Шпаргалка по"Региональной экономике"

                     36 Дати оцінку деревообробній  промисловості  регіонів України

Лісова і деревообробна промисловість  об'єднує заготівлю і переробку  деревини та інших лісових багатств (лікарської сировини, ягід, плодів, грибів); основні її галузі — лісозаготівельна, деревообробна, целюлозно-паперова і  лісохімічна.  
Частка лісової і деревообробної промисловості в усьому промисловому комплексі України досить низька (менше 2,5%), галузь не задовольняє потреб національної економіки і населення в багатьох важливих видах продукції. Це пов'язано, насамперед, з обмеженою сировинною базою: невисока лісистість (лісами вкрито 14% території країни), переважання лісів з обмеженим експлуатаційним значенням, невеликі заготівлі лісу. Потреби галузі покриваються за рахунок власних ресурсів лише на третину, решта деревини завозиться (переважно з Росії).  
Основою розвитку галузі є лісове господарство. Воно займається розведенням (насадженням), упорядкуванням, захистом та охороною лісів; розвинене в усіх регіонах України, найбільше — у Карпатах і на Поліссі. Не відповідають потребам і обсяги лісонасаджень; оптимальної лісистості (19%) в Україні можна досягти, якщо виростити додатково ліси на площі 2,8 млн. га. Це означає, що у найближчі 10 років площі лісів треба щорічно збільшувати на 250 — 280 тис. га (у 6 разів більше, ніж зараз).  
Лісозаготівельна промисловість проводить вирубування, вивіз і первинну обробку деревини, її продукція — ділова деревина, яка використовується у деревообробній і целюлозно-паперовій промисловості, будівництві. Щорічний обсяг деревини, що заготовляється в Україні, становить 10 — 12 млн. м3. В останні роки зменшилося споживання деревини у промисловості і будівництві, але помітно збільшилося постачання деревини для населення.  
Деревообробна промисловість поділяється на лісопильну, фанерну, меблеву, виробництво деревостружкових плит, сірників, будматеріалів. Лісопильна промисловість постачає пиломатеріали і тяжіє у своєму розміщенні до лісозаготівель (Чернівці, Берегомет, Брошнів, Вигода, Рахів, Сва-лява, Стрий — у Карпатах, Костопіль, Ковель та ін. — на Поліссі).  
Фанеру виготовляють з берези, підприємства тяжіють до сировини (Львів, Костопіль, Оржів).  
Деревостружкові плити виготовляють для потреб меблевої промисловості переважно в лісових районах, найбільші центри — Свалява, Тересва, Костопіль, Київ.  
Меблева промисловість виробляє майже половину продукції деревообробної промисловості. Тяжіє вона до споживача. Центрами виробництва меблів є, практично, всі великі міста держави та ряд середніх і малих міст. Найбільші підприємства розміщені у Києві, Харкові, Львові, Ужгороді, Сваляві, Чернівцях, Дніпропетровську.  
Целюлозно-паперова промисловість розвивається в лісових районах, у місцях, де є електроенергія і вода. Найбільші підприємства — Жида-чівський картонно-паперовий комбінат (Львівська область), Рахівська (Закарпатська область) і Корюківська (Чернігівська область) картонні фабрики, Понінківська паперова фабрика (Хмельницька область), Херсонський та Ізмаїльський целюлозні заводи, Малинська (Житомирська область) і Дніпропетровська паперові фабрики та ін.  
Підприємства галузі задовольняють потреби України у такій продукції тільки наполовину.  
Лісохімічна промисловість продукує кормові дріжджі, синтетичні смоли, оцтову кислоту, метиловий спирт, скипидар та ін. Сировиною для неї є відходи від лісозаготівельної і деревообробної промисловості (гілки, живиця, тирса та ін.), тому виробництва зосереджені у лісопромислових районах. Найбільші підприємства розміщені у Карпатах (Великий Бичків, Вигода, Свалява, Перечни), на Поліссі (Славута, Коростень, Клевань).  
Основні проблеми розвитку лісової і деревообробної промисловості — дефіцит сировини та її некомплексна переробка. Важливі напрямки розвитку галузі — раціональне використання лісових ресурсів, модернізація підприємств, створення безвідхідних виробництв. 

                     37 Дати оцінку легкої   промисловості   регіонів України

Легка промисловість України охоплює  текстильну, трикотажну, швейну, шкіряну, взуттєву, хутрову та інші галузі підприємства, яких у розміщенні орієнтуються переважно  на споживача, наявність трудових ресурсів та сировини.

Галузь складається з 17 підгалузей, має виробничий потенціал, здатний  виробляти широкий спектр товарів  широкого вживання і промислового призначення. Водночас легка промисловість пов'язана  з багатьма суміжними галузями і  обслуговує весь господарський комплекс країни.

