожного  регіону можуть виділятися промислові райони, промислові вузли, центри, пункти.

У розвитку виробничої сфери, виробництва матеріальних благ на території  окремих регіонів є спільні риси, а також суттєві відмінності  у природно-географічному розташуванні, наявності природних ресурсів, засобів  виробництва та їх енергетичним та інформаційним забезпеченням, наявності  людського потенціалу, досягнень  науково-технічного прогресу тощо.

32 Дати оцінку паливно-енергетичному  комплексу регіонів України

Паливно-енергетичний комплекс (ПЕК                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                        ) – одна з найважливіших структурних складових економіки України, ключовий фактор забезпечення життєдіяльності держави.  
Паливно-енергетичний комплекс складається з підприємств, що спеціалізуються на видобутку, збагаченні, переробці та споживанні твердого, рідкого і газоподібного палива, виробництві, передачі та використанні електроенергії і тепла.  
До складу підприємств ПЕКу входять вугільні шахти, нафтові та газові свердловини, електростанції, лінії електропередач. Вони групуються у галузі, які виступають основними елементами галузевої структури ПЕКу.  
Галузі комплексу тісно пов’язані з усіма галузями господарства.  
Паливно-енергетичний комплекс має велике районоутворююче значення. Він створює передумови для розвитку паливоємних виробництв і є базою для формування промислових комплексів, у тому числі не тільки електроенергетичних, нафтохімічних, вуглехімічних, газопромислових, але й металургійних, хімічних, лісохімічних тощо.  
Паливо використовується не тільки в енергетиці, а й є сировиною для одержання різноманітних цінних продуктів. Наприклад, нафта необхідна для розвитку хімічної промисловості. З неї одержують, окрім паливних матеріалів, різні масла й змащувальні матеріали, пластмаси, миючі речовини, синтетичні волокна та тканини, добрива. З природного газу виробляють синтетичні спирти і білкові препарати, вилучають сірку. Вугілля є цінною технологічною сировиною у чорній металургії, джерелом для одержання пластмас, бензину та інших продуктів виробництва.  
Особливістю паливно-енергетичного балансу України (ПЕБ – співвідношення видобутку і споживання паливних та енергетичних ресурсів) є висока питома вага вугілля та атомної енергії і незначна гідроенергії та нафти.  
 
Вугільна промисловість  
Вугільна промисловість в Україні є давньою і традиційною галуззю, яка займає домінуюче місце серед паливних галузей. Україна має великі запаси (до 200 млрд. т) високоякісного вугілля, яке здебільшого залягає на значній глибині у Донецькому, Львівсько-Волинському та Придніпровському (буре) басейнах. 75% вугілля використовується як паливо, 25% – як технологічна сировина для чорної металургії, хімічної промисловості та деяких інших галузей.  
Найбільшим у країні районом видобутку кам’яного вугілля залишається Донецький басейн. Так, тут знаходиться найглибша в Україні шахта “Глибока” (405 м). Майже 90 шахт є нерентабельними і поступово мають бути закриті. Інші шахти вимагають суттєвої реконструкції. Це зумовлює серйозні фінансові і соціальні проблеми. Адже з вугільною промисловістю прямо чи опосередковано пов’язана діяльність майже 40% міського населення Донецької та Луганської областей.  
Основними районами видобутку бурого вугілля є Придніпровський буровугільний басейн (Кіровоградська, Черкаська, Житомирська області), а також Тернопільська і Закарпатська області. Він охоплює площу понад 100 тис. км2, на якій виявлено близько 200 родовищ та проявів бурого вугілля. Середня потужність буровугільних пластів у басейні становить 4-5 м, сягаючи в окремих родовищах до 25 м. Переважно неглибоке залягання вугленосних нашарувань (від 10 до 150-200 м) дозволяє видобувати буре вугілля відкритим (кар’єрним) способом. Лише 1/3 палива на початок 90-х років тут видобувалась підземними (шахтними) методами. Запаси вугілля, яке можна видобувати відкритим способом, розподіляються у 58 родовищах. Найбільше таких родовищ у Кіровоградській (29), Дніпропетровській (19) та Черкаській (5) областях. За останні роки його видобуток перебуває в межах 4,0-4,5 млн. т.  
Вугілля басейну без брикетування непридатне для транспортування на далекі відстані, характеризується високою зольністю, сірчистістю та використовується здебільшого для місцевих потреб. При застосуванні сучасних технологій буре вугілля Придніпровського басейну може використовуватись і як хімічна сировина. Основними центрами його видобутку є міста Ватутіне на Черкащині та Олександрія в Кіровоградській області.  
Розвиток буровугільної промисловості сприяв стабілізації паливного балансу окремих степових і лісостепових районів України, дав змогу поліпшити розміщення виробництва та використання трудових ресурсів.  
 
