Традиції українського дитинознавства та шляхи їх застосування в группах раннього віку

Такі все других за собою ведуть. Тим то вони подають надію, що з нього буде щось непросте» [33]. Були діти допитливі, кмітливі, які швидко все розуміли. Такі і собі питання задавали і дорослим. «Їх не б’ють, зазначає Грушевський, бо такі і самі все розуміють, другий раз шкоду не зроблять» [2; 31; 8]. Зустрічалися діти вдумливі, кмітливі, допитливі, які «заглядають у майбутнє, міркують, коли їм буде краще. Усякі випадки в  селі, у сім’ї вони трактують по-своєму. Їх цікавить чи світ великий, чи його можна обійти, чого сонце увечері на землю сідає» [21].

Широту і багатоплановість української фольклорної спадщини (пісні, думи, легенди, казки, перекази і прислів’я) як створений  протягом сторіч зразок народній творчості, що вводить наступні покоління  у коло етичних та естетичних уподобань народу, представлено у  посібниках науковців. Сучасні учені доходять висновку, що поза  національною культурою українського народу, вивченням його історичного минулого неможливо успішно розв’язати проблеми становлення національної системи освіти, що має сформувати як особистість українську дитину, на розуміння феномену якої вказувала у свій час С. Русова: «Українська дитина є не дуже експансивна, вона занадто вразлива й Психолого-педагогічні проблеми сільської школи часто – густо ховається од інших своїми переживаннями...» [18; 26].

Педагог звертала увагу, що необхідно розуміти і враховувати цю особливість українських дітей: «До неї треба підходити з ласкою,  привернути її до себе повагою до її індивідуальності, треба збудити її цікавість, тоді виявиться талановита вдача дитини й озветься її глибока чулість» [ 17]. Зазначимо, що фундатор українського дошкілля вела мову про дітей початку XX сторіччя. Проведені нами дослідження засвідчують, що сучасні діти відрізняються від дітей попередніх сторіч своїм світобаченням, обізнаністю, комунікативністю, на що необхідно зважати у процесі їхнього становлення сьогодні. Водночас, у надбаннях народної етнопедагогіки є такі чинники впливу на дитину, які з позиції сучасної педагогіки мають лише пізнавальне значення або є архаїчними, консервативними, марновірними, навіть жорстокими, і не можуть бути використані педагогами. Деякі звичаї неприйнятні з погляду сучасності. Вони лише цікаві як історичний матеріал, який характеризує наївну віру сільської родини, що прагнула забезпечити майбутнє дитини, прогнозуючи їй гарне майбутнє. Вирішення цієї суперечності потребує перегляду та продуманого відбору засобів народної педагогіки у вихованні сучасної дитини-дошкільника. Особливо доцільно з’ясувати змістовий аспект надбань української етнопедагогіки щодо дитинознавства, фізичного, розумового, морально-трудового та естетичного виховання дитини дошкільного віку, що є доцільними для використання в сучасних умовах родинного та суспільного виховання.

Ці наукові положення підтверджує і європейський досвід психолого-педагогічного супроводу дитини, допомога їй в інтеграції в суспільство, в соціум, в якому вона зростає. Зокрема, Олена Проскура, яка вивчала організацію педагогічного процесу у сучасному Песталоцці-Фребелівському Будинку у Берліні зазначає, що там педагог не той, хто вчить, а той, хто супроводжує. Він прагне бачити дитину та її родину в цілісному світі, де вона проживає, зі всіма її сильними та перспективними сторонами, які можна розвивати.[23; 24]

У народній педагогіці дитина - це незмінний центр виховного впливу:

Ох, діти! Діти! Діти! Велика Божа благодать! Народна педагогіка відводить важливу роль місцю і статусу дитини в соціальному житті. Добре виховані діти - щастя та доблесть батьків. У дітях — успадкування справ батьків, продовження родини, народу, нації. У дітях - увіковічнення зв'язків між поколіннями; збереження історичної пам'яті, духовної та матеріальної культури, примноження здобутків попередніх поколінь. У дітях - безсмертя людства. Без дітей немає справжньої сім'ї, немає батьківства, материнства, немає виховання, не може бути і самої родинної педагогіки.

Діти - майбутнє народу, нації, утвердження її вічності. «Якщо твої наміри розраховані на рік - сій жито; якщо твої наміри розраховані на десятиріччя - саджай дерева; якщо твої наміри розраховані на віки - виховуй дітей» - вчить народна мудрість. У процесі багатовікової виховної практики наш народ накопичив величезну кількість знань про дітей. Узагалі ідея дітності - одна з центральних проблем у народній педагогіці. Народ завжди прихильно ставився до дитини. У народі кажуть, що ранок є найкращою порою доби, весна - року, а дитинство - життя. А ще кажуть, що людина двічі живе на світі: перший раз - у дитинстві, другий раз - у спогадах про нього.

