Соціально-педагогічні умови соціалізації української молоді

Особистість – явище соціальне. Особистістю стає людина, що має особливу позицію в житті, основою якої є велика робота над собою. Формування особистості – це процес становлення людини в суспільстві. Особистість характеризується здатністю до самооцінки, самоконтролю, саморегуляції. Вона має набір обов'язкових соціальних якостей, серед яких визначаємо: індивідуальність, інтелектуальність, відповідальність, активність, цілеспрямованість, та ін. [43,67]. Розвиток особистості – результат складного тривалого процесу, в ході якого змінюються властивості та якості людини. Зміни в особистості відбуваються в процесі впливу на неї виховання, освіти.

Різні люди досягають різного рівня розвитку і це залежить від взаємодії внутрішніх сил та зовнішніх умов. До внутрішніх ми відносимо природні (фізіологічні та психологічні дані людини); до зовнішніх – середовище. Як буде розвиватися людина з певними задатками, здібностями залежить від цих умов. Отже, на розвиток особистості впливають середовище, спадковість, виховання.

А. В. Мудрик у книзі “Социализация и “смутное время” характеризує середовище як “глобальні події у світі, на планеті, економічні події, … події в країні, суспільстві, де живе дитина. Це події у місті, в селі, в сім'ї. Це релігійний вплив, вплив вулиці, ровесників, школи, позашкільних закладів, клубів, центрів…” [44,287].

Особистість розвивається під впливом середовища у результаті спілкування та участі в різних видах діяльності – спочатку ігрової, потім навчальної і трудової. Розвиток особистості залежить також від спадковості. Спадковість – це фізичні, біологічні властивості людини, родові особливості організму (колір шкіри, очей, волосся, будова тіла, особливості нервової системи, мислення).

У цілому формування особистості та її розвиток у соціумі може бути успішним лише тоді, коли будуть враховані всі зовнішні та внутрішні фактори, які на неї впливають, їх складні взаємозв'язки. Перш за все, це спосіб життя особистості, який може сприяти її розвитку (за певних умов) чи протидіяти йому, умови життя, які сприяють становленню певного способу життя в межах певного району, національні особливості, особливості природного середовища, різні джерела духовної культури, характер їх взаємодії, просторові та часові умови життя особистості й мікрогруп, виховні системи та індивідуальні особливості особистості, які склалися у цих системах.

Сьогодні соціальні служби, різні соціально-педагогічні інститути зайняли у такому складному процесі, як соціалізація особистості, свою нішу. Зважаючи на те, що соціалізація особистості потребує певних соціально-педагогічних умов, доцільно назвати найважливіші з них:

–                гуманізація процесу соціального становлення особистості;

–                відповідність змісту, обсягу і характеру соціально-педагогічної діяльності, можливостям, умовам даного соціуму;

–                розумне розміщення в часі та просторі всіх цілеспрямованих взаємодій [64, 147].

Ці умови включають широкий спектр соціально-педагогічних проблем життєдіяльності молодшого покоління:

–            учбова активність;

–            спілкування з однолітками

–            взаємовідносини з батьками, родиною;

–            здоровий спосіб життя;

–            спрямованості підліткового дозвілля;

–            ціннісні орієнтації;

–            професійні орієнтації;

–            статеве життя підлітків.

Тому основним завданням соціально-педагогічних інститутів є соціалізація особистості з урахуванням особливостей її життєдіяльності в середовищі, у діяльності, в ситуації, де відбувається пізнання і оволодіння цією особистістю суспільними нормами і цінностями.

У ситуації вибору змісту і форм діяльності кожна молода людина прагне керувати власним розвитком як процесом. Тому пропонується розглядати цей процес як складну структуру, що включає такі види діяльності:

–                самоосвіта;

–                самовиховання (робота над характером, емоційним та моральним розвитком, філософією життя тощо);

–                вибір напрямку (галузі) освіти та професії;

–                вибір конкретного місця роботи;

–                вибір групи друзів, товаришів, колег;

–                участь у певних громадських і політичних організаціях;

–                рішення щодо вступу до шлюбу і складу сім'ї;

–                пошуки шляхів досягнення поставленої мети [32, 115].

Бажано, щоб молода людина сформувала в собі вміння здійснювати відповідний вибір з різних альтернатив. Соціалізуючі інститути працюють заради того, щоб надалі вони переставали бути потрібними, їх головне завдання – “запустити механізм самоорганізації і саморозвитку” [25, 213]. Найбільш повноцінно цей механізм може спрацювати у різних видах діяльності.

