Шпаргалка по"Региональной экономике"

Територіальний устрій України  ґрунтується на засадах єдності  та цілісної державної території, поєднання  централізації і децентралізації  у здійсненні державної влади, збалансованості  соціально-економічного розвитку окремих  територій з врахуванням їх історичних та культу] них традицій, демографічних  та екологічних особливостей.

Відповідно Конституції України [1] адміністративно-територіальний устрій України складають Автономна  Республіка Крим, обласні райони, міста, селища і села.

До складу України входять: Автономна  Республіка Крим, Вінницька, Волинська, Дніпропетровська, Донецька, Житомирська, Зі карпатська, Запорізька, Івано-Франківська, Київська, Кіровоградські Луганська, Львівська, Миколаївська, Одеська, Полтавська, Рівненські Сумська, Тернопільська, Харківська, Херсонська, Хмельницька, Черкаська, Чернівецька, Чернігівська області, міста Київ та Севастополь.

Міста Київ та Севастополь мають  спеціальний статус, який визначається законами України.

Для ґрунтовного дослідження стану  соціально-економічних процесів за розмірами території, масштабами та спеціалізацією виробництва, місцем у  загальнодержавному розподілі праці  виділяють:

• мікрорегіони;

• мезорегіони;

• макрорегіони.

Економіко-географічне районування — науково обгрунтований розподіл країни на економічні райони, які формуються в умовах конкретного природного середовища в процесі розвитку продуктивних сил на основі раціонального використання природних ресурсів з врахуванням суспільного розподілу праці. Економіко-географічний підхід дає можливість більш ґрунтовно оцінити окремі територіальні угрупування, всебічно висвітлити особливості соціально-економічного стану окремих регіонів, оцінити стан та розвиток продуктивних сил, від яких залежать умови життя людей, які визначають місце та роль окремих регіонів в загальному розвитку економіки країни.

Враховуючи стан природно-економічних, економіко-географічних історичних, політичних та інших факторів пропонується така схема регіонального розподілу  території України, за якою доцільно виділити 1 найбільш характерних регіонів: Поліський (Північний), Подільський (Центральний), Степовий (Південний), Карпатський (Західний), Донбаський (Східний), Крим. В окрему обособлену територію — регіон виділено м. Київ (рис. 1.1) .

До складу окремих регіонів входять  такі області. До Поліського (Північного) регіону входять Волинська, Рівненська, Житомирська Чернігівська, Сумська, Київська (без м. Києва) області; до Подільського (Центрального)—Тернопільська, Хмельницька, Вінницька, Черкаська. Полтавська області; до Степового (Південного) регіону —  Кіровоградська, Дніпропетровська, Одеська, Миколаївська, Запорізька, Херсонська області; до Карпатського (Західного) регіону  входять Закарпатська, Івано-Франківська, Львівська, Чернівецька області; до Донбаського регіону (Східного) входять  Харківська, Донецька, Луганська області. В окремі регіони виділено Крим та м. Київ.

