Традиції українського дитинознавства та шляхи їх застосування в группах раннього віку

«Українське дитинознавство» можна зробити висновок, що дитинознавство – це знання про дітей, набутих у процесі навчально-виховної практики народу.

1.3 Використання народних традицій у роботі з дітьми в групах раннього віку

      Дошкільне  дитинство є надзвичайно важливим  періодом у становленні особистості. Саме в цьому віці найстрімкіше  розвиваються фізичні та психічні  якості дитини, формуються контури її як особистості [18].  Саме в цей час формуються фундаментальні якості людини, основи світосприйняття, ставлення до себе та свого місця в світі. Це стає можливим завдяки інтенсивному розвитку фізіологічних та психологічних якостей дітей у цей віковий період (відбувається становлення мовленнєвої діяльності, мислення, уяви).

        Саме  в період дошкільного дитинства  закладаються основи свідомості  і самосвідомості (дитина усвідомлює  суспільні цінності, починає керуватися  в своїй поведінці моральними  нормами). Зокрема, цей час є найсприятливішим  для формування в неї першооснов  національної самосвідомості (етнізація), які включають усвідомлення своєї  приналежності до нації, пробудження  любові та поваги до національної  мови, традицій, символіки, зародження  фундаментальних рис національного  характеру.

        На  значенні дошкільного дитинства  особливий акцент роблять сучасні  науковці. Зокрема О.Кононко визначає  цей період як час виникнення  та становлення особистості, закладання  її ціннісного фундаменту, формування  первинних світоглядних уявлень. Дослідниця класифікує дошкільне  дитинство як унікальний віковий  відрізок життя, протягом якого  «...дитина за допомогою дорослого, через власну індивідуальну діяльність  відкриває себе саму як біопсихологічну реальність»[9; 12]. На думку             Н. Міщенка, вже «...з перших днів свого життя діти вбирають той національний і соціальний дух, який формує в них типові особистісні риси і якості, властиві своєму, а не іншому народові»[15].

Українське дитинознавство дає вичерпну психолого-педагогічну характеристику дітям кожного віку:

Новонароджена дитина — пискля, муляточко, пискляточко.

Дитині шість тижнів - характеризуються дії дитини: «їсть першу кашу», «плакса», «гуляка», «сміюн», «плазунчик», «дибу-нець», «сокотун», «белькотун», «мовчун» та ін.

Дворічна дитина - «стригунець», «друга каша», «друге літо». Дитина повинна як слід ходити і говорити. Розпочинається справжній розумовий розвиток засобами казок, загадок, дражнилок. Дволітки швидко схоплюють усе почуте і побачене.

Трирічна дитина - повністю віддається іграм, розвагам, «пічкур», «третяк», «гулячок», «третє літо», «третя каша». Дуже любить гостинці, охоче купається. Діти схильні до пустотливих насмішок і жартів, ретельно копіюють старших. Дівчатка у своєму розвитку випереджають хлопчиків.

Чотирирічна дитина - «четвертак», «четвертачок», «четверта каша», «гульвіса», «метунець», «жевжик», «жирун» (пустун). Діти цього віку дуже рухливі, сміливі, прудкі. Вони розумніші й самостійніші. Не беруть якого-небудь гостинця, а замовляють наперед те, що вони хочуть. З інтересом чотирирічні сприймають фольклор, захоплюються дражнилками, дуже довірливі, водночас категоричні, знають домашні звичаї, активно підключаються до сімейних турбот, але ненадовго. Потяг до вуличних ігор та розваг дуже великий. Вміють проявляти свій характер. Спостерігається прояв критичності.

П'ятирічна дитина - «п'ятиліток», «п'ятак», «підпасочок», «беззубко».

Коли дитині виповнювалося шість років, у день її народження здійснювали обряд «постригу»: хлопчиків під чоловічу стать, а дівчаток - під жіночу. Широковідомим є вислів про те, що «в підлітка розум і серце часто не в ладу». Він свідчить, що народ, батьки тонко розуміли складнощі й суперечливості підліткового віку. Народ поступово виробляв у підлітків готовність виконувати вимоги, які висуваються до дорослих. Це відбувалося шляхом участі підлітка в різних видах трудової діяльності членів сім'ї, коли він орієнтується на дорослих - батьків, старших братів і сестер - як на взірець для наслідування. На плечі підлітка покладалась значна частина домашніх справ. Він починав замислюватись над питаннями, пов'язаними з вибором свого місця в житті, майбутньої професії. На процес формування особистості підлітка значною мірою впливає його контакт з ровесниками, а також самовиховання, яке стає в цьому віці досить активним.

