Шпаргалка по"Региональной экономике"

 

Окрему регіональну структуру  складають економічні райони. 
Регіональна структура має відповідати загальнодержавним інтересам, які визначаються державною регіональною політикою. Її засади відповідно до Конституції затверджує Верховна Рада України. 
Об’єктом державної регіональної політики – є регіон, соціально-економічну сутність якого відображає система суспільних відносин із забезпечення відтворювальних процесів у межах конкретної території. У зв’язку із цим регіоном може бути й спеціальна (вільна) економічна зона та інші законодавчо визначені територіальні утворення. Забезпечення відтворювальних процесів у межах конкретної території знаходиться у центрі уваги як державних, так і місцевих органів регіонального управління. 
Різні види економічної діяльності, які протікають як в межах окремого товаровиробника, так і на певній території відбуваються в такій послідовності: виробництво, розподіл, обмін, споживання, накопичення. Ця послідовність економічних процесів складає так званий економічний цикл і має тенденцію до багаторазового повторення. Якщо економічний цикл повторюється без збільшення виробництва, накопичення, споживання тощо, то така економічна діяльність відбувається за схемою простого економічного відтворення: якщо ж економічний цикл здійснюється при збільшенні виробництва, накопичення, споживання, то маємо справу з процесом розширеного економічного відтворення. При простому відтворенні ВВП, загальні обсяги витрат, робоча сила, оборотні кошти (матеріали, малоцінні інструменти, фінанси), основні виробничі фонди (виробниче устаткування, дорогоцінний інструмент, виробничі будівлі) в кожному наступному циклі відбуваються в незмінних масштабах і з однаковою якістю при незмінному рівні розвитку продуктивних сил. Розширене відтворення розуміється як відновлення виробництва у зростаючих масштабах, коли зростають як кількісні, так і якісні характеристики виробленої продукції. 
Відтворювальний процес економіки регіону включає виробництво і реалізацію створеного суспільного продукту, обмін і споживання матеріальних, фінансових та інших ресурсів, взаємодію з природним середовищем і населенням у межах конкретного регіону. Метою відтворювального процесу в регіоні є відновлення в його межах територіальної економічної системи і мета визначається, насамперед, соціальними орієнтирами: матеріальним добробутом населення, поліпшенням навколишнього середовища, станом здоров’я людей, створенням належних умов для продуктивної праці і відпочинку, можливостей духовного розвитку особи. 
Економічною основою регіонального відтворення є власність регіону, яка формується в результаті інтеграції різних форм суспільної власності (загальнодержавної, комунальної, колективної, приватної). Регіональна власність складається на двох рівнях. Перший – загально-регіональний – пов'язаний із розвитком переважно господарських функцій: підтримання збалансованості регіонального відтворення і забезпечення вирішення комплексу конкретних соціально-економічних завдань регіону. До другого (нижчого) рівня регіональної власності належить комунальна власність населених пунктів різних рангів (сіл, селищ, міст). 
Основна особливість регіонального відтворювального процесу може бути сформульована як необхідність задоволення двоєдиної функції регіональної економіки. Відповідно до цієї функції територіальна система має функціонувати як складова частина національної економіки країни. З іншого боку, вона повинна забезпечувати розвиток своїх внутрішніх елементів як цілісної взаємопов’язаної системи. Таким чином, регіон є цілісний соціально-економічний організм структурної ланки суспільного відтворення. 
