Традиції українського дитинознавства та шляхи їх застосування в группах раннього віку

На виховання дітей в українській сім’ї вирішальний вплив справляє родинна атмосфера. Там, де вона спокійна, гуманна і в той же час вимоглива, діти ростуть життєрадісними, працьовитими і дисциплінованими. Величезного значення має особистий авторитет батьків. Традиційний розподіл батьківських виховних ролей такий: батько – вимогливий, показує приклад фізичного загартування, професійної вмілості, громадського обов’язку; мати – чуйна, милосердна, вона розуміє найтонші порухи дитячої душі, захищає, втішає і оберігає дітей. Дідусь і бабуся – традиційно високоавторитетні члени сім’ї, вони вчать життєвої мудрості, передають свої професійні вміння і знання. Особливе значення має єдність вимог усіх старших членів сім’ї по відношенню до дітей. Якщо її немає, сподіватися на добре виховання немає чого.

Дитинознавство зосереджує в собі і погляди народу на формування та розвиток особистості дитини. Воно виступає як органічний компонент духовної культури нашого народу, української родинної етнопедагогіки. Наш народ мав глибокі знання внутрішньої природи дитини й виняткове вміння здійснювати підхід до неї на основі врахування вікових особливостей, статі, індивідуальних рис характеру.

У процесі багатовікової практики, контактів з дитиною і спостережень за нею наш народ нагромадив величезну кількість цінних знань про дітей. Однак науковці звернули на них увагу порівняно недавно. Наприкінці XIX - на початку XX століття на сторінках періодичної преси почали з'являтися повідомлення про родильну обрядовість і догляд немовлят (О. Малинко,       О. Онищук, І. Барвінський, Д. Лепкий).[20; 25]

Інтерес до етнопедагогіки відновився на початку 1970-х років і пов'язаний з іменем В. Сухомлинського, який бачив у народі «живе вічне джерело педагогічної мудрості». Згодом українського дитинознавства певною мірою торкалися у своїх творах С Бабишін, Н. Гаврилюк,                   Г. Довженок, В. Скуратівський, М. Стельмахович, Є. Сявавко.[28; 30]

Відродження національної духовності ставить за мету вчитися в народу, запозичувати в нього багатющі знання та досвід, і в цьому річищі народне дитинознавство відіграє першорядну роль.

Якщо сказати коротко, то термін «народне дитинознавство», можна трактувати, як суму психолого-педагогічних знань про дітей, набутих у процесі навчально-виховної практики трудящих. Вона концентрує у собі вироблені нашим народом погляди на дітей, емпірічні знання про умови й рушійні сили онтогенезу людських якостей на стадії дитинства.

Дитинознавство включає традиційні погляди на віковий розвиток дітей і виступає як невід'ємна частка духовної культури нашого народу, як органічний компонент української родинної етнопедагогіки, в якій кожен вік людини має своє обличчя, своє призначення: дітей пестять, молодих навчають, виводять в люди, а до старих звертаються з порадою.

У процесі багатовікової практики безперервних конфліктів і спостережень український народ нагромадив величезну кількість надзвичайно цінних знань про дітей. У народі кажуть, що ранок є найкращою порою доби, весна - року, а дитинство - життя. А ще кажуть, що людина двічі живе на світі: перший раз – у дитинстві, а другий - у спогадах про нього. Тепер багато хто з нас ставить собі за мету вчитися в народу, запозичувати його багатющі знання та досвід з метою власного духовного зростання. І народному дитинознавству належить тут першорядна роль. То ж пригорщами черпаймо з його чистої криниці золоті скарби народної виховної мудрості.

