Емпіричне дослідження професійно важливих якостей працівників міліції громадської безпеки

Основна мета діяльності працівників міліції – запобігання правопорушенням і надзвичайним подіям. Практично профілактична діяльність є складовою частиною роботи будь-якого співробітника міліції. Проте за об’ємом і пріоритетністю цей вид діяльності характерніший для працівників міліції громадського правопорядку.

Діяльність працівника міліції будується на активному спілкуванні з населенням, представниками органів місцевої влади, посадовцями, що висуває особливі вимоги до комунікативних якостей і педагогічних здібностей, точному дотриманні законних прав громадян і правових актів.

Складання психограми працівника міліції громадського правопорядку шляхом аналізу експертних оцінок показало, істотно для успішного виконання посадових обов’язків необхідно мати наступні психологічні якості:

1. Вольові якості (емоційна стійкість; самовладання; завзятість в подоланні виникаючих труднощів; висока активність; відповідальність; самокритичність та інші).

Існує чотири типи критеріїв волі, які виявляються:

1. у вольових діях;
2. у виборі мотивів і цілей;
3. у регуляції внутрішніх станів людини, її дій та ріних психічних процесів;
4. у вольових якостях особистості.

Воля спонукає особистість до свідомої активності, цілеспрямованої і планомірної поведінки. Вольове регулювання поведінки детерміноване умовами за яких воно відбувається.

З одного боку, волю визнають внутрішньою активністю психіки, що пов’язана з ціле покладанням, виникненням прагнень, внутрішньою напруженістю та мобілізацією зусиль для подолання труднощів і перешкод.

Специфічним для внутрішніх проявів вольової поведінки є існування внутрішнього інтелектуального плану,який може спрямовувати всі існуючі в людини в певний момент спонукання таким чином, що провідним мотивом стає свідомо поставлена мета [ 39]. Однак свідома реалізація мети може не узгоджуватися з внутрішніми перешкодами, які залежать від самої людини:

• внутрішній стан людини (стомленість, хвороба, емоційні переживання);
• конкуруючі мотиви і цілі;
• необхідність вибору одного з двох несумісних бажань (підготовка до іспиту, гра в футбол);
• внутрішній конфлікт між соціально значущою і особистісно значущою метою тощо.

З іншого боку, воля пов’язана з зовнішньою активністю людини, оскільки побудова внутрішнього інтелектуального плану не може вичерпно характеризувати вольову поведінку людини. Виконання, доведення до остаточного результату намірів становлять зовнішні прояви волі. Виконання ж планів, рішень, намірів потребує змін реальної дійсності. Ці зміни стикаються з реальним перешкодами, зовнішніми труднощами:

• фізичні перепони, перешкоди, складність дії, новизна обставин і  т. ін.;
• соціально задані іншими дії, які не узгоджуються з власними соціально прийнятими діями;
• відсутність потрібних матеріальних умов;
• зовнішня протидія конкурентів;
• природні перешкоди (зміна погоди);
• економічні, соціальні та політичні катаклізми тощо [33].

При цьому слід вказати на відносність поділу на внутрішні і зовнішні перешкоди й труднощі, тому що подолання кожної зовнішньої перешкоди передбачає внутрішні прояви волі, і навпаки.

Разом з тим одна з особливостей активності працівника міліції громадського порядку характеризується тим, що результат активності не завжди збігається з її метою. В такому разі людина схильна пояснювати і шукати причини наслідків своїх дій у зовнішніх або внутрішніх перешкодах.

Люди схильні приписувати причини своїх дій та поведінки зовнішнім чинникам (доля, обставини, природні перешкоди тощо), мають тенденцію до зовнішньої локалізації контролю. Такі люди обов’язково знайдуть пояснення своїй неуспішності в зовнішніх перешкодах6 неправильно представленому плані. Хибно поданих розрахунках, недостатній матеріальній базі.

Специфічність волі полягає в тій ролі, яку вона виконує в активному житті людини, в здійсненні її зв’язків з навколишнім середовищем. Ці зв’язки реалізуються через свідому організацію і саморегуляцію активності, а саме через самоорганізацію діяльності та поведінки міліціонера. Для здійснення зв’язку з середовищем необхідні специфічно людські практичні й пізнавальні дії як цільові акти поведінки.