Потенційні можливості економіки України (сировинні, земельні, трудові ресурси, інтелектуальний і виробничий потенціал) є досить великими і здатні забезпечити розширене економічне відтворення на базі ринкових засад господарювання, нової системи регіонального і державного управління та визначення таких пріоритетних напрямів розвитку економіки регіону: 
- виробництво засобів особистого споживання (товари народного споживання, особисті послуги), що не повертаються безпосередньо у процес виробництва; 
- виробництво вихідного та проміжного продуктів – відтворення та охорона природних ресурсів, виробництво засобів виробництва (знаряддя та предмети праці, паливо і енергія), виробничих послуг; 
- виробництво засобів оборони – військова техніка, матеріали, амуніція, засоби транспорту і зв’язку для оборони. Споживаючи продукти усіх підрозділів суспільного виробництва, це виробництво майже нічого не віддає, але в умовах конверсії науково-технічний і оборонний потенціал стає одним із джерел розширеного відтворення; 
- виробництво продуктів духовного відтворення (науково-технічна продукція, освіта, продукти культури тощо). 
На сумарний обсяг виробництва будь-якого регіону основне значення мають розміри та якість його ресурсів – землі, праці і капіталу. Ці продуктові ресурси відомі як фактори виробництва. 
Регіональне структурне відтворення повинно регулюватися, перш за все, на підставі трьох напрямків, зокрема: 
- через макроекономічну політику держави, коли структурні питання регіонального відтворення розглядаються у контексті вирішення загальноекономічних завдань національної держави; 
- через окремий напрям макроекономічної політики держави, коли розробляється комплекс нормативних документів, які забезпечують його реалізацію; 
- через окрему складову регіональної політики, коли структурні проблеми регіонального відтворення вирішуються в процесі реалізації завдань соціально-економічного розвитку і екологізації регіонів держави. 
Головна мета державного управління розвитком регіонів – забезпечити найповніше використання їхнього ресурсного потенціалу шляхом оптимального поєднання інтересів держави і кожного регіону. 
Стратегічна мета економіки України – гарантувати стабільність розвитку на базі створення високоефективної соціально-орієнтованої економіки усіх регіонів, яка забезпечить високий рівень життя населення, мотивацію до трудової і підприємницької діяльності, умови рівноправного партнерства у світовому економічному співтоваристві. 
Таким чином, економіка регіону – це невід’ємна частина єдиного народногосподарського комплексу – самоналагоджувальної системи, діючої відповідно до об’єктивних економічних законів. Тому в управлінні нею мають переважати економічні методи, насамперед планування та бюджетно-фінансове регулювання. Вони повинні застосовуватися у межах відповідного правового поля, що створюється законодавством, у тісному зв’язку із правовими та адміністративними методами управління. В управлінні регіональною економікою останні використовуються для боротьби з монополізмом, захистом навколишнього середовища, дотриманням правопорядку, санітарних, пожежних та інших норм і правил, визначених у встановленому порядку. Як свідчить аналіз, чим ефективніше забезпечується вплив виробництва на людину, а її – на виробництво, тим ефективніше буде територіальна економічна система. Концепція соціально-виробничого комплексу передбачає визначення інтегральної пропорції муніципального утворення; що вимірюється кінцевим споживанням, і виробництвом, що вимірюється валовим національним продуктом. На цій основі виникає можливість сформувати механізм інноваційного і стабільного саморозвитку, тобто удосконалити порядок формування місцевих бюджетів і реалізувати основоположний принцип отримання соціальних благ у залежності від результатів діяльності муніципального утворення, а не по залишковому принципу.

