Родинне виховання в системі шкільної освіти

І про добре налагоджені контакти вчителя з батьками учнів можна

 говорити тоді, коли сторони  завжди раді зустрічі, щиро діляться

 наболілим, своїми сумнівами,  таємними думками з приводу  виховання

 дитини. Велике моральне  задоволення переживає педагог,  знаходячи

ї повне взаєморозуміння  з батьками, які бачать в ньому  близьку людину,

хорошого друга своєї  сім'ї.

Педагогічна мораль засуджує вчителя, який не бажає встановлювати  контакти з батьками учнів. Причини  такої його орієнтації можуть бути різні. Наприклад, надмірна упевненість в своїх педагогічних можливостях («обійдемося і без батьків»), невіра в батьків як помічників в справі

виховання («що вони там  розуміють»), байдужість до своєї справи взагалі («до чого мені все це»), відсутність  свідомості і почуття моральної відповідальності перед батьками учнів («яке їм діло до моєї роботи») та інші.

Як бачимо, мотиви переважно  суб'єктивні і педагогічною мораллю  виправдані бути не можуть.

Навчальний процес знаходиться  під постійним контролем і  оцінкою з боку батьків учнів. Самі діти, іноді мимовільно, приносять додому інформацію про навчально-виховний процес, яка то тішить і заспокоює батьків, то засмучує і насторожує.

Ось наприклад, син приходить  додому сяючий: «А я сьогодні відповідав по математиці і Тетяна Олександрівна сказала, що у мене справи набагато краще». «А нам сьогодні дроби пояснювали, знаєш, як цікаво! Хочеш, покажу?» З цієї навіть невеликої інформації батьки розуміють: «У школі все добре, цікаво, напевно, вчитель хороший».

Інша думка складається  в сім'ї, коли дитина похмуро пояснює: «Учителька порвала мій зошит за бруд... А я старався, як тільки міг». Інший, прийшовши з школи, просто мовчить — в школі нічого цікавого не було, розказувати нічого, потім питає у матері: «Що таке лахи?» Після пояснення матері дитина знову задумується, а потім говорить: «Учителька сказала Жені, що викине його з класу з усіма його лахами».

Ось чому педагогічна  мораль пред'являє до вчителя вимогу: «не ображати батьківських почуттів». А це потрібно робити ще в початкових класах, тому що тільки там закладаються перші уявлення батьків про школу, про вчителя і про весь педагогічний колектив. Адже буває, не встигне мати зайти в вчительську, як на неї "накидаються" з одного боку: «Ваша дівчинка страшно ледащо!» А з іншого кричать: «А-а, Марійчина мама, ну нарешті. Добре, що зайшли, я уже сам мав намір вас викликати: розмовляє ваша дівчинка на уроках!»

Звичайно, вчитель зобов'язаний давати дітям об'єктивну, в тому числі  і негативну характеристику, якщо учень заслужив. Але вона принесе  користь і буде правильно, по-діловому сприйнята тільки в тому випадку, якщо батьки упевнені у доброзичливому відношенні вчителя до їх дитини. Більше того вчитель повинен нести батькам не тільки погану інформацію про дітей, бо в кожній дитині є і щось хороше. Довгий перелік всіх, нехай навіть об'єктивних нестач учня, сприймається батьками як вияв неприязні до їх сина або дочки, і вони внутрішньо не виправдовують вчителя, який не може сказати про дитину нічого хорошого.

Не можна також виправдати і дратівливу форму звернення до батьків учнів в зв'язку з якимись недоліками або промахами в їх поведінці.

Набагато ефективніше  в педагогічному значенні звучить  шаноблива форма звернення до батьків учнів: «Запитай будь ласка  тата, коли йому зручніше зустрітися зі мною — хочу про дещо з ним порадитись».

Коли класний керівник-вчитель  добре знає батьків учнів, уміє зрозуміти  їх почуття, упевнено, шанобливо, без  недоречного начальницького тону, з  глибоким знанням справи говорить про їх дитину, цим самим створює собі однодумців, вірних друзів в такій нелегкій і

непростій справі, як виховання  дітей.

Моральна вимога —  виховувати у дітей повага до їх батьків — має велику педагогічну  і соціальну цінність.

Виховувати повагу до батьків — значить залучати дітей  до важливої сторони моральності — поваги до старших, допомагати дітям побачити в своїх близьких такі якості, якими вони можуть гордитися. Педагог повинен зацікавити учнів життям і долею близьких, спонукати задуматися про те, з якими цікавими і шановними людьми вони живуть. Щирий інтерес до життя батьків учнів підіймає авторитет вчителя і як вихователя. І батьки будуть вдячні йому за таку орієнтацію їх дітей.

Іноді сприяти підняттю авторитету батьків буває нелегко, часто з вини самих батьків, у  яких чомусь склалися напружені відносини  зі своїми дітьми.

