Родинне виховання в системі шкільної освіти

Враховуючи  прагнення учня відповідати вимогам, що ставляться до нього вчителем, слід певним чином організувати життя дитини вдома.

Спинимось на конкретній ситуації з життя початкового  учня - збиранні до школи. Батьки повинні  допомогти дитині лише в тому, що вона справді не може зробити самостійно: вчасно розбудити, приготувати сніданок, подбати про охайність одягу. Інші справи - прибрати постіль, вмитися, одягтися, поїсти (і все це в такому темпі, щоб не спізнитися на заняття) - повинні бути обов'язком самого учня.

Доцільно в  перші дні навчання разом із дитиною простежити по годиннику потрібний на збирання час і поставити перед нею раз і назавжди вимогу: "До школи можна йти, зробивши всі необхідні справи." Така ситуація сама по собі спонукає учня до активних дій. Не треба буде постійно нагадувати, щоб вчасно вставав, умивався, сідав за стіл. Спочатку не уникнути невдач. Доведеться разом  із  дитиною  пережити  зауваження вчителя з приводу запізнення. Однак коли вона усвідомить, що саме перешкоджало їй вчасно зібратися, то зможе коригувати свої дії. Якщо дитина млява, слабко володіє навиками самообслуговування, на перших порах  їй треба допомагати, але робити це слід непомітно, поступово підвищуючи вимоги до якості виконання нею будь-якої справи.

Участь у  посильній праці, допомога батькам  є обов'язком дитини. Домашня робота, як відомо, малоцікава й одноманітна. Тому якщо дитина, усвідомлюючи необхідність виконати доручену їй справу, мобілізує себе, долає своє небажання, в неї формується готовність до вольового зусилля, виховуються наполегливість, почуття відповідальності, прагнення бути корисною людям, тобто всі ті якості, які є основою позитивного ставлення до праці.

Участь у  сімейних  турботах  викликає, за  словами А.С.Макаренка, відчуття людської допомоги, взаємозалежності, відповідальності, що є особливо важливим для дитини, яка мало буває в колективі ровесників.

Трудова участь  у житті сім'ї формує у дитини позицію активного, повноправного  її члена. Така позиція сприяє вихованню  із початкуючого школяра колективістських якостей, виробленню вміння рахуватися з інтересами оточуючих людей, формуванню прагнення вносити особистий вклад у загальну справу.

У домашньому режимі першокласника відводиться  час  для систематичних занять малюванням, конструюванням, рукоділлям, для слухання і читання художньої літератури.

Звичайно у  тих випадках, коли діти не відвідують групу продовженого дня, організації цих видів їх діяльності у домашніх умовах слід приділяти більше уваги. Визначаючи конкретний зміст занять, літературу для читання доцільно орієнтуватися на вимоги викладені в програмі.

Семирічна дитина під умілим керівництвом учителя за досить короткий  термін  навчається читати нескладні вірші, казки, оповідання. Однак слабка техніка читання не дає змоги дитині повноцінно сприймати зміст більш складних текстів. Тому батьки як і раніше, повинні читати для початкуючого  школяра  дитячу літературу, обговорювати спільно з ним прочитане, уточнювати незнайомі слова і мовні звороти.

Домашні завдання в першому класі мають своєрідний характер: підібрати певний малюнок (загадку, книжечку), відшукати природній  матеріал для виготовлення різних предметів, спостерігати, які зміни відбулися в зимовому парку, зробити сувенір до класного свята. Домашнє завдання - це завдання дитині, і батьки не повинні брати на себе її обов'язки. Однак увага до завдання з боку батьків  підкреслює  його  значимість  і  допомагає  дитині пересвідчитися в обов'язковості його виконання. Проявивши інтерес до завдання і ненав'язливо відзначивши його важливість, батьки можуть викласти ряд варіантів виконання роботи. Якщо учень звернувся за конкретною допомогою слід подати її, не сковуючи при цьому його ініціативу. Навпаки, необхідно спонукати дитину до пошуку раціональних способів здійснення роботи до творчості, до видумки. Така організація діяльності сприяє формуванню у дитини якостей, необхідних для успішного навчання, - відповідальності за доручену справу, наполегливості у її виконанні, вміння планувати свою роботу і контролювати власні дії, даючи їм адекватну оцінку. Не слід обмежувати участь дитини у грі. І якщо вона іноді розглядається дорослими як пройдений етап для семирічного учня, то це помилкова думка. Гра продовжує виконувати важливу роль у формуванні багатьох якостей, необхідних школяреві.

У процесі сімейного  виховання є можливості для широкого використання впливу фізичної культури на загальний розвиток дитини. Видатний педагог і психолог П.П.Блонський ще в 20-ті роки висловив думку про те, що розуиове і фізичне виховання взаємно доповнюють одне одного.

