Шпаргалка по "Психологии"

Інтонаціну виразність же розглядають  як основну характеристику мовлення педагога.

Аналіз цього дозволяю дійти такого висновку: мовленнєва д-ть педагога, крім відповідності нормативним вимогам, основними з яких є розбірливість (відповідність закономірностям порогів відчуттів та сприймань), дохідливість (підбір засобів спілкування відповідно до закономіпностей сприймання, пам”яті, мислення, мовлення, уяви), змістовність (наявність нової інформації в порівнянні з тією, що є у співрозмовника), упорядкованість (структурна організованість, послідовність), повинна характеризуватись мотивованістю, спрямованістю на співрозмовника, швидкістю мовленнєвих реакцій, переконливістю, впливовістю, енергійністю, емоційністю, процесами ідентифікації. 

97 Мова як  головний засіб спілкування (С), її складові хар-ки

Мова - вербальна комунікація, тб процес С з допомогою язика, або це таке С, в якому як знакова си-ма викор-ся мовлення, це си-ма фонетичних знаків, яка включає 2 принципи:  лексичний та синтаксичний. Мовленєве С - комунікативна взаємодія суб”єктів, тб це комунікативнийй акт, в якому виділяють орієнтувальну та виконавчу частини. Орієнтуванльна -аналіз ситуації взаємоді та форму-ня плану дій, які необхідні для досягнення мети. Виконавча - найчастіше реалізується з урахуванням правил регуляції спільних дій і головне - зворотній зв”язок. У ході вербальної комунікації іде обмін інф-ю, кожен користується механізмами, які включають 3 блоки: блок говоріння, сприймання та внутрішнього мовлення.

   Засобом вербальної комунікації  є слова з закріленими за  ним в суспільному досвіду  значеннями. Слова можуть бути  вимовлені вголос, про себе, написані чи замінені у глухих людей особливими жестами, які виступають носіями значень. Мова буває письмова та усна, а усна є діалогічна та монологічна. Найпростішим різновидом усної мови є діалог, тб розмова, яку підтримують співбесідники, разом обговорюючи та вирішуючи будь-які питання. Для розмовної мови характерні репліки, якими обмінюються люди, повторення фраз чи окремих слів, питання, доповнення, пояснення, використання натяків, різноанітних допоміжних слів. Особливості цієї мови значною мірою залежать від ступеню взаєморозуміння співрозмовників, їх взаємин.

Іншим різновидом усної мови є монолог, який вимовляє одна особа, звертаючисьдо  іншої або до багатьох людей, які  слухають її: це розповідь, доповідь, розгорнута відповідь. Монологічна мова складна в композиційному відношенні, вимагає закінченості думки, більш суворого дотримання граматичних правил, строгої логіки та послідовності при викладенні доповідача.

     Письмова мова з”явилась  набагато пізніше усної. Вона  виникла як результат потреби С між людьми, розділеними простором та часом і розвилася від піктографії, коли думка передавалась умовними схематичними малюнками. Завдяки письму виявилось можливим найкращим чином передавати від покоління до покоління досвід, робити складні наукові узагальнення, досягти максимально вірних висловів, суворіше дотримуватись правил логіки та граматики, глибше продумувати зміст та спосіб виразу думок.

  Механізми мови:

програмування мови- побудова змістового костяка мовного вимовлення, того що людина хоче сказати, для цього відбирається інф-я, яку він вважає важливою і відкидається непотрібна, другорядна.

побудова синтаксичної структури  речення - прогнозується загальна конструкція  фрази, її граматична форма, включаючи  механізми, які забезпечують пошук потрібного слова, вибір звуків, що максимально точно його відтворюють.

промовлення - реальне звучання мови, таким чином розгортається процес “говоріння”, в ході якого комунікатор  кодує інф-ю, яка передається.

Осн.компоненти акту комунікації: відправник, адресат, повідомлення, ідея, код, контекст, контакт.

Основну увагу слід звернути на код  та контекст - сприймання та розуміння  ситуації контакту і вибір способів С. Тут осн.увагу слід приділяти  адресату,а  не собі. На етапі виконання  контролюється власні дії, повідомлення і підтримується контакт. 

98.Невербальні  засоби спілкування (С),їх хар-ка  та доцільність викор-ня.

С не може бути подібним до передачі інф-ї  по телеграфу, де комунікатор і реціпієнт  обмінюються вербальними повідомленнями. В С людей включені також емоції, які певним чином відносяться і до С, і до тих, хто приймає участь в С. Ці емоційні стосунки, які супроводжують мовне висловлювання, утворюють особливий невербальний аспект обміну інф-ю, особливу невербальну комунікацію. Засобами невербальної комунікації є жести, міміка, інтонації, паузи, поза, сміх,сльози і інші засоби, які утворюють знакову си-му, яка доповнює та посилює, а іноді і замінює засоби вербаліки - слова.

