Методика використання дидактичних ігор у вихованні звукової культури дітей старшого дошкільного віку

ПЛАН

РОЗДІЛ 1. Теоретичні засади виховання звукової культури мовлення дітей.

Лінгвістичний та лінгводидактичний  аспекти дослідження

1.2. Закономірності становлення  звукової культури мовлення у  дітей.

1.3. Дидактична гра як  засіб формування звукової культури  мовлення.

РОЗДІЛ 2. Методика використання дидактичних ігор у вихованні  звукової культури дітей старшого дошкільного  віку.

2.1. Виховання звукової  культури мовлення в теорії  і практиці дошкільної освіти.

2.2. Характеристика звукової  культури мовлення дітей старшого  дошкільного віку.

2.3. Формування звукової  культури мовлення дітей засобами  дидактичної гри.

2.4. Ефективність виховання  звукової культури мовлення дітей  засобами дидактичної гри.

ВИСНОВКИ

ДОДАТКИ

Додаток 1. Дидактичні ігри –  вправи на розвиток фонематичного слуху.

Додаток 2. Дидактичні ігри вправи на розвиток мовного дихання.

Додаток 3. Дидактичні ігри на артикуляцію звуків.

ЛІТЕРАТУРА

РОЗДІЛ 1

ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ВИXОВАННЯ ЗВУКОВОЇ

КУЛЬТУРИ МОВЛЕННЯ ДІТЕЙ

1.1. Лінгвістичний та лінгводидактичний  аспекти дослідження

Логіка дослідження вимагає  звернутися до наукових понять, якими  надалі ми будемо оперувати: фонетика, фонема, звук, звуки мовлення, звукова  мова, звукова культура мовлення. Розглянемо їх докладніше.

Проблема вивчення звукової сторони мовлення виступає предме-том  дослідження лінгвістів, психолінгвістів, лінгводидактів. Відомо, що мова людини - це звукове мовлення. Саме звукове  мовлення є засобом комунікації  людей. Тому вивчення звукової системи  рідної мови допоможе усвідомити низку  фонетичних явищ. Звукові одиниці, які  служать засобом передачі думки, досліджує спеціальна наука - фонетика.

З лінгвістичного енциклопедичного словника дізнаємося, що фонетика /від  грец. phonetikos - звуковий/ - галузь мовознавства, що вивчає звукову будову мови. Сучасні  філологи (А.Т.Волох, В.В.Лобода, Н.І.Тоцька та ін.) визначають фонетику як розділ мовознавства, що вивчає артикуляційні й акустичні особливості звуків мови, закономірності їх сполучуваності в мовленнєвому потоці і пов'язані з ними позиційні зміни. У ширшому розумінні фонетика вивчає також наголос, інтонацію, членування мовленнєвого потоку на склади, а також більші відрізки. За визначенням інших лівгвістів (А.Г.Кващук та ін.), фонетика вивчає способи утворення звуків мови, значення і місце звукового складу в системі мови, закономірності найрізноманітніших звукових змін. Залежно від завдань, що ставляться при дослідженні звукової системи будь-якої конкретної мови, вчені поділяють фонетику на описову та історичну. За твердженням учених /Є.В.Кротевич, Н.С.Родзевич/, фонетика – це галузь мовознавства, що вивчає звуковий склад мови, його зміни, умови творення звуків та їх роль у оформленні та передачі людської думки і емоційно-вольових проявів. Залежно від різних аспектів підходу до вивчення звуків мови вони розподіляють фонетику на: загальну, фізіологічну, експериментальну, фонологію, описову та історичну.

У звуковій мові, яка є  основним знаряддям комунікації, усі  мовні значення виражаються тільки за допомогою звуків. Звуки людської мови мають певне значення - це перше  і основне, що характеризує мовлення. Але вони набувають значення лише в поєднанні з певним смислом, - як зазначає В.В.Левицький, - у досвіді  під час штучного приписування двох або більше смислів, а в мові в  складі слів і морфем з певним лексичним  значенням.