 

8 Дати оцінку соціально-економічній сутності економічного районування

Основою формування економічних районів  є суспільний територіальний поділ  праці, що зумовлює виробничу спеціалізацію  окремих територій, виробничі цикли  і розвиток міжрайонної кооперації. Об’єктивними умовами виділення  і розвитку економічних районів  виступають: наявні природні ресурси, особливості економіко-географічного  положення території, система розселення, чисельність населення, виробничий потенціал, спеціалізація господарства, рівень господарського освоєння території.

Основний вклад у розробку наукових основ економічного районування  внесли такі радянські економіко-географи і економісти, як М. М. Баранський, М. М. Колосовський, П. М. Алампієв, Я. Г. Фейгін, Л. Я. Зіман та ін.

За визначенням П.М. Алампісва, економічний район - це географічно цілісна територіальна частина народного господарства країни, яка має свою виробничу спеціалізацію, міцні внутрішні економічні зв’язки і нерозривно пов’язана з іншими частинами суспільним територіальним поділом праці.

Економічне районування - це науковообґрунтований поділ країни на економічні райони, що склалися історично або формуються в процесі розвитку продуктивних сил на основі суспільного поділу праці.

На формування економічних  районів впливають різні фактори: природні, економічні та історичні. Основними  серед них є економічні:

·  головним районоутворюючим фактором у кожній країні є суспільний територіальний поділ праці;

·  територіальні виробничі комплекси (ТВК) як сукупність однорідних або тісно пов’язаних між собою різних елементарних техніко-економічних комплексів, розташованих на компактній території;

·  до основних районоутворюючих факторів належать також і найбільші міста країни - великі регіональні і індустріальні центри із зонами економічного тяжіння до них периферійних територій. Кожне місто як економічний центр впливає на довколишню тяжіючу до нього місцевість, а найбільше місто об’єднує своєю зоною районоформуючого впливу всі менші міста. Так забезпечується зв’язок ядра і периферії економічного району. На Україні такими центрами є Київ, Харків, Донецьк, Дніпропетровськ, Одеса, Львів, Вінниця, Сімферополь, Житомир та Чернігів;

·  економіко-географічного положення території району, вони значною мірою впливають на формування спеціалізації його господарства;

·  природні умови і ресурси - це основа розвитку і спеціалізації сільського господарства та промисловості району;

·  форми територіальної організації виробництва - промислові центри, промислові вузли (зосереджені в одному місті чи розосереджені в близько розташованих містах і селищах міського типу), одногалузеві і багатогалузеві промислові райони, локальні, районні і обласні агропромислові комплекси, які разом з транспортним комплексом та інфраструктурою об’єднуються в народногосподарський комплекс економічного району;

·  суспільно-політичний устрій. В Україні суспільно-політичний устрій держави побудований на засадах унітарності, але з певними елементами федерації (АР Крим);

·  адміністративно - територіальний поділ країни функціонують як самостійні суб’єкти господарювання різних форм власності, так і окремі ланки господарських комплексів територій.

Основними функціями економічного районування є:

·  створення економічної основи територіального управління господарства регіонів;

·  вдосконалення територіальної структури господарства;

·  формування й реалізація державної регіональної економічної політики;

·  обґрунтування вибору доцільних варіантів розміщення компонентів продуктивних сил;

·  обґрунтування розвитку ТВК;

·  підвищення ефективності використання ресурсного, виробничого і науково-технічного потенціалу;

·  сприяння аналізу, діагностиці та прогнозуванню регіонального розвитку;

·  створення основи для розробки і реалізації територіальних комплексних програм і схем природокористування, схем розвитку і розміщення продуктивних сил та розселення населення.

У практиці економічного районування  виділяються такі критерії територіального  поділу продуктивних сил:

·  економічний район має бути великою економічно-цілісною територією, на якій є значні природні ресурси, необхідні для визначення його господарської спеціалізації;

·  розміри території великих економічних районів повинні відповідати вимогам скорочення перевезень масових вантажів у межах району;·  економічний район повинен являти територіальну єдність;

·  на території економічного району повинен бути сформований потужний народногосподарський комплекс;

·  при виділенні економічного району повинно враховуватись економіко-географічне положення території;

·  до складу великих економічних районів повинні повністю включатись території адміністративних областей, районів без порушень їх меж.

При виділенні економічних  районів враховуються такі основні  принципи:

·  принцип економічної доцільності, який основується на тому, що кожен економічний район є спеціалізованою територіальною частиною єдиного народногосподарського комплексу країни із певним комплексом допоміжних і сервісних виробництв. Спеціалізацію району визначають ті галузі, у яких витрати праці і засобів на виробництво продукції будуть найменшими, або виробництво певних видів продукції можливе там лише з причин природного фактору, або наявності корисних копалин. У виділених районах територіальна організація господарства повинна сприяти досягненню найвищого економічного ефекту.

·  принцип об’єктивності районоутворення, що означає виділення об’єктивної, суспільно цілісної території, яка розглядається як територіальна система продуктивних сил з міцними внутрішніми зв’язками;

·  принцип перспективності розвитку господарського комплексу, що дозволяє прогнозувати структуру виробництва, розвиток системи розселення, нові напрямки виробничої спеціалізації в результаті освоєння нових територій, сировинних баз, формування центрів господарської діяльності;

·  принцип комплексності розвитку всіх функціональних ланок, що передбачає раціональну систему внутрішніх зв’язків і пропорційність між сферами людської діяльності;

·  принцип єдності економічного районування і політико-адміністративного устрою держави. На основі цього принципу адміністративні одиниці одночасно розглядаються як економічні райони нижчого ієрархічного ступеня.