    Засоби невербаліки як  своєрідна мова почуттів являються  таким же продуктом суспільного розвитку, як і мова слів, і можуть не співпадати в різних національних культурах. В різних вікових групах для здійснення невербальної комунікації вибираються різні засоби (діти- плач). Суттєве важливе значення для посилення дії вербальної комунікації має просторове розміщення співрозмовників. За рахунок невербальних засобів С відбувається 40-80% повідомлень, 55% повідомлень сприймаються через позу, вираз обличчя, а 38% через інтонацію та модуляцію голосу.Відповідність використовуваних засобів невербальної комунікації меті та змісту мовної передачі інф-ї являється одним з елементів культури С. Ця відновідність особливо важлива для педагога, для якого засоби як вербаліки, так і невербаліки є інструментом його професійної діяльності.

Класифікація невербальних засобів комунікації:

Кінесика( оптико-кінетична і тактико-кінетична  си-ма) - міміка, жести, пантоміміка, рухи тіла, дотиск, тиск, поцілунок.

Акустична си-ма = паралінгвістична си-ма (вокалізація, діапазон, тональність, інтонація) + екстралінгвістична си-ма (темп, паузи, сміх, плач,.кашель)

Проксеміка - си-ма орг-ї простору та часу С. Виділяють 4 територіальні зони С: інтимна (15-46 см), особистісна (46-120 см), соціальна (120-360 см), громадська (понад 360 см). 

99.Помилки  та бар”єри слухання. Їх джерела та можливість запобігання.

Мистецтво слухати одне з найважливіших  в спілкуванні (С), саме воно є головним. Існують спеціально вироблені правила  слухання.

1.найкращий співбесідник не  той, хто вміє добре говорити, а той, хто вміє добре слухати.

2. людина схильна слухати іншу  тільки після того, як вислухають  її, але хто перший слухач - той  умніший.

Чому ми не слухаємо:

не лише тому, що нам нецікаво, але  і тому, що ми зайняті власними думками (щоб ефективніше відповісти, вразити  співрозмовника).

емоційна неврівноваженість(можливо ми зайняті внутрішніми емоціями).

вражене самолюбство(неприємно слухати  те, що робить замах на наш авторитет).

висловлення оцінок сказаному (не слухаємо тому, що вважаємо себе умнішими за інших, ми вже виставили їм оцінку).

втрата уваги до близьких людей (на них ми розслабляємося).

не володіння технікою слухання (треба навчитися слухати і  точно розуміти).

Види слухання: нерефлексивне та рефлексивне. Нерефлексивне -слухання без аналізу, яке дає можливість співрозмовнику висловитись, воно полягає в умінні уважно мовчати. Основні правила нерефлексивного слухання: мінімум відповіді (невтручання в розмову), бути губкою, яка тільки вбирає все, про що говорять без відбору і сортування, звортній зв”язок. Нерефлексивного слухання недостатньо тоді , коли людина не має бажання говорити і коли є небезпека невірного тлумачення наших відповідей як згоди, хоча це лише допомога, щоб співрозмовник продовжував говорити. Рефлексивне слухання передбачає регулярне викор-ня зворотнього зв”язку з тим, щоб досягти більшої точності в розумінні співрозмовника. Для цього викор-я такі прийоми:

прийом з”ясування - звернення  до промовника за деякими уточненнями (щоб уникнути непорозумінь);

перефразування - пересказати ту ж  саму думку тільки іншими словами  (допомагає зрозуміти на скільки точно ми зрозуміли слова співрозмовника);

резюмування - підбиття підсумків, сутність полягає в тому, що ми своїми власними словами підбиваємо підсумок думкам співбесідника);

відображення почуттів - бажання  показати співрозмовнику, що ми його розуміємо, розуміємо його почуття, емоції, емоційний стан його.

Бар”єри слуханняє соціального  та психологічного хар-ру. З однієї сторони такі бар”єри можуть виникати через те, що відсутнє розуміння  ситуації С, яке викликане не лише різною “мовою”, якою говорять співрозмовники, але й відмінностями більш глибокого плану. Це можуть бути соц., політ., релігійні, професійні відмінності. 

100. Вербаліка  та невербаліка у спілкуванні  керівника.

Вербальні: Мовлення пед-га грунтується  на його вмінні розвинутого дихання. Наше мовлення відбувається за рах-к повітря, яке ми видихаємо.Гарно говорить та людина, яка вміє під час видиху видихати повітря порціями, частинами. В основі гарного мовлення лежить фонаційне дихання -  дихання, що забезпечує мовлення.

Хар-ні риси фонац дих-ня: 1.видих повітря набагато довший, ніж вдох; 2. необхідно вміти видихати ритмічно, окремими порціями, що забезпеч можливість доводити своє мовлення до коми, крапки. Під час таких пауз педагог може добрати повітря, на якому далі продовжує своє мовлення. Фонац. диханняформується у людини за бажанням.