Народні українські обереги зобов'язують мати, любити, берегти та правильно виховувати дітей. Народ порівнює дітей з ясними зірочками («Малі діти, що ясні зірочки: і світять, і радують у темну ніченьку»), квітами («Діти - як рожеві квіти»). Бажаючи комусь добра, українці завжди згадували дітей: «Година вам щаслива. Щоб ви бачили сонце, світ і дітей перед собою». Ідея дітності втілена в різних жанрах усної народної творчості. Це народні прислів'я, приказки, побажання, весільні пісні, новорічні щедрівки, вислови, колядки, казки, народні повір'я: «Май у кошарі барана й ягницю, а в запічку дітей копицю», «Бодай на вас добра година та грошей торбина, а до того дітвори сотні півтори», «Як жнива, так і дитина нова», «Ой, є вдова близько двора, дев'ять синів породила, а десяту дочку Настусеньку», «Скажи, удово, скажи небого, скільки собі діток маєш? Ой, де куточок - то там синочок, а на печі - то дев'ять дочок, а ще ж бо не всі — половина в овсі, чотирнадцять ячмінь в'яжуть».

Народні казки є теж свідченням багатодітності сім'ї. Наприклад: «Був один бідний чоловік. Той чоловік мав багато дітей» (Казка про бідного чоловіка й лисицю), «Був один бідний чоловік. А той чоловік мав 12 дітей» (казка про Мар'ю-царівну та Івана-царя), «Жила одна жона і мала стільки діточок, як на решеті дірочок. Не знала їм числа» (казка «Стільки діточок, як на решеті дірочок»). Наш народ схвально ставився до багатодітності: «Сім синів годую, всім щастя готую», «У кого дочок сім, то й щастя всім». Кількість майбутніх дітей народ намагався вгадати по кільцях на пучках пальців правої і лівої руки. Кущ калини на новому обійсті був символом краси, достатку, радості, багатодітності. Гніздо ластівки під дахом оселі і ластів'ята — на добробут, на багатодітність. Поширеним у житті нашого народу є повір'я про добрих лелек, які приносять дітей, символізують родинне щастя й подружню злагоду.

Ставлення до дітей є мірилом гідності людини, її морального обличчя. Бездітна сім'я вважалася нещасливою, але батьки мріяли про дітей до глибокої старості. Не випадково у бездітного подружжя з'являється дитина, яка стає його єдиною втіхою і розрадою (казки «Солом'яний бичок», «Кривенька качечка», «Івасик-Телесик»). Народ робив логічний висновок: якщо немає власних дітей, треба брати на виховання чужих, які втратили батьків. Народ засуджував дітовбивство, тих, хто цурається своїх дітей. Народ оцінює дітей як опору, міць, радість сім'ї, майбутніх трудівників, захисників рідної землі, велику надію батьків на спокійну старість. Народна педагогіка обстоює думку, що дітей у сім'ї повинно бути принаймні троє, одну дитину важко виховувати і перевиховувати: «Одинак, як не злодій, то пияк», «Де одинець, хазяйству кінець». Народна педагогіка ратує за багатодітність, вбачаючи в ній соціальний і педагогічний сенс; за щирість, співдружність, взаєморозуміння, дружбу і повагу між членами сім'ї. Крилатим є вислів «Любіться, як браття і сестри». Народна педагогіка засуджує розбрат між братами і сестрами, відстоює непорушні узи побратимства: Тим на світі хліб не родить, Що брат з братом не говорить. Тим на світі втрачається, Що брат сестри цурається.

Народна педагогіка підтримує любов, гуманне ставлення до дітей, її завжди хвилювала доля позашлюбних дітей, які не знали ласки батьків («Не байстрюкові гріх, а батькові»). Народна педагогіка з глибоким співчуттям ставиться до позашлюбної дитини, категорично виступає проти її засудження, приниження, кепкування з неї. Поза увагою не залишалася і доля дітей-сиріт. Зазначаючи, що дуже важко жити «дітям без роду, без плем'я, без совіту, без привіту», народ ніколи не втрачав надії на поліпшення їхнього становища. Мудра народна заповідь: кожна дитина повинна зростати й виховуватися в сім'ї. Не випадково сьогодні виникла ідея «сімейного дитячого будинку». Ця ідея свято виконувалась народом сотні років тому.

У народі велику увагу приділяли вибору опікунів. Це авторитетні, доброзичливі люди, які можуть виховувати чужу дитину як свою. Про доброго вітчима і добру мачуху народ говорить з глибокою пошаною: «Не ті батьки, які породили, а ті, що виховали».

