Система роботи по ознайомленню дітей з народною іграшкою

   Асортимент іграшок був  досить солідний - коники, баранці, кози, цапи, бички, корови, собаки, свинки, зайчики, рибки, півники, чаєчки, зозульки, індики, олені, тури, фантастичні звірі, вершники  на конях, „сусідки”, „баришні”, „наречені”, чорти, леви, ведмеді, звірі – музики.

    На території України  найдавніші зображення, які можна  вважати праіграшками,- трипільські  глиняні статуетки свійських  і диких тварин, богинь родючості, дитячий посуд, візки на коліщатках тощо. Їх форми компактні, слабко розчленовані, нерідко схематично спрощені, виправдовують свою функціональну належність до обрядової атрибутики.

   Збереження цього факту  сучасною традиційною іграшкою  з глини, збереження її актуальності  є досить важливим фактором саме у сучасних умовах, коли дитина свою відірваність, віддаленість від природи має компенсувати шляхом споглядального та дотичного осягання давніх родових інформуючи форм. При цьому інформація стосується не тільки кількасотрічної практики поводження майстрів з матеріалом, але і властивостей самої глини, її взаємодії з водою, повітрям і вогнем.

   „Примітивна” пластика  іграшки, за А.В.Бакушинським, закономірно  відбиває „образ матеріальної  речі як продукту, з одного  боку, розчленування первісного хаосу вражень, з іншого – збирання їх у деякі окремі, замкнуті в собі єдності”.

   Народні майстри – автори  свищиків, хихичок, брязкалець, деркачів  та інших іграшок з акустичними  пристроями , а також традиційних  керамічних іграшок – люди  особливі їм дано володіти формою, яка зорієнтована на місцеві традиції, смаки та уподобання. Тому ця творчість заснована на онтологічних і екзистенцій них факторах. До цього ще слід додати індивідуальні привнесення, які у визначних майстрів є результатом творчого осяяння, виходу у сферу персональних  образів пам’яті.

   Серед таких майстрів  слід назвати наступних керамістів:

 А.Тарасенко (Київщина);

Ф.Олексієнко (Київ);

М.Галушка (Київ);

О.Ганжа (Поділля);

М.Піщенко (Чернігівщина);

Г.Пошивайло, Н.Білик – Пошивайло, Г.Діденко ( с.Опішне, Полтавська обл);

Ф.Гнідий (Харківщина);

М.Ковальчук (Прикарпаття );

К.Нечипорука (Уманщина );

П.Цвілик, Г.Цвілик, Й.Табахорнюк, В.Аронець (Карпати ).

   Якщо розглядати українську  іграшку загалом, беручи до уваги  лише формально – пластичний її аспект, то можна виділити такі основні її риси[18]:

• Компактність
• Порівняно слабка розчленованість
• Певна важкуватість і присадкуватість
• Відсутність легких, витончених та видовжених деталей.

   Будь – який образ, сюжет  містить у собі додатковий, прихований, але змістовно важливий образ землі з її місцевими ландшафтно – пейзажними особливостями. Щодо цього велике значення має також орнаментальне оснащення, кольорово – колористичний характер керамічної іграшки.

   Кожна місцевість, кожен  регіон, крім того, що користується різним щодо фізичних властивостей природним матеріалом. Ще має колективний досвід пластичного та технічного поводження з цими матеріалами, кольорово – колористичні уподобання. Цей досвід забезпечує своєрідність та унікальність іграшки різних місцевостей та регіонів. Є ряд формально – пластичних та декоративних рис і ознак, які вирізняють іграшки Поділля і Прикарпаття, Волині і Полісся, Полтавщини і Київщини.

   Однак не тільки рід  заняття населення, а і ландшафтно - кліматичні умови впливають на зовнішній вигляд і на змістовно – образний характер іграшок. Найбільш контрастними щодо останнього видаються опішненські (Полтавщина ) та Косовські (Карпати ) іграшки з глини.

   Опішнянські іграшки кольорами  ангобів і поливи, характером  розпису здебільшого відтворюють провідний образ літньої гарячо – стиглої днини, рівнинний ландшафт Полтавщини з плавними вигинами невеликих пагорбів, ланами золотого збіжжя, зеленими садками, синіми річками, жовтогарячим гарбузовим квітуванням городів, маревом над вечорової спеки.

   Косовські керамічні іграшки  запозичили волого – прохолодний  колорит карпатського літа і  осені з синіючими серпанками  далечин, темною смерековою зубчастістю, холоднувато  - зеленими схилами, плетивом стежок та дзвінкою  прозорістю вранішнього гірського небосхилу.