9 Визначити методологічні  підходи економічного районування

 

Багато авторів схем економічного районування України  не повідомляють про методики, що лежать в основі їхніх робіт. Тому, зупиняючись на методології районування, потрібно відзначити наступне.

У регіоналістиці можна  говорити про існування двох видів  класифікацій, на яких засновано два види районування. Перший - спеціальний (галузевий) вид класифікацій, другий - інтегральний. Спеціальний відбиває який-небудь один аспект досліджуваних об'єктів. На ньому засновані галузеві види районування - геоморфологічне, ґрунтове, геоботанічне, зоогеографічне, етнографічне, історико- географічне, промислове, сільськогосподарське, природно-ресурсне, рекреаційне та інші, оскільки кожному з аспектів досліджуваних об'єктів відповідають свої класифікація та районування. Різноманіття аспектів досліджуваних об'єктів породжує різноманіття галузевих класифікацій і районувань.

Інтегральний вид класифікації заснований на багатоаспектному підході, тобто використанні всієї доступної  інформації про об'єкт, що характеризує його як цілісність. Такий підхід дозволяє врахувати зв'язки між елементами системи, на які не звертається увага при спеціальному районуванні, але вони є важливими для цілісного розгляду об'єкта.

Розглянуті варіанти економічного районування України показують, що спочатку використовувалася невелика кількість характеристик об'єктів або один синтетичний показник, потім перейшли до інтегрального районування з використанням основних економічних і деяких природних характеристик. В останніх роботах з районування України стали використовуватися соціально-демографічні та історико-економічні характеристики. Таким чином, первісно спеціальне економічне районування як би «переросло» себе й стало інтегральним.

Відбулася також зміна  інструментарію районування. Перші  схеми районування України були отримані практично інтуїтивно, експертним методом на основі якісних характеристик. Згодом для районування усе ширше стали залучати кількісні показники у вигляді статистичних даних.

Останні роботи з економічного районування України вже не обходяться без математичного обґрунтування пропонованих схем.

Як результат учені  дійшли висновку, що кількісні методи класифікації, на яких повинне ґрунтуватися районування, та інтуїтивний аналіз отриманих результатів взаємно доповнюються й лише їх взаємодія може дати найкращий результат.

Зокрема, виконана під  керівництвом проф. А.П. Голікова за методикою, викладеною в роботі «Регіони України: пошук стратегії оптимального розвитку» [19, с. 204-215], багатовимірна класифікація областей дозволила (з урахуванням уже наявних розробок з економічного районування України) запропонувати науково обґрунтований варіант мережі економічних районів на основі інтегрального підходу.

Як вихідні об'єкти класифікування були прийняті основні адміністративно-територіальні  одиниці України регіонального  рівня управління - адміністративні області та Республіка Крим.

Розгляд різних варіантів  економічного районування України  показав, що в останніх схемах автори прагнуть урахувати багато ознак, що характеризують вихідні регіони в окремих аспектах (економічному, природно-ресурсному, демографічному, історико-етнічному та ін.). Однак припустимою є побудова комплексної класифікації, для якої використовується вся доступна інформація, що характеризує по можливості всі сторони досліджуваних об'єктів.

Така класифікація регіонів може слугувати підставою для  комплексного районування: у процесі класифікування регіони характеризуються як щось цілісне з комплексами ознак. При цьому нерідко виявляються важливі зв'язки між ознаками, що не привертають уваги дослідників при роздільному класифікуванні.

Виходячи з цього, в  якості ознак об'єктів класифікування використовувалася вся доступна інформація у вигляді статистичних даних по Республіці Крим і 24 областям України. Вихідні дані зазнали попередньої обробки, що полягала в перетворенні абсолютних показників на відносні, які можна порівняти між собою. Як результат отримано 75 ознак, що поєднуються за сутністю в наступні групи: 1) показники, що характеризують природні умови та ресурси (співвідношення опадів і випаровування, щільності потенціалів основних видів природних ресурсів - мінеральних, водних, земельних, лісових, фауністичних і рекреаційних, відносні обсяги заготівель дикорослих лікарських трав);