В українському народному дитинознавстві найбільше уваги приділено психолого-педагогічній характеристиці дітей від народження до п'яти років. Такий підхід має свою об'єктивну основу. Народ емпіричним шляхом, завдяки багатовіковій виховній практиці дійшов висновку, що дитина найінтенсивніше росте і розвивається від народження до п'яти років. Цей віковий етап зумовлює хід подальшого виховання й поведінки дитини. Недаремно кажуть: «Від п'ятирічної дитини до дорослої людини тільки один крок. А від новонародженого до п'ятирічного - величезна відстань!». Батьки, матері, дідусі і бабусі шляхом щоденних спостережень інтуїтивно звертали увагу на виховання своїх дітей і онуків у ранньому віці, на виявлення їхніх нахилів і задатків. За народним переконанням, малу дитину карати не можна. Серед народу (гуцули) живе звичай визначати момент появи свідомості в дитини, кладучи перед нею одночасно монетку і ставлячи вогонь. Що візьме в першу чергу дитина?

Цей своєрідний спосіб випробовування на зрілість дає змогу визначити той момент у житті дитини, який можна й треба використати для виховання усвідомленого ставлення до етичних норм, формування вміння зіставляти предмети і явища, відрізняти добре від поганого.

В українців прийнято з ранніх років привчати дітей вітатися з людьми. Це розпочиналось і закріплювалось казками. Спільною характерною рисою всіх дітей є їхній природжений потяг до гри. Українська етнопедагогіка розглядає дитячу гру і народну іграшку як універсальні засоби формування особистості дитини в ранньому віці.

У наш час окреслилась тенденція до зниження дітності. Українська родина сьогодні має найнижчу народжуваність за всі часи її існування. Сьогодні на порядку денному — повернення дітності сім'ї, відтворення українського народу, нації, повернення батьківської педагогіки, повернення українського дитинознавства. Народне дитинознавство не релікт і не якийсь екзотичний музейний експонат для замилування, а могутній виховний засіб, який треба активно і постійно використовувати, бо в ньому сфокусований згусток колективного розуму народу. Добра обізнаність з дитинознавством свого народу ставить нас на рівень цивілізованих народів світу.

Народ каже: «Три нещастя є в людини: старість, смерть і погані діти. Старість неминуча, смерть невблаганна, а від поганих дітей, як і від пожежі в будинку, можна вберегтися, не допустивши помилок у їхньому вихованні». У цьому велика роль дитинознавства - скарбниці психолого-педагогічних знань народу про дітей. Поєднання здобутків народного дитинознавства з досягненнями сучасної науки в галузі вікової та педагогічної психології становить той ідеальний варіант сплаву відомостей і засобів, який у разі його належного осмислення та широкого застосування на практиці батьками, вихователями, вчителями забезпечить реальні можливості для докорінної перебудови родинно-громадського виховання, допоможе націлити його в народне національне русло, на етнізацію дитини, формування громадянина з власним національним обличчям, характером і психологією, історичною пам'яттю, патріотичними почуттями, людською гідністю, національною свідомістю та самосвідомістю.

      Разом з  тим, необхідно зауважувати, що дитина, знаходячись на різних етапах  свого вікового розвитку, по різному  сприймає світ та інформацію. За твердженням українського психолога Олени Кононко, розвиток дитини як особистості означає становлення протягом дошкільного дитинства різних форм сприйняття:

• дошкільник як суб'єкт вітального ставлення;
• дошкільник як суб'єкт предметного ставлення;
• дошкільник як суб'єкт спілкування;
• дошкільник як суб'єкт самосвідомості [18; 32].

      Тому це  накладає на процес виховання  дітей на народних традиціях  певні специфічні особливості, ставить  характерні вимоги до  вибору  форми та змісту представлення  народних традицій, які були б  зрозумілі дошкільникам.

       Основним  предметом пізнання дошкільників  разом із навколишньою дійсністю  є елементи національної культури, народних традицій. Формування інтересу  до історії рідного краю, до  його людей, до культури різних  краю охоплює декілька компонентів: емоційний, когнітивний і поведінковий .

       Перший  з них є провідним, оскільки  впродовж раннього дитинства емоції довгий час залишаються генетичними формами регуляції поведінки й формування інтелектуальної сфери. Чим глибше і яскравіше переживання, тим стійкіше й повніше етичні поняття, відчуття, що виникають на їхній основі. Тільки пройшовши через відчуття й емоційні переживання дитини, культура народу може стати для неї джерелом ціннісного ставлення до довкілля.         

