Кризові ситуації в житті дітей дошкільного віку і їх вплив на розвиток особистості

Цієї миті експериментатор  просив дорослих припинити спілкування  з дітьми, надавши своєму обличчю  застиглого чи відсутнього виразу. У дітей це викликало подив, і вони намагалися вплинути на дорослих посмішкою, агуканням та руховою активністю. Проте дорослі зберігали скам'янілий вираз обличчя. Через кілька хвилин поведінка дітей змінилася: хтось реагував на байдужість дорослого пхиканням, що переходило у нестримний плач, у інших текла слина і розпочиналася гикавка (усе це — очевидно мимовільні реакції).

Хоча дорослий залишався поруч, він раптово  ставав емоційно недоступним — зміна, з якою немовляті було важко впоратися. Наприкінці експерименту дорослий відновлював звичну гру з дитиною, доки до неї не повертався гарний настрій.

Цей експеримент  демонструє вагомість і важливість емоційного спілкування між батьками й немовлятами[21].

2.3 Криза першого року життя

Емпіричний зміст кризи  першого року життя надзвичайно  простий і легкий. Він був вивчений раніше всієї решти критичних віків, але його кризовий характер не був підкреслений. Йдеться про ходьбу, про такий період, коли про дитину не можна сказати, ходяча вона або не ходяча, про саме становлення ходьби, коли, вживаючи високо діалектичну формулу, про становлення цієї ходьби можна говорити як про єдність буття і небуття, тобто коли вона є і її немає. Всі знають, що рідкісна дитина починає ходити відразу, хоча є і такі діти. Ретельніше вивчення такої дитини, яка відразу починає ходити, показало, що звичайно в цьому випадку – це латентний період виникнення і становлення з відносно пізнім виявленням ходьби. Але часто і після початку ходьби спостерігається втрата її. Це вказує, що повного дозрівання ходьби ще не відбулося.

Дитина в ранньому дитинстві – яка вже ходить: погано, насилу, але все таки дитина, для якої ходьба стала основною формою пересування в просторі.

Саме становлення ходьби і є перший момент в змісті даної  кризи.

Другий момент відноситься  до мови. Тут знову такий процес в розвитку, коли не можна сказати, чи говорить дитина чи ні, коли мова і є і її ще немає. Цей процес теж не здійснюється в один день, хоча описують випадки, коли дитина відразу заговорила. І тут латентний період становлення мови, який триває приблизно 3 місяці.

У ранньому віці дитина добре  засвоює своє ім'я. Ім'я людини одночасно  представляє його індивідуальність іншим і дарує її самій дитині. Назва відображає національну належність дитини, виступає мірилом його соціальної захищеності, є вирішальним фактором у формуванні індивідуальності. Воно відрізняє дитину від інших і одночасно вказує на її стать (зазвичай дітям не подобаються імена, які можуть належати як хлопчикам, так і дівчаткам). Дитина дізнається своє ім'я перед тим, як прізвище, і користується ім'ям в спілкуванні з іншими. Назва індивідуалізує дитини і одночасно ідентифікує його з певною культурою.

"Як тебе звати?" - Один з перших питань до  дитини, коли дорослий або одноліток  вступає в спілкування з ним. 

Дитина дуже рано ідентифікується зі своїм ім'ям і не уявляє себе поза ним. Можна сказати, що ім'я людини лягає в основу його особистості. Дитина відстоює право на своє ім'я і протестує, коли його називають іншим іменем.

Третій момент – з  боку афектів і волі. Е. Кречмер  назвав їх гіпобулічними реакціями. Під цим мається на увазі, що у зв'язку з кризою у дитини виникають перші акти протесту, опозиції, зіставлення себе іншим, «непомірність», на мові авторитарного сімейного виховання. Ці явища Кречмер і запропонував назвати гіпобулічними в тому значенні, що вони, відносячись до вольової реакції, представляють якісно абсолютно інший ступінь в розвитку вольових дій і не диференційовані по волі і афекту [22, 218].

Такі реакції дитини в кризовому віці іноді виявляються  з дуже великою силою і гостротою, особливо при неправильному вихованні. Звично дитина, якій в чому-небудь відмовлено або яку не зрозуміли, відбувається різке наростання афекту, що закінчується часто тим, що дитина лягає на підлогу, починає несамовито кричати, відмовляється ходити, якщо вона ходить, б'є ногами об підлогу. Це тільки тенденція, іноді направлена проти відомих заборон, відмов і т.д. і що виражається, як її звичайно описують, в деякій регресії поведінки; дитина як би повертається до ранішого періоду, але використовує вона це інакше.

