Кризові ситуації в житті дітей дошкільного віку і їх вплив на розвиток особистості

2.5 Криза семи років

Давно помічено, що дитина при переході від дошкільного  до шкільного віку дуже різко міняється  і стає важчою у виховному відношенні, ніж раніше. Це якийсь перехідний ступінь – вже не дошкільник і ще не школяр.

Останнім часом з'явився ряд досліджень, присвячених цьому  віку. Результати досліджень схематично можна виразити так: дитину 7 років  відрізняє перш за все втрата дитячої безпосередності. Найближча причина дитячої безпосередності – недостатня диференційованість внутрішнього і зовнішнього життя. Переживання дитини, її бажання і вираз бажань, тобто поведінка і діяльність, звичайно представляють у дошкільника ще не досить диференційоване ціле.

Оскільки поведінка  дітей визначається характером їх почуттів і бажань, велике значення має розвиток у них таких почуттів, які спонукають враховувати інтереси інших людей, чинити відповідно до вимог дорослих.

Коли дошкільник вступає в кризу він раптом втрачає наївність і безпосередність; у поведінці, у відносинах з оточуючими він стає не таким зрозумілим у всіх проявах, яким був до цього [26, 210].

Всі знають, що 7-річна  дитина швидко росте, і це вказує на ряд змін в організмі.

Цей вік називається віком зміни зубів, віком витягування. Дійсно, дитина різко змінюється, причому зміни носять глибший, складніший характер, ніж зміни, які спостерігаються при кризі трьох років.

В цей період дитина починає  маніжитися, вередувати, ходити не так, як ходила раніше. У поведінці з'являється щось нарочите, безглузде і штучне, якась вертлявість, клоунада; дитина робить з себе блазня.

Найістотнішою межею  кризи семи років можна було б  назвати початок диференціації  внутрішньої і зовнішньої сторони  особистості дитини.

Що ховається за враженням  наївності і безпосередності  поведінки дитини до кризи? Наївність  і безпосередність означають, що дитина зовні така ж, як і всередині. Одне спокійно переходить в інше, одне безпосередньо вважається як виявлення  іншого. Які вчинки ми називаємо безпосередніми? У дорослих людей дитячої наївності, безпосередності дуже мало, і наявність їх у дорослих справляє комічне враження.

Втрата безпосередності  означає те, що привнесе у вчинки інтелектуального моменту, який постає між переживанням і безпосереднім вчинком, що є прямою протилежністю наївній і безпосередній дії, властивій дитині. Це не значить, що криза семи років приводить від безпосереднього, наївного, недиференційованого переживання до крайнього полюса, але, дійсно, в кожному переживанні, в кожному його прояві виникає деякий інтелектуальний момент.

Розвиток смислового сприйняття людини можна порівняти  з тим, як дивиться на шахівницю або  як грає на ній дитина, що не вміє грати, і дитина, що навчилася грати. Дитина, яка не вміє грати, може бавитися шаховими фігурками, підбирати їх за кольором і т. д., але рух фігурок не визначатиметься структурно. Дитина, яка навчилася грати в шахи, поступатиме інакше. Для першої дитини чорний кінь і білий пішак не пов'язані між собою, а другий, знаючий хід коня, розуміє, що ворожий хід конем загрожує його пішаку. Для нього кінь і пішак – єдність. Так хороший гравець відрізняється від поганого тим, що інакше бачить шахове поле.

У 7-річному віці дитина починає розуміти, що значить «я радію», «я засмучений», «я сердитий», «я добрий», «я злий», тобто у неї виникає осмислене орієнтування у власних переживаннях. Точно так, як дитина 3 років відкриває своє відношення з іншими людьми, так семирічка відкриває сам факт своїх переживань. Завдяки цьому виступають деякі особливості, що характеризують кризу семи років [26, 219].

1. Переживання отримують  значення (дитина, що сердиться, розуміє,  що вона сердита), завдяки цьому  у дитини виникають такі нові  відносини до себе, які були  неможливі до узагальнення переживань.

2. До кризи семи  років вперше виникає узагальнення  переживань, або афективне узагальнення, логіка відчуттів. Є глибоко відсталі діти, які на кожному кроці переживають невдачі: звичні діти грають, ненормальна дитина намагається приєднатися до них, але їй відмовляють, вона йде по вулиці, і над нею сміються. Одним словом, вона на кожному кроці програє. У кожному окремому випадку у неї є реакція на власну недостатність, а через хвилину вона може бути абсолютно задоволена собою.

Дитина дошкільного віку любить себе, але самолюбності як узагальненого відношення до самої себе, яке залишається одним і тим же в різних ситуаціях, але узагальнених відносин до оточуючих і розуміння своєї цінності у дитини цього віку немає. Отже, до 7 років виникає ряд складних утворень, які і призводять до того, що труднощі поведінки різко і корінним чином міняються, вони принципово відмінні від труднощів дошкільного віку.