З раннього дитинства малюк дістає уявлення про такі моральні норми як "добро" і "зло", "щастя", "обов'язок", "чесність" тощо. Згодом, батьки та вихователі поширюють вже набуті знання дитини про моральні норми та вчать її розуміти ці норми, впроваджувати в життя, спілкування. На допомогу вихователям приходять українські народні традиції та обряди, на основі яких дитина краще за все розуміє сутність норм моралі та поведінки. Це - українські народні казки, легенди, прислів'я та приказки, народні пісні та свята, народні ігри тощо. Тобто, все те, за допомогою чого здійснюється  виховання в дитячому дошкільному закладі.

     У силу того, що для дитини раннього віку характерна стадія казково-міфологічного ставлення до етнічного світу, сприйняття нею себе в етнічному світі формується через казково-таємничі образи, що представлені в міфах, казках, легендах, народних іграх. У процесі прилучення до народної мудрості вона переживає всі вчинки разом з "культурними героями", з якими свідомо ідентифікує себе. Отже, формування у дітей раннього віку  самосвідомості будується переважно на основі казково-міфологічних уявлень про світ. Тому найраніше, в першу чергу, традиції прищеплюються через народну казку.

     Казки виконують  важливу у роль в емоційному  сприйнятті традицій, звичаїв, предметів  довкілля, допомагають створювати  національний колорит, що збагачує  образ розповідача. Виразна розповідь  або опис якогось предмета, супроводжувана  співзвучною їй за характером  і настроєм музикою, одночасно  впливає на зоровий і слуховий  аналізатори, збагачує процес сприйняття  й робить пізнання глибшим. Наприклад: перед розглядом українського (російського, болгарського тощо) національного  костюма можна ввімкнути народну  музику. Діти за музикою, ще не  побачивши костюм, визначають, із  костюмом якого народу вони  сьогодні познайомляться[12].

     Необхідно  створити оптимальні умови для  емоційного сприйняття народних  казок, здійснюючи комплексну дію  на відчуття і свідомість дитини. З метою досягнення найбільшого  освітнього ефекту казку використовують  у поєднанні з різними видами  мистецтва — малими фольклорними  формами (загадки, прислів’я, приказки, народна музика, декоративно-прикладним  мистецтвом (національний костюм, предмети  побуту) і під час ознайомлення  з найближчим оточенням: природою, містом, країною тощо.

      Другим  з «традиційних» факторів (у розумінні  традицій як об’єкту данного  дослідження), які включаються з  раннього дошкільного віку є  гра та іграшки. Українські народні  ігри, національні іграшки вже  у ранньому дитинстві формують  національне світосприймання малюка.

       Ознайомлення  дітей з народними іграми розпочинається  з попередньої розповіді про  життя того народу, у чию гру  будуть грати, показу предметів  побуту і мистецтва. Це дозволяє  сформувати уявлення про те, що  в грі відображається життя  народу. З метою створення емоційно-позитивного  настрою використовується ігровий  фольклор (лічилки, жеребкування, зачини), який дає можливість організувати дітей на об’єктивний вибір того, хто буде водити і точне виконання правил. Під час організації гри привертається увага не тільки до точності і до правильності виконання рухів і правил, але й до ролевої поведінки дитини.

       Для  ознайомлення з пісенною народною  творчістю використовують народні  пісні, частівки, колискові пісні, як  регіональний компонент — сольне  виконання, без музичного супроводу. Первинне ознайомлення з народною  піснею супроводжується запрошенням  співаків (артистів, батьків, співробітників  у національних костюмах), які  супроводжують своє виконання  емоційною розповіддю про зміст  пісень, зв’язки їх із життям  народу.

      Обличчя  українського фольклору визначають  багатогранність жанрів і досконалість  форм, поетичність і вишуканий  ліризм, глибока філософічність  і невтримний запал. Упродовж  століть усна народна творчість  була чи не єдиним засобом  узагальнення життєвого досвіду  українського народу, втіленням  народної мудрості, світогляду та  ідеалів. Фольклор став віддзеркаленням  не тільки найважливіших подій  в історії України, починаючи  з княжої доби, а й зберіг  численні архаїчні язичницькі  мотиви й символи, які часто  приховуються під покровом християнської  традиції. Завдяки фольклорній спадщині  ми можемо ознайомитися з побутом  далеких і близьких поколінь  українців, уявити їхні свята  й будні, сповнені магічних і  захоплюючих обрядів. Зразки української  фольклорної традиції можна згрупувати  у два блоки: музично-поетичні  форми (пісні, думи, приспівки тощо) і прозові (казки, легенди, анекдоти  тощо). У свою чергу в рамках  музично-поетичної творчості виділяють  обрядовий фольклор, епічну та  ліричну творчість. До обрядового  фольклору зараховують календарні  й родинно-обрядові пісні. До епічного  — думи й історичні пісні  та ліро-епічні (балади, співанки-хроніки). До ліричного — соціально-побутову  й побутову лірику [12].