Народна педагогіка пропагує любов і гуманне ставлення до дітей. Дитину треба пестити, приділяти їй велику увагу, віддавати тепло і ласку. Народне дитинознавство не релікт і не якийсь екзотичний музейний експонат для замилування, а могутній виховний засіб, який треба активно й постійно використовувати, бо в ньому сфокусований згусток колективного розуму народу. Тут усе продумано і зважено від великого до малого, до найменших дрібниць. Геній колективного народного розуму створив такі педагогічні шедеври, як народна казка, дитячий фольклор, дитячі ігри, іграшки та забавлянки; дав у розпорядження батьків і педагогів, кожної людини зокрема, таке могутнє знаряддя боротьби за життя, як рідна материнська мова, різні види народного мистецтва, ремесла, родинно-побутової культури, величезної суми найрізноманітних знань.

Дитинознавство - це сума психолого-педагогічних знань про дітей, набутих у процесі навчально-виховної практики народу. У народній педагогіці дитина - це незмінний центр виховного впливу. Діти - майбутнє народу, нації, утвердження її вічності. У процесі багатовікової виховної практики наш народ накопичив величезну кількість знань про дітей. Узагалі ідея дітності - одна з центральних проблем у народній педагогіці. Народ завжди прихильно ставився до дитини. У народі кажуть, що ранок є найкращою порою доби, весна - року, а дитинство - життя. А ще кажуть, що людина двічі живе на світі: перший раз - у дитинстві, другий раз - у спогадах про нього.

Народні українські обереги зобов'язують мати, любити, берегти та правильно виховувати дітей. Дитинознавство зосереджує в собі і погляди народу на формування та розвиток особистості дитини.

А тепер про народні обереги дітей, дитинства й материнства. У народі так заведено, що кожна заміжня жінка повинна мати й виховувати дітей. Це природне прагнення підтримується сім'єю, рідними та близькими як морально, так і практично (піклування про вагітну). Майбутній матері не дозволяли виконувати важку роботу, дбали про поліпшення її харчування, намагалися створити в родині спокійну атмосферу. Народна педагогіка дає ряд настанов, про те, що дозволено, а що заборонено вагітній: не можна вживати спиртного, треба задовольняти всі її бажання. У народі намагалися вгадати, хто народиться. Коли в правому боці рухається дитина, то буде хлопчик, а в лівому - дівчинка. Народ високо цінує як синів, так і дочок: «Сини й дочки - одного дерева листочки», «Син - утіха батька, а дочка - матері», «Годуй сина для себе, а дочку для людей».

Досить своєрідним є погляд на дітей-«сьомчат». За повір'ям, «сьомчата» краще виховуються і володіють пророчою силою -«у семирічному віці побачать домовика». Це пов'язано з тим, що число 7 наділено магічним смислом. Серед народу жила віра в силу семирічних богатирів. Такий підхід до «сьомчат» у народному дитинознавстві позначений глибоким гуманізмом і вірою в те, що слабенька, немічна істота («сьомча») обов'язково виживе, виросте, стане гарною, розумною й сильною людиною.

В етнопедагогіці є цілий ряд звичаєвих настанов і обрядів як необхідної передумови успішного народження, здоров'я і благополуччя матері, дитини та їх щасливої долі. Комплекс обрядовості поділяється в народі на чотири групи: дородові звичаї і обряди, власне родильні, післяродові обрядові дії, що знаменують приєднання дитини до сім'ї, роду, громади.

Магічні дії, ритуали, звичаї під час весілля були спрямовані на забезпечення плодовитості подружжя, народження синів (розплітання коси молодим хлопчиком, влаштування першої постелі молодих на необмолочених снопах). Період вагітності був обставлений низкою оберегів: приховування вагітності від сторонніх, уникнення зустрічі з каліками, хворими, негарними на вигляд людьми, поганих вражень. Вагітна не повинна була дивитися на вогонь і померлого, бити тварин, брати щось чуже, сердитися, сваритися, гніватися. Вважалося, що поведінка матері, її психологічний стан безпосередньо впливають на здоров'я, розвиток, формування дитини ще до її народження. Звичай велів не відмовляти вагітній, задовольняти всі її бажання. Поява на світ нової людини вважалася великим таїнством. Пологи відбувались у домашніх умовах, але без сторонніх. Постіль породіллі відгороджували завісою, щоб уберегти її і немовля від поганих очей. Пологи приймала бабка-повитуха. Від її знань, умінь залежали значною мірою успішні роди, життя, здоров'я матері і дитини. Вона приймала дитину, відсікала пуповину хлопчикам на сокирі, поліні, а дівчинці - на веретені, гребені, щоб прищепити їм навички до основних видів сільськогосподарської праці; купала дитину, охрещувала хвору, вмираючу дитину; зав'язувала пуповину, промовляючи: «Зав'язую щастя, здоров'я і многії літа», «Зав'язую тобі щастя, і здоров'я, і вік довгий, і розум добрий».