Такі новоутворення, як самолюбність, самооцінка, залишаються, а симптоми кризи скороминущі. У  кризі семи років виникає гостра боротьба переживань. Дитина, яка не знає, які взяти цукерки – більші або найсолодші, не знаходиться в стані внутрішньої боротьби, хоча вона і коливається. Внутрішня боротьба стає можливою тільки тепер [26, 220].

Є типові форми важковиховуваності, які в дошкільному віці ще не можуть зустрітися. Сюди відносяться конфліктні, суперечливі переживання, нерозв'язні суперечності. По суті справи там, де можливе це внутрішнє роздвоєння переживань, де вперше дитина розуміє свої переживання, де виникає внутрішнє відношення, там і відбувається така зміна переживань, без якої шкільний вік був би неможливий. Сказати, що в кризі семи років дошкільні переживання змінюються на шкільні, - значить, сказати, що виникла нова єдність природних і особових моментів, які роблять можливим новий етап розвитку – шкільний вік. Для дитини змінилося відношення до середовища, значить, змінилося і саме середовище, значить, змінився хід розвитку дитини, настала нова епоха в розвитку.

Діагностична ознака закінчення дошкільного віку

З погляду  діагностики  закінчення дошкільного віку (з врахуванням  сказаного вище) становлять інтерес  наступні результати дослідження поводження дітей 6-7 років. З 166 дітей, що ще не відвідували  школу, у 58% спостерігалися кризові  симптоми, при чому саме "такі діти часто запитують про школу і вони надають перевагу навчальним заняттям грі" [27, с.365]. У 42 % дітей, що ще не відвідували школу, кризових явищ не спостерігалося; виявилося, що ці діти "багато грають ..., надаючи перевагу грі ... заняттям" [27, с.366]. Очевидно, 58% цих дітей уже відкидають гру, а 42 % - ще ні. З 141 першокласника 6-7 років у 58 % труднощів у вихованні з початком навчання в школі припинилися [27, с.366]: дорослі, перевівши дитину в категорію школярів, перестали намагатися регулювати його поводження за допомогою гри. У 42 % першокласників 6-7 років "негативне поводження ... спостерігалося тільки з надходженням у школу", причому це, в основному, діти, що "грають під партами", "носять у школу іграшки", "зовсім не цікавляться навчанням" (для школи вони "невстигаючі", "недисципліновані") [27, с.366]. Ці діти ще мають потребу в зовнішній регуляції за допомогою ігрової ситуації, а дорослі вже намагаються регулювати їхнє поводження шкільними методами, що не включають дошкільну гру.

Зіставлення цих результатів  показує: розбіжність моменту відкидання гри і моменту надходження  в школу пов'язано з виникненням  негативного поводження (відповідно, з підвищенням труднощів виховання  і навчання дитини, зі зниженням  їхньої ефективності). Очевидно, діагностичною ознакою закінчення дошкільного віку і є відкидання дитиною гри, непокора зовнішній регуляції поводження за допомогою ігрової ситуації. Якщо дитина надходить у школу не в діагностований у такий спосіб момент, а  раніш чи пізніше, то застосовувані дорослими методи зовнішньої регуляції виявляються неадекватними.

Діагностоване по даній  ознаці закінчення дошкільного віку є істотною умовою готовності дитини до школи: діти, які "зовсім не цікавляться  навчанням" і "грають під партами", не досягнуть успіху в навчанні. На 7-м року життя дошкільником є не той, хто ще не ходить у школу, а той, хто ще психологічно (відповідно до діагностичної ознаки) не вийшов з дошкільного віку.

Кінець дошкільного  віку збігається з початком кризи 7 років. Тому діагностична ознака закінчення дошкільного віку є одночасно ознакою початку кризи 7 років. Це дає можливість перевірити адекватність прийнятого нами діагностичної ознаки закінчення дошкільного віку шляхом співвіднесення його з відомими симптомами кризи 7 років: у поведінці дитини "з'являється щось навмисне, безглузде і штучне" [10, с.376]; він "строїть із себе блазня і цим викликає осуд, а не сміх", що "робить враження невмотивованого поводження" [10, с.377]; вступаючи в кризу 7 років, вона "стає не такою зрозумілою" [10, с.376] для навколишніх.

"До кінця дошкільного  віку відбувається виділення  умовних правил, ніяк не пов'язаних із сюжетом" [12, с.315], діти стають "здатні прийняти таку умову, що суперечить" навколишній дійсності, зокрема, "реальним суспільним відносинам" [12, с.258] . До 7 років діти вже можуть самостійно сформулювати правила (у тому числі "чисто умовні правила, незалежні від сюжету") до початку гри [12, с.309-315]. Для пояснення зазначених проявів кризи 7 років як ознак закінчення дошкільного віку досить припустити, що на межі цих стадій розвитку дитина вже може й у плані внутрішньої мови, "поява якої відносять до п'яти-шестирічного віку" [28, с.159], самостійно встановлювати для себе умовні правила.