За даними досліджень учених, спеціально організована рухова активність позитивно впливає на розумову працездатність, на розвиток зорового сприйняття, уваги та деяких інших психічних процесів, що в кінцевому підсумку сприяє успішному навчанню дитини. Добре зарекомендували себе фізичні вправи, рухливі ігри, підібрані для роботи з першокласниками науковцями А.Ф.Борисенком і С.Ф.Цвеком.

Серед інших  цікавих і корисних занять дітей  у вільний від навчання  час  (читання книги, відвідування музеїв, театру, перегляд фільму) особливе місце  належить спілкуванню з природою. В.О.Сухомлинський писав: "...треба  розвивати мислення дітей, зміцнювати розумові сили дитини серед природи - це вимога природних закономірностей розвитку дитячого організму."

Спільні прогулянки дітей і батьків у природу  можуть стати справжнім "уроком мислення, уроком розвитку розуму" [12, C.34].

Дорослий допоможе дитині поліпшити цікаве, підкаже, як його розглядіти, почути, допоможе їй скласти про нього свою думку і тут же дасть змогу самостійно вступити у спілкування з природою. Користь від цього не тільки в тому, що розшириться коло уявлень дитини. Вона одержить урок пізнання, набуде вміння порівнювати предмети і явища, знаходити в них подібне і відмінне, виділяти істотне з різноманітності деталей, робити найпростіші узагальнення. Не менш важливо і те, що дитина навчається зосереджуватися над тими чи іншими подіями і фактами. Це сприяє формуванню в неї здатності заглиблюватися в будь-яку роботу, є джерелом активної розумової діяльності, багатої фантазії.

Організовуючи життєдіяльність дитини в сім'ї, яка сприяє її фізичному, розумовому, моральному, вольовому розвитку, батьки тим самим подають потрібну допомогу маленькому учню в успішному засвоєнні програмних знань. Водночас увага до інтелектуального розвитку, успіхів у навчанні не повинна призводити до ігнорування інших факторів, які впливають на формування особистості дитини, - становлення її взаємин з ровесниками, усвідомлення нею свого місця і позиції в учнівському колективі, її участі в житті класу.

Батько і  мати, бабуся і дідусь, старші брати  і сестри є посередниками  між  маленьким учнем і школою, спрямовують і регулюють його ставлення до вчителя, однолітків, до шкільних справ. Вони повинні враховувати, що сформовані в початковий період навчання шестирічної дитини психологічні установки значною мірою зумовлюють характер реакції учня на всі наступні дії.

Тому батьки мають обговорювати спільно з  шестирічними дітьми події кожного  шкільного дня, проявляючи інтерес  не тільки до формальної сторони справи. При цьому їм не слід обмежуватися, що стосується безпосередньо їх дитини, а потрібно розпитувати і про цікаве на уроці, перерві, про однокласників, дізнаватися, чи не засмутив  хто вчительку. В обговоренні з шестирічним учнем шкільних справ і подій повинна бути чітко визначена позиція батьків, їх прагнення бачити свою дитину не лише освіченою, дисциплінованою, зібраною, уважною, допитливою, самостійною, а й, що менш важливо, доброю, чуйною, здатною до співпереживання, готовою прийти на допомогу товаришу.

Іноді буває  так, що батьки вбачають у зрослих  можливостях шестирічних дітей  основу для раннього залучення до певної сфери діяльності і починають посилено орієнтувати їх на відповідний вид занять - математику, поетичне  слово, конструювання  тощо. Захоплення  учня  певною  галуззю  діяльності  слід всіляко заохочувати, оскільки воно сприяє загальному розвитку дитини. Однак  культивувати  його  слід, підтримуючи багатогранність інтересів дитини, з урахуванням завдань необхідних для  її розвитку в даному віці.

Трапляється, що учень відчуває труднощі в засвоєнні  навчального матеріалу, які не можна  подолати при індивідуальному підході в межах фронтальної роботи класу. В таких випадках батьки повинні своєчасно підключитися до конкретної роботи, яку проводить з дитиною вчитель. Це здійснюється комплексно шляхом формування нерозвинутої здібності в різних видах діяльності і ретельно відпрацювання відповідних навчальних дій. Участь батьків полягає насамперед у належній організації виконання дітьми трудових дору- чень, занять фізичною культурою, конструюванням, малюванням, а в разі необхідності і в забезпеченні оздоровчих заходів. Додаткові навчальні завдання з математики і рідної мови повинні строго регламентуватися.