Фонеми реалізуються в  звуках мовлення, з яких складається  мовленнєвий акт. Звуки не є фонемами, оскільки фонема не може утримувати жодної фонологічно несуттєвої ознаки, що для звука мови є фактично неминуче. Конкретні звуки, які ми чуємо  в мовленні, з погляду М.С.Трубецького, є лише "матеріальними символами  фонем". Звуковий потік у мовленні символізує певний фонемний ряд. У певних місцях такого потоку можна впізнати фонологічне суттєві ознаки звука, що характерні для окремих фонем  відповідно фонемного ряду. Кожне  таке місце можна розглядати як реалізацію певної фонеми.

Але, крім фонологічне суттєвих ознак звука, в тому ж місці  звукового потоку виявляється ще багато інших фонологічно несуттєвих звукових ознак. Сукупність усіх, як фонологічне суттєвих, так і не суттєвих ознак, що виявляються в тому ж місці звукового потоку, де реалізується фонема, М.С.Трубецькой називає звуками мови, або звуками мовлення.

На основі аналізу нашого мовлення можна переконатися, що людина вимовляє величезну кількість звуків, однак реально виділяються тільки ті одиниці, які служать для розпізнавання  слів. За Л.В.Щербою, в мовленні вимовляється значно більша, ніж ми це думаємо, кількість  різноманітних звуків, які в кожній мові об'єднуються в невелику кількість звукових типів, здатних диференціювати слова і їх форми, тобто служити меті людського спілкування. Ці "звукові типи" й маються на увазі, якщо йдеться про окремі звуки мови. Ми будемо називати їх "фонемами".

У науковій літературі, що присвячена дослідженню фонеми, іс-нують щодо цього різні погляди. Відповідно до концепції московської фонологічної школи /Р.І.Аванєсов, П.С.Кузнєцов, О.О.Реформатський, В.М.Сидоров/, фонема є абстрактною фонологічною одиницею, яка не може бути ототожнювана ні з якою конкретною звуковою одиницею. Як уважають ці вчені, функціональне значення окремих звуків мови не пов'язано з їх фізіологічними властивостями і не існує пропорційності між їх акустичними ознаками і функціональним значенням.

Порівнюючи різні підходи до теорії фонем, зауважимо, що всі вони мають схожість щодо визначення фонеми. Автори дійшли єдиної думки, що фонема виконує смислорозрізнювальну функцію.

Звернемося, відтепер, до визначення поняття „звукова культура мовлення”. Оволодіння звуками рідної мови є чинником культури мовленнєвого спілкування. Культура мовлення - це вміння правильно, тобто відповідно до змісту висловлювань, з урахуванням умов мовлен-нєвого спілкування та мети висловлювань, користуватися всіма мов-ними засобами /звуковими засобами, в тому числі, інтонацією, лек-сичним запасом, граматичними формами/. Поняття "звукова культура мовлення" здебільшого використовується в професійному обігу дошкільної педагогіки та дошкільної лінгводидактики. Розглянемо сутність поняття "звукова культура мовлення".

Як визначають учені /О.М.Лещенко, О.І.Максаков, О.І.Соловйова, Є.К.Сухенко, М.Ф.Фомічова/, звукова культура мовлення – це фонетично правильна і  чиста вимова звуків і слів рідної мови; орфоепічне правильна вимова слів і фраз, що відповідає нормам літературної вимови з правильними наголосами, інтонаціями, паузами і відповідним темпом; чітка дикція; розвинутий фонематичний слух, правильне мовне дихання, вміння контролювати силу голосу.

Отже, під звуковою культурою мовлення ми розуміємо правильну і чітку артикуляцію та вимову звуків, слів і фраз рідної мови; володіння мовним диханням, певний рівень розвитку фонематичного слуху та інтонаційної виразності мовлення. Чинниками звукової культури мовлення виступають: чітка артикуляція звуків рідної мови, фонетична правильність або правильна звуковимова, орфоепічна правильність мовлення, мовне дихання, дикція, сила голосу, темп мовлення, тембр, фонематичний слух, засоби інтонаційної виразності. Розглянемо докладніше кожен з цих компонентів.