   Як бачимо, мистецтво керамічної  іграшки онтологічне у своїй  основі – протилежне повсякденній  побутовій буденщині. Земні начала  у ньому апелюють до космосу  – воно оперує буттєвими космологічно  – святковими символами і водночас його зовнішня формальна атрибутика є досить прозорою і зрозумілою .

   Отже, як зазначав О.Найден, „українська народна іграшка  містить у собі момент істини, своєю мовою виголошує правду  про народ, його земну сутність і історичне призначення” [18, 89].

 

2. Види народних іграшок, їх характеристика

     Класифікація народних керамічних іграшок зумовлюється переважно їх функціональними ознаками.

     Серед української керамічної іграшки найбільш масовою є свищики, а  серед свищиків найбільш масовими є ті, що зроблені з глини; водночас серед зроблених з глини найбільш масовими  є птахи і коники. Вони здебільшого мають найпростішу архаїчну форму, що проявляється, насамперед, у способі ліплення – відсутності зайвої деталізації, підкресленій осяжності та схематичності тулубів і узагальнено – типізованому вирішенні голів фігурок.

   Слід згадати, що в українських  народних піснях, особливо в колядках, нерідко можна зустріти коня, наділеного функціями птаха, який  літає, перестрибує через Дунай, море. Також можна зустріти птаха, наділеного функціями коня: „Іван орлами оре, стрілою сіє...”. Ці фольклорні рудименти птахів – коней мають певну аналогію в образах глиняної іграшки, а саме  - свищиках, які створюються у такий спосіб, що птахи, коні, звірі мають однаковий тулуб, і лише голова виразно або не дуже виразно характеризує риси тієї чи іншої тварини.

   Свищики були знайдені  під час археологічних розкопок  у різних куточках території  України:

1. На Слобожанщині ( м. Ізюм ) – П.П.Єфименко, 1909рік;

2. У Подільській губернії  - К.В.Широцький, 1912 рік;

3. У Катеринославській губернії ( с.Василівка ) – В.А.Бабенко, 1909рік. 

     Нерідко іграшка еволюціонує, переходить у так звану селянську  настільну скульптуру. Зміни в  результаті набувають не лише  іконографічного, а й структурного, образного характеру. Вже глиняний кінь або птах,  позбавлені такого акустичного пристрою, як свисток, втрачають одну з важливих традиційних функцій – голос, звук, один із способів взаємодії з дитиною і середовищем. Вони вже не належать до суто народної, веселої, ярмарково – карнавальної когорти свищиків – свистунців. Водночас керамічні іграшки досить великих розмірів, удвічі або й утричі більші за звичайні іграшки, несуть на собі відбиток індивідуального авторського бачення і сприйняття .

   Коників на високих, дугоподібних ногах виготовляли у с.Мазурівка Хмельницької області. У них була гордовито піднесена голова та довга шия.  Подібні скульптурки для гри, виготовлені на Волині, не мали поливи, а їх форма була дещо спрощено – узагальнена.

   У казці кінь часто становить образ перевтіленого предка героя або дарований йому передком як помічник і порадник. У коня з колядки зберігаються рудименти цих якостей і рис, але переважає більш наочне подання чарівності:

А в мого коня золота грива,

Золота грива, срібні копита,

Срібні копита, жемчужний хвостик.

    Фольклорний образ коня пов’язаний у культовому плані з ідеєю родючості. У народних казках коні, а особливо кобилиці часто мають атрибути божества родючості: місяць на лобі, зорі по боках.  

   Іграшка українських гончарів – півень – один із найдавніших сакральних образів, який прийшов до нас зі Сходу. В українському фольклорі образ півня асоціюється з сонцем, теплом, раннім, світанковим пробудженням господаря. Недарма більшість іграшкових півнів мають на грудях знак сонця або квітку, яка символізує сонце.

   Чайка у пісенно – поетичному фольклорі  відома як нерадива мати, яка мостить своє гніздо біля дороги і тим губить своїх дітей. Мабуть, тому образ чайки, на відміну від веселого, мажорного півня, має певне сумно – ліричне забарвлення. Особливо це помітно, якщо автором іграшки є жінка. Якщо чайка – свистулька або пищик, то її „голос” більш тонкий і жалібний.

   Як іграшка індик не дуже поширений. Водночас окремі гончарі люблять зображати індиків – ці іграшки радують око складною пластикою, вибагливим декоративним ліпленням, соковитими кольорами поливи.

