Кризові ситуації в житті дітей дошкільного віку і їх вплив на розвиток особистості

До трьох років скарги на упертість сина або дочки звучать наполегливіше. У цей період діти 2х - 3х років попадають у дитячі сади, де починає формуватися досвід взаємодії з однолітками як процес більш-менш тривалої підтримки і розгортання дій, спрямованих на інших.

У цей період агресія  носить інструментальний характер. Конфлікти  між дітьми найчастіше виникають  у ситуації мати річ, звичайно іграшку. Прояв агресивності в цьому віці, головним чином, залежить від реакції  і відношення батьків до тих або  інших форм поведінки. Якщо батьки і вихователі відносяться нетерпимо до будь-яких проявів відкритої агресії, то в результаті можуть формуватися символічні форми агресивності, такі як ниття, фиркання, упертість, неслухняність і інші види опору, а також прояву непрямої агресії.

В цьому віці підсилюється “дослідницький інстинкт”, і в цей  же час маля зіштовхується з цілою  системою нових, для його досвіду, заборон, обмежень і соціальних обов'язків. Потрапляючи  в конфліктну ситуацію між спонтанним інтересом і батьківським “не можна”, дитина мимоволі випробує найсильнішу депривацію - обмеження можливості задоволення своїх потреб. Іншими словами, приводить до стану фрустрації. Дитина сприймає цю ситуацію як акт відкидання з боку батьків. Неможливість вирішення цього конфлікту приводить до того, що в ньому просипається злість, розпач, агресивні тенденції.

Однак, якщо раніше батьки на агресивність дитини реагували ласкою, то тепер вони частіше прибігають до погроз, позбавленням задоволень, ізоляції.

А. Фромм, вказує на існування  феномена “перенесення”, що у три-чотири роки є однієї із самих звичайних прикмет агресивності. Суть його в тім, що дитина не насмілюється в цьому віці відкрито виливати свою злість на матір і переносить гнів і агресивність на інший, більш необразливий об'єкт. Дитина не може узяти верх над матір'ю з батьком насамперед тому, що вони дорослі і мають реальний авторитет. До того ж дитині вже прищеплене почуття поваги і слухняності, нехай навіть із застосуванням погроз і покарань [33; 160].

Дитина до актів насильства може відносити досить широкий спектр дій, у який включаються навіть такі, як позбавлення ласощів, іграшки, вербальні переконання, вимовлені підвищеним тоном.

До шести-семи років  до інструментальної агресії починає  домішуватися агресія, адресована на інших  людей особисто. Відбувається зміна форм агресії: частота просто фізичного нападу зменшується за рахунок росту більш “соціалізованих” форм (образа, боротьба).

3.2 Причини виникнення та шляхи усунення агресії в молодшому дошкільному віці

Говорячи про відносини “батько-дитина”, ми говоримо про взаємовідносини між ними і про положення, що займає дитина в родині. Якщо у дитини (незалежно від того, до якої вікової групи вона належить) погані відносини з одним або обома батьками, якщо дитина почуває, що її вважають нікуди не придатною, або не відчуває батьківської підтримки, вона, можливо, виявиться залученою у злочинну діяльність, буде ополчатися на інших дітей, однолітки будуть відзиватися про неї як про агресивну дитину, вона буде поводитися агресивно стосовно батьків.

Шефер з'ясував, що відносини  батьків до своєї дитини можна  описати двома парами важливих ознак:

• неприйняття - розташування;
• терпимість – стримування [34;112].

Ступінь виразності цих  ознак обумовлює характер виховного  впливу. В.І.Гарбузов виділив три типи негативних відносин батьків до дитини:

Тип А – відкидання (неприйняття дитини, демонстрація недоброзичливого відношення)

Тип Б - гіперсоціалізація (надвимогливе відношення: надмірна критика, причепливість, покарання за найменшу провину)

Тип В - гіперопіка (езопове виховання: надпіклувальне відношення, при якому дитина позбавлена можливості самостійно діяти) [19;193].

Перший тип формує у дитини відчуття покинутості, незахищеності, непевності в собі. Дитина не почуває  підтримки, “стіни” за яку можна  сховатися. Крім того, відкидання руйнує механізм ідентифікації (дитина не приймає батьківські переконання). При холодних емоційних відносинах вона не має позитивних поведінкових моделей реагування. Це знижує здатність саморегуляції дитини.

