Переживание кризиса среднего возраста мужчинами и женщинами, их особенности и способы преодоления

Фрустрації майбутнього - це руйнування часових перспектив людини внаслідок  втрати можливості реалізувати намічені життєві плани. Це, мабуть, найсерйозніші  випадки екзистенціальної фрустрації. Критична ситуація може скластися у  зв'язку з втратою здоров'я, близьких чи відкриттям не відомих раніше життєвих обставин. Вийти з кризи можна, наприклад, у тому випадку, якщо знайти, заради чого чи заради кого варто продовжувати жити (смисл життя).

З точки зору характеру зміни  ролей і часової орієнтації особистості  кризи можна поділити на три типи: а) кризи з орієнтацією в майбутнє; б) кризи з орієнтацією в минуле; в) кризи без чітко вираженої  часової орієнтації.

Кризи з орієнтацією в майбутнє - це кризи з бажаною зміною психологічних  ролей, коли людина хоче прийняти нову роль і позбутися старої. Добрим прикладом можуть слугувати вікові кризи, коли стара роль уже відживає, але прийняття нової ускладнено: так, підліток будь що прагне взяти на себе роль "дорослого", але це не виходить через неможливість засвоїти реально цю надто складну роль чи внаслідок небажання дорослих рахуватися з новою потенційною роллю. До цього типу можна віднести і кризи особистісної автономії, коли людина хоче, але не може позбутися ролі "в'язня", залежності від когось чи чогось, а також деякі кризи значущих стосунків (вимушена розлука), самореалізації (втрата роботи) та інші. Для таких криз є характерним самовідчуття, відображене в словах: "Скоріше б усе це закінчилося!"

Кризи з орієнтацією в минуле - це кризи з небажаною зміною психологічних ролей, коли людина не хоче (чи хоче, але не може це зробити  безболісно) приймати нову роль і розлучитися  зі старою. Прикладом можуть бути кризи  здоров'я і термінальні кризи, коли людина не може змиритися з  новою для себе роллю (інваліда, тяжкохворої  чи невиліковно хворої людини), і  це буде причиною важкої кризи. До цього  типу можна віднести і деякі кризи  значущих стосунків (смерть близької людини, втрата любові), самореалізації (вихід  на пенсію) та інші. Для таких криз є характерним самовідчуття, відображене  в словах: "Як добре було перед  тим!".

Часове трактування психологічної кризи говорить про те, що проблема часу, зокрема часу життя людини, є ключовою серед життєвих проблем людини. А отже оволодіння часом дає можливості для продуктивного розв'язання життєвих криз, які образно можна назвати збуреннями на життєвому шляху людини.

Отже загалом існують дві  принципові позиції у розумінні  критичного періоду:

1. Визнання критичних періодів  необхідним моментом розвитку (позиція  Л.С. Виготського, Д.Б. Ельконіна). За Л.С. Виготським криза - це  природній і закономірний етап  розвитку, в ході якого відбувається  кардинальна і бурхлива перебудова  соціальної ситуації розвитку, що  склалася, і формування центрального  новоутворення віку (акцент на  психологічних механізмах розвитку).

2. Визнання необхідності якісних  змін у розвитку, переходу до  нової системи взаємин. (акцент  на зовнішніх, соціальних умовах, а не психологічних механізмах  розвитку (позиція О.М. Леонтьєва,  Л.І. Божович та ін.).

Але життєвий шлях людини -- це історія  формування і розвитку особистості  в певному суспільстві, сучасника  певної епохи і ровесника певного  покоління. Разом з тим, фази життєвого  шляху датуються історичними  подіями, зміною способів виховання, змінами  способу життя і системи відносин, сумою цінностей і життєвою програмою -- цілями і смислом життя, якими  така особистість володіє.

1.3 Криза середини  життя

Життя дорослої людини неминуче без криз. Батьком "нової хвороби" прийнято вважати канадського психоаналітика Еліота Жака (Еlliot Jaques), який в 1965 році в "Міжнародному журналі психоаналізу" опублікував статтю під оптимістичною назвою "Death and the mid-life crisis" ("Смерть і криза середини життя"). Вивчивши безліч особистих біографій, автор прийшов до висновку, що в середині життя, люди відчувають певний криза обумовлений двома основними чинниками. По-перше, до цього моменту індивідууми починають глибоко усвідомлювати власну природу, як смертних істот. По-друге, до цього моменту у людей змінюються рамки сприйняття дійсності, в результаті чого система прямого відліку "час з моменту народження" замінюється в свідомості системою зворотного відліку "час до смерті".

Дана концепція набула широкого поширення, незважаючи на те, що її прихильникам доводилося стикатися  з величезними концептуальними  труднощами, зумовленими ємністю  і розмитістю визначення.

