Дослідження проблем доступності вищої освіти та теоретичних аспектів доцільності процесу укрупнення ВНЗ в Україні

 

      У 2009 році до вищих навчальних закладів III-IV рівнів акредитації зараховано 285 тис. випускників старшої школи (58% загальної кількості). Як зазначалось на підсумковій колегії Міністерства освіти і науки України 27 лютого 2009 року— це одне з найбільших досягнень Української держави за роки незалежності. Враховуючи, що частина випускників середньої школи вступає до ВНЗ І-ІІ рівнів акредитації і до ПТНЗ, держава наближається до важливої мети, аби кожен випускник школи міг отримати той чи інший фах.

     У 1991—2009 pp. в Україні кількість студентів ВНЗ III-IV рівнів акредитації зросла з 881,3 тис. до 1686,9 тис. осіб, кількість підготовлених кваліфікованих кадрів із вищою освітою — з 1 36,9 у 1991 р. до 273,6 тис. у 2009 р. [47,60-61]. Більш ніж удвічі розширено прийом на денні і заочні відділення, тоді як вечірня форма навчанні скоротилася у багато разів (більш ніж у шість разів : 1990/1991 навчального року до 2009/2010 навчальногс року; з 2006/2007 навчального року спостерігається повільне зростання цього показника, але поки що він лише наближається до рівня 1998/1999 навчального року).

     Лише протягом 2009 р. вищими навчальними закладами України підготовлено 22 тис. магістрів, 197 тис спеціалістів, 116 тис. бакалаврів, 172 тис. молодших спеціалісті [37, 68].

     Підготовка фахівців із вищою кваліфікацією здійснюється в Україні за 70-ма напрямами, а загальна кількісі спеціальностей різних освітньо-кваліфікаційних рівнів перевищує 500 [68, с. 5-6].

    У цілому за період 2000—2010 pp. в Україні кількі ВНЗ зросла з 225 до 315 (збільшення на 40%), в тому числі державних —із 169 до 223 (збільшення на 32%), недержавних — з 64 до 92 (збільшення на 44%). Загальна кількість студентів становила в 2009/2010 навчальному році 1402,9 тис. осіб проти 922,8 тис. у 1995 р. (збільшення на 52%). Кількість філій ВНЗ збільшилася з 124 до 465 (приріст 275%). Загальна кількість студентів у розрахунку на 10 тис. населення зросла із 180 в 1995 р. до 285 у 2009 р. (приріст 55,6%) [37, 25].

      Отже, починаючи з 1995 p., внаслідок динамічного розвитку приватних закладів освіти та розширення підготовки на контрактній основі державними закладами, відбувається регулярне збільшення кількості зарахованих на навчання і кількості студентів.

       На наш погляд, якщо враховувати демографічні тенденції, то з 2010 р. подальше зростання кількості ВНЗ та контингенту студентів не є можливим.

     Водночас існує велика група молоді та дорослого населення, яку ми розглядаємо як контингент з актуалізованими освітніми потребами. Ця категорія населення має високий рівень зацікавленості у підвищенні своєї освітньої підготовки. Про це свідчать, зокрема, результати відповіді на запитання «Чи хотіли б Ви мати більш високий рівень освітньої підготовки? Якщо «так», то якими є мотиви Вашого прагнення до підвищення рівня освіти?», отримані Державним інститутом проблем сім'ї та молоді в червні 2009р. Так, 70% респондентів хотіли 6 підвищити свій освітній рівень, і найбільше спонукає їх до цього можливість влаштуватися на престижнішу роботу (37%) та можливість отримання високої заробітної платні (30%) [55, с. 8].

     За результатами досліджень загальний рівень актуалізації освітніх потреб в Україні та країнах-членах Співдружності Незалежних Держав становить 21—30% населення (рис.3.2.).

Загальні  рівні актуалізації освітніх потреб дорослого населення найбільших

країн СНД  у 2008-2009 роках

Рис.3.2. Структура актуалізованих освітніх потреб за групами спеціальностей у найбільших країнах СНД [56, с. 12]

 

   Потребу в професійній освіті відчувають особи з досить високим соціально-професійним статусом: більше половини осіб з актуалізованими освітніми потребами (в Україні — 55%, в Російській федерації — 58%) — керівники різних рівнів, кваліфіковані спеціалісти і службовці. Від 11 % в Україні до 41 % в Республіці Казахстан — студенти, яким не вистачає знань, набутих у вищому навчальному закладі. Певний інтерес становить структура АОП, тобто розподіл осіб за групами спеціальностей і рівнями професійної підготовки (рис.3.З).

Рис.З.3. Частка осіб з актуалізованими освітніми потребами (%) [1, с.9]

 

    Показники сумарної кількості людей, що мають актуалізовані освітні потреби (в трьох найбільших країнах СНД на початок 2010 року це становить приблизно 37 млн осіб) [55, с. 15], дають близьку до граничної оцінку загального обсягу освітніх потреб дорослого населення. Кількість осіб з актуалізованими освітніми потребами звичайно змінюється. Динаміка актуалізації освітніх потреб, як показують дослідження, збігається за своїми тенденціями з коливанням попиту на платну освіту на ринку освітніх послуг.