Нафтова промисловість  
Нафтова промисловість України характеризується низькими показниками, хоча потенційні можливості видобутку та переробки нафти значно більші. Вона представлена нафтодобувною та нафтопереробною галузями, які виникли в Передкарпатті ще у XIX ст. На початку XX ст. цей район був відомим у Європі центром нафтової промисловості. У середині шістдесятих років було розвідано Дніпровсько-Донецьку нафтогазову провінцію. Причорноморсько-Азовська провінція є найбільш молодою і перспективною для видобутку нафти й газу в Україні.  
Домінуючу роль у видобутку нафти після війни стала відігравати Дніпровсько-Донецька провінція. Найбільші родовища зосереджені в Полтавській (Радченківське, Зачепилівське, Сагайдацьке та ін.), Сумській (Качанівське, Рибальське, Охтирське) та Чернігівській (Прилуцьке, Гнідинцівське та інші) областях. Тут видобувають близько 70% нафти в Україні, знаходиться найглибша свердловина – 4928 м (Чернігівська обл., Тростянецьке родовище).  
Друге місце займає Прикарпатська провінція, де працюють нафтогазовидобувні управління – Бориславнафтогаз і Долинонафтогаз. Обсяги видобутку тут невеликі через вичерпність запасів, недостатні масштаби пошукових робіт, велику глибину залягання прогнозних запасів нафти.  
Причорноморсько-Азовська провінція охоплює Причорноморську западину, Керченську протоку, північно-західну частину акваторії Чорного та південну Азовського морів. Цей район перспективний на нафтовидобуток: орієнтовні запаси – до 4-5 млрд. т нафти. Зараз видобувається 200 тис. т нафти з покладів “Штормове” та “Дельфін” за участю британсько-голандської компанії “Shell”.  
Видобута в Україні нафта має відносно високу собівартість через недосконалі технології видобутку: видобуток її найпрогресивнішим фонтанним способом майже припинився. Сьогодні при необхідних 40 млн. т сирої нафти щороку власний видобуток становить 4-5 млн. т. Тому Україна є досить значним імпортером нафти і нафтопродуктів (переважно з Росії).  
Нафтопереробна промисловість України представлена сьома нафтопереробними заводами, переробна потужність яких складає 80-90 млн. т. сирої нафти щороку. Перші з них – Львівсько-Дрогобицький та Надвірнянський – розміщено в найстарішій Прикарпатській провінції. Науково-технічний прогрес, побудова нафтопроводів та морські перевезення нафти змінили географію нафтопереробної галузі. Були побудовані нові заводи у Лисичанську, Кременчуці, Одесі, Херсоні, Бердянську, які зараз є основними центрами цієї галузі в Україні. Недоліком галузі є застарілі технології та обладнання, що призводить до неповної переробки нафти (50% порівняно з 90% у розвинених країнах).  
Зараз будується нафтотермінал в Одесі потужністю 25 млн. т нафти на рік з можливістю її підвищення до 100 млн. т. Через нього буде перекачуватись нафта Азербайджану та, можливо, Казахстану, Ірану, Іраку, Саудівської Аравії, Ємена, Сірії, ОАЕ. Розпочато спорудження гілки нафтопроводу Одеса-Броди (Львівська обл.) для експорту нафти в Європу. Розробляється варіант будівництва нафтопроводу Казахстан-Туркменія-дно Каспійського моря-Азербайджан-Грузія (порт Сусла), а далі – морськими нафтоналивними танкерами до Одеського термінала. Можливо, буде будуватись гілка нафтопроводу і по дну Чорного моря: Грузія-Україна-Молдова-Західна Европа. Україна також візьме участь у будівництві нафтопроводу Джейкан-Самсун у Туреччині; нафтотермінал у Самсунзі вже збудовано.  
 