Першим, хто описав автономну  дитячу мову і зрозумів і оцінив її величезне значення, був Ч. Дарвін (1881), який прямо не займався питаннями  розвитку дитини, але, будучи геніальним спостерігачем, зумів помітити, спостерігаючи  за розвитком свого онука, що, перш ніж перейти до мовного періоду, дитина говорить на своєрідній мові. Своєрідність полягає у тому, що, по-перше, звуковий склад слів, що вживаються дитиною, різко відрізняється від звукового складу слів дорослих. Ця мова моторна, тобто з артикуляцією, з фонетичної сторони, не співпадає з мовою дорослих. Це звично такі слова, як «пу-фу», «бо-бо», іноді уламки слів дорослих людей. Це слова, які по зовнішній, звучній формі відрізняються від слів мови дорослих людей [23, 98].

Друга відмінність, істотніше і важливіше, на яку звернув увагу Дарвін, це те, що слова автономної мови відрізняються від слів дорослих людей і по значенню. Відомий приклад Дарвіна часто цитується в підручниках. Його онук, одного разу побачивши качку, що плавала на ставку став називати її «уа». Ці звуки вироблялися дитиною тоді, коли вона у ставка бачила качку, плаваючу по воді. Потім хлопчик став називати тими ж самими звуками молоко, пролите на столі, всяку рідину, вино в стакані, навіть молоко в пляшці, очевидно, переносячи цю назву через те, що там була вода, рідина. Одного разу дитина грала старовинними монетами із зображенням птахів. Вона стала їх теж називати «уа». Нарешті, всі маленькі круглі блискучі предмети, що нагадують монети (ґудзички, медалі), стали називатися «уа» [23, 102].

Таким чином, якщо записати значення слова «уа» у дитини, то знайдеться якесь первинне значення, від якого походять всі інші (качка  на воді). Це значення майже завжди дуже складне. Воно не розчленоване на окремі якості, як значення окремих слів, таке значення є цілою картиною.

Існує багато прикладів значення автономного слова «пу-фу». Воно означає пляшку з йодом, сам йод, пляшку, в яку дмуть, щоб одержати свист, цигарку, з якої пускають дим, тютюн, процес гасіння, тому що там теж треба дути, і т.д. Слово, його значення охоплює цілий комплекс речей, які в мові дорослих людей ніяк не позначаються одним словом. Ці слова з боку значень не співпадають зі словами дорослих, жодне з них не може бути повністю перекладене мовою дорослих людей.

З автономною мовою ніколи не відбувається так, що дитина уміє сказати йод, пляшка, цигарка, що вона уміє не тільки сказати і розрізнити постійні властивості предметів (йоду, пляшки і т. д.), але тільки з капризу продовжує говорити «пу-фу». Насправді дитині недоступні і слова дорослих, і їх поняття.

Таким чином, знайдено дві  риси, які виділяють автономну  дитячу мову із загального ходу розвитку мови дитини. Перша відмінність – фонетична будова мови, друга – смислова сторона дитячої мови.

Звідси витікає третя  особливість автономної дитячої мови, яку оцінив Дарвін; якщо ця мова в звукових і смислових відносинах відрізняється від дорослої, то і спілкування за допомогою такої мови повинне різко відрізнятися від спілкування за допомогою мови дорослих. Спілкування можливе тільки між дитиною і тими людьми, які розуміють значення її слів [23, 104].

Остання, четверта з основних відмітних особливостей автономної мови полягає у тому, що можливий зв'язок між окремими словами також  надзвичайно своєрідний. Ця мова зазвичай аграмматична, не має наочного способу поєднання окремих слів і значень в зв'язну мову.

Автономна дитяча мова є  не окремим випадком, не виключенням, а правилом, заком, який спостерігається в мовному розвитку будь-якої дитини. Закон можна сформулювати в наступному вигляді: перш ніж дитина від без язикового періоду розвитку переходить до оволодіння мовою дорослих, вона знаходить в розвитку автономну дитячу мову. Тепер повинна стати зрозумілою назва автономна, не цілком вдала, але більш менш закріплена в науці і в сучасній літературі. Мову називають автономною, тому що вона побудована ніби на власних законах, відмінних від законів побудови справжньої мови. У цієї мови інша звукова система, інша смислова сторона, інші форми спілкування і інші форми скріплення. Тому вона і одержала назву автономної.

Таким чином, перше положення  полягає у тому, що автономна дитяча мова – необхідний період в розвитку всякої нормальної дитини.

Друге положення: при  багатьох формах недорозвинення мови, при розладах мовного розвитку автономна  дитяча мова виступає дуже часто і визначає особливості аномальних форм мовного розвитку. Наприклад, затримка нерідко виражається перш за все у тому, що у дитини затягується період автономної мови. Інші мовні розлади в дитячому віці також призводять до того, що автономна мова затримується іноді на декілька років та все ж виконує основну генетичну функцію, тобто служить мостом, по якому дитина переходить від без язикового періоду до мовного. У розвитку нормальної і аномальної дитини автономна мова виконує істотну роль.