В умовах ринкової економіки  усі суб’єкти господарювання (як галузеві, так і територіальні) повинні  мати повну економічну свободу. Тільки в умовах вільних економічних  відносин суб’єкти господарювання досягають  своєї найвищої ефективності. 
Економічна самостійність регіону – це об’єктивна необхідність формування нових економічних відносин. Її треба розглядати насамперед як економічний простір для діяльності підприємств у межах певної території на принципах економічної ефективності, економічної доцільності як відносно самостійну соціально-економічну систему відтворення. 
Під економічною самостійністю регіону розуміється можливість вирішення питань комплексного економічного та соціального розвитку, що входять до компетенції відповідного рівня територіального управління на правових засадах з використанням фінансових, економічних та матеріально-технічних ресурсів регіону і при цьому самостійно розпоряджатися досягнутими результатами, задовольняти потреби регіону з врахуванням загальнодержавних інтересів. 
Економічна самостійність регіону полягає передусім у тому, що вона сприяє задоволенню, перш за все, внутрішніх потреб регіону і забезпеченню стійкого розвитку народного господарства без дотацій, субвенцій, субсидій та інших пільг. Самостійність регіонів багато в чому визначається мірою їх автономії від джерел сировини та різних матеріалів, що знаходяться в інших областях і особливо в інших країнах. 
Необхідність економічної самостійності регіонів обумовлена об’єктивними обставинами. Демократизація суспільного життя, ринкові відносини розбудили соціально-економічну ініціативу населення, підприємців, міських Рад, громадських організацій. 
Економічною основою самостійності територіально-адміністративного утворення є його розвиток за законами регіонального відтворювального процесу. Саме регіонально-відтворювальний процес визначає вертикальні та горизонтальні зв’язки і залежність. Кожний відтворювальний цикл, як і регіональна економіка в цілому має відкритий характер, що дозволяє регіону виходити на вирішення міжрегіональних проблем. 
Основною вимогою реалізації принципу економічної незалежності території є її участь у територіальному поділу праці всієї республіки. 
Передумовами економічної самостійності регіону є насамперед перебудова економічних відносин, послаблення впливу центральних органів управління на формування стратегії і тактики функціонування територіально-адміністративних утворень і заміна лімітно-розподільчих відносин еквівалентними фінансово-економічними зв’язками та залежностями. 
Важливою умовою економічної самостійності регіону є встановлення прямої залежності його економічних можливостей від ефективності власного господарювання, а також економіки держави. 
Основою економічної самостійності регіону є його власність насамперед на природні ресурси. Її об’єктом є: земля, природні ресурси, підприємства матеріального виробництва, організація роботи закладів соціальної та духовної сфери (народної освіти, охорони здоров’я, торгівлі, громадського харчування, культури тощо), що розташовані на відповідній території і закріплені Законом України про власність. У загальному контексті виділяють дві форми територіальної власності: загальнодержавну і комунальну. До загальнодержавної відноситься власність, що належить державі; під комунальною розуміють власність таких територій, як область, місто, район, село. 
Економічна самостійність регіону (області) можлива лише при створенні законодавчих гарантій та відповідних нормативних положень, до яких слід віднести положення про регіональні передпланові і планові розробки, регіональну фінансово-кредитну систему, регіональне програмне планування, регіональну інвестиційну політику, взаємовідносини між суб’єктами регіональної власності, регіональне управління, регіональну систему оподаткування, ціноутворення, оплату праці.  
Неодмінною умовою економічної самостійності є наявність постійних джерел формування фінансово-економічних та матеріально-технічних результатів. Йдеться про встановлення довгострокових нормативів розподілу додаткового продукту, визначення компетенції територіальних органів управління у використанні місцевої продукції для формування внутрішньо регіонального ринку та забезпечення першочергових потреб соціально-економічного розвитку, участі регіону у зовнішньоекономічній діяльності, формуванні власних ресурсів для реалізації програм розвитку соціально-економічного середовища. 
Економічна самостійність регіону – це стан регіональної системи, при якому органи місцевого самоврядування розробляють і здійснюють стратегію і тактику вирішення соціальних, економічних та екологічних проблем регіонального розвитку. 
До найважливіших принципів економічної незалежності регіону відносять такі: 
1. Встановлення взаємовідносин між регіоном (областю) і державою на основі визнання самостійності економічних інтересів області: незалежність у прийнятті рішень, пов’язаних із задоволенням потреб мешканців, розвиток соціальної сфери, раціональним природокористуванням, розвитком виробничої інфраструктури. 
2. Еквівалентність виробничо-економічних зв’язків між регіоном і розташованими на його території підприємствами та господарськими організаціями. Це означає прийнятність тільки тих виробничо-економічних відносин, які не призводять до економічних збитків і вкладаються у схему самоокупності та самофінансування підприємств і організацій. 
3. В умовах економічної самостійності регіону докорінно змінюється підхід до інвестиційної та виробничої політики – це чітке визначення пріоритетів соціально-економічного розвитку і ранжування потреб у часі і просторі з огляду на власні можливості, джерела фінансування. 
4. Комплексність і системність усіх елементів і структурних рівнів економічного врядування та господарювання області на базі комплексних програм економічного та соціального розвитку, підкріплених розрахунками, що гарантують реальність розроблених заходів і економічні результати. 
5. Чітке розмежування компетенції між різними рівнями територіального управління; побудова моделі самоврядування і самофінансування регіонів різних рангів з наданням максимальних прав низовим регіональним ланкам. 
6. Заінтересованість мешканців регіону у його прискореному соціально-економічному розвитку та залучення їх банківських заощаджень та інвестицій через випуск і розповсюдження акцій. 
7. Безперервне відтворення місцевих ресурсів (земля, ліса, вода) шляхом введення та регулювання плати за ресурси. 
8. Узгодженість поточних і перспективних проблем економічного розвитку території. 
9. Розробка механізму стимулювання експортної активності території. Формування експортної стратегії регіону повинно ґрунтуватися на програмно-цільовому підході. 
Усі принципи економічної незалежності регіону передбачають розширення товарно-грошових відносин і їх використання в управлінні процесами регіонального розвитку та для міжрегіональної взаємодії. 
Всі фінансові ресурси регіону можна поділити на такі частини: ресурси, що створюються і використовуються на місці, вилучаються за межі території та ті, що надходять зі сторони. Основна роль належить нагромадженням, що створюються на місці. Саме вони формують більшу частину грошових ресурсів населення, підприємств та місцевого бюджету. 
Відповідний принципам економічної незалежності регіону та адекватний сучасному рівню розвитку продуктивних сил господарський механізм керування областю має: 
- забезпечувати досягнення всієї системи цілей розвитку господарства області; 
- ґрунтуватися на принципах демократизації управління, що дозволить направити господарську активність всього населення даної області на використання наявних резервів; 
- органічно вписуватися в економічну, політичну і організаційну структуру держави; 
- бути гнучким, здатним перебудовуватися або добудовуватися з урахуванням специфіки розвитку кожного міста і району, розташованих в області. 