Газова промисловість  
Газова промисловість є досить молодою і перспективною галуззю. Природний газ – найбільш ефективна паливна та хімічна сировина. Його видобуток було розпочато в Україні в 50-х роках ХХ ст. і на сьогоднішній день видобувається до 20 млрд. м3 газу, що зодовольняє власні потреби в ньому на 20-25%. Використання газу в 2 рази дешевше порівняно з нафтою.  
Першою було освоєно Передкарпатську нафтогазоносну провінцію з такими відомими центрами газовидобувної промисловості, як Дашава (1924), Більче-Волиця (1949), Рудки, Угорське. Тепер на неї припадає 3,1% усього видобутку газу в Україні. Фахівці вважають, що в Прикарпатті можна збільшити видобуток газу, але для цього потрібно відновити занедбані свердловини, поліпшити якість пошуково-розвідувального буріння, забезпечити бурові організації обладнанням для буріння свердловин завглибшки 5-7 тис. м.  
Дніпровсько-Донецьку нафтогазоносну провінцію виявлено, як згадувалось вище, у другій половині 60-х років. На неї припадає майже 94% видобутку газу країни. Основні родовища природного газу розташовані у Харківській (Шебелинське, Хрестищенське, Кегичівське, Дружелюбівське), Сумській (Рибальське, Качанівське), Полтавській (Солохо-Дуканське); Дніпропетровській (Перещепинське) та Чернігівській (Гнідинцівське) областях.  
Найбільше із зазначених родовищ – Шебелинське, яке містить 80% усіх запасів газу в Україні; найпродуктивніше з 1960р. – Гнідинцівське.  
Не так давно відкрито Причорноморсько-Азовську нафтогазоносну провінцію, в якій експлуатуються 17 газових родовищ. Найбільші з них: Глібівське, Джанкойське, Голицинське, Оленівське, Задорненське, Стрілківське.  
Україні щорічно потрібно майже 85 млрд. м газу. Його будуть надалі закуповувати в Росії, Туркменії та Узбекистані. У 1998 році 32 млрд. м3 газу Україна отримала від Росії за транзит нашою територією 130 млрд. м3 газу газопроводами “Союз” та “Прогрес”. Головними резервами нарощування газовидобутку в Україні є пошуки перспективних родовищ та запровадження нових технологій.  
 
Торфова промисловість  
Торфова промисловість. Ця галузь у паливному балансі відіграє й тепер незначну роль. Торф зустрічається практично всюди, проте за поширенням та особливостями торфових товщ розрізняють дві основні торфово-болотні області: Поліську та Лісостепо-Карпатську  
Основні родовища торфу зосереджені в Сумській, Чернігівській, Житомирській, Рівненській та Львівській областях.  
 
Електроенергетика  
Електроенергетика є базовою галуззю народногосподарського комплексу, а використання електроенергії – рушійною силою науково-технічного прогресу. Галузь впливає на територіальну організацію продуктивних сил. Достатня кількість електроенергії має комплексоформуюче значення і притягує до себе підприємства та виробництва, в яких частка енергетичних витрат у собівартості готової продукції значно більша, порівняно з традиційними галузями промисловості. У ряді районів України (Донбас, Придніпров’я) вона визначає виробничу спеціалізацію, є основою формування територіально-виробничих комплексів.  
Розміщення електроенергетики залежить від двох факторів: наявності паливно-енергетичних ресурсів і споживачів електроенергії.  
Усі електростанції за енергетичними ресурсами поділяються на 4 види:  
– теплові електростанції (працюють на твердому, рідкому і газоподібному паливі);  
– гідравлічні (використовують гідроресурси);  
– атомні (як паливо використовують збагачений уран або інші радіоактивні елементи);  
– електростанції, що використовують нетрадиційні джерела енергії (вітер, сонце).  
Провідна роль в електроенергетиці належить теплоелектростанціям – ДРЕС і ТЕС1. Вони виробляють понад 60% усієї електричної енергії. Перевагою ТЕС є відносно вільне розміщення, вдвічі дешевша вартість капіталовкладень порівняно з ГЕС. Найбільша кількість великих теплових ДРЕС у Донбасі: Вуглегірська, Старобешівська, Курахівська, Слов’янська (Донецька обл.) та інші. Найбільшими ДРЕС також є Криворізька-2, Придніпровська (Дніпропетровська обл.), Зміївська (Харківська обл.), Бурштинська (Івано-Франківська обл.), Запорізька (Запорізька обл.), Ладижинська (Вінницька обл.), Трипільска (Київська обл.), Добротвірська (Львівська обл.) та інші.  
Дедалі більшого значення набувають теплоелектроцентралі (ТЕЦ). Їх будують поблизу споживача, оскільки радіус транспортування тепла невеликий (10-12 км), проте коефіцієнт корисного використання тепла становить майже 70%, тоді як на ТЕС – тільки 30-35%. ТЕЦ обігрівають понад 25 міст України. Найбільші з них: Київські ТЕЦ-5 та ТЕЦ-6, Дарницька, Харківська ТЕЦ-5, Одеська, Краматорська та інші.  
Атомна енергетика України представлена такими діючими потужними атомними електростанціями, як Запорізька, Південноукраїнська, Рівненська, Хмельницька, Чорнобильська. Під тиском громадськості припинено будівництво Кримської, Чигиринської, Харківської АЕС та Одеської атомної ТЕЦ.  
АЕС орієнтовані винятково на споживачів, особливо на райони з обмеженими ресурсами палива та енергії. Ними виробляється біля 35% усієї електроенергії.  
Гідроелектростанції України – Київська, Канівська, Кременчуцька, Дніпродзержинська, Дніпрогес, Каховська, Дністровська, Теребле-Ріцька – малоефективні (особливо Дністровського каскаду) через застаріле обладнання та рівнинний характер долини р. Дніпро. ГЕС дають до 4,5% електроенергії України. Усього на малих річках діє 55 гідроелектростанцій. Найбільш ефективні вони на гірських річках.  
Районне значення можуть мати сонячні (Крим), вітрові (Поділля, степовий Крим), геотермальні (Карпати) електростанції.  
За останні роки сумарна потужність електростанцій зросла (до 55 млн. кВт годин), а щорічне виробництво електроенергії зменшилось з 300 млрд. кВт годин до 150 (1996 р.). Потужні ЛЕП з’єднують енергомережі України, Росії. Найбільшим споживачем електроенергії є промисловість (65%), транспорт і сільське господарство (по 10%), будівництво та інші галузі.  
У даний час електроенергетика, як і весь ПЕК України, знаходиться у глибокій кризі.  
 