Цікавий досвід виховання  у дітей любові і поваги до батьків  В.О.Сухомлинського, який писав: «...даємо  дітям саджанці троянд — візьми, попрацюй, посади, подоглядай за трояндовим кущем, створи своєю працею красу, принеси  матері, батькові, дідусеві і бабусі радість». Вчитель, що зумів вплинути на зростання авторитету батьків в очах дітей, підіймає і свій авторитет: батьки щиро підтримують такого педагога у всіх його починах.

Буває і навпаки. Вчитель, який не керується тут даною етичною  нормою іноді здійснює дії, що підривають авторитет батьків в очах дітей, робить це мимохідь, необдумано, іноді внаслідок звички. Ось приклади. Учень нагрубив учителю. Обурений педагог, не обтяжуючи себе в цей момент ніякими етичними нормами, відповідає грубіяну так:

«Ти ці штучки залиш для  своєї матері! А я тобі не дозволю!»  Побачивши на першокласникові несвіжий комірець, учителька помічає мимохідь: «Щось твоя мама погано стежить за тобою». Третьокласнику, який, на думку  класовода, не дуже добре одягнутий, він говорить: «Що ж тобі батьки не можуть купити костюм?»...

Відомо, що значною перешкодою у вихованні дітей є прихильність деяких батьків застарілим поглядам, педагогічна неписьменність, а то й зневага своїми обов'язками по відношенню до дітей. Значну частину  моральної відповідальності за неправильні педагогічні погляди і поведінку батьків учнів несе вчитель. Педагогічна мораль зобов'язує його активно сприяти формуванню педагогічної культури батьків учнів, показувати те зло, яке наносить справі виховання їхня педагогічна неграмотність. Ця вимога диктується міркуваннями співпраці і створення сприятливих умов для виховання, коли всі суб'єкти педагогічного впливу на дитину об'єднані правильними, педагогічно доцільними установками і поглядами.

Але, виховуючи у дітей  повагу до своїх батьків, вчитель зобов'язаний керуватися моральними вимогами, тобто вчити поважати лише те, що є гідним поваги.

Важливо донести це положення  і до розуміння батьків, які зобов'язані  ставити перед собою високі вимоги і повинні знати, що діти не можуть їх поважати лише за те, що вони батьки. Для поваги необхідні реальні цінності і гідність - інтелектуальні, етичні і т. д.

Практика кращих вчителів показує: авторитет, заснований на несправедливості, — фікція, яка розлітається при  першому ж серйозному випробуванні. Вчитель зобов'язаний підтримувати тільки праву сторону. У іншому випадку неминучі соціальні і педагогічні втрати. Так, якщо в шкільні роки учень пересвідчиться, що поняття «авторитет» і «справедливість» можуть і не співпадати, то не виключено, що згодом він піддасть сумніву реальність і цінність і того і іншого.

Щоб успішно боротися з неправильними педагогічними  поглядами батьків, вчитель повинен  уміти правильно оцінювати їх відношення до своїх дітей, їх роль в навчанні і вихованні. Треба стерегтися при цьому поширеної помилки, коли про батьків судять тільки по їх дітях: вчителеві може здаватися, що батьки успішних учнів виконують свій обов'язок, а невстигаючих, недисциплінованих — ні. Важливо уміти правильно визначати і вимоги до батьків в їх відношенні до дітей, уміти знаходити доцільну форму презентації такої вимоги, яка не кривдила б батьків. Не менш важливим є навчити тат і мам виконувати вимоги, що поставлені перед ними. Вчитель повинен стерегтися спокуси — хоч би частину своїх обов'язків перекладати на плечі батьків або ставити перед ними незрозумілі і нездійсненні завдання.

Конкретні форми впливу на батьків учнів багато в чому залежать від педагогічної майстерності, чуйності і етичної культури того або іншого вчителя, від уміння сприймати ним критику.

Критика менше образить вчителя у випадку, якщо він сам  організує батьків на висловлювання  критичних зауважень в свою адресу, переконавши їх в тому, що йому просто необхідно знати їх думку, знати, чи правильно розуміють його учні і батьки, які він допускає, з їх точки зору, помилки, побачені ними зі сторони, для того щоб їх усунути. У таких умовах критика набуває конкретного, ділового і необразливого характеру. Якщо ж критика батьків неправильна по суті або несправедлива, то вчитель і в цьому випадку зобов'язаний її вислухати і тактовно роз'яснити батькам, в чому вони неправі. Хоч вимогливий до себе вчитель завжди знайде і в помилковій критиці щось таке, що йому потрібно брати до уваги. Нехай хоч би те, що він, поступаючи правильно, виявився невірно зрозумілим іншими людьми.

Вчитель повинен бути зацікавлений у відкритій, чесній критиці, оскільки невдоволення батьків його роботою можна подолати тільки таким  шляхом. При відсутності відкритої  критики, невдоволення батьків роботою  вчителя зберігається, хоч справа іноді зводиться до простого нерозуміння ними один одного. Крім того, невдоволення роботою вчителя може нагромаджуватися, відносини між сторонами починають носити нещирий характер — виникає недовір'я і до педагогічного і до людського авторитету вчителя.