4 Визначити закономірності  і принципи розміщення продуктивних  сил та формування економіки  регіонів

Продуктивні сили - це сукупність матеріальних елементів і людей, а також відносин між ними, які в процесі економічної діяльності забезпечують виробництво матеріальних благ.

Регіоном називається певна територія, що являє собою певну цілісність, відрізняється від інших своїми особливостями розвитку та взаємопов'язаністю складових елементів

Основні закономірності розміщення продуктивних сил. Закон - це необхідне, істотне, стійке повторюване відношення між явищами у природі й суспільстві. Закономірність - це об’єктивно дійсний, повторюваний, істотний зв’язок явищ природи з громадським життям.

Між законами й закономірностями немає  виразної межі, а тому в науковій літературі одні й ті ж самі відношення розглядаються то як закони, то як закономірності (як то закони - закономірності територіального  поділу праці, територіальної комплексності  продуктивних сил, територіальної концентрації виробництва тощо).

Пояснюється це тим, що закони поділяються  на загальні, притаманні великим групам явищ, і часткові, специфічні. Саме другу  групу законів деякі учені  трактують як закономірності.

На розвиток продуктивних сил найбільший вплив справляють загальні економічні закони: економії часу, суспільного  поділу праці, концентрації виробництва, комплексного розвитку виробництва, пропорційного  розвитку виробництва. Як йшлося вище, їм відповідають свої закономірності. Так, закону суспільного поділу праці  відповідає закономірність територіального  поділу праці, закону концентрації виробництва - закономірність територіальної концентрації виробництва, закону комплексності - закономірність територіальної комплексності.

Закони й закономірності - об’єктивні відносини, що не залежать від волі окремих людей. Проте суспільні закони, включаючи економічні, дають ознаки лише в процесі суспільної діяльності. У цьому полягає їхня відмінність від законів природи [9].

Об’єктивні закономірності розміщення продуктивних сил: ефективне розміщення продуктивних сил; територіальний розподіл праці; регіональна інтеграція господарства; територіальна комплексність розміщення продуктивних сил; територіальна концентрація продуктивних сил, економічна цілісність регіону; зближення рівня соціально-економічного розвитку регіонів; планомірне пропорційне  розміщення виробництва по території  регіонів; раціональне, найбільш ефективне  розміщення виробництва; комплексний  розвиток господарства економічних  районів.

Закономірність ефективного розміщення продуктивних сил. За цією закономірністю відносини між економікою та територією такі, що найбільший можливий ефект забезпечується найменшими можливими витратами на розміщення об’єкта. Розрахунок ефективності виробництва розраховується за формулою:

£ = ^ЕФ,

В

де Е - ефективність; Еф - ефект; В - витрати.

Ефект може бути виражений або через  валовий обсяг товарів й послуг, або через прибуток. Він може також  виражатися через величину національного  доходу, якщо йдеться про економіку  країни або великого регіону. Отже, ефективність розміщення може розраховуватись  як для окремого підприємства чи виду економічної діяльності, так і  для цілого регіону.