    Україна є лідером серед країн СНД за кількістю осіб і процентним співвідношенням у таких групах спеціальностей, як соціально-гуманітарні (в основному право, іноземні мови, психологія, соціологія); педагогічні (математика з інформатикою, іноземні мови, фізична культура); спеціальності в галузі інформаційної безпеки, інформатики та обчислювальної техніки. Найменш привабливими для українських споживачів освітніх послуг є освітні послуги в галузях: військового управління, побутового обслуговування, техніки.

    Загальні освітні потреби в галузі вищої професійної освіти (зокрема на базі наявної вищої освіти) домінують над потребами в інших освітніх рівнях. Частка їх становить: у Республіці Казахстан — 64%, в Російській Федерації — 53%, в Україні — 84%. Потреби післяуніверситетської освіти найвищі в Казахстані (9% осіб з АОП), в Україні та Росії цей показник перебуває на рівні 2,5—3 відсотків [23, с.21].

  Складовою проблеми доступності освіти та розширення доступу до неї є подальший розвиток студентської мобільності, що прямо корелює з уведенням єдиної Європейської кредитної системи взаємозаліку (European credit transfer system, ECTS).

    Основні ознаки ECTS є такими.

   1.ECTS ґрунтується на конвенції про 60 кредитних заходів з обсягу робіт студентів за один академічний рік. Обсяг робіт студентів за повний робочий час навчальної програми в Європі становить переважно 36—40 тижнів на рік, у цьому разі 1 кредит становить 24—30 робочих годин. Обсяг годин — це час, за який пересічний студент отримає необхідний результат навчання.

   2.Кредит також підсумовує результат навчання. Результати навчання — це знання, які показують, що студент знатиме, розумітиме або на що він буде здатний після закінчення навчання, короткого чи тривалого. Кредити в ECTS можна отримати після закінчення відповідної роботи та оцінення здобутого результату.

    3. Розміщення кредитів ECTS протягом офіційного циклу програми навчання. Повний обсяг робіт, потрібний для закінчення першого рівня циклу, становить 3—4 роки (тобто 180 або 240 кредитів).

    4.Студентський обсяг робіт в ECTS включає час, проведений на лекціях, семінарах, час для самостійних робіт, підготовки до іспитів, складання їх тощо.

    5. Кредити поширюються на всі компоненти навчальної програми (модулі, курси, дисертаційні роботи). Вони також відображують обсяг робіт кожного з необхідних компонентів, включених АО програм стосовно всього обсягу робіт, потрібного для закінчення повного року навчання.

   6.Представлення студента здійснюються документально на локальному або національному рівні. Для практики корисно додавати рівень ECTS, значною мірою для кредитного переведення. Відповідно до шкали рівнів ECTS студентів оцінюють за статистичною базою. Тому статистичні дані — це перший крок представлення студента для прийняття до ступеневої системи ECTS. За прохідним балом визначають, на який ступінь буде зараховано студента. Наприклад: А (найкращий) - 10%, В - 25%, С - 30%, D - 25%, Е - 10%.

    Рівень А встановлено між FX та F, що характеризують студентів, яким не пощастило. FX означає, що необхідно виконати більше робіт, F — треба значно більше працювати. Висновок про погані результати не обов'язково вносити до залікового документа [46, 18-19].

      Міністерством освіти і науки України вперше за історію розвитку вітчизняної вищої освіти дано старт широкому педагогічному експериментові з кредитно-модульної організації навчального процесу. Поклавши в основу засади ECTS, планується:

  -адаптація ідей ECTS до системи вищої освіти України, щоб забезпечити мобільність студентів у процесі навчання та гнучкість підготовки фахівців, враховуючи швидкозмінні вимоги національного та міжнародного ринків праці;

  -забезпечення можливості навчати студентів за індивідуальною варіативною частиною освітньо-професійної програми, що сформована за вимогами замовників та побажанням студента і сприяє його саморозвиткові і відповідно підготовці до життя у вільному демократичному суспільстві;

  -стимулювання учасників навчального процесу з метою досягнення високої якості вищої освіти;

  -унормування порядку надання можливості студентові отримати професійні кваліфікації відповідно до ринку праці.

  До експерименту в Україні залучено 59 вищих навчальних закладів.

  В європейських країнах гострою є проблема відсіву студентів та незавершеної освіти. Приблизно 30% студентів країн Організації економічного співробітництва і розвитку (ОЕСР) припиняють навчання до завершення першого трирічного циклу. Зазвичай більше таких студентів у країнах, в яких процес навчання суворо детермінований та досить тривалий (так, у Німеччині, Австрії, Італії, де терміни навчання коливаються від 5 до 7 років, показники відсіву є вищими за середні по Європі). Найменший відсів спостерігається в Ірландії та Великій Британії (1 5%) [4, с.59-60].