На сучасному етапі економічного розвитку головною проблемою ПЕКу є загострення неплатежів за паливо та енергію. Також погіршуються гірничо-геологічні умови видобутку палива. Не вистачає коштів для відтворення основних виробничих фондів у галузі. І як наслідок, продовжується спад виробництва енергоносіїв.  
Стан і технічний рівень діючих потужностей ПЕКу в даний час стає критичним.  
Важливим завданням подальшого розвитку паливної та енергетичної промисловості в умовах становлення і розвитку ринкових відносин є здійснення заходів з охорони природи і раціонального природокористування. Екологічна політика в даному комплексі повинна спрямовуватись на навколишню природу. Нині на його частку припадає близько 45% викидів шкідливих речовин в атмосферу, більше 30% стічної води і стільки ж твердих відходів від усіх забруднювачів.  
На даному етапі важливим є завдання формування паливно-енергетичного ринку, контроль над яким здійснює держава за допомогою цінової та податкової політики, а також створення конкурентного середовища та залучення інвестицій.  
Регіональна стратегія держави в ПЕК повинна спрямовуватись на розвиток ринкових відносин і максимальне енергозбереження кожного регіону. 

33 Дати оцінку гірничо-металургійному  комплексу регіонів України

Гірничо-металургійний комплекс України є повною технологічною  системою, що складається з підприємств  з видобутку і переробки залізорудної сировини, виробництва коксу і  феросплавів, виплавки чавуна і сталі, а також з підприємств з  виробництва прокату.

Гірничо-металургійний комплекс України включає:

• 15 металургійних комбінатів і заводів;
• 3 феросплавних заводи;
• 14 гірничодобувних підприємств;
• 12 коксохімічних заводів;
• 13 заводів з виробництва вогнетривів;
• 20 метизних заводів;
• 8 підприємств з виробництва труб і 134 підприємства, що організували виробництво труб.

Сектор української чорної металургії представлено 15 великими підприємствами – металургійними заводами і комбінатами. На їхню частку припадає близько 98% національного  виробництва сталі і 100% виробництва  передільного чавуну.

Вітчизняна металургійна промисловість здебільшого орієнтована  на випуск плоского прокату (листа і  рулону) – близько 55% виробничих потужностей. На решту припадає підприємства із виготовлення довгомірного прокату. Є  також можливість виробництва прокату  з легованих марок сталі (МЗ «Дніпроспецсталь», ММЗ «ІСТІЛ (Україна)»).