2. Інтелектуальні якості (уміння вибрати з декількох варіантів рішення оптимальний, здатність ухвалити рішення при недостатності інформації і ін.).

Поняття інтелект як загальна розумова здатність використовується в якості узагальнення поведінкових характеристик, пов’язаних з успішною адаптацією до нових життєвих задач. Крім того інтелектом називають:

1. загальна здатність до пізнання та вирішення проблем, яка визначає успішність будь-якої діяльності;
2. система всіх пізнавальних (когнітивних) здатностей індивіда: відчуття, сприймання, пам’яті, уяви, мислення тощо;
3. здатність до вирішення проблем без спроб та помилок «віртуально».

Р.Стернберг виділяв 3 форми інтелектуальної поведінки: вербальний інтелект (запас слів, ерудованість,вміння розуміти прочитане); здатність вирішувати проблеми; практичний інтелект (уміння досягати поставлених цілей).

Ж. Піаже, який розглядав інтелект як вищий засіб врівноваження суб’єкта над середовище, виділяв 4 типи форм взаємодії «суб’єкт-середовище»:

• форми нижчого типу, які створені інстинктом та безпосередньо витікають із анатомо-фізіологічної структури організму;
• цілісні системи, творені навиком та сприйманням;
• цілісні форми оперування, що створюються образним (індуктивним) доопераційним мисленням;
• мобільні, зворотні процеси, здатні групуватися в різні складні комплекси, що створюються «операційним» інтелектом.

До числа найбільш відомих відноситься також концепція американського психолога Р.Кеттела про 2 види інтелекту (відповідно до двох виділених ним факторів): «динамічний» та «кристалізований». Ця концепція займає проміжну ланку між поглядами на інтелект як єдину загальну здатність та уявлення про нього як про множину розумових здатностей.

За Кеттелом, «динамічний» інтелект виступає в задачах, рішення  котрих потребує пристосування до нових  ситуацій, він залежить від дій  фактора спадковості; «кристалізований»  інтелект виступає при рішенні задач, які потребують звернення до минулого досвіду (знання, вміння, навички), в більшій мірі віддалених з культурного середовища.

3. Комунікативні якості (здатність знайти доцільну форму спілкування, залежно від ситуації; уміння погоджено взаємодіяти з іншими співробітниками).

Міжособистісні взаємини – психологічний феномен, який виникає  в процесі спілкування і стосується всіх процесів людського суспільства  – політики, економіки, культури тощо. Зв'язок між міжособистісними взаєминами і життєдіяльністю має каузальний, тобто взаємообумовлений характер. Міжособистісні взаємини існують між людьми в соціальних групах; ця система міжособистісних установок, ціннісних орієнтацій, очікувань, які визначаються змістом спільної життєдіяльності людини.

 У вітчизняній та  зарубіжній психології в міжособистісних  взаєминах прийнято вирізняти  три основні компоненти регулюючої  поведінки людини:когнітивний, емоційний  та інтерактивний, тобто такий,  який передбачає взаємодію.

Когнітивний компонент  особистості людини, як спілкується з іншими суб’єктами, включає всі психічні процеси. Пов’язані з пізнанням оточення і самого себе. Це – відчуття, пам'ять, мислення, уява. Працівнику міліції, скажімо, необхідно оцінити компетентність партнера у спілкування, для цього йому треба пригадати критерії, норми оцінок стосовно конкретного виду діяльності, яка мається на увазі, порівняти з ними реальні дії партнера, проаналізувати його реальну поведінку, зробити певні висновки і на основі цього виробити відповідне адекватне ставлення. Зрозуміло, це не можливо без активізації практично всіх процесів, про які йшла мова вище.

Емоційний компонент  охоплює все, що може бути зафіксоване  на рівні фізіологічних реєстрацій та суб’єктивних ставлень. Це передусім  позитивні та негативні переживання, конфліктність емоційних ставлень, внутрішньо особистісна, міжособистісна емоційна чутливість, задоволення собою, партнером, роботою, умовами життя взагалі тощо.