Легка промисловість України - це одна з найбільш соціально значущих галузей  промисловості, яка може надати велику кількість робочих місць для  населення. Легка промисловість  України могла б вирішити проблему зайнятості населення, проте чітко  простежується тенденція спаду  кількості осіб, працюючих в даній  сфері. Якщо на початку 90-х років  зайнятість становила 750 тис. осіб, то в 2009 році цей показник скоротився майже  у 8 разів. Це пояснюється загальним  кризовим становищем галузі. Дешеві низькоякісні імпортні товари, низька конкурентоздатність, проблеми кредитування галузі, скорочення споживчого попиту, система оподаткування - все це призвело до занепаду галузі в Україні, а як наслідок і до скорочення зайнятості в легкій промисловості  України [4].

Тривожить ситуація на внутрішньому ринку країни. Його практично заполонила продукція нелегального виробництва, яка ввезена без сплати мита, зборів, або ще гірше - контрабанда з країн  з дешевою робочою силою та знецінені товари, що були у вжитку.

За офіційними даними, офіційний  імпорт продукції легкої промисловості  становить 5 %. Проте більше 80 % продукції галузі потрапляють до України нелегально. Статистика показує, що річний оборот ринку одягу становить 500 млн дол. США (неофіційні дані обчислюються в 10 млрд. дол. США).

В основному, ринок легкої промисловості  України насичений продукцією підприємств  Туреччини - 32 %, Китаю - 15 %, країни Балтії, Чехії, Польщі - 15 %, Росії, Білорусі - 9 %, вітчизняними товарами - 13 % та ін. [3].

Досить негативним залишається  і той факт, що легка промисловість  в Україні є малоприбутковою  для пересічних працівників даної  галузі. Тут середня місячна зарплата в 2 рази менша, ніж показник заробітної плати загалом по підприємствам  промисловості.

Існує низка проблем розвитку легкої промисловості в Україні на сучасному  етапі. Найбільші можна виділити такі:•- переповнення внутрішнього ринку  імпортними товарами із заниженою митною вартістю, товарами групи «секонд-хенд»;•- відсутність сприятливих умов для  закупівлі високоякісного обладнання, яке не виробляється в Україні;•- низький рівень інвестицій у легку  промисловість України, як з боку іноземних інвесторів, так і з  боку держави;

•- поділ великих підприємств  галузі на дрібні, які переходять на спрощену систему оподаткування, або  на «тіньове» виробництво [1].

Проте, незважаючи на ряд проблем, які склалися в розвитку легкої промисловості  України, все ж таки її варто розглядати як перспективну галузь. За оцінками експертів  ринок одягу та взуття входить  в 20 найрозвинутіших ринків України, українці витрачають на взуття та одяг приблизно 30-40 % свого місячного доходу, що перевищує показники в країнах Зх. Європи. За прогнозами Міністерства промислової політики України об'єм виробництва продукції легкої промисловості в 2011 році збільшиться на 61,5 % або на 2 млрд. грн. у порівнянні з 2007 роком [2].

Отже, сучасний стан легкої промисловості  України можна охарактеризувати як незадовільний і нестабільний. Кризове становище в галузі обчислюється не двома роками, а з 90-х років. Внутрішній ринок заполонили іноземні товари, які є нижчими за якістю і дешевшими, а тому витісняють вітчизняну продукцію з українського ринку. Підприємства не можуть ефективно працювати  через брак інвестицій і відповідного високотехнологічного обладнання. Легка  промисловість потребує великої  підтримки з боку держави у  вигляді відповідних державних  програм. Легка промисловість України  є цікавою для дослідження. Незважаючи на низку проблем в галузі, перспективним  є подальше дослідження галузі на території України та інших країн  Європи.

                     38  Дати оцінку агропромислового  комплексу регіонів України

Агропромисловий комплекс (АПК) – це сукупність виробничо взаємопов'язаних підприємств з вирощування, зберігання, заготівлі, транспортування, переробки і реалізації сільськогосподарської продукції, а також обслуговуючих та допоміжних підприємств та організацій.

На розвиток АПК і ступінь  його ефективності в Україні впливають  численні природні та економічні фактори. Особливе значення у реформуванні АПК, підвищенні його конкурентоспроможності має зміна відносин власності, формування багатоукладної аграрної економіки, забезпечення раціональних виробничо-територіальних зв'язків між складовими АПК.

Серед факторів, які впливають  на розвиток АПК України, пріоритетними  є: система господарювання, характер виробничих відносин, рівень соціально-економічного розвитку країни, природні ресурси  та структура земельного фонду, технічний  рівень і стан основних фондів підприємств  АПК, забезпеченість трудовими ресурсами, транспортно-географічні умови. Вирішальне значення мають економічні фактори, від яких залежить раціональне використання природних ресурсів, задоволення  споживчого попиту населення, участь у  міжнародному поділі праці, збереження навколишнього середовища. Аграрна  реформа, що нині здійснюється, передбачає впровадження ринкових відносин, реалізацію земельної та господарської реформи, ефективної цінової і фінансово-кредитної  політики в АПК, розвиток сільської  місцевості, поліпшення кадрового і  наукового забезпечення комплексу.