Частина людей проживає ще одну "позапланову кризу" 40 років (буває раніше і пізніше). Це як би повторення кризи 30 років, кризи  сутності життя, якщо криза 30 років  не привела до належного рішення  проблем. Криза 40 років нерідко викликається і загостренням сімейних відносин. Діти, як правило, підростають і починають  жити своїм життям, помирають деякі  близькі родичі і родичі старшого покоління. Втрата безпосередньої участі в житті дітей сприяє остаточному  усвідомленню характеру подружніх  відносин. У разі виникнення кризи 40 років, людині знов доводиться перебудовувати свій життєвий задум, виробляти нову "Я - концепцію". Ця криза може серйозно змінити життя людини аж до зміни  професії і створення нової сім'ї  [12, 91].

Якщо в молодості  центральним віковим новоутворенням є сімейні відносини, включаючи  материнство і батьківство і  професійну компетентність, то в зрілості на їх основі виникає вже об'єднана освіта. Воно інтегрує результати розвитку обох новоутворень попереднього періоду  і називається продуктивністю.

Кризу 40 років говорить ще про одне важливе новоутворення  зрілості: корективах життєвого задуму і пов'язаних з ними змінах "Я - концепції".

Швейцарський психолог Е. Клапаред вважав, що досягаючи в  зрілості свого розквіту і піку професійної  продуктивності, людина припиняє свій розвиток, зупиняється в підвищенні своєї професійної майстерності, творчого потенціалу і т.д. Потім  наступає спад, поступове зниження професійної продуктивності: все  краще, що людина могла зробити в  своєму житті, залишається позаду, на вже пройденому відрізку шляху [13, 209]. Так вважав не тільки Е. Клапаред, але і ще ряд дослідників.

Всередині періоду зрілості виділимо "акме" – вершину, коли у багатьох людей починається  спад життєвої енергії і активності.

Перехід від прогресу до регресу пов'язується у різних авторів і дослідників з різним віком. Цей вік найчастіше вважається від 40 до 50 років. Інволюційні процеси  в розвитку психічних функцій  пов'язують з біологічним старінням, що починається. На противагу вищесказаному  роботи Б.Г. Ананьєва і його учнів  показали, що процес розвитку психічних  функцій в зрілості складний і  неоднозначний [6, 503]. Учні А. Червоненко своїм життєвим прикладом довели, що, якщо займатися енергетичними вправами, то у віці 40-50 років можна відкрити необмежені здібності і всупереч дослідженням Е. Клапареда життєва активність і енергія у віці 40-50 років може збільшитися [10, 109].

Теорія "кризи середини життя" знайшла застосування в  ряді запропонованих в кінці минулого століття моделей "життєвого розвитку дорослих" Всі ці моделі передбачали, що до середини життя, у людини зростає  усвідомлення власної смертності, і  він починає оцінювати час  що залишився до смерті. У відповідь  на це усвідомлення, відбувається переоцінка власного життя, змінюється ставлення  до роботи, сім'ї, якість життя та сенсу  існування.  
На хвилі популярності психоаналітики, тема "кризи середини життя", отримала бурхливий розвиток, і стала предметом ретельного вивчення.

 На думку Т.М. Титаренко [31] розрізняють нормальну, тобто вікову кризу, яка пов'язана із завершенням певного етапу психічного розвитку і переходом до нового вікового періоду, і анормальну, або ненормативну кризу, що виникає в складних умовах життя і вимагає від людини дій, які перевершують її можливості, а в деяких випадках такі кризи змінюють долю людини.

У психології виділяють наступні вікові або нормативні кризи віку дорослості.

У віці ранньої дорослості, приблизно  у 23 роки, виникає перша нормативна криза віку дорослості. Вона полягає  у тому, що молода людина обирає між "Я — реальним" і "Я —  ідеальним" на користь першого. Фантазії, мрії юності відходять на другий план і поступаються місцем активній діяльності молодої людини, яка прагне, щоб  у її житті все було унікальне, неповторне і найкраще.

Е. Еріксон [52] вважає, що "новоспечений дорослий ... готовий злити свою ідентичність з ідентичністю інших". Але якщо ця готовність не знаходить взаєморозуміння у віці ранньої дорослості, то формується підозріле ставлення до оточуючих, уникаються контакти, що зобов'язують до близькості.

Наступна криза у віці ранньої  дорослості виникає приблизно у 33 роки. На цей час людина вже має  певний життєвий досвід, який допомагає  їй зрозуміти, що життя не можна прожити  по максимуму, що кожна людина має  певні можливості, що існує безліч перешкод та обмежень у досягненні мети. Відбувається корекція планів, які  особистість на цей час не реалізувала. Виникає потреба почати життя  спочатку, знайти нову роботу, змінити  місце проживання, розлучитися або  вдосконалюватися у професійному зростанні. У цьому віці людина краще розуміє  себе і визнає неповторність і  індивідуальність інших.

Перехід від ранньої до середньої  дорослості характеризується кризою 37—40 років, яка має назву кризи  середини життя. Вона полягає в остаточному  переосмисленні планів життя, співставлені їх з реальністю і корегуванні  особистісних рис.

Життя постійно вносить свої корективи  у плани людини, час невпинно йде  вперед і людині інколи здається, що все заплановане, задумане їй не вдасться здійснити, тому вона прагне перебудуватись.