      Даних щодо відсіву студентів у цілому по системі вищої освіти України немає. За нашими даними, відсів становить: у державних ВНЗ 1—3%, у недержавних— 10—15 відсотків [38, с.45].

 

3.2. Гендерна рівність як  складова  доступності освіти

 

    У нове тисячоліття світ увійшов з ідеєю і практикою забезпечення прав і можливостей для чоловіків і жінок. Гендерна рівність, гендерний паритет посідають важливе місце в забезпеченні сталого розвитку суспільства. Гендерна рівність є однією із складових доступності освіти, якщо її розуміти як рівні можливості щодо вираження своїх інтересів за певним фахом та науковим рівнем, справедливий розподіл ресурсів освіти, відсутність привілеїв і заборону дискримінації.

     Як зазначається у  доповіді ЮНЕСКО, рівність за статевою ознакою у сфері вищої освіти забезпечується практично в усіх країнах континенту, однак гендерні диспропорції зберігаються у сфері викладання та наукових досліджень. Останнім часом у багатьох країнах проявилася така стійка тенденція: в деяких країнах частка чоловіків із середньою освітою перевищує частку жінок, а от у сфері вищої освіти лідерами є жінки. Так, у Данії 82% чолові і 79% жінок мають середню освіту, а вищу — відповідно 24% і 29%. У Франції середню освіту мають 67% чоловіків і 61 % жінок, а вищу — відповідно 22% і 24%. В той же час у всіх країнах ОЕСР, крім Італії, ступені післяуніверсиотетської освіти, як правило, більше мають чоловіки (співвідношення становить у середньому 2:3). Всього по ОЕСП 26% жінок-викладачів вищої школи (при цьому у ФРН 9%, Ірландії — 12%, Бельгії — 14%, Нідерландах — 15%. Тільки у Фінляндії та Швеції цей показник вищий (відповідно 36% і 33%) [38, с.37-38].

     Серед студентів вищих навчальних закладів України початок 2009/2010 навчального року було 53% жінок (причому перевагу вони віддавали напрямам «економіка; «право», «охорона здоров'я», «освіта», «мистецтво»; 46,1 % чоловіків віком від 18 до 22 років [8, с. 188].

Таблиця 3.2.

Розподіл  студентів ВНЗ ІІІ-ІV рівнів акредитації за статтю на початок навчального року (за даними Держкомстату України)

 

	1990/1991	1994/1995	1999/2000	2004-2005	2009/2010
Усього студентів	881251	922838	1109982	1210299	1285356
3 них, в % Жінки	50,3	49,9	50,6	51,6	51,9
Чоловіки	49,7	50,1	49,4	48,4	48,1

 

    Щодо гендерних показників у ланці, яка завершує систему вищої освіти, тобто в аспірантурі та докторантурі, в Україні 2009 року у 3999 аспірантурах навчалося 22 тис. осіб, а у 194 докторантурах — 1,2 тис. За наступні чотири роки чисельність аспірантів збільшилася на 28%, докторантів — на 7%. «За дев'ять років (від 2000 до 2009року) ця чисельність зросла відповідно у два і тринадцять разів. Частка жінок серед аспірантів становила 2005 році —45%, у 2009 —48%, серед докторантів відповідно- 26 і 31%» [69, с. 23-24].

     Гендерні дослідження взагалі та в галузі освіти, зокрема, започатковані в Україні зовсім недавно, але ми маємо можливість на прикладі даних досліджень З.Усенка на базі Сумського аграрного університету простежити динаміку гендерних показників протягом майже двадцяти років. 2006 року у цьому вищому навчальному закладі навчалося чоловіків на 20% більше, ніж жінок. Причому чоловіки віддавали перевагу таким спеціальностям, як «Механізація сільського господарства», «Агрономія», «Ветеринарна медицина», а жінки — «Бухгалтерський облік», «Економіка і організація» [38, с.190]. У 2009 році спостерігається певне зменшення частки студенток порівняно з часткою студентів із збереженням такого самого розподілу за спеціальностями, як і в минулі роки [54, с.9].

Таблиця З.3

Розподіл  докторів наук за статтю, віковими групами, вищими науковими

знаннями  у 2009 році [9, с. 41 ]

	Усього	У т.ч. жінок
Усього докторів наук	10233	1507
3 НИХ у ВІЦІ:
До З0 років	1	1
31—40 років	224	48
41—50 років	1736	306
51—55 років	1463	229
56—60 років	1849	254
61—70 років	3680	462
старші 70 років	1280	207
з них мали наукові звання:
академіка	1407	88
члена-кореспондента	518	42
профессора	5281	620
доцента	1726	301
старшого наукового співробітника	2270	406