Шпаргалка по"Региональной экономике"

Для об'єктивної оцінки концентрації населення на території окремих  регіонів використовують показник "густота (щільність) населення", який відображає кількість мешканців, що припадає на одиницю площі (чоловік на 1 км2) (табл. 2.1). За цим показником в Україні, де середня густота населення  в 2003 р. становила 80 чол./км2, виділяються (крім м. Києва) два регіони: Донбаський регіон (120 чол./км2), особливо Донецька область (180 чол./км2) та Карпатський  регіон (109 чол./км2), особливо Львівська (120 чол./км2) та Чернівецька (113 чол./км2) області. Значно менша густота населення  на території Поліського регіону (51,4 чол./км2), особливо Чернігівська (38 чол./км2) та Житомирська (46 чол./км2) області.

На території Степового регіону, де середня густота населення  становить 67 чол./км2, виділяється Дніпропетровська область, де середня густота становить 111 чол./км2, що на 38,8% більша середньої  по Україні.

Зміна загальної кількості населення  протягом тривалого періоду та нерівномірність  його розселення по території пов'язані  з комплексом різноманітних природно-кліматичних, географічних, соціально-економічних, історико-культурних, екологічних та інших факторів.

Значна увага має бути приділена  аналізу стану кількості населення, що проживає в містах та селах на території окремих регіонів. До міського населення відносяться особи, які  проживають в міських поселеннях, до сільського — які проживають в сільській місцевості. Міські поселення  — це населені пункти, що затверджені  законодавчими актами як міста та селища міського типу. Всі інші населені пункти — сільські.

Статистичні дані, що відображають процеси  розселення в містах та селах протягом 15 років, наведені в табл. 2.2, свідчать, що в цілому по Україні в містах проживало 67% населення, співвідношення між міським та сільським населенням з часом практично не змінювалося.

Найбільша концентрація населення  в містах відмічена в Донбаському  регіоні — 85,9 % від загальної чисельності, в Степовому регіоні — 71,7% відповідно. Найбільша питома вага сільського населення  в загальній кількості на території  Подільського регіону — 48,6%. Останнім часом змінюється чисельність міського населення за рахунок відтоку  людей із сільської місцевості, що привело, з одного боку до збільшення чисельності населення міст, з  іншого—зменшенню сільського населення. Ці процеси вплинули на збільшення працездатного населення у містах. В селах, навпаки, кількість людей  працездатного віку зменшилась.

Урбанізація — процес підвищення ролі міст у розвитку суспільства. Міста  визначаються ростом промислового виробництва, наявністю вдосконаленої транспортної мережі, покрашених побутових умов для життя людини. В містах зосереджені  центри освіти, культури. В умовах політизації  суспільства в містах зосереджений головним чином політичний рух. Розвиток міст сприяє подальшому посиленню територіального  розподілу праці. Ці обставини вплинули на приток у міста сільського населення. Створений маятниковий рух населення  із сільських населених пунктів  в міста, де забезпечено працевлаштування, до закладів науки" освіти, культури. Особливо існує посилений маятниковий  рух населення біля невеликих  міст.

 

Трудові ресурси — сукупність здатних до праці людей, становлять основний елемент продуктивних сил суспільства, характеризуються потенційною масою живої праці, що в даний період є в наявності у держави, визначають сучасний стан та перспективний розвиток економіки держави. Відрізняють соціальну та економічну сутність трудових ресурсів.

Соціальну сутність трудових ресурсів становлять люди, зайняті в конкретних виробничих умовах. Економічна сутність визначається робочим часом, необхідним для суспільно корисної праці.

Для оцінки стану трудових ресурсів певного регіону використовують кількісні та якісні показники демографічного, економічного та соціального змісту. Демографічні показники характеризують стан трудових ресурсів в залежності від відтворення населення, враховують такі характеристики як стать, вік, розселення, шлюбність, міграція та ін.

Економічні показники відображають залежність стану трудових ресурсів від розвитку виробництва, впровадження досягнень науково-технічного прогресу, стан конкурентоздатної продукції  тощо і відображають загальну кількість  населення, зайнятого в усіх сферах економічної діяльності, формування, розподіл та використання працездатного  населення у різних галузях виробничої діяльності, на підприємствах різних форм власності.

Соціальні показники характеризують трудові ресурси з позицій  впливу на їх формування соціального  стану суспільства, за рівнем освіти, професійної підготовки, плинності, пов'язаної із забезпеченням соціальних потреб.