Велику роль відіграє природний  фактор. Вплив природних умов проявляється зонально та опосередковується рівнем розвитку продуктивних сил та науково-технічним  прогресом.

Основними агрокліматичними ресурсами є тривалість вегетаційного  періоду (тобто, теплової світлозабезпеченості) та зволоженість території. Територіальні  характеристики цих процесів дуже відмінні в трьох природних зонах.

В Україні інтенсивність  розвитку АПК та розгалуженість структури  сільського господарства обумовлена, по-перше, різноманітністю природних  умов у зв'язку з наявністю тут  трьох природних зон: Полісся, Лісостепу, Степу та гірських масивів Карпат і Криму. Саме агро-кліматичні, грунтові та водні ресурси є провідними факторами розміщення і спеціалізації  сільського господарства. Агрокліматичні ресурси виражають забезпеченість сільськогосподарських культур  теплом і вологою, включаючи тривалість вегетаційного періоду. Вони сприяють високому сільськогосподарському освоєнню майже всієї території України, досягаючи максимуму сприятливості  в її лісостеповій зоні, на південному березі Криму, в Закарпатті. Ґрунтові ресурси країни дуже різноманітні. Основний їх різновид – родючі чорноземи, які займають більш ніж 60% площі  сільськогосподарських угідь. Їх структура  та родючість погіршуються у зв'язку із застосуванням недосконалої, дуже важкої сільськогосподарської техніки, неефективних технологій землеробства і т.д.

До числа провідних  економічних факторів, крім високого рівня господарського освоєння земель, входить рівень науково-технічного прогресу, потреб населення у продовольстві, характер розселення, рівень працезабезпечення. Особливу роль відіграє рівень соціально-економічного розвитку сільської місцевості в  цілому, забезпечення її об'єктами соціальної, транспортної інфраструктури, альтернативними  місцями зайнятості та ін. Саме ці фактори, точніше їх недосконалість, і визначили  активний відтік населення з села, різке старіння його в сільській  місцевості більшості областей і  в результаті – неефективність сільськогосподарського виробництва й АПК у цілому.

Рівень розвитку АПК країни чи регіону визначається на основі аналізу рівня розселення та ефективності розвитку його виробництв. Ознакою  ефективності і високого рівня розвитку АПК є забезпечення споживчого попиту населення країни в продуктах  харчування відповідно до фізіологічних  норм, формування експортного потенціалу цих товарів при раціональному  використанні природних ресурсів і  збереженні природи.

Якщо територіальні індекси  виробництва сільськогосподарської  продукції в Україні вищі за середньоєвропейські, то економічна ефективність виробництва  набагато нижча.

Це особливо проявилося у  дев'яності роки, під час економічної  кризи. Майже в два рази знизилися  обсяги сільськогосподарської продукції, вітчизняні виробники втратили значну частину внутрішнього ринку продуктів  харчування, знизилась участь АПК  у формуванні експортного сектора. Дуже гальмує процеси відродження  цього комплексу не вирішення  питання щодо власності на землю. Без законодавчого забезпечення її впровадження в Україні суттєвого  покращання справ в АПК не відбудеться.

Основними ланками АПК  є:

1) сільське господарство, включаючи "насінницькі” станції;

2) переробна промисловість.

До складу допоміжних ланок  входять:

1) промисловість з виробництва  засобів виробництва (машинобудівельна), виробництва хімічних добрив, комбікормів;

2) виробнича інфраструктура  із забезпечення основних підприємств  паливом, енергією, теплом, транспортними  засобами, а також організації  сільськогосподарського будівництва;

3) навчально-наукова та  управлінська ланка, яка об'єднує  управління, спеціалізовані науково-дослідні  інститути та навчальні заклади  (Аграрна академія).

39 Дати оцінку  міжгалузевим виробничим комплексам  в регіонах україни та визначити  особливості їх розвитку та  розміщення

Народногосподарський комплекс України виник на основі соціального  та економічного розвитку, міжнародного поділу праці та внутрішньодержавних  інтеграційних процесів. До основних з них необхідно віднести територіальне  кооперування, технологічне та інфраструктурне  інтегрування.  
Народногосподарський комплекс України відзначається складною структурою: галузевою, територіальною, функціональною та організаційною. 
Галузева (компонентна) структура відображає співвідношення, зв’язки і пропорції між групами галузей. Головними її компонентами є дві сфери – виробнича і невиробнича. 
Виробнича сфера складається з окремих ланок (їх ще називають народногосподарськими галузями). Зокрема, це промисловість (добувна й обробна), сільське господарство, будівництво та ін.  
Сектори (ланки) виробничої сфери поділяють на галузі – крупні і вузькі. Наприклад, промисловість складається з металургійної, хімічної, машинобудівної, сільське господарство – з рослинництва і тваринництва.  
У невиробничій сфері виділяють п’ять ланок:– апарат органів державного та громадського управління; 
житлово-комунальне господарство і побутове обслуговування;охорона здоров’я, спорт, соціальне забезпечення;освіта, культура, наука, мистецтво;сфера фінансів, кредитування, страхування.