Наприклад, та ж компетентність партнера в тому чи іншому виді діяльності може бути оцінена не тільки на основі когнітивних, раціональних висновків, а й залежно від емоційного наповнення особистісних взаємин з ним. За умови добрих товариських стосунків оцінка буває завищеною, за складних, конфліктних – зниженою.

Інтерактивний компонент (взаємодія) регулюється першими двома і включає в себе конкретні відкриті дії стосовно партнера. У свою чергу, взаємодія чинить зворотний вплив на когнітивний та емоційний компоненти. Якщо, скажімо, протягом тривалого часу дії партнера не відповідають надто оптимістичним, завищеним оцінкам суб’єкта, це може призвести до погіршення міжособистісних взаємин, спричинити зниження даних раніше оцінок компетентності та ділових якостей.

Сприймання і розуміння  людьми один одного, міжособистісні взаємини, поведінка можуть мати широкий діапазон варіацій, але стан задоволеності-незадоволеності – основний критерій оцінки міжособистісних ставлень. Симпатії-антипатії, привабливість-непривабливість – поняття які перехрещуються, але не збігаються повністю. Перше характеризує лише емоційне ставлення в системі «суб’єкт-суб’єкт», друге – ширше і включає момент взаємного притягання.

Взаємне притягання людей  є просторо-часовим, безпосереднім  чи опосередкованим, реальним чи бажаним, це взаємна залежність суб’єктів, яка  особистістю сприймається та переживається. Притягання не обов’язково супроводжується станом задоволення. Привабливість дещо синонімічна притяганню, хоч і ширша за нього, оскільки включає позитивні емоційно забарвлені переживання.

Міжособистісна привабливість  опосередкована сумісністю-несумісністю людей. Вона може виникнути навіть при візуальному контакті, до обміну інформацією і переходить, якщо не зникає після реального безпосереднього і досить тривалого спілкування в товариські, а за відповідних обставин – інтимно-любовні стосунки.

Сутність виваженості  привабливості залежить від індивідуальних психічних станів у певний момент часу. Міжособистісна привабливість  виникає через стан і закріплюється  внаслідок повторюваності позитивних стосунків між суб’єктами.

М.М. Обозов пропонує наступну систему чинників, які визначають міжособистісну сумісність, здатність спрацьовуватися.

1) ступінь взаємозв’язку  між індивідами визначає «питому  вагу» значущості решти чинників. Можна назвати такі умовні  типи стосунків:

• приятельські;
• товариські, дружні;
• шлюбні.

Для кожного з перелічених  типів взаємозв’язку характерні свої закономірності.

2) подібність-контраст  партнерів за:

• індивідуальними (природними) і особистісними характеристиками;
• уявленнями про себе («Я-концепція») і про іншого (партнера).

3)ієрархія якостей  за ступенем їх значущості (одні  більше, інші менше значущі для  певного типу взаємин): об’єктивна  вага (відмінності за ступенем  значущості тих чи інших особистих  якостей для кожної окремої  людини);

4) час чи тривалість  збереження зв’язків змінюють значення чинників, які впливають на міжособистісні стосунки. Більше того, дружній тип зв’язків визначається насамперед емоційним досвідом людей, які взаємодіють;

5) вікові особливості  людей та їх роль у регуляції  міжособистісних стосунків:

• при виникненні їх;
• їх стійкість;
• діапазон вікових відмінностей, який допускає виникнення, стійкість і збереження певного типу міжособистісних стосунків.

6)статеві відмінності  і характер взаємодії в парах  однакової та різної статі.  В кожному типі пар можуть  діяти різні механізми потягів-відштовхувань, симпатій-антипатій (чоловік-чоловік, жінка-жінка, чоловік-жінка).

7) кожен окремий випадок  міжособистісних взаємин конкретних  людей має свою індивідуальність, повторюваність. Закономірності виникнення  і розвитку стосунків, сумісності вирізняються своєрідністю, що пов’язано з унікальністю життя кожної людини й кожної групи.