Молодь перебуває під впливом інтегрованої системи соціально-виховних інститутів. Ця система складається з освітніх, наукових, творчих, виробничих, громадських колективів та інших соціальних структур, які, здійснюючи функції навчально-виховного, науково-пошукового та духовно-творчого характеру, та можуть реалізувати процес формування соціально активної особи, який також повністю залежить від дієвості інших соціальних інститутів виховання – сім’ї, школи, засобів масової інформації, молодіжних громадських організацій.

Формування соціальної ідентичності молоді – це зворотній бік питання про виживаємість даного соціуму, яке неможливо вирішити без усвідомлення єдності і ототожнення себе з життям та історією свого народу. Домінування ж сім’ї як цінності, якою пишаються більше, ніж країною свідчить про посилення значення і цінності приватних засобів виживання. В процесі суспільної взаємодії формується людина, яка не відчуває значимості свого буття з точки зору суспільства.

Тому в умовах суспільства, що трансформується, специфіка процесу соціальної ідентифікації полягає, на нашу думку, в тому, що вважаючи себе членом суспільства, індивід разом з тим у визначені “Ми” залишається на рівні групової ідентичності, не маючи змоги гармонійно узгодити в собі відокремлені частки ціннісної системи суспільства.

Оскільки нові соціально-історичні реалії українського суспільства ще до кінця не відрефлексовані, то неможливо однозначно оцінювати зрушення в сучасній молодіжній свідомості. Проте, розбалансованість в системі суспільних цінностей, відсутність “загального ціннісного мінімуму”, призводять до існування постійної загрози трансформації вищих цінностей в примітивний егоїзм [55, 14].

Відомо, що саме в періоди трансформацій відбувається різке падіння авторитету держави та її установ, послаблення багатьох форм соціального контролю, зниження соціалізуючих можливостей офіційних агентів соціалізації. Так, соціологічне дослідження, яке проводилося науковцями кафедри соціології КДПУ у січні 2005 року в навчальних закладах Кривого Рогу (вибірка – 1200 чоловік, репрезентативна за віком, статтю та місцем навчання) свідчить про те, що хоча такий впливовий соціальний інститут соціалізації молоді як сім’я все ж таки залишається основним (62% опитаних підтримують цю думку), він відчуває сильну конкуренцію з боку засобів масової інформації та впливу однолітків. Як в особистісному, так і в соціальному аспектах, зменшується для молоді суб’єктивна значимість школи. Тільки 18% респондентів вважають її найбільш впливовим соціальним інститутом. Проте, за даними дослідження, з одного боку, саме вплив традиційних агентів сприяє більш “цивілізованому” баченню молоддю сутності ринкових перетворень, розумінню значущості особистісних якостей, таких, як компетентність, цілеспрямованість, освіченість, відповідальність. З іншого боку, збільшення впливу стихійних соціальних факторів (“вулиця”, однолітки, несанкціоновані громадські рухи тощо) на процеси соціального становлення молоді призводить до сприйняття ринку як засобу наживи та власного збагачення, що є підгрунтям девіантної поведінки молоді [73, 16-17].

Зменшення впливу традиційних агентів соціалізації призвело до того, що нормативна система цінностей сучасного українського суспільства лише частково реалізується у повсякденній поведінці молодих людей. Результати експертного опитування засвідчили таку ієрархію ціннісних орієнтирів серед молоді. Основними її цінностями вважаються: здоров’я – 72,2 %; чесність, порядність – 56,4 %; ерудиція, глибокі знання – 44,4 %; можливість працевлаштування – 44,2 %; працелюбність – 43,8 %; віра в Бога – 39,6 %; високий рівень духовності – 38,6 %; високий рівень культури – 38,0 %; високий рівень добробуту – 34,8 %; престижна професія – 33,7 %; національна гідність, патріотизм – 28,6 %. При аналізі визначеної експертами ієрархії цінностей було зафіксовано тенденцію певної заангажованості старшого покоління „традиційними уявленнями” щодо „потрібних для молоді” цінностей та соціальних настанов [22].

Можна погодитися з експертами щодо невисокого рівня патріотизму і національної гідності молоді, адже ці позиції посідають останні місця в рейтингу її цінностей. Але ж гідність і патріотизм потрібно не лише виховати, але й вистраждати. Як писав О. Довженко, „єдина достовірність серед усіх химер і пристрастей людських – страждання” [19, 203]. З іншого боку, на думку експертів, існують об’єктивні бар’єри, які заважають реалізувати молоді власний потенціал та долучитися до загальнолюдських цінностей Помітна тенденція збільшення терпимості (21,1 %), підвищення відповідальності (14,4 %), зростання працелюбності (14,2 %), віри у майбутнє (13,6 %). Можна прогнозувати, що такі настрої й настанови будуть закріплюватися та поглиблюватися, відтак формуватимуться потреби щодо морально-етичного самовдосконалення.