Закономірність територіального  поділу праці виявляється у формуванні такої територіально-виробничої структури народного господарства, яка найбільш відповідає природним, економічним, соціальним умовам регіону та потребам міжрегіонального ринку.

Закономірність регіональної інтеграції господарства діалектично пов’язана із закономірністю територіального поділу праці: виокремлення регіонів через їхню спеціалізацію потребує налагодження тісних зв’язків між ними. Так постає міжрегіональна економічна інтеграція.

Закономірність територіальної комплексності  продуктивних сил. Комплексністю називається взаємопов’язаність елементів регіонального господарства, що упорядковує їх у регіональну економічну систему. Комплексний розвиток означає пропорційність, врівноваженість між природними й трудовими ресурсами та виробництвом. Елементи комплексу взаємодоповнюють один одного: зміна (або зникнення) одного з них впливає на стан інших й на розвиток усього комплексу.

Закономірність територіальної концентрації продуктивних сил полягає у зосереджені виробництва й населення у найбільш вигідних місцях регіону, що забезпечує вищий (ніж середній для регіону) рівень життя та ефективність виробництва.

Закономірність зближення рівнів соціально-економічного розвитку регіонів пов’язана з процесами територіального поділу праці й регіональною інтеграцією. Між регіонами існують відмінності, зумовлені неоднаковістю природних, економічних та соціальних умов. Закономірність полягає в подальшому узгоджені рівнів соціально- економічного розвитку через посилення взаємозв’язків між регіонами.

Найважливіші принципи розміщення продуктивних сил. Відображенням закономірностей  і економічних законів є принципи, які застосовують при розміщенні видів економічної діяльності та підприємств. Вони спрямовані на поєднання інтересів усіх суб’єктів ринкових відносин: держави, регіонів та окремих підприємців. У сукупності закономірності й принципи представляють собою теоретичні й методологічні засади розміщення продуктивних сил.

Умовно принципи розміщення продуктивних сил розподіляють на дві групи. Перша  група принципів розміщення продуктивних сил витікає із загальної задачі підвищення економічної ефективності виробництва.

Слід виділити наступні принципи розміщення продуктивних сил, розміщення підприємств  у відповідності до раціональних форм суспільної організації виробництва; раціональної просторової концентрації (агломерації) у вигляді територіально-виробничих, а також промислових районів, зон й вузлів; спеціалізації підприємств (в економічно доцільних межах) відповідно основній спеціалізації районів  їх розміщення; кооперування виробництва  між різними підприємствами з  метою скорочення нераціональних перевезень, при максимально можливому комплексному розвитку господарства районів розміщення; оптимальне розміщення виробництва; збалансованість  й пропорціональність розміщення виробництва; можливості міжнародного територіального  розподілу праці; збереження екологічної  рівноваги - запобігання шкідливого впливу виробництва на довкілля.

Принцип раціонального розміщення виробництва випливає із закономірності ефективного розміщення продуктивних сил. Зміст його полягає в такому розміщенні виробництва, яке забезпечить високу ефективність національного господарства.

З принципом раціональності тісно пов’язаний принцип оптимальності розміщення виробництва. Оптимальність означає вибір найкращого варіанту розміщення виробництва не лише з наявних, а з усіх можливих.

Принцип збалансованості й пропорційності означає таке розміщення виробництва, при якому витримувалася б рівновага між виробничими потужностями, обсягом виробництва, з одного боку, та наявністю сировинних, енергетичних, водних, земельних, трудових, фінансових ресурсів регіону - з іншого.

Принцип розміщення підприємства згідно з раціональними формами суспільної організації виробництва. До таких форм належать концентрація, спеціалізація, кооперування та комбінування.

Науково обґрунтована політика особливо актуальна для України. За роки існування  системи жорсткого централізованого управління економічні й соціальні  структури країни дуже деформувалися. Це стосується й регіонального рівня. Власне кажучи, відомчий підхід до розміщення виробництва ігнорував інтереси регіонів, що привело до посилення  екологічної та соціальної напруженості. При розміщенні виробництва обов’язково  необхідно ураховувати такі принципи розміщення продуктивних сил, як містобудівний, пов’язаний із генеральними планами  розвитку міст, недопущення надмірної  концентрації промисловості, а через  них негативних соціальних наслідків.