Важливу роль в мовленні відіграє і голос. В голосі виділяють: 1. Силу- здатність посилати звуки на відстань; 2.Тембр- забарвлення голосу. Але  для того, щоб голос звучав, людина повинна вміти вимовляти всі голосні таприголосні звуки. Вимова і голос розвиваються шляхом виконання вправ.

Невербальні: 1. Оптикокінетичні: міміка, жести, рухи тіла, рухи ногами, рухи по аудиторії . 2. Паралінгвістика –  засоби, що супроводжують мовлення людини: діапазон голосу та його тональність. 3. Екстралінгвістика – покашлювання, сміх. 4. Проксеміка – час та простір організації комунікативного процесу.

Педагог повинен вміти враховувати  той обсяг часу, який йому відведено  на спілкування з аудиторією, щоб  вірно розподілити матеріал; а також враховувати час проведення заняття: перші уроки- характеризуються пасивністю аудиторії, останні аудиторія втомлена.

Педагог повинен враховувати розміри  та форму аудиторії: 1. Найбільш сприятлива аудиторія, що має форму квадрату або прямокутника невеликих розмірів. 2. Кількість людей в аудиторії. 3. Розверненість фігури педагога – під яким кутом до аудиторії він буде стояти. 4. Відстань до педагога.

 

101. Спілкування  та взаємодія.

Спілкування є особливим видом  діяльності людини і аналізується, як діяльність, тобто в ньому виділяються:

- ціль;

- мотив;

- спосіб;

- результат.

Взаємодія – це форма організації  якоїсь діяльності людей. Взаємодія  може існувати в троьх формах:

Коли кожен учасник виконує  свою частину спільної діяльності незалежно від другого.

Коли спільне завдання виконується  послідовно кожним учасником.

Коли має місце одночасна  взаємодія кожного учасника зі всіма  осьанніми.

Але як відомо структура  спілкування включає три компоненти, один з яких – інтерактивний –  є взаємодією, визначає організацію спільної діяльності. Учасникам спілкування важливо не лише обмінятися інформацією, але й організувати обмін даними, спланувати спільні дії, тому можливий такий стиль спілкування, коли спілкування розглядається як взаємодія, що визначає рівні права суб’єктів взаємодії. 

102. Позиції  у спілкуванні. Проблеми, що виникають  на підставі цього.

Позиції спілкування (3) (“Прибудови у  спілкуванні”):

Позиція батька (“Прибудова зверху”). Незалежний, нікому не підлеглий, відповідальність бере на себе (самовпевнений, агресивний). Уділовому спілкуванні ця позиція може проявитись у критичний оціночній поведінці та менторських висловлюваннях.

Позиція дитини (“Прибудова знизу”). Залежність від інших, підлеглий, відповідальність на себе не бере, не впевнений у собі. У діловому спілкуванні упертий і злий

Позиція дорослого (“Прибудова поруч”). Людина вміє враховувати ситуацію, розуміти інтереси інших і розприділяти відповідальність між собою і  іншими. Коректний, стриманий. У діловому сп-ні найбільш адекватно стосункам, що склалися між співробітниками

 

103. Характеристика  стилів спілкування

У діловому спілкуванні можна виділити тиж стилі , які притаманні й пед.спілкуваню:

Авторитарний

Ліберальний

Демократичний

Авторитарний хар-ся тим, що керівник спілкується в колективі на правах єдиного авторитету, який подавляє ініціативу співрозмовника і діє також через накази та команди Такий керівник постійно бачить у підлеглих амбіції, демагогію, і небажання працювати.Щоб зобов’язати людей працювати викор-ся жорсткий контроль.Керівник сам приймає рішення, думка підлеглих його не цікавить, головне виконати роботу б-я ціною.

Керівник з таким стилем спілкування  тримає весь колектив у постійному напруженні, примушує працювати з  перевантаженням, але водночас такий  керівник не може розраховувати на увагу з боку співробітників і на співчуття.

Ліберальний хар-ся тим, що керівник йде на поводу у начальства тапідлеглих і тим самим “розривається” між ними , т.як їх вимоги та інтереси співставити не можна. Такий керівник намагається перекласти відповідальність на чужі плечі, ухилитися від прийняття рішень і відповідальності за справу, перекладаючи все на керівництво та підлеглих. Керівн-ву його шкода, водночас воно сміється над ним. У підлеглих він не користується авторитетом, хоча при такому начальнику м.робити все, що завгодно. У результаті в колективі процвітає анархія, застій, з’являються неформальні лідери.

Демократичний кер-к приймає рішення  на основі урахування думок колективу  та інтересів справи, створює такий  мікроклімат , коли успіхи кожного заохочуються, ініціатива і самостійність підтримуться. Основна форма спілкування такого кер-ка –поради, передача інф. Контроль здійснюється для зворотнього зв’язку. Керівник здатний вести за собою , взяти відповідальність на себе, а не давити своїм авторитетом.

 

 

104. Маніпуляції.  Їх місце та роль у спілкуванні.