Вказані показники використовують для оцінки стану трудових ресурсів, а також кількості безробітних  — нового прошарку населення, який з'явився у суспільстві в результаті впровадження ринкових відносин.

Стан трудових ресурсів визначають показниками "кількість зайнятого  населення" — кількість людей  у працездатному віці, а також  коефіцієнт зайнятості (в %). Працездатний вік чоловіків становить 44 роки (від 16 до 59 років включно), для жінок  — 39 (від 16 до 55 включно). Крім того, враховується кількість працездатних людей (працездатного  населення) поза межами працездатного  віку — кількість осіб чоловічої  та жіночої статі пенсійного віку.

 

До населення, зайнятого в усіх сферах економічної діяльності, віднесені  особи працездатного віку і старші та підлітки, які протягом року були постійно зайняті економічною діяльністю: працювали за наймом на умовах повного (неповного) робочого дня (тижня), роботодавці, самостійно забезпечували себе роботою, включаючи підприємців, безкоштовно  працюючих членів їх сімей, служителів релігійних культів та інших.

У кількості зайнятого населення  не враховуються: учні працездатного  віку, які навчаються з відривом від виробництва, військові строкової  служби та жінки, які перебувають  у відпустці з вагітності, пологів  та догляду за дитиною до досягнення нею віку згідно з чинним законодавством, а також іноземні громадяни.

До населення, зайнятого в галузях  економіки, відносять робітників і  службовців державних, кооперативних  і громадських підприємств, установ  і організацій; робітників і службовців у працездатному віці та членів їх сімей зайнятих в особистому підсобному сільському господарстві; особи, зайняті  у спільних, приватних підприємствах, міжнародних організаціях, фермерських  господарствах.

При вивченні структури трудових ресурсів за віком виділяють такі основні  групи:

молодь (від 16 до 25 років);

• особи віком від 25 до 40 років;

• особи перед пенсійного віку (чоловіки 55-59 років, жінки 50-54 роки);

• особи пенсійного віку (чоловіки 60 років і більше, жінки 55 років  і більше).

Вивчаючи вікову структуру трудових ресурсів виділяють загальні закономірності у їх використанні такого змісту:

Люди, що зайняті навчанням, одержують  професійну підготовку, приймають участь у військовій службі, включаються  в суспільне виробництво після 25 років. Тому найвища трудова активність населення спостерігається у  людей віком 25-40 років.

У людей старших 50 років трудова  активність, як правило, зменшується. Однак  ця категорія людей може активно  використовуватись в суспільному  виробництві і являє собою  значний резерв у загальних обсягах  трудових ресурсів регіону.

Особливу групу становлять пенсіонери, які продовжують працювати у  народному господарстві. Ці люди можуть раціонально використовуватися  в галузях соціально-побутової  інфраструктури.

Вивчаючи структуру трудових ресурсів за сферою діяльності, звертають увагу  на співвідношення між чоловіками і  жінками, які зайняті в суспільному  виробництві. Використання чоловіків  і жінок може бути різним в залежності від характеру виробництва, розміщення підприємств та інших факторів. Особливу увагу приділяють зайнятості людей  на фізично важких і шкідливих  для здоров'я роботах.

 

 

Під впливом соціально-економічних  факторів чисельність трудового  населення змінюється. Велика роль і вплив на ці процеси завдає міграція населення, яка викликається потребою працевлаштування.

Міграція — це об'єктивний процес, який характеризується зміною постійного місця проживання окремих людей. На стан міграції впливають різноманітні фактори: стан економічного середовища, природні умови, наявність економічних зв'язків даного регіону з іншими, розвиток міжнародних зв'язків, сімейні зв'язки та інші. Міграція приводить до перерозподілу трудових ресурсів між територіями та галузями народного господарства. У всіх випадках міжтериторіальна рухливість не може бути позитивною, якщо її розміри не відповідають потребам розвитку народного господарства.

Вивчаючи стан міграції протягом певного  періоду, вивчають основні тенденції, закономірності та вплив на зміну  кількості населення. Міграційні процеси  залежать від конкретних політичних та економічних процесів, що відбуваються в країні.