Існуючі виробничі потужності в Україні вже кілька років  показують позитивну динаміку зростання  виробництва чавуну, сталі і прокату. Починаючи з 2002 р., відмічається збільшення виробничих показників в секторі  чорної металургії в середньому на 2-5% щорічно. Так, за підсумками 2007 р. основні  виробничі показники по галузі чорної металургії порівняно з 2002 р. зросли на 28,8% по чавуну, на 25,7% по сталі і  на 25,6% по прокату.

В територіальній структурі України металургійні підприємства є ядром регіональних систем і складають основу економіки  і забезпечують підтримку необхідного  рівня соціального забезпечення населення території. Металургійні комбінати є найважливішими містоутворюючими об’єктами. Саме ці підприємства є  основним місцем зайнятості населення. Українська чорна металургія зосереджена  в чотирьох областях країни: Донецькій, Дніпропетровській, Луганській і Запорізькій.

Україна досить близько розташована  до найважливіших світових ринків споживачів сталі – країн Європейського  Співтовариства, Близького Сходу  та Росії, на які постачається понад 60% металопродукції, виготовленої в  країні. Часто саме через оптимальні транспортні витрати український метал достойно конкурує на цих ринках.

У даний час Україна належить до великих країн – виробників чорних металів, впевнено посідаючи  восьме місце в світі після  Китаю, Японії, США, Росії, Південної  Кореї, Німеччини та Індії. У 2007 р. частка нашої країни в загальносвітовому  виробництві рідкої сталі складала 3,2% (випущено 42,83 млн т).

Україна має не тільки розвинену  металургійну галузь, але й багаті запаси природних ресурсів, потужності з виробництва металургійної  сировини, необхідної для виробництва  металів.

Сировинну базу української металургії складають значні природні запаси залізної і марганцевої руди, коксівного вугілля, флюсів, вогнетривких глин і інших  мінеральних матеріалів. Природні запаси дозволяють за рахунок власних ресурсів забезпечувати потреби національного  сектору чорної металургії у всіх видах стратегічної сировини, в першу  чергу, в залізорудних матеріалах (аглоруда, концентрат, агломерат, окатиші) і коксі.

Наша країна також має близько 20% світових запасів марганцевих  руд і належить до найбільших виробників коксівного та енергетичного вугілля  в світі (входить до десятки найбільших світових виробників). Річний обсяг  видобутку коксованого вугілля  складає близько 40 млн т.

Українська металургія значною  мірою орієнтована на експорт  і є залежною від кон’юнктури  зовнішніх ринків. Потужна виробнича  структура українських металургійних  підприємств дозволяє забезпечувати  потреби внутрішнього ринку в  прокаті. У 2007 р. частка внутрішніх постачань  в структурі розподілу прокату  зросла з 18,5% в 2002 р. до 25,6% в 2007 р. в результаті підвищення попиту на внутрішньому ринку.  

У 2008-2010 рр. українська чорна металургія розвиватиметься за наступним сценарієм. У найближчій перспективі за рахунок  реконструкції і часткової модернізації українські виробничі потужності зростуть до 44-44,5 млн т, або на 9-12%. Розмір їхнього  зростання визначатиме граничний  рівень зростання національного  виробництва продукції чорної металургії.

У 2010 р. порівняно з 2007 р. обсяг виробництва  сталі збільшиться з 42,83 млн т  до 45 млн т, або на 5%, прокату –  з 37,9 млн т до 41,0 млн т, або на 8%. Основним резервом зростання виробництва  залишиться підвищення ступеня використання потужностей: у 2010 р. ступінь використання потужностей з виробництва сталі  складе не менше 95-97%.

Український сектор чорної металургії також збереже високу експортну  орієнтацію. Однак можна очікувати, що, починаючи з 2008 р., обсяги експорту у зв’язку з передбачуваним погіршенням  кон’юнктури світового ринку  і зростанням внутрішнього споживання почнуть знижуватися і в 2010 р. становитимуть 25-26 млн т.

У перспективі пріоритетну роль матиме внутрішнє споживання, що буде пов’язано з високими темпами  зростання металоспоживаючих галузей  – машинобудування, будівництва, суднобудування, автомобілебудування, а також масштабними  програмами для Євро 2012. Прогнозується, що до 2010 р. обсяги внутрішнього споживання збільшаться на 30-40% до 13-15 млн т. При  цьому внутрішній ринок може розглядатися як резерв для поглинання надлишку виробництва металургійної продукції  у разі скорочення попиту на зовнішніх  ринках.