Звідси слід вести мову про те, що суспільство може і повинне допомагати молодому поколінню залучатися до активної діяльності, створюючи умови для його становлення та інтеграції в життя суспільства. Проте не досить лише створити умови для позитивно-мотиваційної діяльності, потрібно затратити багато енергії, щоб сформувати у молоді традицію аналізу свого становища, здатність нести відповідальність за свої вчинки, співпрацювати, приймати спільні рішення у групі, здійснювати реальну суспільну діяльність і розвивати необхідні для такої діяльності навички та вміння.

Звичайно, цілком зрозуміло, що основою стабільності таких умов і такої діяльності є систематична допомога всіх інфраструктур соціалізації, наявність механізму взаємодії державних і недержавних соціальних інститутів, суть діяльності яких має бути спрямовано на оптимізацію соціалізуючого процесу.

Діяльність соціально-педагогічних інститутів щодо соціалізації є найбільш ефективною тоді, коли вона орієнтована на досвід перебування особистості у “позитивному” соціумі і міжособистісному спілкуванні. Можна сказати, що для діяльності соціально-педагогічних інфраструктур важливі не самі дії дітей і молоді, не їх результати (щоб усе здійснювалося красиво, яскраво, гладко), але й набутий у спільній діяльності, обговорений і усвідомлений досвід, який молоде покоління набуває і зможе ним керуватися у своєму подальшому житті.

Проте не можна не звернути увагу на особливість впливу на молоду людину чи дитину конкретного соціуму, в якому можуть проявлятися як позитивні, так і негативні тенденції. З одного боку, у соціумі можна спостерігати за активізацією самостійності, ініціативності, творчої співпраці, саморегуляції та самоконтролю, з другого – за проявом завищеної самооцінки, агресивної незалежності, утвердження переваги власного “Я” над іншими, надмірної амбітності тощо. І всі ці якості суб'єкта проявляються, безперечно, в діяльності [48, 16-17].

Мета соціально-педагогічного впливу диктує обов'язковість створення умов для розгортання як об'єктивно-соціологічної діяльності, так і соціально-психологічної, коли молодь потрапляє в реальні ситуації, де активно проявляється суб'єктивна позиція особистості. Це дозволяє їй утверджуватися в певних видах діяльності, а, отже, і в соціумі в цілому. Характер діяльності визначається не стільки позитивною чи негативною установкою суб'єктів, скільки “мірою суб'єктивності”, наявністю активності, самостійності, ініціативи. Це, безперечно, передбачає зміну позицій, ролі, статусу суб'єкта діяльності в нових соціумних умовах.

Реалізація різних напрямів, змісту і програм щодо соціалізації особистості потребує і реалізації відповідних функцій соціально-педагогічної діяльності. Ці функції можуть бути уточнені, розширені залежно від суб'єктів соціалізації, регіону, соціальних умов і життєдіяльності особистості. У визначенні функцій загалом можна спиратися на положення білоруського вченого В.Г. Литвиновича:

1. Діагностико-прогностична функція є своєрідним підґрунтям, яке дозволяє вивчати проблеми і потреби дітей та молоді і визначати методики соціально-педагогічної діяльності у соціумі та мікросоціумі.

2. Функція забезпечення соціальних гарантій розвитку молодої людини як особистості і її нахилів, здібностей, можливостей.

3. Функція соціального захисту дитини, підлітка, молодої людини і надання їм допомоги у кризових та конфліктних ситуаціях.

4. Функція соціальної адаптації суб'єкта у соціумі в ситуації різкої зміни соціальних умов та соціального середовища.

5. Функція забезпечення соціальних зв'язків суб'єкта в соціумі з різними соціально-педагогічними інститутами шляхом включення конкретного суб'єкта в суспільний процес у соціумі [33, 15].

Вищою мірою прояву соціальних зв'язків є діяльність, яку здійснюють соціальні інститути з урахуванням необхідності, потреб, інтересів як особистості, так і суспільства. Визначення функцій соціально-педагогічної системи у структурі соціалізуючого процесу допомагає здійснювати прогнозування якісних змін життєдіяльності дітей і молоді, виявлення резервів удосконалення процесу соціалізації, шляхів вирішення соціально-педагогічних проблем, активності включення соціальних інститутів у діяльність з метою поліпшення соціально-педагогічних умов соціуму. Це потребує вивчення і апробації певних напрямків, форм і методів, що сприяють соціальному становленню особистості й виявленню змін у ставленні дітей і молоді до базових соціальних цінностей.

Виходячи із загальної мети соціально-педагогічних інститутів і тих завдань, які вони мають виконувати, можна передбачити розробку, уточнення, продовження щорічних основних напрямків і змісту діяльності соціально-педагогічних інститутів: