Традиції українського дитинознавства та шляхи їх застосування в группах раннього віку

 

 

ЗМІСТ

ВСТУП……………………………………………………………..……………. 3

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНЕ ФОРМУВАННЯ ЗНАНЬ ПРО ТРАДИЦІЇ УКРАЇНСЬКОГО ДИТИНОЗНАВСТВА

1.1 Загальна характеристика дитинознавства в українській історико-етнографічній науці……………………………………………………………… 8

1.2 Сутність поняття народного дитинознавства, його традиції……...…….. 16

1.3 Використання народних  традицій у роботі з дітьми  в групах раннього віку………………………………………………………………………………..25

РОЗДІЛ 2. ДОСВІД РОБОТИ З ФОРМУВАННЯ У ДІТЕЙ РАННЬОГО ВІКУ ОСНОВНИХ ТРАДИЦІЙ УКРАЇНСЬКОГО ДИТИНОЗНАВСТВА

2.1 Досвід використання традицій українського дитинознавства у вихованні дітей раннього віку до початку експерименту……………………………….. 34

2.2 Місце традицій українського дитинознавства в педагогічному процесі в групах раннього віку …………………...…………………………….………... 39

2.3 Вплив традицій українського дитинознавства на виховання почуттів та різних якостей особистості ……………………………………………..….… 45

ВИСНОВКИ …………………………………………………………………… 49

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ……………………………........... 51

ДОДАТКИ

 

 

 

ВСТУП

Актуальність дослідження. Сучасний період розвитку суспільства в нашій незалежній державі відкриває широкі можливості для оновлення змісту освіти на основі принципу народності, що дасть змогу формувати духовно багате підростаюче покоління. У реалізації сучасних навчально-виховних завдань дитячого садка визначну роль може і повинна відігравати народна педагогіка. Значення активного застосування її в дошкільних закладах набуло сьогодні особливої актуальності у зв’язку з гуманізацією та демократизацією нашого життя. У другій половині XX проводилися психолого-педагогічні дослідження, присвячені вивченню етапів розвитку української народної педагогіки, її основних закономірностей, принципів, методів, засобів, форм виховання і розвитку української дитини від народження до вісімнадцяти років (Л. Артемова, А. Богуш, В. Кузь, Л. Лисенко, Т.Мацейків, Ю. Руденко, З.Сергійчук, Н.Сивачук, М.Стельмахович, Є.Сявавко), що є особливо значущими для наукового пошуку становлення дитинства як проблеми минулого та сьогодення. Ці праці мають важливе методологічне, історико-пізнавальне та прикладне значення для дошкільної педагогіки сьогодення.[3;4;8]

Автори цих робіт обґрунтовують дитинство як соціально-культурний феномен та особливий значущий віковий період у становленні людської особистості, а також наголошують на необхідності побудови сучасної системи національного виховання на принципах народності та природовідповідності і розвивають його як прилучення дітей до витоків української народної культури. [8]

Народне дитинознавство як складова народної педагогіки, за               М. Стельмаховичем, концентрує в собі усталені погляди на дітей, емпіричні знання про умови й рушійні сили онтогенезу людських якостей на стадії дитинства, про закономірності перебігу фізіологічних, сенсорних, емоційних, вольових та пізнавальних процесів у дитячому віці від народження й до фізіологічного дозрівання та включення в доросле життя.[27;28]

  Перші роки життя, вважають сучасні дослідники (Г. Григоренко,       П. Ігнатенко, В. Інжестойкова, В. Поплужний та ін.), закладають основи таких відчуттів і якостей характеру, які зв'язують її зі своїм історичним коренем, національним іменем та походженням і впливають на формування пам'яті родоводу, любові до своїх батьків, отчого дому, народу, на зародження національної свідомості, почуття відданості Батьківщині.[23;24] Тому слід створювати й розвивати дитячі садки на засадах української народної педагогіки й етнопедагогіки, традицій українського дошкілля. При цьому слід враховувати здобутки української педагогічної науки й передового досвіду дошкільного виховання, самобутності нашої педагогічної культури й національної вдачі української дитини, досягнень сучасного наукового прогресу.

Дитина як об’єкт наукового дослідження давно цікавить українське дитинознавство, етнографію, антропологію, етнологію, історію культури та соціологію. Перед кожною з цих дисциплін стоять важливі завдання, і жодна з них не може обминути тих проблем, що стосуються дитячого життя.  Знання українського дитинознавства допомагає в підготовці майбутніх педагогів. Воно допомагає сформувати погляди про дітей, рушійні сили онтогенезу людських якостей на стадії дитинства, фізіологічних, сенсорних, емоційних, вольових та пізнавальних процесів у дитячому віці. Українське дитинознавство дає змогу дізнатися про традиційні знання про дитину, як перший об’єкт виховання. Перед дитинознавством стоять багато завдань і воно не може обминути проблем, що стосуються дитячого життя.

Сьогодні здається майже неймовірним, що ще зовсім недавно ми могли жити відірваними від рідного слова, ходити по землі своїх предків, не помічаючи її краси і неповторності її річок та озер, лісів, гірських масивів, безмежних ланів та чудових краєвидів. Знання свого родоводу, історичних та культурних надбань предків необхідні не лише для піднесення національної гідності, а й для використання кращих традицій у практиці виховання підростаючого покоління.

Народ із покоління в покоління передає свій соціальний досвід, своє духовне багатство, свої історичні надбання, створюючи тим самим свою, тільки йому притаманну, культуру. Кожна нація, кожен народ, кожна соціальна етнічна група має свої звичаї, свої традиції, що вироблялися впродовж багатьох століть, освячені віками і становлять національну культуру. Національна культура (як матеріальна, так і духовна) складається з цінностей, витворених як минулим, так і сучасними поколіннями.

Традиції (від лат. - передача) - це досвід, звичаї, вироби, погляди, смаки, напрями поведінки, що склалися історично й передаються від покоління до покоління, у традиціях поєднується минуле, сучасне та майбутнє. Звичаї - це загальноприйнятий порядок, правила, дії, які здавна існували у громадському житті, побуті, діяльності певного народ, суспільної групи, колективу. Це те, що стало звичним, засвоєним, загальновживаним, насущним. Народні традиції та звичаї - то дійсно невичерпна криниця досвіду, джерело, яке тече, всіх напуває і від цього не висихає, не міліє. Рік від року в ньому прибуває живляча та цілюща вода, яку всі п'ють, напиваються, стають здоровішими. Тож потрібно частіше пити зі струмків народних традицій, не каламутити це споконвічне джерельце, не закидати його камінням, як старе і віджите. Немов ці паростки народних українських традицій та звичаїв проростають з товщини матінки-землі й тягнуться до молодої порослі, до наших дітей, до маленьких дошкільнят. Педагогічне значення народних традицій полягає в тому, що вони є результатом виховних зусиль протягом багатьох поколінь і виступають завжди незрівняним важливим засобом виховання. Через систему традицій та звичаїв український народ витворює себе, свою духовну, народну культуру, свій характер, національну психологію та самосвідомість у своїх дітей.[16;17]

У національно-культурних традиціях вбачали загальнолюдські цінності, розглядаючи національні здобутки українського народу як складову золотого фонду вселюдської культури Б.Грінченко, М.Костомаров, П.Куліш, І.Нечуй-Левицький, І.Франко, Т.Шевченко та інші прогресивні представники українського народу. Г.Ващенко, О.Духнович, А.Макаренко, В.Сухомлинський, К.Ушинський підкреслювали, що педагогічний вплив національно-культурних традицій на формування особистості дитини неперевершений.[18;14]

На сучасному етапі розвитку педагогічної науки окремі аспекти виховання учнів загальноосвітніх шкіл на національних культурних традиціях українського народу розглядались у дослідженнях А.Бойко, Р.Дзвінки,О.Дубасенюк, П.Ігнатенко, В.Кузя, Ю.Руденко, М.Стельмаховича, В.Струманського, В.Попружного, Г.Шевченко. Однак педагогічний потенціал національно-культурних традицій у початковій школі остаточно не розкриті.[32;33] Важливим елементом здійснення концепції національного-патріотичного виховання молоді є виховання підростаючого покоління на традиціях рідного народу. Ці традиції повинні закладатися у свідомість дітей з самого раннього віку, слідування ним повинно цілеспрямовано формуватися батьками та педагогами. Виховання дітей на традиціях народу вирішує відразу кілька виховних проблем:

• виховання патріотизму, любові до рідного краю;
• естетичне та моральне виховання дітей;
• підготовка до самостійного життєвого вибору, творення й самотворення особистості;
• формування громадянської свідомості.

       Розпочинати  цілеспрямоване виховання на  народних традиціях необхідно  починаючи з дитячого садка. Саме  дитячий дошкільний заклад повинен  стати важливим етапом формування  справжнього, національно-свідомого  українця. Виходячи з важливості вищесказаного було обрано тему курсової роботи: «Традиції українського дитинознавства та шляхи їх застосування в групах раннього віку»

Мета дослідження: теоретично обґрунтувати та експериментально перевірити шляхи формування знань дітей раннього віку про традиції українського дитинознавства.

Об’єктом дослідження: ознайомлення дітей  раннього віку з основними традиціями українського дитинознавства.

Предмет дослідження – процес виявлення засобів і умов формування у дітей раннього віку основних понять про  традиції українського дитинознавства.

Гіпотезою дослідження є: традиції українського дитинознавства, включені в педагогічний процес дитячого садка, можуть виконувати роль засобу формування у дошкільників різних почуттів та особистих якостей.

Відповідно до мети та гіпотези у дослідження розв’язуються такі завдання:

1. З’ясувати особливості та завдання ознайомлення з традиціями українського дитинознавства дітей раннього віку. Виявити критерії та показники знань дітей про  традиції українського дитинознавства.
2. виявити зміст традицій українського дитинознавства і способи включення їх у виховний процес в групах раннього віку;
3. вивчити вплив традицій українського дитинознавства на становлення різних сторін особистості дошкільника.
4. Визначити завдання та методи ознайомлення дітей з традиціями українського дитинознавства
5. Обґрунтувати значення традицій українського дитинознавства для збагачення знань у дітей раннього віку.

 

РОЗДІЛ I. ТЕОРЕТИЧНЕ ФОРМУВАННЯ ЗНАНЬ ПРО ТРАДИЦІЇ УКРАЇНСЬКОГО ДИТИНОЗНАВСТВА

1. Загальна характеристика дитинознавства в українській історико-етнографічній науці

Дослідження етнографів, які одними з перших почали  досліджувати розвиток дитини у різних історичних формаціях, сприяли подоланню уявлень про дитинство як «натуральну стадію», що володіє деякими універсальними для всіх часів і народів властивостями.

Закономірним є те, що на характер та зміст розвитку і становлення періодів  дитинства також здійснювали вплив конкретні соціально-економічні та  етнокультурні особливості суспільства, в якому зростали діти. На цьому  тлі теоретичного обґрунтування особливості становлення світу дитинства  зацікавили та привернули до себе увагу і українських діячів. Як наслідок, з’являються наукові збірки, присвячені етнографії дитинства і в Україні. З середини XІX століття українські етнографи М. Грушевський,      М. Дерлиця, А. Малинка, Н. Заглада, А. Онищук, В. Ястребов, Б. Лепкий,           П. Чубинський, М. Максимович, М. Номис, П. Житецький та інші звернули свою увагу на зростання дитини у сільській родині. Серед цих досліджень, присвячених українській дитині, на наш погляд, особливо цінною і  багатогранною є книга Марка Грушевського «Дитина в звичаях і  віруваннях українського народу», матеріали якої були схвалені З. Кузелею. На нашу думку, це етнографічне дослідження цінне ще й тим, що це була спроба описати становлення дітей в сім’ї, в суспільстві, їхні стосунки з дорослими членами та дитячими товариствами, суспільну роль і місце дітей в житті родини і сільської громади.[8]

Узагальнюючи народний виховний досвід, можемо стверджувати, що протягом багатьох віків народження дитини вважалося найвищим призначенням сім’ї: «Якби не діти, то жити ні на що». Згідно із звичаєвим правом, сім’я набувала чинності тільки за умови, якщо в ній були діти. Родина без дітей вважалася неповноцінною, а бездітність – нещастям: «Хата з дітьми – базар, а без них – цвинтар». «Горе з дітьми, а ще гірше без дітей було б», – казали в народі. Появу нового члена сім’ї селянин завжди вважав «гараздом», потішаючи себе, що коли «дасть Бог діти, дасть і на діти». У народі вважали, що «дитини рідної не купити», «діти Бог дає», «затим Діти – то Божа роса, що благодатно зрошує гірке існування селянина» [10; 21].

Виховання дітей повністю покладалося на сім’ю, вважалося, що від взаємин у сім’ї залежало великою мірою, якою виросте дитина. Про дітей судили по батьках: «Які мамка й татко – таке й дитятко», «Яке коріння – таке й насіння», «Який кущ – така й калина, яка мати – така й дитина».

Тому і вчити дітей починали змалечку і вважали, що «коли дитину не навчиш у пелюшках – не навчиш і в подушках». У перші роки життя  дитини, догляд і виховання її цілком покладалося на матір. Але через її  велику зайнятість хатніми справами, роботою в полі, на городі, догляд цей  був далеко не достатнім. Народна педагогіка вимагала «розумної» любові  до дітей, яка, очевидно, виражалася в тому, що «дитину треба так любити, щоб вона не знала цього»; не схвалювали також поблажливості у ставленні  до дітей, про що можна судити з наступного: «дітей не добре так дуже пестити і волю їм давати. Дітей треба тримати в режимі» [3].

У багатьох розвідках знаходимо цікаву інформацію про раннє  залучення дітей до праці і її розподіл відповідно до статево-вікових категорій. Дитина, яку мати не навчила вчасно працювати, стане «лобурякою», «занехаяну» дитину «не нагнеш ні до чого, ні призвичаєш» [26]. Тому «розумні баби і батьки, хоч і годину проведуть з дитиною,  щоб її навчити грішка знать і розбирати, що то є у світі» [7]. У процесі виховання дітей за звичаєм і законом сільської громади не тільки батьки, але й інші дорослі мали право застосовувати фізичне покарання. «Дитина без прута не виросте» – казали в народі. І хоча у етнопедагогіці допускалися фізичні покарання, проте вважалося, що бити дитину по голові недопустимо («Не можна бити по голові, розум заб’єш»).

Спостерігаючи за становленням дітей, народ помічав значні відмінності між дітьми, які за своїми індивідуальними особливостями були дуже різні. Серед них вирізнялися діти, які «вдома все собі коло чогось, або струже, або само пічку строїть і не терпить, як йому хто помішає в його особистих справах»; є діти – мовчуни, які «щось собі усе на умі тримає і до всього докопується.