Деякі вчителя помилково  вважають, що вчитель знаходиться  поза всякою критикою і що його авторитет  в очах батьків учнів повинен  бути безперечним. Природно, що з такою  позицією погодитися не можна, і ось  чому.

По-перше, вчитель, яким би він ні був професіоналом-фахівцем, завжди може допустити (і допускає) помилки і промахи, які бачать батьки. По-друге, не можна забувати, що у відношенні до виховання своїх дітей батьки мають перед вчителем певні переваги. Дитина, її виховання, турбота про неї становлять для батьків дуже важливу частину їх життя, їх щастя. Більшість батьків готові піти на значні жертви ради своєї дитини. У них величезна особиста зацікавленість і відповідальність за долю своєї дитини — відповідальність і турбота значно більша, ніж у найкращого вчителя.

А хто з нас у  школі не чув розмови про «важкий  клас» і «хороший клас»? У «важких  класах» багато учнів, які відстають, є другорічники, часто зустрічаються  випадки порушення дисципліни. Щоб  досягти певних зрушень у таких  класах, вчителям доводиться докладати величезних зусиль.

У хороших класах громадське життя вирує, тих, хто відстає, одиниці. Учні дисципліновані, допитливі, один за одного стоять горою, допомагають  підтягнутися тим, хто плентається  в хвості. Такі класи радують і  вчителів, і батьків. Чому ж один клас буває хорошим, а другий — важким?

Більшість батьків пояснює  це явище тим, що в різних класах різні вчителі і класні керівники. «У хорошого класного керівника клас передовий,— кажуть вони.— Поганий  класний керівник — і клас поганий».

Безумовно, вчитель—центральна фігура в класі, від його досвіду, організаційних здібностей, знань, підходу  до дітей залежить дуже і дуже багато. Та чи тільки майстерність учителя  і класного керівника визначають успіхи навчальної і виховної роботи в класі?

Звичайно, стверджує друга  частина батьків, склад учнів  також відіграє важливу роль. Більше здібних, посидючих учнів — клас кращий. Менше таких — клас гірший. Але це спостереження також однобоке. Якщо ми надамо слово класним керівникам, то вони говоритимуть не тільки про хороших учителів, здібних учнів, а й про хороших батьків.

Шкільне життя на кожному  кроці переконує педагогів у  тому, що кращими класами бувають, як правило, ті, в яких переважна  частина батьків активно допомагає  класному керівникові захопити учнів корисними справами, виявити причини, які заважають тому чи іншому і учневі успішно навчатися, вплинути на недисциплінованих, лінивих, І неввічливих, розхлябаних, брехливих учнів. Педагогічна співпраця класного керівника, вчителів і батьків — і могутня виховна сила.

 До недавнього часу традиційно робота з батьками проводилася школою безпосередньо за місцем проживання: у мікрорайоні, у ЖЕКах, в сім'ї. Дана робота включала: формування батьківського активу;   проведення батьківських зборів і лекторіїв у школі та поза нею; за місцем проживання і на виробництві; створення мікрогуртків безпосередньо в будинках; організація спільних справ батьків і дітей. Така спільна і діяльність включала природоохоронні заходи, художньо-естетичну освіту, і спортивно-туристичні подорожі і змагання. Все це допомагало більш і активно підключати батьків у дитячі інтереси, дитяче життя, наповнювати і змістом сімейне виховання.

У сучасних умовах різко  зменшилися контакти батьків з учителями, які найчастіше відбуваються через батьківські збори або індивідуальні виклики батьків до школи. Все це є важливі форми. Однак вони інколи не приводять до бажаних  результатів.

Є, щоправда, батьки, які  навіть вихованням власних дітей  не займаються серйозно. Таких і  до школи не докличешся.

— У нас мало часу,—  кажуть вони,— ми працюємо!

— Ми годуємо, одягаємо дитину, а виховувати її — це вже справа вчителів,—додають інші.

Саме з цих сімей  діти й бувають найчастіше важкими, їх не так уже й багато, а вимагають  вони до себе величезної уваги, і не тільки з боку вчителів. Батьки, які разом з педагогами беруть участь у вихованні таких дітей, допомагають впливати на їхні сім'ї, згуртовувати батьківські й учнівські класні, шкільні колективи, і є опорою вчителя. Дуже багато нових, складних завдань ставить життя перед цими батьками.

На класних зборах не треба тільки про оцінки учнів. Треба, щоб на кожних зборах батьки, дізнавалися про щось нове, важливе  у тому, як виховувати свою дитину.

Треба провадити в  класах для батьків педагогічні  бесіди, яскраві і зрозумілі, з прикладами з життя класу. Влаштовувати диспути, конференції з тих питань виховання, які особливо хвилюють. Обговорювати цікаві статті про виховання з газет, журналів «Сім'я і школа», «Початкова школа», «Журнал для батьків» та інші. Давати короткі бібліографічні огляди найцікавіших книжок і новинок на педагогічні теми. Практикувати обмін досвідом сімейного виховання. Обговорювати недбале ставлення до виховання дітей в окремих сім'ях. Організувати в класах невеличкі педагогічні бібліотечки для батьків.