Артикуляція звуків /лат. articulatio, від articulo - розчленовую, вимовляю членороздільно/ - це сукупність рухів і положень вимовних органів, необхідних для утворення звука мови. Мовний акт, що забезпечує артикуляцію звуків, здійснюється складною системою органів, у якій розрізняють периферійну і центральну частини мовного апарату. Щоб чітко уявити, як утворюються звуки рідної мови, необхідно передусім знати, які основні органи беруть участь у звукотворенні. За М.І.Жинкіним, у творенні звуків беруть участь три основні групи органів: 1) органи мовлення /язик та інші органи артикуляції/; 2) гортань, або глотковий резонатор; органи дихання, особливо діафрагма та бронхи.

Людина, користуючись мовою, намагається вимовляти слова, фрази правильно, чітко, розбірливо. Якщо в мовленні немає ніяких порушень, воно вважається чистим.

Чистота мовлення, на думку  М.І.Пентилюк, це повна відповідність  нормам сучасної літературної мови. Для  чистоти мовлення, за словами автора, найважливішими є: правильна літературна вимова, вживання слів, що відповідають літературній нормі. Чистота мовлення досягається дотриманням фонетичних та орфоепічних норм і залежить від дикції, яка є необхідною якістю мовленнєвої культури. Дикція /лат./ - це ступінь виразності вимови звуків та їх сполучень, складів, слів у різних умовах. За М.Р.Львовим, дикція - це основа розбірливості мовлення, членороздільна вимова звуків мовлення. Автор уважає, що дикція мало пов'язана з емоційною сферою, з духовним світом мовця, вона не відображає змісту, а слугує чисто технічним умінням. Натомість, зауважує М.Р.Львов, від сформованості цього вміння залежить розуміння мовлення.

Чітка дикція досягається  автоматизованою координацією психофізіологічних мовних центрів з органами мовлення, що забезпечують утворення звуків. За твердженням А.С. Фальдберг, дикцію можна відпрацювати тільки шляхом розвитку моторики мовнорухового апара-ту, правильної артикуляції та вимови голосних звуків.

Найголовнішою умовою звуковимови  є дихання, що забезпечує подання  потоку повітря для голосових  зв'язок і всього мовного апара-ту, порожнин рота і носа. Правильне  дихання забезпечує нормальне звукоутворення, створює умови для підтримки відповідної гучності, мовлення, пауз, засобів інтонаційної виразності. Дихання - це ритмічне подання повітря, що насичене киснем. Під час видиху потік повітря забезпечує роботу мовного апарату. Мовлення потребує достатньо сильного потоку повітря, тому постановка дихання, - як зауважує М.Р.Львов, - є однією з умов правильного мовлення.

Дихання може бути мовним і  немовним. Немовне дихання відбува-ється ритмічно: вдих, видих, пауза. При цьому вдих дорівнює за тривалістю видиху, голосова щілина відкрита. Під час мовного дихання вдих короткий, а видих - довгий. Вдихає людина через рот і ніс, тому губи розімкнуті. Мовне дихання, в свою чергу, поділяється на: верхньогрудне /під час вдиху грудна клітка піднімається вгору за рахунок піднятого плечового пояса, при цьому розширюється тільки верхня частина легенів/; діафрагмальне /грудна клітка розширюється вниз, плечі не піднімаються, опускається діафрагма/; діафрагмально-нижньореберне, або змішане /під час цього типу дихання опускається лише діафрагма, ребра відходять у сторони, плечі не піднімаються/. Останній тип мовного дихання вважається найкращим.

Для утворення звуків велику роль відіграє голос. Голос - це сукупність різноманітних за висотою, силою, тембром звуків, які вимовляє людина. Голос є результатом складної психофізіологічної діяльності, спрямованої інтелектом мовця, його емоціями та волею. Голос у процесі мовлення характеризується такими рисами: звучністю і силою, висотою, темпом, тембром, інтонаціями.

Висота голосу - це підвищення чи пониження тону, перехід від високого голосу до низького і навпаки.

Складніше нам характеризувати  феномен „тембр”, який не має однозначного визначення. Так, під тембром розуміють: лінгвістичну категорію, яка є компонентом інтонації /Г.П.Торсуєв/; якість, що дає змогу відрізнити один звук від іншого, що вимовляється за тих же самих умов /А.Росетті/; засіб виразності /І.Я.Блінов/; навмисну зміну якості голосу для передачі змістової, емоційної та соціальної інформації /А.М.Антипова/. Найбільш широке визначення означеного вище поняття знаходимо в словнику лінгвістичних термінів. Автори визначають тембр як характерне забарвлення звука мови або голосу, утворюване призвуками, чи обертонами, тобто якісним і кількісним складом тонів, що додатково звучать при основному тоні. Кожній людині властиве постійне забарвлення голосу, обумовлене індивідуальними особливостями її мовного апарату /розміром і формою гортані, ротової та носової порожнин тощо/. Але різнобарвні модуляції в межах основного /фізіологічного/ тембру значною мірою залежать від того, про що йдеться, в яких обставинах і в якому стані перебуває мовець.

У розумінні терміна "темп мовлення" також існують різні погляди.

Так, скажімо, в лінгвістичному енциклопедичному словнику знаходимо  таке визначення: темп мовлення /італ. tempo, від лат. tempus - час/ - це швидкість вимови елементів мовлення: звуків, складів, слів. Учені /Є.В.Кротевич, Н.С.Родзевич/ визначають темп мовлення як швидкість, з якою протікає жива, звучна мова. При цьому вони звертають увагу на те, що темп мовлення тісно пов'язаний з фонетичними стилями мови, тобто різними її формами, пристосованими до різних цілей і різних умов комунікації, з індивідуальними особливостями мовця та його психофізичним станом, а також зі змістом мови. Як нам вбачається, більш повне визначення означеного терміна дає С.І.Ожегов. Так, автор розглядає темп, як: 1/ ступінь швидкості у виконанні музичного твору, а також загалом - у театральній грі, читанні, спорті; втрата темпу в грі; 2/ ступінь швидкості в здійсненні чогось, у виконанні якоїсь справи, завдання.

У науковій літературі вживається подвійна термінологія: фонематичний слух і фонематичне сприйняття, сприймання. Під фонематичним слухом учені розуміють: здатність чути і виділяти кожний окремий звук серед інших звуків слова /Н.П.Савєльєва/, вміння проводити аналіз звукової форми слів за допомогою внутрішнього їх промовляння /Д.Б.Ельконін/, сприймання членороздільної мови /О.І.Соловйова/, здатність розрізнювати і відтворювати всі звуки рідної мови, співвідносно з фонетичною системою мови /М.Ф.Фомічова/.

Щодо фонематичного сприйняття існують також різні визначення його сутності. Так, учені /Д.Б.Ельконін, Л.Є.Журова/ розуміють під "фонематичним сприйманням" спеціальні дії з виділення звуків мови та встановлення звукової структури слова як одиниці. На їхню думку, в процесі формування фонематичного сприймання відбувається перебудова первісного мовленнєвого слуху, оволодіння ним та використання з метою розв'язування нових завдань. На погляд М.Г.Генінг і Н.А.Герман, фонематичне сприйняття - це здатність сприймати на слух і точно диференціювати всі звуки мови /фонеми/, особливо звуки, подібні за звучанням.

Виховання звукової культури мовлення включає й інтонаційну виразність мовлення. На думку П.С.Кузнєцова, існують такі звукові одиниці, які відіграють смислорозрізрювальну роль, що реалізуються на ще більшому відрізку мовленнєвого потоку, протягом цілого вислову, а саме - рух голосового тону за висотою, який поєднується з певним рухом інтенсивності, і темпом вимови окремих складових мовленнєвих потоків звукових одиниць, "сукупність означених засобів називається інтонацією в широкому розумінні /під інтонацією у вузькому розумінні називають лише рух голосового тону, що відіграє тут провідну, але не виняткову роль”.