У старших дошкільників поступово знижується потреба у використанні ігрових предметів для "створення нових образів" [29, с.220], "шести-, семирічні діти можуть фантазувати і без дії" [29, с.220], оперуючи уявленнями (інтеріоризована гра). Дитина стає здатною до саморегуляції шляхом розумових дій із представленнями. Зазначені симптоми кризи 7 років можна зрозуміти як своєрідну (уже не дошкільну) "гру", де регуляція (саморегуляція) уже внутрішня, де правила і мнима ситуація вже незалежні від навколишнього середовища і дитина для управління своїм поводженням уже не має потреби в ігрових предметах. Він може привласнювати зовнішнім предметам значення, сконструйовані їм у власній свідомості і які у навколишнім середовищі відсутні. Унаслідок цього дитина здатна неадекватно, - з погляду  навколишніх, - реагувати на їхнє поводження, на зовнішні ситуації. Об'єктивно навколишнє середовище не змінилося, але воно змінилася для дитини, тому що змінився він сам .

Діагностична ознака кінця дошкільного віку погодиться із симптомами кризи 7 років.

Висновки до II розділу

Дошкільне дитинство  — досить тривалий час розвитку дитини і неповторний за темпами. Завдання виховання на кожному етапі  цього періоду мають свою специфіку. У немовлячому і ранньому дитинстві  важливо формувати якості, які  зумовлюють розвиток суто людських властивостей і здібностей (потреби у спілкуванні, прямоходінні, діях із предметами та ін.). Завдання виховання значно ускладнюється у дошкільному віці, коли формуються якості, що визначають подальший розвиток дитини. Але звичайно гостроти в стосунках з дорослими надають кризові періоди в житті дитини.

Криза першого  року життя — криза, яка обумовлена руйнуванням необхідності емоційної  взаємодії дитини з дорослим і  проявляється в плаксивості, похмурості, інколи в порушенні сну, втраті апетиту  тощо. 
Головною ознакою кризи першого року є різке зростання незалежності дитини від дорослих: вона опановує ходьбу і предметні дії, стає активнішою, з нею не можна не рахуватися. За такої ситуації загострюються переживання, чутливість до різноманітних впливів.

Криза трьох років — криза соціальних відносин, яка зумовлена становленням самосвідомості дитини і проявляється в негативізмі, впертості, непокірності, свавіллі, протесті, деспотизмі.

Особливості цієї кризи вперше описано Ейзою Келер  у праці «Про особистість трирічної дитини». Найважливішими симптомами цієї кризи є: негативізм, впертість, деспотизм, свавілля, протест-бунт, знецінення дорослих, ревнощі.

Діти 6-7-річного  віку у зв'язку із загальним (психічним  та особистісним) розвитком виявляють  виразне прагнення посісти нове, значущіше становище у житті, виконувати нову, важливу не лише для них, а й для оточення роботу. Реалізуючи це прагнення, вони вступають у суперечність зі стилем свого життя, їх перестає тішити гра. Дошкільний період закінчується кризою семи років.

Також, вже в дошкільному віці починає реально формуватись особистість дитини, причому цей процес тісно пов'язаний з розвитком емоційно-вольової сфери, із формуванням інтересів та мотивів поведінки, що, відповідно, детерміновано соціальним оточенням, передусім типовими для даного етапу розвитку взаєминами з дорослими.

Джерелом емоційних  переживань дитини є її діяльність, спілкування з оточуючим світом. Освоєння в дошкільному дитинстві  нових, змістовніших видів діяльності сприяє розвитку глибших та стійкіших емоцій, пов'язаних не лише з близькими, а й з віддаленими цілями, не тільки з тими об'єктами, що дитина сприймає, а й тими, які уявляє.

Діяльність породжує передусім позитивні емоції, причому  своєю метою, сенсом, якого вона набуває  для дитини, та самим процесом її виконання, а також негативні які відображаються в кризових періодах життя дитини.

Розділ IІІ. Прояв агресії в кризові періоди

3.1 Дитяча агресивність. Вікові особливості прояву дитячої агресивності

Агресивні дії в дитини можна спостерігати вже із самого раннього дитинства. В перші роки життя агресія виявляється майже винятково в імпульсивних приступах упертості, що часто не піддаються керуванню дорослими. Виражається це, найчастіше, спалахами злості або гніву, що супроводжуються лементом, бриканням, кусанням, забіякуватістю.

Згідно Б.Споку, в однорічному  віці нормальними явищами можуть вважатися: замахування дитини на матір  за те, що вона зробила щось неприємне  йому [31; 46].

Як відзначає Є. Гаспарова, на другому році життя зростає  активність дитини. З розширенням можливостей самостійних дій зростає незалежність у поводженні дитини. Часом це прагнення до незалежності - знамените “Я сам!” - виливається в перші спроби маленької людини настояти на своєму, всупереч бажанню батьків [32;59].