Результати  такої допомоги можуть виявитися  не відразу, іноді навіть не в перший рік навчання. Ефективність розвитку дитини значною мірою залежить від  того, наскільки цілеспрямованою і систематичною  є  допомога, що  їй  подається, якою мірою дотримується поступовість в ускладненні завдань з урахуванням реальних можливостей дитини, чи співпереживають батьки в її невдачах, чи можуть вселити впевненість у власних силах.

Для правильного  виховання в сім'ї дитини, яка  починає вчитися в школі, потрібно спеціальні знання. Тут неприпустимо спиратися лише на особисті уявлення, свою індивідуальну практику без  врахування узагальненого досвіду  виховання, його наукових основ. Настанова В.О.Сухомлинського "педагогіка потрібна всім" нині знаходить своє втілення в роботі факультетів педагогічних знань. Важливо щоб батьки вирішували питання своєї педагогічної освіти, усвідомлюючи особисту відповідальність за  виховання дитини.

2.2. Шляхи оптимізації взаємодії школи і сім’ї у розвитку особистості молодшого школяра

    Співдружність  школи з сім’єю, опора на родинні  традиції набуває сьогодні  нового  педагогічного змісту та особливої  актуальності. Адже об’єктивна необхідність взаємодії школи і сім’ї у розвитку особистості молодшого школяра має глибокі соціальні й психолого-педагогічні основи. Вона зумовлена сутністю самого процесу виховання і розвитку, який пов’язаний з безпосереднім сприйманням особистістю як організованих, так і випадкових зовнішніх  впливів.

     Впродовж  багатьох віків людей хвилювала  проблема становлення особистості.  Відомий філософ Гельвецій відзначав,  що люди не народжуються, а  стають тими, ким вони є. Першоосновою  розвитку дитини як особистості  є виховання в сім’ї. Якщо сім’я зацікавлена у вихованні особистості, то виховний влив школи посилюється, якщо ж такий союз слабкий або не склався взагалі, то позитивний вплив школи значно зменшується. Ставлення батьків до проблем виховання дітей не є однозначним. Близько 70% батьків визнають всю відповідальність за навчання і виховання своїх дітей, 25% вважають, що виховувати дитину повинна сім’я, школа і суспільство, тому й відповідальність необхідно ділити порівну. І понад 5% батьків взагалі знімають із себе відповідальність за виховання своїх дітей.

       Школа  і сім’я - два суспільних інститути,  на яких покладено обов’язок  виховувати особистість. Визнаючи школу провідною ланкою у розвитку особистості треба зазначити, що без єдності зусиль з сім'єю, ефективність цього процесу буде низькою. Адже саме сім'я найбільше впливає на її всебічний розвиток: укладом спільного життя, побутом, працею, традиціями, звичаями. Саме в сім'ї дитина засвоює такі загальнолюдські поняття, як добро і зло, правда і кривда, корисне і шкідливе, тобто її морально-етичні принципи на яких споконвіку ґрунтується педагогічний досвід народу.

     Сім'я завжди  була і залишається природним  середовищем первинної соціалізації  дитини, джерелом матеріальної і  емоційної підтримки, необхідної  для розвитку її членів, особливо дітей, засобом збереження і передачі культурних цінностей від покоління до покоління.

Єдність сім'ї і школи  відіграє важливу роль у вирішенні  завдань всебічного розвитку та виховання  школяра. Важливого значення даній проблемі надавали відомі педагоги: Януш Корчак, А.Макаренко, В.Сухомлинський, М.Стельмахович та інші дослідники.

Сім’я - один із головних виховних інститутів, значення якого  у формуванні особистості дитини важко переоцінити. Лише в сім’ї, під керівництвом та з допомогою батьків дитина пізнає навколишній світ у всіх його складностях і багатогранних проявах, тут проходить її громадське становлення, формується світогляд та естетичні смаки.

Здійснюючи родинне  виховання, батьки створюють умови  для повноцінного становлення та розвитку особистості, забезпечують дитині почуття захищеності, рівноваги, довіри, формують активне, зацікавлене ставлення до оточуючого середовища. З сім’ї починається дорога і до школи. У шкільному віці основою родинного виховання є формування в дітей гуманістичної моралі, естетичної культури, готовності до праці, до захисту рідної землі, патріотичних почуттів.

Мета дослідження полягає  у визначенні шляхів оптимізації  співпраці сім’ї і школи у  розвитку особистості школяра. Адже розвиток особистості – це „процес становлення особистості, вдосконалення її фізичних та духовних сил під впливом зовнішніх і внутрішніх, керованих і некерованих чинників, серед яких найважливішими є цілеспрямоване виховання й навчання.

Він має різні форми  і відбувається на основі взаємодії дитини з середовищем. А позитивний влив середовища (у нашому випадку це сімейне і шкільне ) на формування особистості здійснюється лише в тому випадку, коли вона здатна сприймати його як орієнтир у своїй життєдіяльності.