Не можна сказати, що дитина цілком одержує цю мову від  няньок або годувальниць, тобто що це мова годувальниць. Це мова самої  дитини, бо всі значення встановлюються не годувальницею, а самою дитиною, бо часто дитина створює свої «бо-бо»  з уламків нормально вимовних слів. Наприклад, мати говорить «стакан» - повне слово, а у дитини виходить «кан» або щось інше.

При всякому нормальному  дитячому розвитку можна спостерігати автономну мову, для якої характерні три моменти. Перший момент. Мова моторна, тобто з фонетичної сторони артикуляції, не співпадає з мовою дорослих. Це звично такі слова, як «пу-фу», «бо-бо», уламки слів дорослих; іноді це нагадує радикальну мову, тобто мова, в якій існує тільки коріння, а не оформлені слова. По значенню вони не співпадають ні з одним словом дорослих, жодне значення цього «пу-фу» або «бо-бо» не може бути повністю перекладено мовою дорослих. Якщо взяти загальновідомий приклад Дарвіна, що спостерігав за онуком, у якого «у-а» раніше позначало качку, плаваючу у воді, а потім рідину, потім монету із зображенням орла, потім ґудзик, потім взагалі всякий кругленький предмет, то і тут можна побачити те ж саме. Є багато прикладів того, як дитяче слово, його смислове значення, охоплює комплекс речей, які у дорослих не позначаються одним словом [23, 107].

Друга особливість. Значення автономної мови не співпадають із значеннями слів дорослих.

Третя особливість. Разом зі своїми словами у дитини існує розуміння і слів дорослих, тобто дитина до того, як починає говорити, розуміє ряд слів. Вона розуміє слова: «встань», «сядь», «хліб», «молоко», «гаряче» і т. д., і це не заважає наявності другої мови. Тому Г. Ідельбергер і інші схильні думати, що автономна дитяча мова існує поряд або у відомому зв'язку з мовою дорослих [24, 286].

Автономна дитяча мова і її значення виробляються при активній участі дитини.

Коли автономна мова затримується у дитини, яка достатньо  добре розуміє мову дорослих, виникає  потреба в пов’язаній передачі, і дитина навіть в автономній мові стає на шлях утворення фраз. Але ці фрази через те, що мова позбавлена синтаксичної зв'язаності, мало нагадують дорослі. Вони більше нагадують просте нанизування слів або спотворені фрази мови дорослих: «Ти мене узяти» і т.д.

І ще два випадки, які  можуть служити конкретною ілюстрацією.

Дитина називає словом труа - гуляти, йти на прогулянку, потім цим позначається все приладдя для гуляння: черевики, калоші, шапка. Потім труа означає, що молоко випите, тобто воно пішло гуляти.

Ф. А. Pay розказував про дівчинку, у якої автономна мова була дуже розвинена і знаходила особливий тип словотворення, існуючий в деяких мовах. Наприклад, «ф-ф» - позначало вогонь, «дінь» - предмет, який рухається, звідси «фадінь» - потяг, а кішка -«тпру-динь». Це складне словотворення з окремих кореневих слів при автономній дитячій мові, яка не переростає вчасно в звичну мову [23, 54].

Автономна дитяча мова не тільки є надзвичайно своєрідним етапом в розвитку дитячої мови, але ще цей етап відповідає своєрідному  етапу в розвитку мислення. Залежно  від того, на якому ступені розвитку знаходиться мова, мислення знаходить певні особливості. Перш ніж мова дитини не досягне відомого рівня розвитку, її мислення також не може перейти за відому межу.

У кризі першого року життя нормальна дитина використовує автономну дитячу мову. Її початок і кінець знаменують початок і кінець кризи першого року життя.

У ході психічного розвитку дитини відбувається не тільки засвоєння  різноманітних дій і формування психічних процесів і якостей, необхідних для їх виконання. Дитина поступово  оволодіває властивими людині формами поведінки в суспільстві і, головне, тими внутрішніми рисами, які відрізняють людину як члена суспільства і визначають його вчинки.

Малюк не тільки вчиться  жити. Він вже живе, і будь-які  зовнішні впливи, у тому числі і  виховні впливи дорослих, набувають різною значення в залежності від того, як приймає їх дитина, якою мірою вони відповідають сформованим у неї раніше потребам та інтересам, а ще більшої гостроти цьому всьому додають кризові періоди в яких дитина стає не контрольованою. При цьому в багатьох випадках виховні впливи, вимоги, які дорослі пред'являють до дитини, неминуче виявляються для нього суперечливими. Так, наприклад, маляті всіляко прищеплюють інтерес до предметів, іграшок, діям з ними. Це призводить до того, що іграшки набувають для дитини велика приваблива сила. І в той же час від нього вимагають, щоб він, рахуючись з іншими дітьми, поступався іграшкою, визнавав права однолітка. Має пройти чимало часу, перш ніж у дитини складуться психологічні риси, що дозволяють пов'язувати між собою різнорідні спонукання, підпорядковувати одні з них іншим, більш значущим[30, 14].