На сучасному етапі в Україні проблеми української народної педагогіки та її місце у вихованні й навчанні дітей досліджує ціла плеяда науковців (Л. Андрушко, А. Богуш, В. Крижанівська, Н. Лисенко, Л. Мафтин, М. Стельмахович та ін.). За результатами цих досліджень визначені компоненти, які об'єднує в собі народна педагогіка. Це народне родинознавство, народне дитинознавство, батьківська педагогіка, народна дидактика, народна деонтологія.[3;4;20;23]

  У багатогранному  педагогічному процесі велику  вагу має родинна педагогіка  як первинна ланка виховання. Адже сім'я як найменший осередок  народу здавна була виразником  народно-педагогічної мудрості. У  сім'ї дитина виховувалася рідною  мовою, усім укладом родинного  життя, домашнім побутом, атмосферою  взаємин між старшими і молодшими. Це й закладало фундамент особистості  дитини, живило її корінь духовності, моральності, патріотизму, громадянськості.

       «Усі  нахили дитини, її здоров'я, її  характер, - вважала С. Русова, - усе  це розвивається й зміцнюється  в перші роки життя». Тому щира  атмосфера в сім'ї, добросердечні  стосунки між членами родини - основа майбутнього дитини, її  духовності. Саме батьки повинні  дати лад дитині, збудити усі  здібності й викликати самостійну  думку, задовольнити потребу активності й виховати добрі соціальні почуття. Знання й досвід народу щодо створення й збереження міцної, здорової й щасливої сім'ї об'єднує в собі народне родинознавство, а народну мудрість соціалізації дитини в сім'ї репрезентує батьківська педагогіка.[18;20]

  Перші роки життя, вважають сучасні дослідники (Г. Григоренко, П. Ігнатенко, В. Інжестойкова, В. Поплужний та ін.), закладають  основи таких відчуттів і якостей  характеру, які зв'язують її зі  своїм історичним коренем, національним  іменем та походженням і впливають  на формування пам'яті родоводу, любові до своїх батьків, отчого  дому, народу, на зародження національної  свідомості, почуття відданості  Батьківщині.

 Аналіз досліджень становлення дитинства в минулому та сучасні концепції розвитку дитинства дозволяють сьогодні доцільно використовувати засоби народної педагогіки, адаптувати їх до сучасного педагогічного супроводу і створити ефективні умови для становлення особистості дошкільника. Проте все це потребує подальших теоретичних обґрунтувань та експериментальних підтверджень, що і є предметом наших подальших пошуків.

1.2 Сутність поняття народного дитинознавства, його традиції Українське народне дитинознавство дуже широке, багатогранне, побудоване на принципах природовідповідності, народності, гуманізму і індивідуального підходу до дітей. Чільне місце в ньому займають обряди та звичаї виховання дітей раннього віку, що пояснюється глибоким розумінням народом особливостей і значення цього періоду, мудрістю та любов’ю у ставленні до малят. За визначенням М.Стельмаховича, народне дитинознавство вміщує віками вироблені народом погляди на дитинство у цілому: «емпіричні знання про умови й рушійні сили онтогенезу людських якостей на стадії дитинства, закономірності перебігу фізіологічних сенсорних, емоційних, вольових та пізнавальних процесів, особливості формування дитини як особистості» [8; 5].

Особливо доцільно з’ясувати змістовий аспект надбань української етнопедагогіки щодо дитинознавства, фізичного, розумового, морально-трудового та естетичного виховання дитини дошкільного віку, що є доцільними для використання в сучасних умовах родинного та суспільного виховання. Відтак, історико-пізнавальна цінність народного дитинознавства полягає в тому, що народ розумів, що не можна урівнювати світ дорослих і дітей, що потрібно з повагою ставитися до дитячого життя як неповторного, особливо цінного для дитини дошкільного віку. [17; 18]

Також важливо поєднувати науково-дослідницькі завдання з інноваційною практикою родинного та суспільного виховання, адекватно реагувати на актуальні виклики часу, вимоги суспільства, що істотно впливають на забезпечення найкращих умов для становлення особистості. Виходячи з наведеної вище інформації про дітей, у народній етнопедагогіці виділено такий важливий її компонент, як дитинознавство.

Коротко можна сказати, що народне дитинознавство - це сума психолого-педагогічних знань про дітей, набутих у процесі навчально-виховної практики народу. Народне дитинознавство – це система психолого-педагогічних знань про дітей, нагромаджена народом протягом віків у процесі навчально-виховної практики батьків. Виховання дитини має починатися з перших днів її життя. Дитину треба не лише годувати й одягати, але й постійно розмовляти з нею – саме так засвоюється рідна мова з уст матері, дбати про її емоційний комфорт – дитина не повинна почувати себе зневаженою або покинутою. Велике значення має колискова пісня як коріння духовності дитини. В українській сім’ї старші діти завжди піклувалися про молодших, доглядали їх. Дітей рано залучали до праці по господарству, особливо в середньому й старшому віці.

Піклування про дітей завжди мало в Україні всенародний характер. Дітей-сиріт не кидали напризволяще, їх усиновлювали родини, сусіди або громада. Про дбайливе, любовне ставлення до дітей свідчить багатий український фольклор – колискові пісні, дитячі співанки, казки, байки, загадки, велика кількість дитячих ігор, зроблених дорослими й самими дітьми іграшок.[24;27]