Об'єктивні причини перебігу кризи  середини життя і зумовлюють перебудову особистості з урахуванням зміни  статусу людини у житті. Вже неадекватною вважатиметься надмірна емоційність, юнацький максималізм, жорсткість у  поведінці, невміння пристосуватися до нових умов життя. Чоловіки знижують свої фізичні можливості, жінки стають менш привабливими, хоч дехто з  них може бути неготовим до такої  перебудови. Тільки адекватна переоцінка цінностей призведе до оновлення  особистості, до її генеративності при  входженні у період середньої  дорослості.

Перед людиною постає ряд суттєвих завдань, які пов'язані, на думку  А. Маслоу, з її самоактуалізацією. Вона прагне стати кращим батьком для  своїх дітей, реалізуватися в  суспільно-громадському житті, або  досягти професійних висот, бути корисною для оточуючих, цікавою  у спілкуванні. Такі прагнення потребують постійної роботи над собою, постійного удосконалення.

Якщо криза середини життя розвивається не конструктивно, спостерігається  відхід на попередні вікові періоди.

Приблизно у 65 років у віці пізньої  дорослості розпочинається криза, яку  Е. Еріксон назвав кризою "Я —  інтеграції".

Криза завершується успішно, якщо людина, аналізуючи своє життя, задоволена ним, вбачає в ньому сенс, приймає його таким, яким воно є. Але, якщо людина у  віці пізньої дорослості вважає своє життя марною тратою сил та втрачених  можливостей, інтеграція не відбувається. Стан такої людини можна назвати  відчаєм, депресією, у неї спостерігається  соціальна ізоляція, зростає тривожність, страх перед подальшим життям.

Серед науковців, які вивчали період кризи середини життя, варто зазначити  передусім самого К. Юнґа [53]. Найбільш помітним і потенційно цінним симптомом у період середини життя є внутрішній конфлікт, що характеризується значною силою і напругою та викликаний потребою людини відновити життєво важливий зв'язок між свідомим і несвідомим [53, с. 13], тобто прагненням психіки (людини) здійснити процес індивідуації.

Криза середини життя характеризується проявами конфліктності, виникненням  депресії, тривоги, різноманітних психосоматичних  захворювань. На відміну від поширених  думок, що такі симптоми є лише зовнішніми проявами хвороби, К. Юнґ розглядав  їх як спробу самостійного зцілення психіки, тобто як зовнішній прояв прагнення  психіки, здорової у своїй основі, набути справжньої рівноваги. Процес індивідуації - цілеспрямований процес самоздійснення, який відповідає діалектичній взаємодії  несвідомого та свідомого [53, с. 281].

На думку К. Юнґа, під час психологічної  кризи зміст несвідомого автоматично  активізується, щоб компенсувати односторонню установку свідомості, конфлікт відмінностей між свідомою установкою Его і  динамікою несвідомого [53]. У молодих людей проблеми "зазвичай виникають через конфлікт між силами, що існують насправді, та неадекватною, інфантильною установкою, яка раціонально пояснюється аномальною залежністю від реальних чи уявних батьків". Однак для людей середнього віку виникнення проблем "вже не пов'язане з розривом інфантильних зв'язків, руйнуванням інфантильних ілюзій і перенесенням дитячих образів на нові фігури: воно відбувається через вирішення проблем протилежностей" [53, с. 17]. Відповідно в таких випадках дуже важливо стримувати напругу, яка породжується внутрішнім конфліктом. Психоаналітик, стверджував, що якщо людина може витримати напругу, яка існує між конфліктуючими протилежностями, то в її психіці відбуваються деякі важливі зміни, що сприяють вирішенню конфлікту. Зовнішні обставини, фактично, можуть не змінюватись, але суттєво змінюється сама людина. Ця зміна ірраціональна і непередбачу- вана, зовнішньо вона проявляється у виникненні нової установки стосовно себе та інших. Енергія, яка була заблокована і викликала відчуття нерішучості, тепер вивільняється, оскільки з'явилась можливість її поступального руху. К. Юнґ назвав цей процес трансцендентною функцією, бо все, що відбувається, міститься над конфліктом протилежностей, за його межами [53, с. 39]. Тобто людина може поглянути на ситуацію (внутрішній конфлікт) ніби з боку, стаючи більш об'єктивною і не будучи емоційно включеною в таку ситуацію.

Процес розвитку людини К. Юнґ називає  процесом індивідуації, яка складається  з двох великих фаз: фази експансії  в першій половині життя та фази інтроверсії (власне індивідуації) у  другій. Період переходу від фази експансії  до фази інтроверсії, який відбувається між 35 і 45 роками, є переломним у житті  людини і становить кризу середини життя. У процесі індивідуації людині не лише необхідно навчитись відділяти  своє істинне ядро особистості від  спрямованої на зовнішній світ Персони, але й вміти розпізнавати у  собі власні несвідомі проекції (Тінь).