Узагальнення вітчизняного досвіду  дозволяє виділити такі найбільш характерні періоди історії та відповідні ознаки міграції: • період індустріалізації, що вплинув на розміри і напрями  міграції, коли значна частина населення  із сіл переселилася у міста, з  одних регіонів в інші. В результаті індустріалізації економіки, будівництва, введення в дію нових потужностей  у різних галузях народного господарства виникла потреба у трудових ресурсах. Міське населення не могло задовольнити ці потреби, тому виникла внутрішньорегіональна  та міжрегіональна міграція, що стало  причиною збільшення чисельності міського населення. Ці процеси супроводжувалися працевлаштуванням людей на новому місці роботи, вирішувалась житлова  проблема в результаті розширення будівництва  житлового фонду, здійснювалось  навчання трудового населення новим  професіям, підвищувалась кваліфікація працівників різних галузей економіки;

• період перебудови економічних  відносин, ринкова трансформація  суспільства, впровадження різних форм власності, коли змінюється характер та інтенсивність внітрішньорегіональної та міжрегіональної міграції. В цей  період міграція із сіл в міста  зменшується, а в деяких випадках набирає зворотного напрямку. Залишається  міграція населення працездатного  віку в м. Київ незважаючи на існуючі  обмеження у працевлаштуванні та труднощі у забезпечені житлом;

• період міждержавних міграційних  процесів, коли значна кількість населення  спрямовується в інші країни для  тимчасового чи постійного проживання.

В залежності від характеру переміщення  населення розрізняють міжрегіональну та міждержавну міграцію. Міжрегіональна міграція відображає переміщення населення  із однієї області (району) в іншу, переміщення  в системі "місто-село". Одним  із напрямків такого виду міграції — це сезонна міграція на літній період для виконання сільськогосподарських  робіт.

Міждержавна міграція характеризує переміщення  населення з України в інші держави і навпаки.

Враховуючи, що міграційні процеси  складаються з потоків вибуття  та потоків прибуття населення за певний період, доцільно визначати  сальдо міграції, тобто різницю між  кількістю людей, що прибули на певну  територію, та кількістю тих, що виїхали. Крім цього, доцільно використовувати  такий показник, як коефіцієнт міграції (відповідно міжрегіональної — kмр та міждержавної — kмд)9 який визначається як кількість прибувшого населення (або кількість осіб, що виїхало) на 1000 чоловік населення. Відповідно до цього коефіцієнт із знаком

"плюс" характеризує приріст  населення, із знаком "мінус"  — зменшення кількості населення.

 

Міждержавна міграція являє собою  двосторонній процес, охоплює як експорт  власної робочої сили, так й  імпорт зарубіжної.

Протягом останніх років активно  розвивалися міждержавні міграційні процеси експортного змісту і, таким  чином, Україна увійшла як учасник  до міжнародного ринку праці, який характерний  наявністю таких тенденцій, як демократизація трудових відносин, вимоги до відтворення робочої сили, підвищення рівня умов життя і праці людей, розвиток та вдосконалення особистостей на основі загальнолюдських цінностей.

 

 

Міждержавна міграція — зовсім нове для України явище, має характерні особливості, породжені внутрішніми  та зовнішніми причинами. Характерною  ознакою цього явища є трудова  міграція, що являє собою форму  розвитку ринку праці, формується економічними інтересами людей. Дозволяє знайти нові можливості для реалізації творчого потенціалу кожної людини, для використання юридичної свободи змінювати  місце проживання.

До причин, що визвали масову міждержавну  міграцію громадян України належать такі:

• наявність економічної нестабільності в країні та невизначеність шляхів стабілізації економічних та соціальних процесів;

• поява та зростання безробіття;

• відсутність перспектив ефективного  використання надбаних професійних  знань та навичок, практичного досвіду;

• різниця в оплаті праці та умовах життя в Україні та країнах  Європи та Америки;

• відсутність правового захисту  інтелектуальної власності, гуманітарні  мотиви тощо.

Ринкові трансформації привели  до зменшення чисельності працюючих  у наукомістких галузях економіки, в галузях машинобудівельного комплексу, легкої та переробної промисловості. Одночасно  здійснюється професійна декваліфікація кадрів в результаті того, що більшість  працівників змушена змінювати  професію, перейти в сферу торговельно-посередницької діяльності, в сферу обслуговування. Частина звільнених з роботи працівників  змушені шукати можливостей для  працевлаштування за кордоном.

Тенденція у сфері міждержавної міграції ускладнюється тим, що серед  бажаючих виїхати за кордон значна кількість (до 30%) молоді віком до ЗО років, а також найбільш освічені, ділові люди. "Відплив умів", втрата цінних людських ресурсів — надзвичайно  негативне явище у сфері міждержавної міграції. Держава не може стримати виїзд висококваліфікованих наукових кадрів за кордон. Потрібна нова загальнодержавна політика, яка б створила умови  для таких людей для праці  та творчості.