Перша купіль розглядалася як очищення дитини і охорона її від злих духів. Тут була виражена народна віра в силу води, слова і першого контакту дитини з різними життєво необхідними предметами. До першої купелі додавали свяченої води, вкладали лікарські трави, шматок хліба або трохи зерна, кидали срібні або золоті монети. Подекуди до першої купелі дівчаток доливали меду, молока, клали голку (гуцули), а хлопчикам клали свердло (бойки). У наш час до цих предметів додані ручка і олівець, аби дитина була розумною, добре вчилася. Коли хтось заходив до хати, він повинен був укинути в купіль якусь монету. Воду з першої купелі виливали в якийсь куток, куди ніхто не заходив. Бабка-повитуха проводила обряд «очищення» породіллі та себе. Цей обряд проводився зі свяченою або вперше зачерпнутою вранці з криниці водою. Бабка скроплювала породіллю, тричі давала їй надпити води. Породілля зливала на руки повитухи, обдаровуючи її (хліб, сіль, кусок полотна, хустка). Процедура очищення доповнювалась церковним ритуалом виводу через днів від пологів, після чого породілля вважалася повністю очищеною.

Подекуди зберігся обряд обсушування дитини біля палаючої печі (Закарпаття), запалювання свічки, світло якої оберігає від злих сил.

Після кількох днів після народження дитини породіллю відвідували заміжні жінки з поздоровленнями, обов'язковим принесенням традиційних продуктів (сиру, масла, калача, каші, сирих яєць). Це звичай прилучення дитини до родинного і позародинного колективу. Ця тенденція відвідування виражена і в інших післяродових актах: виборі імені (за церковним календарем або надання імені дідуся, бабусі, когось іншого з предків), хрещенні (хрещені батьки могли бути родичами або друзями. У куми запрошували кілька пар). Церковне хрещення супроводжувалося певними звичаями, магічними діями і замовляннями. Перед хрещенням дитину клали на кожух, на стіл, на піч, поміж буханцями хліба - це, за повір'ям, могло забезпечити дитині достаток, тісний зв'язок з домом, вберегти від зла. І тут головну роль відігравала баба-повитуха: готувала пелюшки, сповивала дитину, передавала її кумам, примовляючи: «Нате вам новонароджене, а нам принесіть молитвенне і хрещене». Дитину до хреста треба нести на правій руці, при ній мають бути традиційні обереги (часник, сіль, шматок хліба, а інколи і буханець).

Загальноприйнятим звичаєм в Україні є святкування народження дитини. Цей звичай у християнський час переважно приурочували до дня хрещення. На хрестини приносили подарунки: полотно, хліб, яйця, а в наш час ще й цукор та інші продукти. Частування гостей супроводжувалось примовляннями й побажаннями, а в деяких регіонах складовою хрестин були також спеціальні обрядові пісні. На Гуцульщині зберігся давній звичай обтинання дитині волосся на хрестинах, що символізує прилучення її до роду. Подекуди після хрестин проводили ще й калачини - в одне зі свят батьки дитини відвідували кумів з калачами, обдаровували їх.