Другий тип (гіперсоціалізація), начебто б надає дитині зразок для розвитку і спрямований на формування сильної, вольової особистості, але все-таки приводить до негативних результатів - озлобленості, прагненню робити заборонне “нишком” та інше. Тут критика з боку батьків звичайно не є конструктивною і тому не приводить до позитивних результатів. Критика на адресу дитини формує в нього почуття неповноцінності, тривожності і чекання нових невдач. Найчастіше дитина, що займає таке положення в родині, виявляється неспроможною і не здатною зайняти високе положення в групі. І ця неспроможність приводить до того, що агресивна поведінка дитини служить їй для самоствердження в групі.

Також, батьки, пред'являючи  завищені вимоги до дитини, не враховують її особливостей і можливостей. І  звідси надмірна завантаженість дитини заняттями. Причому заняття, невідповідні вікові й інтересам дитини можуть привести до виникнення неврозу, що провокує агресивну поведінку.

Третій тип (гіперопіка) також порушує нормальний розвиток особистості. Вона надає дитині можливість одержання батьківської ласки і любові, однак, надмірний догляд приводить до інфантилізму, несамостійності, нездатності приймати рішення і протистояти стресам, знижує особистісні здібності до саморегуляції.

Такі діти, вважають психологи, найчастіше стають жертвами агресії. І, з огляду на, що вони нездатні постояти за себе, у них спостерігається непряма агресія, тобто свої негативні емоції вони зганяють на інших предметах (рвуть книги, розкидають іграшки, карають іграшки в грі й ін.).

Таким чином, неправильне відношення до дитини в родині також веде до формування агресивних тенденцій у поводженні дитини.

У висновку огляду літератури можна привести висловлення Перрі  і Бассей що:

„Агресивні діти, як правило  виростають у родинах, де дистанція між батьками і дітьми величезна, де мало цікавляться розвитком дітей, де не вистачає тепла і ласки, відношення до прояву дитячої агресивності байдужне або поблажливе, де замість дисциплінарних впливів, замість турботи і терплячого пояснення віддають перевагу силовим методам, особливо фізичним покаранням” [35;159].

Тому, щоб подолати агресію  в цьому віці батьки повинні бути терплячими і уважними до своєї дитини, повинні цікавитися успіхами дитини, допомагати їй у подоланні труднощів.

3.3 Причини виникнення та шляхи усунення агресії в період кризи трьох років

Обговорюючи проблему агресивності в молодшому дошкільному віці не можна не відзначити, що цей вік  збігається з кризою трьох років.

В.В.Лебединський відзначає, що періоди вираженої агресивності дитини. Його гармонічні відносини, що порушують, з навколишнього і нормального афективного розвитку, що спостерігаються в процесі, в основному збігаються з переживаннями вікових афективних і особистісних криз [36;204].

Е. Клер у роботі “Про особистості трирічної дитини” виділила кілька важливих симптомів цієї кризи: негативізм, упертість, норовистість, свавілля, знецінювання дорослих, протест-бунт, прагнення до деспотизму [36;102].

Розшифруємо ці поняття.

Негативізм – це такі прояви в поведінці дитини, коли вона хоче зробити що-небудь тільки тому, що це запропонував хтось з дорослих, тобто це реакція не на зміст дії, а на саму пропозицію дорослих.

Упертість - така реакція  дитини, коли вона наполягає на чому-небудь не тому, що йому це сильно захотілося, а тому що вона це зажадала, тобто реакція на своє власне рішення.

Норовистість носить, на відміну від негативізму, безособовий  характер. Вона спрямована проти норм виховання, встановлених для дитини.

Свавілля укладається  в прагненні дитини до самостійності. Спостерігається самостійність у намірі, у зачатку.

Знецінювання дорослих.

Протест-бунт, що виявляється  в частих сварках з батьками. “Вся поведінка дитини набуває рис  протесту, начебто дитина знаходиться  в стані війни з навколишніми, у постійному конфлікті з ними,” - писав Л.С.Виготський [37;304].

У родині з єдиною дитиною  зустрічається прагнення до деспотизму. Дитина виявляє деспотичну владу  стосовно усього навколишнього і  вишукує для цього безліч способів.

Як вважав Д.Б.Ельконін, криза трьох років - це криза соціальних відносин, а всяка криза відносин є криза свого “Я” [38;49 ]. Л.С.Виготський вказував, що в даних симптомах дитина виступає як важковиховувана. Дитина, що не доставляла турбот і труднощів, тепер виступає як істота, що стає важким для дорослих. Завдяки цьому, створюється враження, що дитина різко змінилася протягом якогось часу. З “бейбі”, яку носили на руках, він перетворився в перекірливе, уперте, негативне, заперечливе, що ревнує або деспотичне, так що відразу весь його вигляд у родині міняється [37;38].