     Олень, лось  - найбільш поширені народні іграшки. У казках олень нерідко виконує роль посередника між небесним і земним світами. На стику землі і неба, де кінчається світ, - перебуває велетенський олень, одна частина рогів якого занурена у землю, друга – простерта у небо аж до самого сонце бога. Також нерідко у казках олень виносить героя з підземного у земний світ.

    У багатьох місцевостях дрібна іграшкова пластика з глини мала узагальнену назву – „баранці”, „баранчики”. Уже одне це говорить про популярність образу барана, вівці   в українській іграшковій сюжетиці. За багатьма легендами і повір’ями вівця вважалась божою твариною отари овець випасав сам Ісус Христос. Золоте руно – символ сонця і царської влади, оскільки вівці у стародавньому світі становили важливий фактор господарської діяльності, забезпечували основні потреби у їжі й одязі.

   У багатьох легендах антиподом  слухняної вівці виступає норовиста і уперта коза. В українському фольклорі коза, цап є образами, спорідненими сатані. Також і український іграшковий чорт за багатьма прикметами нагадує козу, цапа. Але це чорт не злий, не відразливий, а приємний, симпатичний.

   Водночас нерідко образ кози набуває монументальної величі, коза – іграшка постає у реліктовому вигляді язичницької сакральної тварини, стародавнього божества врожаю:

Де коза ходить,

Там жито родить.

   Деякі майстри створюють  самобутні образи звірів –  іноді веселих, іноді похмуро – трагічних, та завжди загадкових. Ці фольклорно – міфологічні істоти, як персонажі фантастичних творів М.В.Гоголя та „Лісової пісні” Лесі Українки, певною своєю чарівністю притягують до себе, збуджують уяву і водночас викликають почуття занепокоєння та певної тривоги [18]. Це твори, у яких просліджується суспільний вплив історичних змін – сумніви і надії, прагнення миру і милосердя, бажання „зменшити” зло до розмірів звичайних дитячих іграшок. До створення таких іграшок звертались автори М.Тарасенко – „Потвора” (1970 рік ), В.Омеляненко, І.Сухий, О.Ганжа.

    Сюди можна віднести  і роботу того ж автора ( М.Тарасенка) „Старий чорт” – свистунець  із дірочками у рогах, який  видає звук, скоріше схожий на  скіглення. 

   Корова і бик  також входять до розряду досить поширених іграшок з глини. У світовій міфології образ корови пов’язаний із початковими уявленнями про творення світу та послідовність набуття ними онтологічно – ціннісних засад .у багатьох народних казках саме корова є тією магічною істотою, що дбає про бідну дівчину – сироту, годує, в усьому допомагає, захищає від злої мачухи.

   Українська народна казка „Бичок третячок” зберегла рудименти дуже давніх уявлень про бичка як про божество, заступника землеробства і осілості.

   В Україні роль свині  у домашньому господарстві досить значна, тому і не дивно, що її образ знайшов відображення  у народній іграшці. Найчастіше веселих, рожевих, гладких свинок  роблять майстри – керамісти з Опішні Полтавської області. Але доводиться зустрічати цю іграшку, виготовлену і в інших регіонах.

   У казках нерідко злі  чаклуни перетворюють красиву  дівчину на свиню. Однак у легендах, приказках, прислів’ях зустрічається  і негативне тлумачення образу  свині – як істоти бісівської: „ Не дай боже свині роги...” між тим реальне ставлення народу до свині досить поблажливе. Її образ, як правило, пов’язують із достатком  і заможністю.

   Ведмідь – один із найдавніших сюжетів української народної іграшки, але і нині його створюють не досить часто. Ведмеді, яких зрідка можна побачити серед гончарних іграшок, здається, вже втратили свою міць  доброго „господаря лісу”, натомість набули деякої певної подрібненості та дрібної деталізації.  Їх найчастіше зображують з блюдом або з тацею у руках – можливо це пов’язано з тим, що на більшій частин території України ведмедів уже давно немає, а побачити його можна було лише на ярмарку, в „олюдненому” вигляді., у ролі артиста.

   Серед дрібних глиняних свищиків нерідко можна побачити рибу. Особливо полюбляють їх відображати в Опішні, але рибок – свищиків ліпили колись і на Черкащині, Київщині, Поділлі. Риба – мешканець нижнього світу, світу предків – заступників, - водночас вважається і символом родючості.

   Досить дивні українські  колядки про жінок – господинь з ключами послужили основою для створення анімалістичних фігурок  ( М.Тарасенко „Ключниця”, 1960 ):

...Господинечка на ім’я  …(може бути будь-яке),

 По двору ходить,

Ключами дзвонить:

• Ой ключі ж мої та й золотії,