Хрестини – це обід на честь новонародженого й поліжниці, який відбувається у всіх без винятків християнських народів. Кума разом з кумом сходяться разом щоб прийти на хрещення. Вони беруть з собою хліб. Вони приходять до дому хресника та оддають хліб бабі, та повинна взяти його та відрізати шматок, з ним піде кума з дитиною до хреста.

Потім приходять всі родичі та гості. Коли всі зберуться на стіл ставлять страви та могорич. Серед страв обов’язково повинна бути каша. На хрестини на стіл ставлять тільки найкращі страви. Горілку заварюють з медом та цукром. Вона повинна бути обов’язково на столі. Всі кланяються та дякують. Кума бажає здоров’я, щастя. Після цього всі встають з-за столу та дякують хазяїнам. Часто рідня дарує новонародженому гроші. Дитину купають до хрестин, а після них – на другий день. Хрестини не можна одкладати. Вони проходять у церкві, лише в окремих випадках хрестини проходять вдома. Батькам заборонено іти до хреста з дитиною.

Для хрещення найчастіше вибирають неділю. Під час хрещення якщо дитина чихнула, це значить що вона буде жити довго та щасливо, якщо крик або плач – добрий знак, а якщо дитина скривиться – це недобрий знак.

Після хрестин практикувалися різні охоронні дії для захисту дитини й матері від шкідливого впливу злих сил, «поганих очей». У колиску клали металеві гострі предмети (ніж, ножиці, голку). На руку дитині пов'язували червону стрічку - від «зурочин». Сповиту дитину перев'язували червоною крайкою. Через рік після народження дитини відбувався обряд першого постригу дитини. Ритуальні елементи: кум чи кума вистригали волосся над чолом, потилицею, вухом, потім достригали, ховали волосся або зберігали, пускали за водою або спалювали.

Основні мотиви всього комплексу народних звичаїв і обрядів - це успішне народження, здоров'я матері і дитини, благополуччя і щастя новонародженого.

Піклування про дитину розпочиналося відразу ж після народження. Своєрідного значення народна педагогіка надає сміху і плачу дитини: «Дитина, що не плаче, не буде довго жити», «Дитина, що багато кричить, буде довго жити», «Дитина не плаче, то мати не знає»; плачем немовля виявляє свою потребу. Батьків має непокоїти тихий, хворобливий плач (дитина довго не буде жити).

Народна педагогіка пропонує мудрі і прості засоби заспокоєння дитини від плачу: «Дитина плаче, мама мусить співати», дати забавку: «Голодна дитина забавку ламає». Організм дитини вимагає частого годування: «Дитина їла б щогодини». Українська народна педагогіка задовго до наукової довела, що у формуванні людини вирішальну роль відіграють перші роки її життя.

Вона вважає, що перпіоумовою гармонійного розвитку дитини є добре здоров'я і весела вдача; своєрідне значення має також і сміх дитини. Якщо дитина уві сні сміється, «їй добре, вона здорова». Щирий сміх народ розглядає як показник не тільки доброго здоров'я, а й доброї душі, гармонійні натури: «Недобрі не вміють сміятись». Батьки раділи, коли бачили дитину веселою, жвавою, усміхненою: «Дітки хоч голенькі, аби живенькі», «Веселий, як горобець», «Жвавий, як рибка в річці», «Весела, як весняний жайворонок». Ідеалом дитини в народному розумінні є: «Верткий, мов в'юн», «Живий, аж шкіра на ньому горить», «Маленьке, але важкеньке», «Хоч мале, та вузлувате», «Хоч мале, та натоптувате».[4; 7; 28]

У народному дитинознавстві враховуються таємниці душі дитини, духовний світ, особливості і динаміка вікових змін і життєвих функцій дитини. Існує близько 200 різних пестливих звертань до дітей: зозулька, кровинка, крихітка, голубчик, ангелятко, сонечко, зайчик, щебетунчик, рибка і т. ін. Народна педагогіка категорично забороняє ранити вразливу душу дитини. Стосовно дитини вживання лайливих слів виключається, не допускається також лихослів'я дорослих у присутності дитини.