У кризі трьох років  відбувається те, що називають роздвоєнням: тут можуть бути конфлікти, дитина може лаяти матір, іграшки, запропоновані  в невідповідний момент, вона може їх розламати зі злістю, відбувається зміна афективно-вольової сфери, що вказує на зрослу самостійність і активність дитини. Тенденція до самостійної діяльності знаменує собою те, що дорослі не закриті для дитини предметом і способом звертання до неї, а як би вперше розкриваються перед нею, виступають як носії зразків дій і відносин у навколишньому світі.

Феномен “Я сам ” означає не тільки виникнення зовні помітної самостійності, але й одночасне відділення дитини від дорослої людини. У результаті такого відділення дорослий як би вперше виникають у світі дитячого життя. Дитячий світ зі світу обмеженого предметами перетворюється у світ дорослих людей.

Дитина приходить у  наш світ дорослою з “проблемною” поведінкою, з погляду дорослих, що обумовлюється нерозвиненістю афективно  емоційно-вольової сфери, звідси невміння керувати своїми емоціями.

З одного боку, самостійність  дитини у всьому, а з іншого боку - слабка саморегуляція. І нам дорослим, особливо батькам, потрібно бути ще більш  уважними і співчуваючими дитині в цей період часу, тобто поставитися  до неї з розумінням.

Але, як відзначає Б.Спок, саме в цей період дитинства батьки “консолідуються” і усі разом починають придушувати “самоствердження дитини ”. І, звичайно, батьки для цього використовують будь-які засоби [31;76].

Як відзначає К. Бютнер, від дітей вимагають відповідності  батьківським представленням про поведінку. А ці представлення мають на увазі повну “покірність”. Але, незважаючи на те, що переважають негативні відносини з дорослими, діти, все-таки, постійно намагаються до встановлення і збереження позитивних взаємин з ними. І, якщо ці взаємини не задовольняють дитини, у нього виникають глибокі афективні переживання, що ведуть або до значного зниження активності в спілкуванні з однолітками, або до агресивності стосовно них. В цьому випадку ми говоримо про нерозуміння батьками своєї дитини, її важкого періоду. І це нерозуміння виражається застосуванням фізичної сили і брутальності стосовно “свого милого бейбі”.

Батьки стають нестерпними, сварячись з дитиною й один з одним через його виховання. А в цьому випадку, при вихованні  дітей в атмосфері постійних скандалів, бійок, непорозумінь у родині в дитини культивується і підсилюється невміння стримувати безпосередні емоційні реакції, збудливість, конфліктність. Заражаючи дратівливістю дорослих, діти переносять її на своє найближче оточення - однолітків. І, хочеться повторитися, що саме в молодшому дошкільному віці перед дітьми дорослі виступають як носії зразків дій і відносин у навколишньому світі. І, звичайно ж, у цьому віці в першу чергу такими зразками є батьки.

Питання сімейного виховання і впливу взаємин у родині на дитину стали розроблятися в рамках психолого-педагогічного підходу (К.Д.Ушинський, А.С.Макаренко, В.А.Сухомлинський, Е.А.Аркін, А.Н.Леонтьев, А.В.Запорожець, Н.И.Лисина, В.К.Копирло й ін.).

Автори, що займаються цією проблемою призначають важливу роль ранньому досвідові виховання дитини в конкретному культурному середовищі, сімейним традиціям і емоційному фоні відносин батьків до дитини.

М. Мід вивчаючи примітивні співтовариства, зробила дуже цікаві спостереження. У тих співтовариствах, де дитина має негативний досвід, як правило, формуються негативні риси особистості. Зокрема, стиль взаємодії з дорослими зводиться до наступного: мати рано відлучає дитину від грудей, надовго іде працювати, спілкування з матір'ю відбувається рідко.

Подальше виховання  залишається досить суворим: в основному, використовуються часті покарання, ворожість дітей по відношенню один до одного не викликає в дорослих осудів. В результаті, формуються такі якості як тривожність, підозрілість, сильна агресивність, егоїзм і жорстокість.

А.А. Бодалев вважає, що оцінка дитиною іншої людини і  його дій є простим повторенням  оцінки авторитетним для дитини дорослим. Звідси батьки є еталоном, по якому  діти звіряють і будують свою поведінку [38;301].